Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 31 из 39

Суспільне життя в Київській Русі. У Київській державі і законо­давцем, і виконавцем законів, і верховним суддею була одна особа — князь. Роль князя Київської Русі була значнішою і складнішою, ніж роль князя місцево­го. Він розпоряджався скарбницею держави, був вождем війська і провадив

зовнішню політику. Князь радився з боярами, що формували думу, яка знаходи­лася в столиці, місті, у якому перебував стіл (стол) — престол князя. Князь також призначав управителів на різні ділянки.

У давнину князі об'їжджали з дружиною-військом міста і села свого князів­ства, затримуючись іноді в тому чи іншому пункті місяцями і перебуваючи на утриманні громади (полюддя). Збирали данину шкірами, воском, медом — від «диму» (садиби) або від «рала» — кількості землі⁹. Не слід, однак, думати, що це було якесь грабіжництво простолюду на власну користь: зібрана данина над­ходила у державну скарбницю.

Звичайно, тут бували й вияви сваволі, й випадки бунту.

Київський князь Ігор тричі за один заїзд збирав данину з племені древлян, і вони вирішили: якщо вовк внадиться до вівчарні, то не заспокоїться, поки не переведе все стадо! Військо Ігоря було перебите, а самого князя замордували страхітливо — прив'язали за ноги до нахилених верхівок дерев, які, випроста­вшись, розірвали його навпіл. Дружина небіжчика Ольга, за переказом, жорс­токо помстилася древлянам.

До князів усе вирішувало віче (збори), яке втратило значущість в князів­ську епоху. Але коли з якої-небудь причини князя на престолі не було (через раптову смерть, загибель на війні й ін.), віче збиралося в столиці, — якщо йшлося-про престол київського володаря, або у волості, — якщо про спадкоємця місцевого князя, щоб вирішити, кого запрошувати на князювання.

Іноді з волі громади кликали «чужого» князя, на противагу «легітимному», скажімо, непопулярному синові небіжчика. Часом князі й самі збирали віче, щоб порадитися з громадянами. На вічі князь і народ укладали так званий ряд, тобто домовлялися про характер майбутнього правління на певних умовах.

5.2.3. Хрещення України—-Русі та його історико-культурне значен­ня. Язичництво в епоху Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Серед варягів і місцевих жителів були люди, що сповідували християнство. Жили в Києві та інших містах і такі єдинобожники, як єврейські та мусульманські купці. Чимало русичів за часів пізнього язичництва болісно відчували ізольова^ ність від світового співтовариства, необхідність змін в релігії, духовному та сус­пільному житті взагалі.

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав. Відомо, що в язичницькій Русі було замучено деяких прихильників нової релігії (наприклад, варяги Федір і Іоанн). Християн­ство поступово здобувало авторитет, ставало ознакою цивілізованості.

З кінця Х ст. тенденція до християнізації зміцнюється. Київська княгиня Ольга, ознайомившись у Візантії з християнською вірою, прийняла нову релігію, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор; це мало засвідчити,

з яким інтересом ставиться Візантія до можливого хрещення Русі, з якою бажа­ла мати стабільні стосунки й тримати її під своїм впливом,

Та син Ольги, князь Святослав, який на той час правив, не приймав нової віри.

Войовничий, хоробрий, він проводив життя у сідлі, прагнучи силоміць роз­ширити свої володіння. Він нічим не відрізнявся від дружинників, спав на зем­лі, не боявся труднощів. Довгі вуса та голена голова з довгим чубом створювали характерний образ: так виглядали варварські аристократи-варяги, й це було перейнято київською знаттю. Згодом запорожці, аби підкреслити, іцо вони не кріпаки, а вільні, шляхетні люди, повернуться до цієї зачіски («оселедець»),

Святослав залишився в історії України як полум'яний, високого духу, пат­ріот. У літописі збереглася його коротка промова до воїнів, коли їх оточили вороги; в ній Святослав закликає не боятися смерті — бо мертві не мають сорому.

Але після вбивства Святослава печенігами відкрився шлях для реформ. Син загиблого, Володимир Святославич, був невдоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська — воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Залишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити но­вий варіант слов'янського язичництва. На чолі пантеону старих богів був постав­лений (може, за зразком розвинених античних релігій) бог грози Перун, що уявлявся досі лише як бог князівських дружинників. Перунові був споруджений над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикували­ся й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжу­валася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак, в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більше, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів — Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християні­зувалася.

Приблизно у 988-989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві знесли ідоли Перуна й інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно. В літописах згадуються лише деякі випадки протидії їй, наприклад, у Новгороді даа волхви учинили бунт, придушений силою. Всім були очевидні вигоди нового типу культури.

