5.2,5. Десятинна церква
межами Київської Русі. Німецький хроніст Адам Бременський писав про нього з захопленням, створюючи легенду про велику столицю Русі, у якій начебто функціонують чотириста храмів.
Дійшли до нас відомості, як виглядав міський ансамбль стародавнього Києва.
У місто можна було ввійти тільки через четверо воріт. Головні з них — Золоті: над ними була золотоглава церква, що також служила добрим спостережним пунктом у випадку нападу кочівників.
У центрі міста князь Ярослав заклав величний Софійський собор із тринадцятьма куполами (рис. 5.2.6). Стіни центральної частини храму прикрашали фрески та мозаїки; апсида з величезним зображенням Оранти — Богоматері у молитовній позі — сяяла мерехтливим золотим фоном. На одній зі стін храму поруч із святими був зображений князь Ярослав і Його родина. Софійський собор став місцем перебування глави церкви на Русі — київського митрополита. Тут була ще велика бібліотека, де зберігалися слов'янські та грецькі книги.
Чимало пам'яток давньої київської архітектури було зруйновано більшовиками вже в нашому сторіччі (Успенський собор Києво-Печерської лаври й ін.); деякі з них, як, наприклад. Михайлівський монастир, сьогодні незалежною Україною відновлені.
5.2.6. Софійський собор у Києві
З'являється прекрасна християнська архітектура у Чернігові, Овручі, Володимирі (рис. 5.2.7) та ін.
Образотворче мистецтво також відновлюється. Русичі навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів (ми вже згадували про мозаїки та фрески у київських соборах). Слід зазначити, що поєднання мозаїки і фрески в стінах однієї і тієї ж архітектурної споруди є оригінальним місцевим художнім прийомом, який не використано ніде більше. Прекрасним зразком образотворчого мистецтва київських часів є ікона Георгія-Побідоносия, виконана в традиціях античного живопису: святого зображено юним і прекрасним, з кучерявим волоссям; він зодягнений у лати, але не героїка, а людська принадливість створюють світлу й одухотворену ауру твору; цьому немало сприяє й запозичене у візантійців золоте тло.
Київська школа дотримувалася золотого тла, а ось у Новгороді та Пскові його замінило кольорове: інтенсивний червоний колір в іконі пророка Іллі (його було забрано на небо на вогненних конях, і з ним пов'язувалася символіка вогню); сумний синій — в іконі великомучениці Варвари тощо,
Великою майстерністю вирізняються деякі мініатюри та художньо виконані великі букви в книгах того часу. Вони не поступаються візантійським або західноєвропейським малюнкам («Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава» та ін.). Найбільш давні збереглися в Євангелії, переписаному в XI ст. для новгородського Остромира. З великою експресією зображені євангелісти. Широке використання золотого тла й відточене зображення фігур тварин (символи євангелістів) уподібнюють мініатюри до ювелірних виробів. Оформив «Остромирове Євангеліє» диякон Григорій.
Відомим живописцем був також чернець Києво-Печерською монастиря Аліпій (Алімпій). З його ім'ям пов'язують ікони «Печорська Богородиця» і «Велика Панагія».
Декоративно-приклад-н е мистецтво Київської Русі, в першу чергу ювелірне, також досягло у XI" XII ст. високого рівня: виготовлялися численні й доброго смаку мідні й срібні браслети, гривні, намиста, кульчики, персні, натільні хрести й мініатюрні іконки; багато прикрашали зброю і воїнське вбрання. Київська Русь славилася мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На них художньо зображали різні символи — підкови, спіралі, хрести тощо. Користувалися попитом майстерно ковані пояси. Срібло вміли вишукано чорнити. Золото як ювелірний матеріал з'являється, вочевидь, в міру збагачення суспільства, згодом, так само, як і коштовне каміння.
Майстри Київської Русі оволоділи технікою інкрустації металевих виробів кольоровими вставками (емаль). Вони навчилися напаювати на металеву основу прикраси дрібнесенькі кульки, що створювали багатий рельєфний орнамент (скань) і візерунки з дроту (зернь). Популярними були Й художні вироби зі скла.
