Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 36 из 39

5.4.4, Іван Франко {портрет роботи О. Кульчгщько'і)


Визначними українськими прозаїками XIX ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвер­дилися реалізм, глибокий інтерес до націо­нальної тематики та демократична естетика. Особливу увагу приділяли ці письменники селянському побутові України, їх цікавили багатство й драматизм характерів, соціаль­но-психологічні колізії. Такі твори, як «Ін­ститутка» М. Вовчка, «Хіба ревуть волі, як ясла повні?» П. Мирного, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького увійшли до складу укра­їнської класики.

На межі XIX—XX ст. творили такі цікаві письменники-новатори, як М. Коцюбинський та В. Винниченко. Першого справедливо вва­жають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкос­ті, барвистості й тонкості колориту. Висвіт­люючи ті ж теми, що і його попередники,

письменник домагався глибокого, філософсько-естетичного звучання, скажімо, соціальної теми («Фата моргана»). Вражає інтерес Коцюбинського до поетично­го світу гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

В. Винниченко, віддавши данину жорсткому натуралістичному стилеві, при­ділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейни­ми завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки, кирпатого Мефістофеля» ).

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка, її поезія — гімн мужності й протистоянню лихій долі («Контра спем сперо»):

Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись — Буду жити, геть думи сумні!

Поетеса створила понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» обра­зах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»), яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», у якій використано давньоримський сюжет. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», що філософськи, осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванад­цятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

Пожвавилося духовно-творче життя української провінції. Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX— початку XX ст. зробила чернівецька письменниця Ольга Кобилянська. Талант її засвід­чений творами малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), для яких характерне художнє новаторство, глибина соціально-психологічних характеристик

персонажів. До кращих творів письменниці належить соціально-психологічна повість «Земля», яка вирізняється розумінням пси­хології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі Кобилянська звернулася до проб­леми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» й ін.

Архітектура в Україні XVIII—XIX ст. переживає новий етап. Не пориваючи з ба­гатовіковими національними традиціями, вона вбирає у себе в цей період кращі досяг­нення архітектури європейської, зокрема сти­лю бароко. Протягом перебування України в складі Росії у стилі бароко було зведено чи­мало визначних історичних споруд: церкву Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі (1696), Троїцький храм у Чернігові (1695), храм Воздвиженського монастиря в Полтаві (1709), Дзвіницю у Київській лаврі (1744);

архітектор І. Шедель. У бароковому стилі переоформлені були Софійський собор (рис. 5.4.5), Успенський собор у Лаврі, Ми­хайлівська церква Видубицького монастиря. Характерним зразком- бароко є також воро­та Зборовського (1746) в огорожі Київсько­го Софійського собору. На Київщині жив і творив архітектор С. Ковнір, за участю якого були споруджені дзвіниця на Далеких і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври (рис. 5.4.6), церква Антонія і Феодосія у Василькові. В усіх цих будівлях повною мі­рою виявилися характерні риси українсько­го бароко: яскравий розпис, використання ліпнини, щедро різьблені та золочені багато­ярусні іконостаси.

Цікаво, що стиль бароко у Росії сприй­мався, не зважаючи на те, що тут працювали й такі зарубіжні майстри, як Б. Растреллі, ще й як «український стиль». Наприкінці XVIII ст. його було саме у такому формулюванні офі­ційно заборонено Святим Синодом у сфері церковного будівництва.

Нові тенденції запроваджує в українській архітектурі вихованець Могилянськоі академії І. Григорович-Барськи й. За його проектами






5.4.5. Дзвіниця Софійського собору у Києві, побудована коштом І. Мазепи






5.4.6. Дзвіниця Києво-Печерсько'ї лаври




побудовані Надворітна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, церкви.




Покрова Богоматері і Миколи Набереж­ного, бурса Могилянської академії. У цих спорудах простежуються перші паросткіз стилю класицизму.

Серед видатних українських архітек­торів XVIII—XIX ст., що віддали данину класицизму, особливо знаний А. Мелен-ський, який протягом ЗО років був голов­ним архітектором Києва. Він спорудив і реконструював у місті чимало будівель-зокрема, корпус Духовної академії, церк­ву-ротонду на Аскольдовій могилі, буди­нок першого міського театру й ін.

