Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 34 из 39

гонтом (дерев'яна черепиця), який надає будівлі ви­шуканого вигляду.

У західних областях зі зрозумілих причин поширений готичний стиль (ве­личний кафедральний римо-католицький собор успіння Богоматері у Львові, перебудований згодом у стилі бароко). Деякі елементи готики — наприклад, стрілчасті вікна — починають використовуватися й у православній архітектурі.

Значна частина архітектурних пам'ятників була орієнтована не на декора­тивний, а на утилітарно-практичний ефект: будівля, в першу чергу, повинна була захистити від ворожого нападу. Поширені були замки-фортеці. Ренесансні принципи фортифікаційної архітектури відчуваються у фортецях міст Кам'янця-Подільського, Хотина, Острога, Луцька.

У той же час українська архітектура XVI—XVII ст. адаптує й принципи ренесансного стилю. Видатні пам'ятники українського ренесансу, що знахо­дяться у Львові, ввійшли в історію не тільки українського, але й загальноєвро­пейського мистецтва. До будівель львівського ренесансу належать численні бу­динки на площі Ринок, зокрема відома Чорна кам'яниця, будинок львів'янина-італійця Бандінеллі та ін. Найвищий злет українського ренесансу у Львові —






5.3.8. Успенська церква (зліва) та вежа Корнякта






5.3.9. Каплиця Трьох святителів у Львові


Успенська церква (рис. 5.3.8.), (.архітектори П. Римлянин, В. Капінос, А. Прихильний) і вежа Корнякта (архітектор П. Барбон); кап­лиця Трьох святителів (рис. 5.3.9), (архітек­тор П. Красовський). усі ці будівлі створю­ють унікальний та досконалий архітектурний ансамбль,

Ренесанс природно переростає згодом у пишну архітектуру бароко. Завдяки цьому розкішному стилю й розвиткові технічних мож­ливостей водночас змінюють свій вигляд україн­ські міста. Бароковий римо-католицький кос­тьол стає характерною деталлю міського пейза­жу, особливо на заході України. Вишукані зразки католицького церковного бароко містить архі­тектурна панорама Львова. Перебудовується в дусі барокової пишноти Київ, зокрема на­бувають нового вигляду Софійський собор (рис. 5.3.10), Успенський собор у Києво-Пе­черській лаврі. Світське бароко знайшло свій класичний вираз у будинку Лизогуба (Полкової канцелярії) у Чернігові.

Стиль бароко став формантою української культури. Цей стиль на українському ґрунті роз­вивався в трьох різновидах. Існувало гиляхетїі-ське бароко (рис. 5.3.11) — пишне, вигадливе за формами і архітектурною думкою (подібна до нього також архітектура і мистецтво місь­ких церков на Заході України). У маленьких містечках і селах культивувалася простіша фор­ма так званого козацького бароко (рис. 5.3.12):

округлі, динамічні форми невеликих за розмі­ром архітектурних споруд, прикрашених вираз­ним ліпленням. Цей же стиль простежується у традиційному українському костюмі (вишиті сорочки, шаровари, вінки зі стрічками й ін.). Козацьке бароко невловиме переростає в на­родне бароко; цей стиль стає формантою укра­їнського національного стилю, широко прони­каючи в культуру народних мас. У стилі бароко формуються вироби з металу, кераміка, відомі українські килими, розписи житла; широко вико­ристовується орнамент у народному стилі, у яко­му переважають рослинні мотиви.

На українському ґрунті бароко стає про­відником нового, ренесансного світовідчуття, відкриває шлях Ідеям як гуманізму, так





і Контрреформації. Бароко припускає діалог із язичниц.ь-ко-античною спадщиною, дає простір філософській насичено­сті та пластичній досконалості стилю, поєднанню християн­ської духовності та пластично­сті образу. Воно впливає на нові принципи літературної творчості, музики, живопису й архітектури, декоративно-прикладного мистецтва.

Нові ідеї в архітектурі впли­нули і на розвиток тодішньої української скульптури, тісно з нею пов'язаної. На стінах будинків, палаців, церков з'я­вилися скульптурні рельєфи і пишна різьба (наприклад, «Хресна дорога» у нинішній православній церкві м. Тер­нопіль). З'являється і скульп­турний портрет, що широко застосовувався у жанрі надгроб­них пам'ятників.

