Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
 Скачать 34.73 Mb.
|
 5.4.3. Українська наука й освіта у ХУШ—ХІХ ст. Культура України XVIII ст. багато в чому продовжувала традиції культури минулого XVII ст., і розвиток її здебільшого пов'язаний зі сферою освіти, яка дедалі інтенсивніше секуляризується. Але в нових умовах українське освітянство, зокрема на Сході, переживало значні труднощі, оскільки в цю пору братські школи занепадають. У другій половині XVIII ст. більшість шкіл у «російській Україні» загалом зникають І єдиними вчителями сільських дітей на багато років стають мандрівні дяки. Лише наприкінці XVIII ст. по повітових містах України відкриваються дворічні малі народні училища, згодом, у губернських центрах, — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання (Київ, Чернігів, Харків, Єкатеринослав, Новгород-Сіверський). 5.4.1, Києво-Могилянська академія та її студенти У тій же частині України, що перебуває під західним впливом, школи для сільського люду існують лише при церквах, хоча й не всіх. Зате у містах розгортають свою діяльність представники ордену василіан, який опікується освітою: відкрито низку шкіл у центрах «польського» регіону (Львів, Теребовля, Бучач, Володимир-Волинський, Бар та ін.)- У Галичині діють також трирічні нормальні школи для міського населення усіх верств. За традиціями гетьманської доби, коли Україна покрита була мережею єзуїтських колегій, відкриваються деякі нові колегіуми (Чернігівський, 1700; Харківський, 1721; Переяславський, 1738). З'являються нові дисципліни практично-утилітарного характеру (геодезія, інженерія тощо). У першій половині XIX ст. у Роси була проведена реформа освіти за такою ієрархією: дворічне церковно-приходське училище, повітове училище, гімназія, університет. Гімназії відкрито було спершу у Новгороді-Сіверському, Києві, Харкові, Сімферополі, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Єкатеринославі, Вінниці. Згодом вони з'являються у кожному місті. З початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, призначені дати освіту дітям з привілейованих сімей, і курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Кременецький, Рішельєвський (Одеса) та Ніжинський ліцеї. У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підготовку кадрів для повсякденних потреб (вчителі, бухгалтери тощо). Навчання у Східній Україні велося російською мовою. У 1876 р. російський царат видав указ про повну заборону української мови в освіті й культурі. Вища школа в Україні зароджується у цей період поступово й повільно. Важливим осередком духовної культури залишалася Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. — академія), де за традицією вивчали богослов'я та інші класичні дисципліни, згодом почали викладати й медицину, математику, астрономію, географію, а також архітектуру й малярство. У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р,), хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського. Важливим моментом національного підйому в Україні було заснування університету в Харкові, що виник наприкінці XVIII ст. за приватною ініціативою і на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий суспільний та культурний діяч Василь Каразін, «архітектор» національного відродження. . «Харківський університет може приймати в студенти шляхом екзаменів учнів з губернських народних училищ — Харківського, Курського, Орловського, Воронезького, Новоросійського, Полтавського та Чернігівського; таким способом він може впливати на освіту і користь всього південного края Росії», — писав В. Каразін у поданні харківському дворянському зібранню про заснування університету (ІУК, с. 161). Життя цілковито підтвердило ці сподівання. Офіційне відкриття університету відбулося у 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865). Важливою для національного культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікацій фундаментальних наукових праць з початку видавничої діяльності Харківського університету. 8 листопада 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св.Володимирг у Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів; планувався й факультет медицини. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р Характерно, що одразу ж попечитель Київського навчального округу фон Брадке віддає розпорядження ректорові про встановлення таємного нагляду за викладанням в університеті (ІУК, с.166—167). Важливий внесок в історію освітянської української думки зробив видатний філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, педагог, музикант Григорій Сковорода. Після навчання в Західній Європі, він, повернувшись на батьківщину відхилив пропозицію стати «стовпом церкви» і обрав спосіб життя мандрівного філософа, подібний до життя стародавніх мудреців. З мішком книг за плечима 25 років він ходив від села до села, поширюючи знання серед простого неписьменного народу. Сковорода створив оригінальну філософську систему у центрі якої стояла людина та 'Й екзистенціальні інтереси. Перед нами особистість яка являє приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього тиску, виразник глибинної духовної незалежності українського народу. На межі XIX-—XX ст. педагогічна думка представлена, перш за все, ім'ям Х-Алчевської, яка обстоює право на навчання дітей у школах рідною мовою. Наукова думка в Україні цієї пори має переважно гуманітарно-історичний напрям, бо українці прагнуть усвідомити власний шлях і корені власної культури^. З другої половини. XVII до середини XVIII ст. спостерігається розквіт історичної прози, що грунтується на традиціях давнього літопису. Особливо ж серед творів, написаних у цьому жанрі, вирізняються у XVIII ст. анонімний «Літопис самовидця*'16, а також козацькі літописи Г- Граб'янки і С. Величка, у яких описано історичні події XVII—XVIII ст. У центрі уваги літописців — визвольна боротьба українського народу проти Польщі, С. Величко, грунтуючись на вивченні історичних джерел, поділяє землі України на Малоросію та Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язку з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральною фігурою літопису є Богдан Хмельницький, яким автор захоплюється, а війну під його керівництвом називає справедливою і святою. Козацькі літописи мали великий вплив на розвиток національної самосвідомості. їх використовували такі історики, як М. Костомаров та М. Грушевський. В Україні XIX ст. підноситься розвинена національно-суспільна думка. Публіцист, вчений і суспільний діяч М.