мозаїки та майоліки). Нові рішення наражаються часом на гостру критику місцевого керівництва (нападки на рівні ЦК КПУ на стиль автовокзалу, знищення велично-філософського панно Лук'я-нівського цвинтаря у Києві тощо). Проте новий підхід поступово утверджується; зведено великий палац культури «Україна» у Києві (1970 р., архітектор Є. Маринченко), оперний театр у Дніпропетровську (1974 р.» архітектор Б. Же-жерін) та ін.
Справді сучасні принципи архітектури виявляються в Україні наших днів, коли відмінено усі ідеологічні табу минулих років. У містах постало чимало
5.5.4. Будинок Ради міністрів у Києві
5.5.5. О. Богомазов. «Вулиця Львова»
прекрасних, зведених за останнім словом інженери житлових та адміністративних будників.
Однак з'являється нове загрозливе явище: беззахисність старої архітектури перед ініціативами нових господарів будинків, оскільки штраф за зіпсування пам'ятки сміхотворно низький.
Сьогодні старовинні будівлі міських центрів стають жертвою вандальського «осучаснений» за рахунок перепланування фасадів, монтування алюмінієвих рам і дверей, збивання старовинної ліпнини, фрагментарного оздоблення «своєї» ділянки будинку тощо.
Національне відродження значно оживило новаторський пошук у малярстві. Власну інтерпретацію в Україні знайшов у 1910-ті роки кубофу-туризлі, ініціатива запровадження якого належить О. Богомазову. Він був не тільки художником-екс
периментатором, але й теоретиком (трактат «Живопис і елементи», в якому розглянуто проблему зміни мови живопису під впливом нового темпу життя).
«Світ виповнений енергією руху, і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі («гора насувається», «рейки біжать», «стежка в'ється»). Предмет для кубофутуриста — не інертна матерія: Київ у своєму пластичному об'ємі виповнений прекрасного і розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються у небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, роз- биваються, співають і грають».
Основними мотивами творчості О. Богомазова були урбаністичні: «Потяг»;
«Київ. Гончарка»; «Базар» та ін.
Після більшовицького перевороту в Україні була створена 1917 р. Українська академія мистецтва, першим ректором якої став видатний художник-графік Г. Нарбут. Окрім численних ілюстрацій до книг (рис. 5.5.6), він створив 15 своєрідних композицій до «Української абетки» (1917), у яких особливо виразно відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать малюнки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, герба та ін.
Оригінальним майстром цього часу вважають М. Бойчука. Він очолив створення ансамблю фресок у Лущ>ких казармах (Київ, 1919; не збереглися), розписів у санаторії на Хаджибеєвському лимані (Одеса, 1928). М. Бойчук прагнув до стилізації під раннє Відродження, давньоукраїнський іконопис і народне мистецтво. Він пропонував почати відлік національних прийомів українського живопису від моменту адаптації візантійського канону, повернутися до джерел українського національного стилю, що викликало розгромну критику та багаторічне замовчування творчості митця.
У 20-х роках українське малярство розвивалося переважно у річищі театрально-декоративного мистецтва (М. Драк, В. Меллер, О- Хвоетен-ко-Хвостов). Однією з найвидатніших постатей серед митців була О. Екстер, що продовжувала художні ініціативи О. Богомазова. Цікавою роботою є її «Сценічні конструкції до трагедії», іцо призначалися не для якогось конкретного спектаклю, а до трагедії як жанру взагалі. Тут «пластика будується на одночасності двох актуальних тем: грандіозних перекладок, які розходяться променями від двох сходових маршів, вертикальних арок, які постають у них на шляху. Вони не просто існують одночасно, вони начебто встромлюються одна в одну. Протистояння підкреслюється і кольором: горизонтальна система червона, вертикальні арки чорні, із золотим контуром»35.