Українське малярство "цієї пори характеризується доволі високим рівнем, фреска збага­чується ренесансними віяннями. Це сюжети «Різдво Христове» та «Успіння Богородиці» у Кирилівській церкві Києва (XIV ст.). Релігійні образи, що були раніше статичними, ску­тими каноном, поступово на­бувають руху, збагачуються психологізмом та натурними деталями. Звертає на себе ува­гу ікона з с. Красова «Богома-тір-Одигітрія», в якій впевне­не відтворення візантійського канону поєднується з натхнен­ною спіритуалістичною інтер­претацією християнського іде­алу і водночас з яскравістю фарб і життєвістю трактування на­тури. Майстром українського






5.3.10. Софійський собор (перебудова, у стилі бароко)






5.3.11. Бароковий герб Корибутів-Вишневецьких






5.3.12. Церква Богдана Хмельницького у Суботою (козацьке бароко)




іконопису був митрополит Петро, що перебрався з Галичини до Москви, де став засновником московської школи іконопису.




На високому рівні перебувають книжкова мініатюра та графіка, особливо ж у книгодрукуванні. Звер­тають на себе увагу орнаментовані іні­ціали та майстерно виконані заставки (рис. 5.3.13) у манускриптах епохи («Галицьке Євангеліє»; XIV ст., «Пе-ресопницьке Євангеліє»; XV ст., «Рад-зивілівський літопис»; XV ст.). В епоху книгодрукування розвивається мисте­цтво грав'юри; поруч з анонімними


5.3.13. Заставка зі старовинного рукопису
та напіванонімними майстрами, що підписувалися ініціалами («Т.Т», «Г.В» та ін), виступають серйозні майстри складної композиції та точного моделювання дрібної деталі, які доводять візантійський канон до рівня артистичної досконало­сті (титульний лист «Євангелія учительного» роботи Н. Зубрицького та ін.).

Наприкінці XVII ст. значно розвивається в Україні, набуває нового вигляду музично-театральне мистецтво. Джерела розвитку українського театру бе­руть початок від народних ігрищ Київської Русі, в яких поєднувалися елементи народної драми та пантоміми. У XVI—XVII ст. у народних верствах поширюєть­ся мистецтво блазнів — народних співаків, музикантів, танцюристів, акробатів, жонглерів, дресирувальників звірів та ін. Карнавально-сатиричні моменти поєд­нуються тут з живою імпровізацією.

Популярним стає також вертеп, ляльковий театр (з XVII ст.)» який поєдну­вав елементи релігійної містерії з народною імпровізацією. Вистава йшла у дво­поверховій скриньці (подвійна сцена); у верхній частині фігурували біблійні персонажі, у нижній — сатиричні, насичені злободенністю, Тут діяли постійні, як у так званій комедії масок на Заході, характери-персонажі: Дяк, Шинкарка, Москаль-солдат, Циган тощо.

У XVI—XVII ст. виникає шкільний театр, який розвивався у вузькому колі, наприклад — у Києво-Могилянській колегії, де студенти самі писали п'єси і виконували всі ролі, до жіночих включно, розвиваючи й літературну майстер­ність, і вміння триматися перед аудиторією. Оскільки тут навчалася велика кількість людей, переважно — майбутніх священиків, все це набувало і якогось суспільного резонансу. Розквіт шкільного театру пов'язаний з Київською колегією.

Музика розвивалася у народній та професійній формах. Саме в цю епоху сформувалося мистецтво кобзарів, які використовували в своїй творчості істори-ко-героїчні теми; кобзарський спів супроводжувався грою на бандурі та лірі-З'явилися троїсті музики, невід'ємна частина народного свята (скрипка, бубон та цимбали, інколи як третій інструмент фігурували басоля, флояра, сопілка тощо).


Одноголосий розспів змінюється багатоголоссям {партесний спів); зокрема у поширенні бага­тоголосого співу велику роль відіграли братські школи. У ствердженні цього типу співу значне місце посідає Н. Ділецький, видатний українсь­кий композитор. У сфері церковного співу сфо­рмувався київський розспів з його м'яким ліри­змом та емоційного повнотою.

5.3.7. Визвольна війна під проводом Бог­дана Хмельницького. Утискування з боку поль­ської влади при волелюбності українського на­роду призвели до численних селянсько-козаць-ких повстань, які у'ХУІІ ст. переростають у на­ціонально-визвольну війну.