Драгоманов увійшов до історії культури українського народу як видатний фольклорист, літературознавець, полеміст, що встав на захист української духовності. Вій виступив проти заборони царськими указами народної мови. Через переслідування Драгоманов змушений був емігрувати і видавав у Женеві український суспільно-політичний альманах «Громада» (1878-1882). Він вважав себе «громадянином еліту», космополітом, водночас стверджуючи право кожного народу на вільний розвиток своєї мови і культури, маючи на увазі, в першу чергу, рідний український народ, Видатним вченим XIX ст, був О. Потебня. Він висунув оригінальне вчення про мову, яку розглядав у її глибинних основах як поетичну образотворчість. Потебня відомий також як патріот української мови. Поруч із ним слід назвати М. Грушевського, видатного історика та суспільного діяча, автора понад двох тисяч важливих наукових праць, серед яких — двотомна «Історія України-Русі» і п'ятитомна «Історія української літератури». Велику популярність мали «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована історія України» та ін. У своїх творах Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждавши право на свою мову, національну культуру, власну державність. 5.4.4. Політика-визвольний рух 6 Україні. Найбільш значним виступом проти російської самодержавної тиранії в Україні після Івана Мазепи постає організація таємного Кирило-Мефодіївського товариства у Києві у 1845 — 1847 рр. (М. Костомаров, А. Маркевич, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.), яке ставило за мету знищити самодержавство Й кріпацтво та об'єднати всіх слов'ян. Певне значення для усвідомлення специфіки традиційного українського суспільства та його менталітету мала сформульована М. Костомаровим концепція безбуржуазності української нації, яка лягла в основу подальших політичних програм, спрямованих на мир і злагоду у краї. Проте наприкінці XIX ст. в Україні набувають сили різноманітні радикальні політичні рухи, серед яких впливовою є соціал-демократична програма, що справляє певне враження на багатьох провідних діячів української культури (І.Франко. Леся Українка та ін.). Водночас паралельно все глибше усталюється та деталізується національна ідея, яка не лишається чужою навіть для членів соціалістичної партії (наприклад, В.Винниченка), і яка в Україні XX—XXI ст. має майбутнє. •5.4.5. Українське літературне слово та вільне мистецтво у XVIII— ХЇХ ст. Важливу роль у розвитку літератури, науки та культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, серед яких головна роль відводилась друкарні Києво-Печерського монастиря. її видання поширювалися не тільки в Україні. але й у Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало використання громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чому церковна література відокремилася від світської. Помітні зміни в цей період відбуваються у літературній творчості. З часів Київської Русі вона була за характером переважно церковною, риторично-моралізаторською, а не художньою; мовою цієї словесності була не народна мова-а церковнослов'янська (саме це разом з таким фактором як спільність православної релігії сприяло «природному» переміщенню українських книговидавців до Росії). В цей час у рамках Російської та Австро-У горської імперій складається новий тип світської, секуляризованої культури, найважливішу частину якої становить література нового, ще незвичного типу — художня. Не випадково і те що в обох імперіях в цю пору культивується класицизм як провідний літератуг-но-художній напрям: саме класицизм сприяє формуванню нецерковної, заснованої не на Біблії, а на правилах Арістотеля та Горація, словесності. Однак дії східних українців це вже російська, а не українська література. Майстри, а: створюють її, іноді є етнічними українцями, як, наприклад, В. Капніст, автор колись популярної у росії антибюрократичної п'єси «Ябеда», але мислять себе російськими письменниками і пишуть російською мовою. Прихований драматизм властивий, наприклад, позиції Миколи Гоголя, нащадка старовинного козацьке:. роду, органічного українця, який, аби бути зрозумілим для освічених читача пише вже російською (характерно, що до першого видання своїх повістей він докладає словник українських виразів). Гоголь — спадкоємець української барокової літературної традиції. Водночас не припиняється розвиток власне української літератури, хоча іноді важко сказати, до якого культурного полюса — «російського» чи «українського» — належить той чи інший автор. Уже з середини XVII ст. і протягом усього XVIII ст. поширився жанр езопівської байки. Значення цього жанру полягало в тому, що українські письменники запозичили кращі езопівські сюжети, сформували жанр національної байки — легкий, пронизливий і «вільнодумний». Важливе місце в літературному житті України XVIII ст. посідає поезія різних жанрів: релігіїїно-морального, історичною, ліричного тощо. Поети цього часу — Климентій Зінов'єв, Іван Некрашевич, Феофан Прокопович та ін. Зокрема Ф. Прокопович, цей «архієрей-секуляризатор», виступив як піонер нового, класицистичного напряму у російській літературі, був видатним пропагандистом-теоретиком класицистичного стилю. Проте літературно-художня творчість самого Прокоповича іце не вкладалася у рамки класицизму (така, наприклад, трагікомедія «Володимир», у якій змальована боротьба Петра І проти нових «жерців», церковних традиціоналістів. Барокові за стилем і панегіричні твори Прокоповича на честь імператора. Шляхи нового трактування Біблії простежуються у літературній спадщині Г. Сковороди. Добре знаючи Біблію, Сковорода був водночас вільним у її оцінках. Він спробував перелити біблійну поезію в сучасне слово (переспіви Псалмів). Йому належать численні байки й Інші поетичні твори, написані в річищі високої філософської культури. Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу. Однак справжнім основоположником її став Іван Котляревський. Наприкінці XVIII ст. вийшли у світ перші пісні «Енеїди» Котляревського, що була талановито перероблена з поеми «Енеїда» римського поета Вергілія. Події античної поеми перенесено на український фунт: мова, звичаї, зброя героїв — українські. Еней і його товариші виступають перед нами у ролі кошового і запорожців, а в образах римських богів легко впізнаються українські поміщики. Поему написано народною мовою, з неповторним національним гумором. Характерно, що на українському грунті літературний класицизм виникає саме в бурлескному варіанті: основні жанри його (епічна поема, лірика, трагедія, комедія) розвивалися винятково в рамках російської літератури. Україну класицизм практично обминув. Класицизм, що зароджувався в українській словесності вже наприкінці XVII ст., був начебто «перехоплений» російськими літераторами; українській літературі, через пригнічення національної мови, не довелось пройти класицистичної школи, що позначилося на подальшій долі українського слова подвійно: воно буде цуратися строгих канонів, але незмінне виграватиме в області живого, розкріпаченого авторського самовираження. Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів є П. Гулак-Артемовський. Національне відродження в літературі пов'язане тако;к з ім'ям Г. Квітки-Основ'яненка, що став основоположником нової української художньої прози. Антикріпацькими ідеями пронизаний його роман «Пан Халявський». Разом із Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські романтики. Місцем Їхнього об'єднання стає Харківський університет. Серед харківських поетів-романтиків найбільш талановитим був А. Метлинський (АмвросіЙ Могила), автор збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка грунтується на фольклорно-історичних традиціях. Є. Гребінка незмінне підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість. доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїчною історією- Один із кращих творів Гребінки — поема «Богдан» — навіяна героїчною постаттю Богдана Хмельницького. Значне місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову — цеє творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.). Саме романтики визначили українську мову як першорядний чинник розвитку української національної культури. Перші альманахи та збірники українського романтизму з'явилися у Харкові. «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833—1838), «Украинский сборник» ('1838—1841). Тут друкувались твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські народні думи. У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках було надруковано твори І. Котляревського. А. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка. Альманах став помітним явищем національно-культурного відродження й активізував українське літературне життя. Провідну роль у процесі духовного відродження України відіграв геніальний поет-романтик Тарас Шевченко (рис. 5.4.2). Він став джерелом духу та слова українського народу, утвердив його самостійність, залишив глибоким слід в історії духовної культури українського суспільства, виразив його мрії та надії. Вихід у світ віршів «Кобзаря», поем «Катерина», «Гайдамаки», «Сон». поетичної збірки «Три літа» та численних інших творів зробили поета центральною постаттю української літератури. Шевченко відродив історичну пам'ять українців. Художній метод його вдало поєднує обидві течії у романтизмі: прагненні: самовиразу й прагнення народності. Його слово органічно особисте й щире, але водночас фольклорне у глибинних своїх джерелах: О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся.,, але не каюсь!.. Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанну свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тільки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю... Його твори пройняті ідеями соціального та національного звільнення України. Творчість Шевченка мала величезний вплив на духовну культуру українського народу, ввійшла до золотого фонду європейської та світової культури.  Національне відродження, що почалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на пробудження національної свідомості у Західній Україні. Знаменною подією у національно-культурному відродженні краю був вихід у світ 1837 р. (Будапешт) літературного альманаху «Русалка Дністрова» (рис. 5.4.3). Це було сміливе утвердження українських цінностей та рідної мови, спрямоване проти культурного консерватизму. На сторінках альманаху були опубліковані збірники народних дум і пісень, твори М. Шашкевича («Загадка», «Погоня» та ін.). В альманасі використовувалася народна мова, а не «язичіє»; усі твори друкувалися громадянським шрифтом. 5.4.2. Тарас Шевченко Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав Іван Франко— видатний український письменник, філософ, історик, фольклорист, етнограф, суспільний і культурний діяч (рис. 5.4.4), Його світогляд грунтувався на принципах демократизму та обстоювання соціальної справедливості. Він почував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх творів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» й ін. Вершиною поетичної творчості франка стала поема «Мой-сей». Головна "її тема — смерть пророка, якого не прийняв власний народ. Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Слово франка — карбоване за формою, насичене глибоким підтекстом, як, наприклад, у вірші «Каменярі», де поет закликає розбивати скалу насильства, пітьми, незнання; Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинять вас. Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо ж вам призначено скалу сесю розбить! |