Київські ювеліри синтезували численні традиції інших народів — давніх і сучасних їм скіфів, готів, вірмен, греків, арабів. Працювали тут також численні ювеліри-євреї з Хазарського каганату, загалом, східні ювелірні вироби були популярні.
Багатою та цікавою була й музична культура Київської Русі. Продовжувала існувати музика скоморохів, що зберігали дохристиянські традиції, з використанням таких інструментів, як ріжок, гудок, гуслі, труби, сопілки, роги та ін. Ще в дохристиянські часи склалися ня язичницькому ґрунті колядки й щедрівки, веснянки й обжинкові пісні, похоронні голосіння тощо. З пітьми віків виринають навіть деякі імена найдавніших народних поетів — наприклад, згаданого в «Слові о полку Ігоревім» Бояна.
Можна стверджувати, що існувало кілька типів народних співців: виконавці епосу, скоморохи та ін.
Візантія передала Київській Русі церковну музику та спів. Унікальною формою стала дзвонова музика, запозичена зі західного церковного ужитку. Дзвоном попереджали про напад ворога, пожежу, відзначали військові перемоги, викликаючи в людей почуття радості або уболівання, надії, тривоги тощо. Дзвони прийшли на зміну давньому билу — сухій дерев'яній дошці, у яку били, скликаючи до молитви.
Використовували такі струнні інструменти, як гуслі, що згодом еволюціонували у бандуру та цимбали.
Видовища посідали значне місце в культурі Київської Русі. Згадані скоморохи, мандрівні професійні артисти розігрували на втіху городянам всілякі сценки; виступали вони й по селах. Але зазвичай місцем їх виступу був міський ринок або княжий бенкет. Знавці стверджують, що у виступах скоморохів спостерігаються в зародку елементи типової міської культури: сатира, політичні натяки тощо.
Видовища прийшли з Візантії, де подібні артисти — аналогія західного жонглерства — були вельми популярні (див. розписи на хорах Софії Київської, на яких зафіксована зустріч княгині Ольги у Константинополі. Візантійські артисти створювали тут атмосферу свята, видовища).
Проте видовищам скоморохів притаманний був карнавальний дух, елементи соромітництва, які йшли від язичницькою фольклору, тому церква несхваль-но ставилася до Їх виступів.
5.2.7. Монгольське завоювання і руйнування культури Київської Русі. Київська Русь проіснувала більше трьох сторіч. Вона була колискою давньоукраїнського етносу і його культури, щедро збагатила своїми досягненнями й сусідні народи.
У XIII ст. міжусобиці князів та їхні сварки послабили князівства Київської Русі і зв'язки між ними. Продовжувалися і набіги половців. А наприкінці XII — на початку XIII ст. у Центральній азії з племен, що раніше ворогували, була створена сильна Монгольська держава. З її утворенням почалися монголо-татар-ські завоювання, що поневолили ослаблену й роздроблену Русь.
Монголо-татари захопили багато великих міст, зруйновали і спалили пам'ятки давньоруської архітектури, твори живопису й літератури. Тисячі талановитих митців
художників, архітекторів — були вбиті або взяті в полон. На півстоліття призупинилося кам'яне будівництво — через недолік матеріальних засобів і відсутність майстрів-будівельників.
Однак монгольська навала не змогла знищити культурних основ Київської Русі. Народ не тільки зберігав кращі культурні традиції минулого, але й створював нові духовні цінності.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Який історичний, політичний та культурний зміст вкладається у поняття «Київська Русь»? Охарактеризуйте поняття «Україна» та «Русь» у їх історичному змісті.
2. Опишіть роль князівства і дружини в житті давньоукраїнського суспільства та поняття права в Київській Русі.
3. Чим була для України—Русі християнізація життя й культури?
4. Які здобутки найдавнішої української книжності та освіти вам відомі?
5. Охарактеризуйте найяскравіших письменників Київської Русі.
6. Що вам відомо про архітектурні здобутки київської доби?
7. Опишіть досягнення малярства та декоратbвно-прикладного мистецтва Київської Русі.
