Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 33 из 39

унія, або греко-католицька церква (1596 р.)-Вона догматично й адміністративне приймає владу римського папи, але зберігає православну обрядовість. унія була компромісом не лише з Римом, але і з Польщею, бо припинялися гоніння на візантійський обряд. У відповідь н& звинувачення в «ополяченні» уніатська церква інтенсивно розвиває національна українські начала в культурі, стає охоронницею цієї спадщини. Замість сліпою

.

наслідування греків приходить широке використання національної традиції — у музиці, живописі, проповіді тощо.

Православ'я в Україні виявилося у важкому стані, не стало своїх єпископів, без яких Церкву не можливо уявити. А польська влада забороняла призначати нових православних князів Церкви. Лише таємна посвята ряду єпископів в 1620 р, єрусалимським патріархом, іцо відвідав Україну, вдихнула життя в майже загас­ле українське православ'я тієї пори.

Водночас ця ситуація стимулювала релігійно-духовне вільнодумство і церко­вну полеміку. Як відомо, розвиток друкарства сприяв виданню Біблії різними мовами, це в свою чергу призвело до Реформації, розколу римської церкви.

Проникали в Україну й ідеї Реформації, лютеранство, кальвінізм і відродже­не з небуття аріанство («соціанство», або ж «антитрінітаризм») — вчення, що відхиляло Трійцю. Українці-протестанти на свій лад збагатили національну куль­туру. Зокрема принцип епохи Реформації — подавати народові Св. Письмо рідною мовою — визначив певну українізацію церковних книжок, які писалися церковнослов'янською мовою (напр., « Пересопницьке Євангеліє»),

Полемічність, що прийшла на зміну колишній однодумності, сприяла роз­виткові освіти, відкривала шлях новим віянням у культурі. Ситуація свідчила, при всій її непевності, що Україна є частиною європейського світу, тобто суспі­льством, де інтенсивно ведеться пошук істини і потроху вимальовується почуття плюралізму. Середньовічна епоха, коли всі поляки були католиками, а всі укра­їнці — православними, минула безповоротно. Подібна «конкуренція» пішла саме на користь українському православ'ю (реформи Петра Могили). По цій ситуації, одначе, боляче вдарило приєднання України до Москви після 1654 р. та, зокрема, підпорядкування українського православ'я новоствореному після падіння Візантії Московському патріархату (від часів християнізації, українське православ'я безпосередньо підпорядковувалося Константинополю). Досягнення української церковної культури цієї пори — оновлення богословської думки, ши­роке використання стилю бароко в мистецтві та ін. викликали у Москві недові­ру й підозру. Було, шо й палилися українські книжки, як «заражені латин-ством».

5.3.5. Розвиток науки та освіти. Українська культура розвивалася не лише у Запорозькій Січі, але й при князівських дворах, у монастирях і церквах. Тут працювали освічені люди, які вели літописи, перекладали і переписували книги. Найбільш освіченим у XIII—XVII ст, було духовенство, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях і церквах; рідше — при дворах багатих фео­далів. Ці школи давали елементарні знання з арифметики, навчали письма, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєдну­валися із західноєвропейськими.

Поруч з цими школами функціонувало понад 20 єзуїтських колегій, часом виникали і школи протестантські. В них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову й латину, риторику, математику.

Водночас в Україні XVI ст. спостерігається запровадження ідей Ренесансу, ренесансного гуманізму (зокрема, завдяки тому, що чимало українців навчали­ся за кордоном). Багато хто вчився в Празі і Кракові, в єзуїтських школах, де культивувалася полеміка з гуманізмом, що не означало його замовчування.

Характерною постаттю цього часу є Юрій Дрогобич, іцо навчався у Львові та Кракові, а у Болонському університеті (Італія) став пе­ршим українцем, який отримав докторський ступінь у галузі мистецтв і медицини, Займа­вся також астрономією (радше — ас­трологією). Був навіть ректором Болонського університету наприкінці XV ст.; згодом ви­кладав у Кракові.




У православному середовищі України спостерігалося живе прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути націона­льну культуру. Особлива роль в цю епоху належить Острозькій вищій школі.