5.3-14, Богдан Хмельницький

Боротьбу за звільнення краю у XVII ст. очолив талановитий полководець Богдан Хмельницький (рис. 5.3.14); під його проводом православні маси укра­їнського народу виступили проти польського гніту, за збереження рідної мови, звичаїв предків і своєї віри. До козацького стрижня приєдналося багато селян і городян; утворилася велика армія. Війна йшла жорстока й виснажлива.

Боротьба за незалежність Української держави продовжувалася протягом 1648—1654 р. На Переяславській Раді (1654 р.) було прийняте рішення про з'єднання із Москвою, після чого новим союзом було оголошено війну Польщі. Після смерті Богдана Хмельницького війна закінчилася перемир'ям 1667 р., внаслідок якого до Росії відійшла Лівобережна Україна з м. Києвом. Правобе­режна ж Україна залишилася під владою польського короля.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Який історико-політичний зміст вкладається у поняття «гетьманська доба» (або «козацько-гетьманська доба»)? Які політично-правові засади становили ідеал українства у цей період?

2. Стисло охарактеризуйте перипетії української історії XIV- XVII ст.

3. Дайте характеристику релігійної ситуації в Україні цієї пори.

4. Охарактеризуйте козацьку культуру та її роль в історії українства в цілому.

5. Опишіть роль .братств у збереженні та розвитку національної куль­тури.

6. Назвіть найвидатніші літературно-полемічні твори епохи, проаналізуй­те Їхню ідейну спрямованість.

7. Охарактеризуйте стан української науки і освіти цієї пори.

8. Визначте основні різновиди українського бароко та його історико-куль-турну функцію.

5.4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В БОРОТЬБІ ЗА ІСНУВАННЯ

(ХУІІІ-ХІХ ст.)

5.4.1. Українці під чужою владою. Духовна культура українського народу XVIII—XIX ст. розвивалася в умовах постійних утисків. Зокрема, не виправ­далися сподівання на політично-духовну автономію у складі Росії, як це було передбачено угодами часів Хмельницького: Україна почала інтенсивно русифіку­ватися, набувши статусу окраїни й образливої назви Малоросія. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) велика частина України перетворилася на пригноблену, закріпачену провінцію Російської імпе­рії, а західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської (Австро-У горської) імперії (Галичина — з 1772, Буковина — з 1774 р.). У Російській імперії роби­лися спроби фактично знищити українську мову — достатньо згадати про забо­рони українського слова 1863, 1876 та 1881 років. У 1894 р. було заборонено навіть ввозити з-за кордону українські книжки. Однак це не знищило національної самосвідомості українців. Навпаки, XIX ст. стає добою справжнього національ­но-культурного відродження.

Перш за все, слід чітко визначити взаємовідносини української культури з панівними культурами імперій, до складу яких вона в цей час входила.

' Зокрема, у певних напівосвічених колах все ще побутує міф про повну залежність української культури від російської, про начебто незрівнянну ви­щість останньої.

Російська культура Нового часу — дійсно велика культура, достойна части­на європейської культурної панорами. Але не секрет, що блиск ЇЇ багато в чому відбиває сяйво чужих великих культур; що їй притаманні космополітизм та певна вторинність, бо вона розвивалася на запозиченні чужого (до французької мови включно) соціальною верхівкою країни.

Окрім цього, в історії становлення російської культури був період, коли вона широко живилася саме українським духовним досвідом. Реалії культур­ного життя другої половини XVII—XVIII ст., коли більша частина України тіль­ки-но увійшла до складу російської держави, — яскравий тому приклад.

Характерною рисою культурного життя Російської імперії в XVIII—XIX ст. є поширення українських учених, літераторів, архітекторів, художників і музи­кантів по всій території країни. У XVIII ст. вони фактично домінували у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві й інших містах Росії виникали справжні «українські колонії» освічених людей. І природно, що вони тягнулися до столиць, туди, де могли себе реалізувати,

Як зазначив митрополит їларіон (1. Огієнко), це тривало аж до початку XIX ст.: «Москва бачила культуру українців, охоче приймала Їх до себе і добре платила, і тому в «далеку Московію», в «московскія страньї» перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури».