У Західній Україні бароко природне підтримувалося авторитетом католицької традиції. Прекрасною пам'яткою барокової архітектури є собор Св. Юра у Львові


5.4.7. Собор Св. Юра
(рис. 5.4.7) (1745—1770), архітектором якого був Б. Мердерер (Беретіні). Тут гармонійно поєдналися масивні форми та ажурний декор, елементи витончено­го західного рококо і монументальність традиційного українського бароко. Од­нак у західноукраїнських землях постало протягом XIX ст. й чимало споруд у стилі класицизму (наприклад, наукова бібліотека ім. В. Стефаника у Львові). Своєрідним є Святодухівський собор у Чернівцях, побудований у стилі росій­ського класицизму: відомий просвітник краю митрополит Є. Гакман роздобув у Петербурзі нереалізований проект Ісаакієвського собору й. матеріалізував йогс у столиці Буковини.

Міська архітектура Східної та Західної' України в ці часи розвивається зг різними принципами. Західноукраїнські міста характеризувалися скупченняд'-вулипь, що справляли враження своїм виглядом і розходилися віялом від центру — ринкової площі з ратушею або магістратом посередині, Ця структура нагадує забудову центральноєвропейських міст, у яких вулиці та провулки росли стихій­но-природно, за ініціативою мешканців. Така забудова характерна для Львова-Дрогобича, Самбора, Чернівців й ін. Цим західноукраїнське місто відрізняється від східноукраїнського, що виникало за строгим, затвердженим особисто росій­ським імператором планом, в основі якого лежали принципи ясності, рівновіддаленості міських кварталів, математичної логіки (саме такий був план Петербурга.. столиці Російської імперії, що з'явилася спочатку на карті). Отже, простежу­ються два принципи життя: вільне містобудування як плід приватної ініціативи громадян і прагнення упорядкувати, життя громадянина «зверху^. До того ж, яг свідчив досвід Франції, «природна» забудова створювала можливості виникнен­ня численних революційних барикад, що моментально паралізували імператор­ського уряду

.

Малярство та скульптура епохи також зазнали спершу панування стилю бароко. Одним із яскравих представників цього стилю був Іван Руткович із Жовкви. Його творам властиві насичена палітра та динамічність композиції (Жов-ківський іконостас). Увага до образу простої, мудрої та мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема, у творчості таких майстрів, як Ілля Бродлакович, Яцко з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський.

Розвивається український портретний живопис, особливо популярний се­ред шляхти та козаків. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і видатних козацьких старшин. Ці портрети ще досить статичні, «тяжкі», у стилі стародавньої «парсуни» (від лат. регзопа), хоча в них уже простежується увага до людської індивідуальності.

Українське малярство дало й досконалих майстрів легкої, розкріпаченоЇ ма­нери, що працювали у стилях рококо та класицизму у XVIII—XIX ст. на теренах «російського культурного простору».

А. Лосенко, родом з Глухова, вчився у Петербурзі та Парижі; Його полотна — зразки імпозантного академічного класицизму («Прощання Гектара з Андро-махокв> та ін.). Віддав художник данину й українській історії у картині «Воло­димир та Рогнеда», виявивши, наскільки дозволяла класицистична умовність, інтерес до,слов'янського типажу та костюму.

Д. Левицький — син блискучого гравера Г. Левицького-Носа, що похо­див з козацького роду і залишив в історії українського мистецтва розкішні барокові композиції. Д. Левицький — майстер індивідуально-психологічного портрета. Йому належать портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова, серія портретів вихованок Смольного інституту. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушеній, природній атмосфері, використовує ма­неру рококо.

В. Боровиковський, син іконописця Луки Боровика з Полтавщини, наслі­дував спочатку традиції барокового українського малярства; згодом перейнявся впливами рококо, пізніше класицизму. Надаючи сентиментально-емоційного виразу портретованим особам, художник досконало передає освітлення, пейзаж­ний фон, вимальовує складки одягу (портрети В. Арсеньєвої, М.Лопухіної, Ка­терини II).