Чи не єдиним православним вельможею в Україні у XVI ст. залишався князь Костян­тин Острозький, котрий у своєму замку в м. Острог розгорнув широку просвітницьку роботу. 1576 р. тут виникає Острозька вища школа (академія) із вивченням класичних мов, розвивається друкарство, видається пер­ша повна слов'янська Біблія (рис. 5.3.6).

5.3.6. Титульна сторінка Острозької Біблй

Науково-літературне ядро цього центру складали Гарасим Смотрицький (бать­ко Мелетія Смотрицького), Дем'ян Наливайко, Василь Суразський та ін. В Острозькій школі викладали курс «семи вільних мистецтв» (за зразком захід­ноєвропейської середньовічної школи), що складався з предметів тривІуму та квадривіуму. Наприкінці XVI ст. Острозька академія стала занепадати через відхід нащадків К. Острозького від православ'я. Але Її справу продовжили в XVI—XVII ст. братські школи.

Виникають православні братства, які мають на меті оборону православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток українського книгописання, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону православних прав (XVI—XVIII ст.). Їх створювали при церквах із міщан, хоча до них входили часом і українські шляхтичі, духовенство, козаки. Особливу роль відіграли Львів­ське, Луцьке, Київське та деякі інші братства. Організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчали як основні предмети мови (грецьку, латину, польську); окрім цього, до програм шкіл входили риторика, піїтика, арифметика, астрономія і музика. Провідна роль належала, як і у захід­них університетах, богослов'ю. В братських школах особливо інтенсивно вивча­ли риторику, бо була потреба захищати православ'я, боротися за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та піїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи мали значний вплив на рівень української культури.

Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, орга­нізована 1568 р, Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. Школа готувала вчителів і священиків до практичної роботи в освіті, щоб зберегти українську культуру і традиції. За підтримкою Львівської братської школи був виданий «Буквар» Івана Федорова (Львів, 1574). У 1615 р. була заснована Київська братська школа, виникло і чимало інших. Цікаво й те, що ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, спочатку був видатний книжник І. Борецький, який переніс свій досвід на терени київської освіти. Львівський досвід був важливий і для інших українських земель. Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588): «Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і інших навчити, просимо пришліть, яким тут життя і вся­кий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний» (ІУК, с. 111).

Братські школи були відкриті для дітей усіх верств населення. Завдяки братствам українська культура витримала випробування цієї важкої пори.

Таким чином, аж до XVIII ст. освіта в Україні не западала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, що подорожував у гетьманську добу по Україні, був здивований широкою грамотністю простого народу.

Особливий внесок до української культури зробив канонізований нині церк­вою в Україні нащадок знатного молдавського роду, во'ін, митрополит, широко, по-західному, освічена людина Петро Могила (1596—1647), що присвятив своє життя розвитку української культури.

П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем православ'я — саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині — Со­фійський собор, Печорську лавру та ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу та взаємоповаги. Спостерігаючи тра­гедію української православної культури і церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке викорис­тання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності й багатством оформ­лення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується но­вий стиль — бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-католицької церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культуру, підкрес­ливши її специфіку і самобутність. Будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трихимовичем Петро Могила пише «Православне сповідання віри», у якому викладені основи східного церков­ного віровчення. Відомий також його «Літургаріон або Служебник», до якого входять тексти літургії і молитов, опис обрядів, властивих тільки українській церкві. Описав П.Могила і порядок проведення богослужінь, пов'язаних із різ­ними обставинами: хворобою, неврожаєм, освяченням будинку. За проведену роботу Петро Могила був визнаний гідним звання доктора богословських наук.

Він проводив реформу Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл (з початку XVIII ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні захід­ноєвропейських університетів. Тут навчалися сім—вісім років — мовам, крас­номовству, поетиці, філософії. Студенти писали вірші і п'єси, зазвичай латин­ською мовою, розігрували спектаклі. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович та ін. Колегія ця була відома у Європі і підтримувала контакт із багатьма навчальними закладами, її учні часто продов­жували навчання в західноєвропейських університетах.