Кінець цьому тотальному українському впливові поклав, подібно, перехід Мазепи на сторону шведів у Полтавській битві, який викликав синдром недові­ри до всього українського. Характерна фраза з поеми О.Пушкіна «Полтава»:

«Изменники, злодеи-украинцьр>. Трагедія власне української культури у цей час полягає в тому, що Україна, поступово втрачаючи свою інтелектуальну еліту, перетворюється (особливо після введення кріпацтва за Катерини II) у «націю гречкосіїв»', позбувається власної аристократії та культурного прошарку. Україн­ська мова зберігає свої позиції лише в селі, у середовищі закріпаченого селянства. Воно переважно вже неписьменне: дослідники-фахівці показали, що одним із результатів петровських «просвітницьких» реформ стала масова безграмотність посполитого люду; освіта зосередилася лише в аристократичному російському та русифікованому середовищі.

Українська культура продовжувала розвиватися й у цих непростих умовах, зокрема в атмосфері зростання русифікації краю. Однак встановилася тенденція розглядати як надбання російської культури, скажімо, творчість таких визначних літераторів, як Прокопович і Туптало, таких першокласних майстрів мистецт­ва, як Левицький і Боровиковський, Бортнянський і Ведель, що є кричущою історичною несправедливістю.

Але й українство Австро-Угорщини у складі «польської» Галичини під тис­ком розвиненої та багатої західної культури якийсь час не мало психологічної впевненості у власних духовних цінностях. Ось характерна ситуація: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польсь­ку мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти ви­рішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповіду­вали по-польськи. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!»²¹

5.4.2. Розділення української' церкви. Народні маси в Україні завжди були релігійними: навіть на початку XX ст. відомий російський письменник Максим Горький зауважив, що в Україні народ — більший поет у релігії порівняно з Росією. Прощі до монастирів, регулярне відвідування церкви, життя за церковними приписами становили духовний хліб основної маси українців і віяння секуляризованої культури верхівки торкалися народу лише частково.

Проте на українській землі відтоді існує два регіони, розділені не лише політичне, а й релігійне. Якщо основна маса українців виборола право сповіду­вати успадковане від батьків православ'я в складі Російської імперії, то Західна Україна є масово греко-католицькою.

Українська православна церква у складі російської, втративши безпосеред­нє підпорядкування Константинополю, стає повністю залежною від світської самодержавної влади.. Зі скасуванням у Росії патріаршества й перетворенням Церкви, власне кажучи, на міністерство управління душами (в чому Петрові І добре прислужився український архієрей Феофан Прокопович), православна церква в Україні, зберігаючи, звичайно, всі основні цінності християнської куль­тури, стає, однак, попри свою волю, не тільки суцільно русифікованою, а ще й знаряддям русифікації. Міцно тримається тут і традиційна церковнослов'янська мова, відхилена секуляризованою культурою, яку народ дедалі менше розуміє.

Красномовною є така ситуація. У другій половині XVIII ст. імператриця Єлизавета Петрівна видає указ про те, що на єпископські кафедри слід ставити «не токмо малороссов», як водилося дотепер, але й «великороссов». Це означало, що церковне життя Росії досі розвивалося під проводом українських книжників.

А на початку XX ст., коли постало питання про створення автокефальної (самокерованої) української церкви, то не знайшлося навіть потрібного для висвячення нових єпископів мінімуму владик-українців у кількості двох осіб, які забезпечили 6 становлення автокефальної церковної ієрархії.

У проповіді дозволялася жива мова, але зазвичай це вже була мова росій­ська. І. Нечуй-Левицький в повісті «Афонський пройдисвіт» описує такого бай­дужого до слухачів «батюшку», що говорить сільським людям проповіді грамот­ною літературною російською мовою, по-вченому, не викликаючи ані розуміння, ані інтересу, внаслідок чого на селі «заводиться штунда» (протестанти).

Але й уніатська церква у західних українських землях не одразу знайшла свій шлях. Від початку існувала сильна тенденція до максимального зближення римо-католицької та уніатської церковної культури, при домінуванні західного впливу. Не лише догматика, але й структура візантійського богослужіння та вигляд священства максимально наближалися до римського (польського) типу. Уніатське священство довго ототожнювало також з «руською» традицією лише книжну церковно-слов'янську мову, не схвалюючи спроб писати живою «му­жицькою» мовою²⁴. Проте на практиці склалося так, що саме в лоні греко-

католицької традиції — через набли­женість церкви і пароха до народу — було врешті-решт широко й на­дійно усталено українські культурні основи, а з кінця XIX ст. уніатська церква вже робить все можливе для збереження національної культурної традиції.