У країні починають будувати численні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і феодосієм. Нав­коло них стали групуватися й інші подвижники, що являли своїм життям зразок нового мислення, нового типу життя. На тлі недавньої звульгаризованої моралі, поклоніння стихіям, людських жертвоприношень й культу людських пристрас­тей вимальовується аскетична особистість, що шукає не земних благ, а Царства Небесного, піднесена Й одухотворена. У житіях святих цього монастиря («Києво-Печерський патерик») зафіксовані дивні приклади перемоги над пристрастями,



досягнення духовної гармонй. Йшли в ченці й прості люди, і боярські діти, і навіть князі (наприклад, Михайло Святоша). Києво-Печерський монастир згодом набуває ста­тусу лаври, тобто найбільшого чернечого центру. Він стає також оплотом книгопи-сання та мистецтва. З'являється безліч ін­ших монастирів- Важко переоцінити їхню роль у становленні нового типу культури, у справі облагороджування духовного жит­тя народу. Монастирі були тоді не тільки


5.2.1. Срібняк князя Володимира з гербом-тризубом (за моделлю візантійської монети)
справжніми джерелами духовного життя. Саме звідси бере початок городницт­во, нові землеробські методи — навіть буряки та опрки, привезені з Греції, вперше почали вирощувати в монастирях. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), формуються сильні й численні центри цивілізації. Відгороджені від повсякденних життєвих турбот, ченці виробляють у тиші келій ті цінності, що були життєво необхідні Київській Русі, яка прагнула порівнятися з культурними співтовариствами Захо­ду та Сходу.

Водночас прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, силь­ними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви люди­на продовжувала, часом приносити таємні пожертви старим, звичним божкам і демонам, при потребі чаклувала. Навіть у церковне життя увійшли звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії й ін,). Деяких святих і надалі вважали заступниками стад, погоди, здоров'я і т.д. (наприклад, Св. Власій, чиє ім'я ототожнювалося за співзвуччям з язичницьким Велесом, став «покровителем скотарства»). Найбільш яскраво виявилося тяжіння до язич­ницьких традицій в накладенні один на одного старого землеробського календа­ря і нового, християнського.

Ось характерний приклад; свято Стрітення, тобто зустрічі Христа-немов-ляти жерцем Симеоном в Єрусалимському храмі, яке святкують навесні, осмис­лено як язичницький міф; у цей день «зима з літом зустрічаються».

При всій значущості язичницького періоду для історії української культури, слід визнати, що в умовах масового прийняття християнства двовірство свід­чить про те, що релігія вищого рівня не одразу змінила архаїчну структуру мислення.

Проте після Володимирового хрещення відносини між Київською Руссю та Візантією зміцніли. Це позначилося і на торгових, і на культурних зв'язках (рис. 5.2.1). Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов'янську культу­ру: запозичено чимало слів з грецької мови, русичам стали давати грецькі імена (Андрій, Олександр, Софія й ін.); на Русь проникають грецькі книги — і релігій­ного, і нерелігійного змісту,

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрий одружив з представниками королівських родів Європи, а Анна Яросла-вна по смерті свого чоловіка, короля Франції, правила цією країною тривалий




час. Характерна деталь: на привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу королі Фран­ції а>к до революції 1789 р.

5.2.4. Судочинство в Київській Русі. З прийняттям християнства змінився й характер судочинства. Достатньо сказати, що Володимир Хреститель відмінив смертну кару. Суспільство зро­зуміло необхідність жити за гуманним законом. На слов'янському грунті насаджувалася нова, ви­сока духовність, нова міра світу й людини, відчут­тя святості й цінності життя.

За синів Ярослава Мудрого, у другій поло­вині XI ст., був складений перший звід законів Київської держави — «Руська правда» (слово «правда» у Древній Русі мало ще значення — устав, закон). Це були закони щодо поділу спад­щини, покарання злодіїв, убивць і т.д. У «Русь­кій правді» позначилися і соціальні розходжен­ня: для знаті і для простих селян покарання були різними, «Цетжовні люди» — священики, їхні сім'ї й загалом ті, що жили при монастирях та церквах, підлягали суду єпископа.


5.2.2. Ярослав Мудрий (ідеалізований портрет)
«Руська правда», як і чимало інших книг, дійшла до нас завдяки монасти­рям, у яких часто зберігалися великі бібліотеки.

5.2.5. Наука та освіта. Перші школи в Київській Русі з'являються завдя­ки ініціативі князів. Наприклад, князь Володимир Хреститель відкрив школу для дітей «кращих людей» при Десятинній церкві. У Новгороді було створено школу, у якій навчалися діти новгородських урядовців і священства,

При Софійському соборі Ярослав Мудрий (рис. 5.2.2) відкрив щось на зразок вузу, у якому навчалися такі особистості, як перший митрополит з руси­чів їларіон та діти самого Ярослава, а також діти іноземних володарів Європи. У закладі вивчали мови, історію, географію, риторику, богослов'я.

Згодом по країні поширилися освітянські школи при церквах для широкого загалу. При єпархіях з'явилися школи для підготовки майбутніх кліриків. Особливу роль відіграли монастирі (в першу чергу — Києво-Печерська лавра, яка була потужним культурним центром, де готували майбутніх кліриків, митців, книж­ників і навіть лікарів). Відомо також про існування у Києві школи для дівчат.

У Київській Русі вже функціонували спеціалізовані школи, в яких навчали малярству, співу, художній різьбі, обробці металу тощо.