Важко переоцінити значення цього закладу, що виховував тривалий час культурні кадри не тільки для України, але й для росії. Чимало письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, Симеон Полоцький (1629—1680) заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію. Це продовжувалося й у XVIII ст.: Дмитро Туптало стає видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. — митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником; Фе-офан Прокопович, що читав у Київській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра ї у його реформаторській діяльності.

Справу П.Могили продовжив київський митрополит Сильвестр Косов, цю відстоював значення латини і західної культури вже в умовах викорінення укра­їнської самостійності і боротьби з західним впливом після приєднання до Росії.

Центром освіти, науки та культури в Західній Україні був Львівський уні­верситет, відкритий у XVII ст. В ньому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Читали лекції латинською мовою.

Характерною особливістю культури епохи було функціонування в україн­ській діловій словесності одразу трьох мов: церковнослов'янської, польської й трохи менше латинської. Відомо немало, скажімо, церковно-полемічних творів, які належали перу оборонця православ'я, а написані були польською мовою.

Розвиток освіти був би неможливим без книгодрукування. Винахід Гутенберга був революційним: книга перестала бути рідкістю, дорогою річчю — вона «ввій­шла у маси». Українські книги (богослужбові, церковнослов'янською мовою) вперше були надруковані Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р.

Пізніше стали поширюватися книги, надруковані Франциском Скориною, білоруським першодрукарем, що працював на початку XVI ст. Однак по-справж­ньому справа розгорнулася завдяки вихідцям із Росії Івану Федорову і Петру Мстиславцю. Вони розпочали свою діяльність у Москві, але як конкуренти були




5.3.7. Євангеліст Лука, {ілюстрація до «Апостола» Івана федорова)
звинувачені ченцями-переписувачами книг у са­танинських намірах. Ґрунт для своїх ініціатив Федоров знайшов саме в Україні, зокрема, у Львові й Острозі. Серед його праць — вже згаданий «Буквар», богослужебна книга «Апос­тол» (рис, 5.3.7) і відома «Острозька Біблія» (перший повний текст Біблії церковно­слов'янською мовою).

5.3.6. Українська словесність та мис­тецтво цієї пори. Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесен­ня набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування пере­мог українського народу проти іноземних за­гарбників.

У XV ст. в Україні зароджується фольк­лорна ісччюрична поезія. Поява історичних пі­сень і дум зв'язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної земліДо нашого часу дійшли думи про Самійла Кіш- ку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.

У літературній творчості художнє начало ще не отримало того розвитку, що в західних країнах, — як і у всьому візантійсько-православному культурному регіоні, тут ще домінувала церковна книжність, Варто згадати збірник «Ізма-рагд» — дидактичні твори про гріх та цноту, повагу до старших тощо. Було завершено розпочатий ще у княжу добу «Києво-печерський патерик» (Касьянів-ська редакція), надрукований у Печорській лаврі,

Водночас формуються зачатки нової, художньої літератури західного типу. Автором першого українського вірша був Гарасим Смотрицький, який в дусі ренесансної стилістики з'єднав у рамках одного літературного твору Христа з Музою і застосував античні розміри віршування, їїого син Мелетій Смотриць­кий у своїй «Граматиці» (1619) дав експериментальні зразки цього гекзаметру та сапфічної строфи:
Феноменальна, латиномовна поезія українських авторів XV—XVI ст, Павла Русина, Я. Вислицького, Я. Дантишека, Г. Тичинського-Рутинця, С. Кленовича. Останній — автор патріотичної поеми «Роксолана», який сподівався, що в Укра­їні буде новий Парнас.

Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. З'являються полемічні жанри {тразолаїїги, діалоги, диспуїш, памфлети). Серед їхніх авторів були вже згадані церковні діячі, письменники, учені: Л. Баранович, І, Гізель, І. Галятовськмй, Ф. Сафонович, В. ЯсинськиЙ, У цих творах приділялася увага не тільки богословським, але й філософським та соціально-політичним.проблемам.

Ідея збереження української культури та протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали у своїх творах право українського народу на свою мову, віру і звичаї.