5.3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ГЕТЬМАНСЬКОЇ ЕПОХИ (ХІУ-ХУІІ ст.)
5.3.1. Міжнародне та внутрішнє положення краю. Гетьманська доба — славетна епоха української історії та період формування фундаменту нової української культури, яка, незважаючи на тяжкі обставини життя нації, досягла в багатьох відношеннях європейського рівня і стала гідною частиною культури світової.
Розвиток української культури XIV—XVI ст. відбувається в складних історичних умовах. Українські землі розпорошилися і втратили єдиний політичний центр, так само, як і державну незалежність (якийсь час лише Галичина утримувала свою незалежність та власну державність). Тоді вони були у повній залежності від татарського хана і не могли відстояти свою самостійність.
Кримські татари, прийнявши іслам, стали васалами турецького султана, що подвоїло воєнно-політичний тиск з півдня. Татари постійно плюндрували українські землі, винищували літніх людей і забирали молодших у ясир, продаючи їх як рабів на ринках Сходу. Про ці події складалися народні пісні, у яких орда
Малих потоптала, старих порубала, А молодших, середульших у полон погнала.
Невтішну долю мали у Туреччині полонені українські хлопці, які. позбавлені сім'ї та роду, змалку виховувалися як віддані султанові та ісламу воїни, не знали іншого життя, окрім війни та воєнних вправ (мамлюки). Дівчата поповнювали турецькі гареми, стаючи безправними дружинами чи рабинями своїх чоловіків-володарів. Не всіх спіткала доля легендарної Рокоолани, яка стала улюбленою дружиною султана й змогла значно полегшити життя своїх земляків у турецькому полоні.
Українці почали тиснутися до півночі, бо життя поблизу татарських земель стало небезпечним. У середині XIV ст. частина українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля та частина Волині) увійшла до складу Великого князівства Литовського.
Литовське панування спочатку виявилося більш сприятливим для розвитку української культури, ніж період монголо-татарського ярма. Чимало литовських аристократів-язичників, відчуваючи тяжіння до більш високої християнської культури та недосконалість власного духовного ґрунту, приймали православ'я, поріднившись з украЇнсьіСими князями. Староукраїнська мова стала офіційною мовою уряду, нею була написана конституція Литви (рис- 5.3.1). Але саме по собі Литовське князівство не було достатньо міцним чи впливовим, аби втриматися разом з Україною в цивілізованому просторі.
У другій половині XIV ст. стала воювати з литовцями за українські землі Польща. Частина України потрапила під владу поляків (Галичина і почасти Волинь). Однак внаслідок політичних порахунків у XVI ст. Польща об'єдналася з Литвою в одну державу — Річ Посполиту, після чого українці потрапили під подвійний гніт. Українська православна культура зазнала гноблення, тому що умовою нового союзу стало впровадження католицизму.
Окрім цього, протягом XV—XVI ст. продовжувалася боротьба Речі Посполитої з татарською ордою. Україна виявилася на кордоні напруженості: татари
5.3.1. Сторінка з литовської конституції, писана староукраїнською мовою
5.3.2. Запорозька Січ
5.3.3. Рада на Січі
мучили переважно її. Ні Литва, ні Польща, не змогли зорганізувати оборону від навали зовнішніх ворогів. Це завдання взяло на себе українське козацтво, що стадо формуватися в XV ст.
5.3.2. Козацтво і його культура. Заснувалося козацтво на островах пониззя Дніпра, де був створений укріплений військовий табір — Запорозька Січ (рис. 5.3.2). Запорожці, наслідуючи своїх пращурів часів Київської Русі, ходили походами на Крим і в Туреччину, відбивали їхні напади на Україну.
Перебуваючи поза межами польсько-литовського законодавства та держави, козаки жили за республіканським устроєм, культивували лицарський ідеал і військові доблесті, були провідниками патріотичної ідеї (рис. 5.3.3). Вчорашні втікачі з кріпаиггва, вони відчували себе спадкоємцями незалежної Київської Русі: характерний вигляд козака «оселедець і вуса» є не що інше, як наслідування іміджу князів і дружинників київської епохи. Таким чином підкреслювалося, що козаки — це вільний. і шляхетний народ (рис. 5.3.4).