На західноукраїнських землях стали вивчати латину, яка була мовою міжна­родної культури на Заході. Освіту в Галицьке-Волинському князівстві поширю­вали вчителі (бакаляри) та духовні особи (дидаскали). Серед знаті запроваджу­валося індивідуальне навчання дітей, і латина поруч з грецькою, польською чи німецькою мовами посідала у програмах такого навчання чільне місце.

У XI—XII ст. на Русі вже з'являються свої вчені-натуралісти. Відомо, що київський ненець Агапіт професійно займався медициною. Він зцілював шкір­ні хвороби, запалення, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.




Розвиток науки до цих часів був утруднений. Достатньо сказати, що лише з прийняттям християнства в краї остаточно й назавжди утверди­лася писемність. До християнізації і наука, і словесна творчість мали фольклорний характер¹⁰. Неясні й час­то недостовірні версії про існування писемності до християнізації ґрунту­ються або на ототожненні зі слов'ян­ськими письменами використовуваних варягами рун, або на фальсифікаціях, або на можливих фактах проникнен­ня на Русь елементів південнослов'ян­ської християнської книжності. Звідси й можливість появи окремих пам'я­ток такого типу у християн доволо-димирськоЇ Русі,


5.2.3. Малюнок Онфіма на бересті
Як матеріал для письма використовували пергамент. Однак він був доро­гим і переважно призначався для книг церковного характеру. Паперу для побутового письма ще було недостатньо. Характерно, що на півночі — у Нов­городській- землі — писали грамоти на бересті, березовій корі. Тексти на цих грамотах витискали за допомогою спеціального інструмента. У давнину бере­ста була найпоширенішим матеріалом для письма, адже вона значно дешевша від пергаменту та паперу. Тому зазвичай на ній писали небагаті люди — про­сті городяни та селяни, занотовуючи усілякі господарські питання. Зберігся також наївний дитячий малюнок, зроблений невпевненими лініями: хлопчик Онфім намалював себе на коні, зі списом у руці, яким він б'є ворога (рис. 5.2.3). Зберігся й уривок дражнилки, надряпаної, вочевидь, насмішкуватим учнем стародавньої школи:

«невежа писа недума каза а хто се цита...»

У духовній культурі Київської Русі велику роль продовжувала відігравати усна народна творчість: билини^, пісні, казка, загадки.,легенди, в яких закарбувалася народна пам'ять про події давнини. Чимало з них пізніше стали письмовими

творами. Наприклад, так потрапили у «Повість временних літ» легенда про будівництво Києва трьома братами, давні перекази про Олега, Ігоря й Ольгу, про Володимирове хрещення та ін.

Князь Володимир після прийняття християнства заснував школи, у яких навчали читанню та письму. Духовне життя Київської Русі було доволі актив­ним; тут кипіли релігійні полеміки, обговорювалися концепції юдеЇв і мусуль­ман, «єресь вірменська», відмінності між західним і східним церковним обрядом'².

5.2.6. Літературно-митецька діяльність. За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів ві­зантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — їларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною про­повіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповіт-ну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсееві, їларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літо­писців — Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повєсть врємєнних лєт..,». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями,з мармуру,

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — жипіія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоло­вік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (му­ченики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печор­ські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», ство­рене в XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських

.



5.2.4. Будинки Новгорода Київської Русі

князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем. Автор «Слова» широко використав усну народну творчість, змалював небезпеку князівських розбратів, гаряче закликаючи усіх разом устати «за землю Руську».

«Слово...» поєднує оповідь про невдалий похід молодого князя проти по­ловців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної траге­дії. Це водночас і повчання всякому властителю, і'заперечення того «епічного буйства», яке характеризує богатирів язичницького типу. «Слово...» є блиску­чим твором, в якому використані всі можливості літератури: повчання, худож­ня інтерпретація подій, елементи народної творчості. Основний пафос твору полягає в тому, що автор закликає до поміркованості й миру, хоча підносить і воїнську доблесть русичів. Стиль «Слова» дуже нагадує фольклорний:

З християнізацією України—Русі починається й становлення справжньої ар­хітектури (рис. 5.2.4). Від початку у слов'ян село й місто мали вигляд напівзем­лянок: використовували для будівництва здебільшого дерево й глину. Кам'яних будівель у дохристиянські часи не було. Місцеві будівничі навчилися у грецьких майстрів принципів кам'яного будівництв, стали виготовляти плінфу, міцну цег­лу, що широко використовувалася у Візантії.

За князя Володимира Хрестителя в Києві була побудована велична Десятин­на церква (рис. 5.2.5). Таку назву вона отримала тому, що була створена на десяту частку княжого доходу, віддану на церковні потреби згідно з ранньохри­стиянськими нормами.

Не обходилося Й без курйозів, часом прикрих. Наприклад, греки, що буду­вали Десятинну церкву, звичні до кам'яного грунту, не здогадалися підвести під будівлю на нетривкому київському ґрунті кам'яний фундамент; перший варіант споруди завалився.

Кількість монастирів і храмів починає зростати. В часи князювання Яросла­ва Мудрого Київ уже був одним із найбільших міст Європи, добре відомий 32