Одні, як, наприклад, Захарія Копистенський, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський гаряче відстоювали православ'я. «Палінодія» Захарії Копистенського, написана холодно-об'єктивно з величезною ерудицією.

Однак загального резонансу набували не академічні трактати. Звертає на себе увагу яскравий, народний стиль Івана Вишенського, іцо прагнув відродити жанр апостольських послань: живучи в Афонському монастирі (Греція), він відправляв до України лист за листом, підносячи в них ідеали православного чернецтва. Ось уривок з «Послання до єпископів», що прийняли унію з Римом:

«Не ваши милости алчньїх оголодневаете й жаждньїми чините бедньїх под-даньїх, той же образ Божий, што й вьі носячих; на сиротьі церковньїе й прекор-мление их от благочестивих христиан наданьїх лупите й з гумна. стоги й оборо­ги волочите; сами й з своими слуговинами ся прекормлюете, оньїх труд й пот кревавьій, лежачи й седячи, смеючись й граючи, пожираєте, горелки препуща-ньіе курите, пиво трояковьіборное варите й в пропаст несьітнаго чрева вливає­те; сами й з госттями ся своими пресьпцаете, а сиротьі церковньїе алчут й жаждут, а подданьїе бедньїе в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлого урожаю дотягнет»¹⁷.

Особливу роль у церковній полеміці відіграв талановитий Мелетій Смотриць-кий, автор згаданої «Граматики» та ряду яскравих полемічних творів. Звертає на себе увагу «Тренос» (в перекладі з грецької — плач), у якому українська православна ; церква зображена у вигляді нужденної старчихи, вигнаної власними дітьми:

І «Ах тяжко ж мені справді з тим непокірним потомством, з тим отруйним гадючим племенем, тяжко. Хто ж болю того разом зі мною не візьме? Хто мені плакати не допоможе? Синів породила і виховала, а вони мене зреклися і отруйні жала язиків своїх на мене повисовували»¹⁸

Однак, врешті сам Смотрицький стає греко-католиком, і це — характер­ний момент духовного життя епохи.

унію, як церковну єдність, захищав Лев Кревза (очевидно, у співавторстві з єпископом Іосафатом Кунцевичем, що віддав життя за свої переконання).

З'являються в цю пору й такі чисто ренесансні особистості, як Станіслав Оріховський-Роксолан («Руський Демосфен»), який навчався у Німеччині, зі­йшовся там з Лютером; потім викладав у Болонському та Падуанському універ­ситетах. Він відомий як автор полемічних творів «Хрещення русинів» та «Від­ступництво Риму», надиханих атмосферою Реформації.

Набуває значення майстерність проповідника. З'являються теоретичні трак­тати з риторики. З найбільш видатних явищ такого роду варто назвати «Меч духовньїй» і «Трубьі словес проповіїдньїх» Лазаря Барановича. Майстром про­повіді був й Іоанікій Галятовський («Наука альбо способ складання казаня» та «Ключ разуміїнія»),

Проповідь, що мала головною метою коментар Біблії, відкривала і можли­вість власної літературної творчості. У XVII ст. формуються такі яскраві літера­турні індивідуальності, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович, що ста­нуть видатними діячами культури вже в умовах об'єднання України з Росією. Розвиток риторики свідчить про інтенсифікацію духовного життя, про зрос­тання рівня літературної майстерності. В Європі стає відомим вираз КеіЬог гохоїапшп — український ритор.

Архітектура України в цю пору спочатку широко спирається на київські традиції. Водночас до архітектури проникають елементи народного стилю з області дерев'яного будівництва; кам'яні споруди — церкви, заліки та міські будівлі втрачають «візантійський» характер, все частіше Їх споруджують з вико­ристанням старовинних українських традицій. Зокрема беруться за, зразок де­рев'яні церкви — трибанні й п'ятибанні. такі як прекрасна дерев'яна церква Св. Юра у м. Дрогобич,

У цю пору в українському зодчестві часто використовуються звичайне дере­во, оскільки можливостей для кам'яних будівель було обмаль. Дерев'яні церкви тодішньої України криті