Значний внесок у галузь театрально-декоративного живопису зробив і А. Петрицький. Він був автором декорацій для багатьох театрів: кур-басівського «Молодого театру», оперного, театру ім. І. Франка та ін. Але найбільшу популярність здобув як художник-портретист. Він намалював понад 60 портретів українських діячів мистецтв (портрети композитора М. Вериківського, М. Хвильового та ін,).
Провідне місце тематична картина посідає лише з 30-х років — за умови, що вона має бути «ідеологічно витриманою». Апогею ця течія досягає у 60-х роках: характерні цикли картин «Моя рідна батьківщина» К. Трохименка, «Вручення партійного квитка» В. Костецького тощо.
У Західний Україні формувався чіткий національний варіант малярського модернізму. Це творчість П. Холодного, який працював у монументальному жанрі (вітражі у старовинній Успенській церкві у Львові, 1924). Видатним майстром модерністського живопису був львівський маляр Олекса Новаківський, у творчості якого, свіжо-розкутій та вишукано оригінальній (рис. 5.5.7), відчуваються дух українського бароко та наївно-фольклорна інтонація («Коляда», «Народне мистецтво», «Автопортрет з дружиною», численні натюрморти та пейзажі).
Серед художників України пізнішого часу слід відзначити творчість Т. Яблонської (народ, у 1917). Особливий успіх мали свого часу її картини «Хліб і Весна» із реалістично написаними образами людей і виразно обіграним сонячним ефектом. У пізнішій творчості Т. Яблонська значно ускладнює свою манеру, звертаючись до символіки й алегоризму, декоративної насиченості кольором.
Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 60-х років був В. Зарецький. Для українського живопису 80—90-х років загалом характерне відродження «фольклорного напряму» (народні художниці К. Біло-кур, П. Хома й ін.).
Серед українських скульпторів цього періоду вирізняється постать О. Архипенка, скульптора-кубофутуриста, який здобув світове визнання. Його роботам притаманна експресивна символіка. Скульптури «Відчай», «Думка», «Дитина» та інші є втіленням нового пластичного принципу, відкривають шлях художньому експерименту в скульптурі. Найхарактернішим твором Архипенка є «П'єро-карусель» — скульптура, створена з геометричних фігур (ромбів, кіл, конусів). Сучасний експеримент поєднується тут з глибинними традиціями українського народного мистецтва; елементи скульптури розфарбовано барвистими кольорами; водночас конструкція рухається, являючи собою неочікувані ракурси. Але на цьому пошуки нових художніх засобів не завершуються. Наприклад, у скульптурі «Медрано» автор використовує дерево, метал, скло з метою створити образ паризького циркача. Властивий йому був також інтерес і до історії та 'її героїв («Жозефіна і Бонапарт», «Арабка», «Стародавня єгиптянка», «Юда» та ін.).
Вирізняється також творчість В. Бородая, автора монументальних портретів (поета П. Тичини, художника В. Касіяна та ін.). Загалом поширеною була монументальна скульптура, що втілювала ідеї комуністичної пропаганди.
Не можна, однак, погодитися з одним із авторів створеної у 30-х роках «Історії української культури.» (К., 1994), буцімто всі лиха української монументальної скульптури радянських часів від того, що створювали її не етнічні українці. Бездарність, що пристосовується до кон'юнктури, не має національності — про це свідчать й деякі сучасні наші пам'ятники. Вся справа, очевидно, в тому, що бракує таланту або коштів.
Музично-театральна культура в Україні розвивалася за тим же сценарієм. 1919 р. у Києві було засновано Перший державний драматичний театр України ім. Т.Г.Шевченка (нині — Український драматичний театр ім. І.Я. франка). Музична культура України розвивалася під одночасним впливом народних традицій пісенності та нової європейської стилістики. Серед авангардистів української музики — композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (опера «Золотий обруч», 1930). Значний внесок у розвиток нової української музичної культури зробили М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Колесса та ін.
Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи, які мають стабільну державну підтримку: «Думка», що існує з 3920 р., Український народний хор (організатором і керівником останнього протягом тривалого часу був Г. Верьовка).
В останні роки існування комуністичного режиму було дещо послаблено тиск на віяння сучасної масової культури Заходу. В Україні з'являється перша рок-опера «Орфей і Еврідіка» О. Журбини. Варто згадати й про постановку
у Києві на початку 2002 р. рок-опери С. Бедусенка «ЕнеЇда», яку схвально сприйняла київська еліта.
Проте значно популярнішою є естрада: масово виникають естрадні гурти, все більшої популярності набувають сольні виконавці: С. Ротару, Н. Яремчук, П. Дворський, О. Пономарьов, Т. Повалій, А. Кудлай та ін.
Більш оригінальним явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив чернівчанин за походженням В. Івасюк, широко популярний поет і композитор, автор текстів і музики українських пісень минулих десятиріч («Червона рута», «Водограй» та ін.). Його творчість органічно пов'язана з народними джерелами. Пісня «Червона рута» дала назву першому Республіканському фестивалеві української пісні та музики, що проходив у м. Чернівці 1989 р.
Національне відродження охопило і сферу театрального мистецтва. Видатним організатором театру та режисером-реформатором мистецтва був Лесь Курбас, який, зберігаючи національний стиль, прагнув наблизити український театр до світового рівня. У 1922 р. він створює театр «Березіль», у якому грали такі блискучі актори, як А. Бучма, В. Василько, Н. ужвій і ін. Це був театр справді європейського рівня, про шо свідчить хоча 6 те, що у 1925 р. на світовій театральній виставці в Парижі макети «Березіля» отримали золоту медаль-. Серед експериментальних вистав Л. Курбаса — «Цар Едіп», «Вертеп», «Народний Малахій» та ін.
Однією з найцікавіших вистав Л. Курбаса була постановка «Гайдамаків» ^ Т. Шевченком (прем'єра відбулася у 1920 р. у Київському оперному театрі). Хоча центром сюжету були події Коліївщини, у виставі глядачі не бачили натуралістичного зображення жорстокості та катувань. Вони лише чули голоси мучеників або здогадувались про їх страждання за мімікою хору. •
Хор заслуговує особливої уваги. Він складався з дівчат у стилізованому під старовину полотняному одязі, у віночках на розпущеному волоссі. «Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом». Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів. Дівчата були струк-,'кими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану. Наприкінці, оповівши глядачам текст «Посіяли гайдамаки в Україні жито», вони органічно переходили до пісні, похитуючись в її такт» немов хвилі, що перебігають житом». Спектакль мав нечуваний успіх.
У 1934 р. театр «Березіль» був перейменований у театр ім. Т.Г. Шевченка. Доля ж самого Леся Курбаса, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Він був репресований і загинув у 1937 р. у Соловець-кому таборі.
Характерно, що у 1923 р. театр «Березіль» влада розглядала як дуже цінний внесок у сучасне українське мистецтво — і за змістом, і за формою; 1925 р. Курбасові було присвоєно звання народного артиста республіки; а у 1937 р. засідання особливої трійки без усякої мотивації прирекло його на розстріл.
Протягом 50—60-х років український театр виглядав досить консервативно;
найскромніші зрушення в бік сценічної умовності, авангардизму піддавалися нищівній критиці. Домінував сценічний «реалізм» зразка середини XIX ст.
Лише у 70—80-х роках стають відомі більш оригінальні рішення таких режисерів, як А. Скибенко, С. Сміян, В. Афанасьєв, С. Король, М. Шейко.
Розвиток національного й російського театру 90-х років пов'язаний з ім'ям талановитого уродженця Львова, режисера Романа Віктюка, що зняв чимало ідеологічних та моральних табу, відхилив естетичні кліше минулих років і запропонував глядачеві жагучо фантастичне видовище (постановка п'єси скандального французького автора Ж. Жене «Служниці», нове й глибоко екзотичне трактування класичних сюжетів («Мадам Батерфляй», «Майстер і Мар-гарита» тощо).