Існування Запорозької Січі на кордоні християнського світу, постійна напруга й готовність до смерті визначили неповторні риск психологи козацтва;
«За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими соб:
дверима у «світ навиворіт», що означає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї і кумедні ритуалк-лицарство і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія схілниг
і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо).
З посиленням польського гніту в Україні козаки переносять свої удари на нових ворогів, ставши основною силою у боротьбі за національну незалежність. Саме козацьке військо (рис. 5.3.5) зіграє вирішальну роль у визвольній війні проти Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького і визначить подальшу долю України.
Важливу роль у козацькому житті мали захист православних традицій, фізичне загартування, фольклорно-музична культура, У західних істориків козаки описані як доблесні лицарі. Вони були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвинулося своєрідне явище української народної культури — кобзарство, виконання народних пісень або дум під акомпанемент бандури (кобзи). Кобзарі були поетами й усними літописцями, оспівували бойову славу України.
Окрім поезії, важливу роль у житті Січі і всієї України мали музика, спів і танці. Зокрема, у Запорозькій Січі була створена школа світського та церковного вокалу, де готували читців і співаків для православних церков України. Високого рівня розвитку досягла у козаків військова музика. Загони запорозьких козаків, що виступали у похід, обов'язково мали сурмача. Трубу і сурму використовували як сигнали в боях, а також при урочистих зустрічах гостей. Високого розвитку в козаків досягло також хорове мистецтво.
Особливою популярністю в козаків і всіх українців користувалися танці, улюбленим серед яких був гопак. Його виконували тільки чоловіки, під час танцю вони показували свого силу і спритність.
У січовій музичній школі, де вчили вокальній музиці і церковному співу, були створені спеціальні групи виконавців, що
5.3.4. Герб Війська Запорозького
пірнач булава
печатка
5.3.5. Козацькі клейноди
.
ставили лялькові спектаклі (вертеп) у супроводі музики. Отож, культура козаків була багатогранною і згодом стала частиною духовного життя українців. Відомо, що в зарубіжній публіцистиці виникло, визначення Запорозької Січі як «української Спарти».
5.3.3. Статус України у складі Речі Посполитої. Непростою була ситуація перебування України в складі Речі Посполитої, де було взято курс на, поглинання візантійсько-православної традиції панівним західним типом культури. Водночас українство дістало більше шансів прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольською навалою, приречені на фіксацію старих візантійських канонів.
Перш за все поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської української шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів «руською» (тобто українською), а не польською мовою (1576):
Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії Вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають буп:
видані, але, найясніший милостивий королю <...> це нам над право і над зольності наші діється, що листи з канцелярії Вашої королівської милості до нас письмом польським видають» (ІУК, с. 108).
Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після-монголів «вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу посовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви і наші українські письменники і збагачують московську літературу. Вже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: Св. Петро Волинець (пом. 1326) та Св. Олексій Чернігівець (1293—1377 рр.)», — писав митрополит їларіон (Огієнко)14.
5.3.4. Українська церква в гетьманську добу. Найважливішу, організуючу роль в українській культурі цього періоду продовжує відігравати Церква^ що консолідує духовний пошук суспільства, виробляє його світогляд і ідеали, опікується мистецтвами й сприяє розвиткові науки. У досліджуваний період Церкві випадає стати і берегинею національної спадщини, розвивати споконвічні начала народної культури, охороняти їі самобутність.
Однак Церква в Україні в цю пору переживала непрості часи. По-перше, під ударами турків упала в XV ст. Візантія — оплот православ'я. Православна церква України продовжувала залишатися під владою константинопольського патріарха, але виявилася через занепад грецької церкви у важких умовах; розвиток церковної культури тут сповільнився.
По-друге, майже всі українські єпископи звернули свої погляди до Риму ях до останньої надії зберегти християнство і залишитися в лоні Європи. Внаслідок цього виникає союз двох Церков — |
Скачать 34.73 Mb.