Українське кіномистецтво розвивалося досить бурхливо. Вже у 20—30-х роках було екранізовано чимало літературних творів про громадянську війну, створено кіноопери на класичні національні сюжети («Наталка-Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм» І. Кавалерідзе). З 1923 р. фільмом «Остап Бандура» (режисер В. Гардін) розпочалося виробництво повнометражних фільмів; у фільмі знімалася М. Заньковецька. Помітним явищем став фільм «Тарас Шевченко» П. Чардиніна.
Лояльним до нової влади розпочав свою діяльність геніальний кінорежисер Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля»); кінофільм «Земля» був у 1958 р. включений Міжнародним журі до списку дванадцяти найкращих фільмів світу). Події Другої світової війни стали основою сценарію О. Довженка «Україна в вогні», але гострота, з якою зображена була трагедія військового лихоліття, видалася підозрілою керівництву; лише у 1960 р. дружина Довженка Ю. Солнцева реалізує його задум у кінострічці «Повість полум'яних літ». Київська кіностудія імені О. Довженка стала колискою вітчизняного кінематографу.
У воєнні та післявоєнні роки розвинулася українська киюдокуменптлістика.
Засоби масової інформації (преса,, радіо, телебачення) стали у XX ст. невід'ємною частиною культурного життя. Щоправда, становлення їх відбувалося в річищі тоталітарного суспільства і їх від початку розглядали як засіб масового зомбування.
З жовтня 1927 р. прийнято постанову ЦК ВКП(6) «Про поліпшення партійного керівництва пресою». При університеті в Києві відкривається відділ газетних працівників; згодом — газетний технікум; з'являється чимало нових газет і журналів. Запроваджено обласні газети (1932 р.). У 1924—1925 рр. в ефір виходять радіопередачі, серед яких помітне місце займають «робітничі та колгоспно-радгоспні радіогазети»; тематика цих передач — «соціалістичне змагання, викриття світового імперіалізму та пережитків минулого». З 1939 р. до них прилучається й Західна Україна.
Тяжкий період Другої світової війни та післявоєнні репресії щодо українців майже докорінно винищили прояви вільного українського слова. Однак це не означає, що зникла офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо;
з 1951 р. розгортає свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94 % населення, другу 78,5%. З часів, коли в Україні секретарем республіканської компартії став В. Щербицький, українська мова як така витісняється з багатьох сфер життя. Якщо, звичайно, не зважати та той напівзру-
сифікований, вихолощений варіант української ораторської мови, який культивувався в газетярстві, радіо, телебаченні,
Новітня епоха історії України позначається спалахом публіцистичного слова, пробудженням ораторської енергії суспільства. Наприклад, більш як сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Охарактеризуйте основні риси боротьби erhf]ywsd на початку XX сні. за політично-національну самостійність і власну культуру. Чому цей рух пережив іноді тяжку поразку?
2. Охарактеризуйте життя й трагедію української церкви у східних та. західних областях протягом XX ст.
3. Яких висот досягли українська наука й освіта у XX ст.? Чи були повніс-тю використані можливості їх розвитку? Якшо ні, то чому?
4. Назвіть найбільш оригінальні й сильні літературно-творчі особистості України XX ст. Наведіть приклади калічення письменницьких доль більшовицьким режимом
5. Опишіть стан української архітектури, малярства, театрально-музичною мистецтва у XX ст., наведіть приклади протистояння митця тоталітарному режиму. Назвіть найвидатніших майстрів та їхні твори.
6. Які проблеми і які перспективи, на вашу думку, існують у суспільно-правовому житті незалежної Вкраїни?
7. Висловіть ваше розуміння перспектив розвитку сучасної української культури.
|
Скачать 34.73 Mb.