Вийшли з України і найбільш талановиті скульптори епохи, які прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них — І. Мартос (1754—1835), який став професором, а потім і ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсто­ліття своєї діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них — пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818), монумент А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Класицизм приходив в Україну й через посередництво росіян. У 1853 р. у Києві на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського й архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князеві Володими­ру Великому. Виконав його відомий майстер П. Клодт.

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва XIX ст. зробив Тарас Шевченко, талант якого яскраво виявився і у станковому живопи­сі та графіці.






5.4.8. Шевченко—маляр. «Катерина»


Він блискуче володів технікою ак­варелі, малюнка олівцем та пером. Шевченко є автором понад тисячі тво­рів малярства та графіки. Він один із перших звернувся до реалізму в зобра­женні життя і побуту, звичаїв, приро­ди, історичних пам'ятників рідного краю. Водночас реалізм Шевченка не­простий. Вихований у класицистичній школі відомого російського художника К. Брюллова, майстер надзвичайно стро­го підходив до техніки зображення. Іноді він звертався до мови українського фо­льклорного мистецтва. Його картина «Катерина» написана в народних тра­диціях: тут кожен елемент зображення — символічний (на думку деяких мис­тецтвознавців, наприклад, центральна жіноча фігура картини уособлює трагі­чну долю України, дуб на другому пла­ні — її силу і непокору тощо).

Деякі українські майстри увійшли до новаторського угруповання «Товариство пересувних виставок», що проголосило художній реалізм своїм методом. Про­славлене ім'я уродженця українського Чугуєва, автора численних жанрових по­лотен, портретів, малюнків І. Рєпіна; саме Рєпін став, канонізатором українська:

теми у живописі. Його «Запорожці, що пишуть листа турецькому султанові» — справжній гімн щедрості та героїзму українському національному характеру. Відома й картина Рєпіна «Вечорниці», в якій зафіксовано розваги молоді укра­їнського села. В самій Україні працювали такі члени цього товариства, як одесит К. Костанді, майстер жанрово-пейзажного твору («У хворого товариша» «У люди» та ін.). П. Нілус, учень Костанді, був родом з Поділля і присвятив сві;1 талант зображенню повсякденного, простого життя («На бульварі», «Біля кааі театру» тощо).

Поступово сформувалася справжня українська національна школа реалістич­ного живопису, що оспівувала історію краю, його природу та людей. Це твори -П. Левченка «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійської":

собору» (Київ). Майстром жанрової картини та ліричного пейзажу був С. Василь­ківський, автор полотен «Козача левада», «Козак і дівчина», «Дніпровські плат­ні», а також багатофігурної композиції «Бій запорожців з татарами». У Рєпіна учився М. Мурашко, майстер своєрідної композиції та вишуканого колорит-знавець людської психології. Зокрема М. Мурашко відкриває для глядачів сет* західноєвропейського побуту («На вулицях Парижа», «Біля кафе»), хоча ж лишається байдужим до української теми («Похорон кошового»),

Музично-театральне мистецтво України XVIII—XIX ст. багате й різнобарв­не, розвивається музична культура. Уже в другій половині XVII ст. Виникають

своєрідні професійні цехи музикантів, до репертуару яких входили військові марші, народна та інструментальна музика. Для підготовки професійних музи­кантів на Чернігівщині, наприклад, було створено музичну школу, що випустила у світ велику кількість освічених фахівців.

Серед них — всесвітньо відомий композитор Д. Бортнянський, що вчився у Італії, автор понад 100 творів хорової духовної музики, у тому числі двох літургій. Водночас він — автор кількох непересічних опер (деякі ставилися у Італії — «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій»), У його патетичній та проникли­вій музиці з'являються народні мотиви. З ім'ям Бортнянського пов'язують но­вий етап у розвитку української професійної' музики.

Поруч із ним користується заслуженою славою музикант і хормейстер А. Ведель, автор 29 церковних хорових концертів, мелодика яких будується й на принципах барокового партесного співу й на використанні елементів української фольклорної традиції.

Шлях високих духовних пошуків людини, драматичну картину боротьби присмеркових пристрастей і світлого релігійного почуття відтворив у своїй музиці М. Березовський, який теж вчився у Італії, був академіком-композито­ром, але, доведений до відчаю замовчуванням свого таланту та придворними інтригами у Петербурзі, покінчив життя самогубством. Канонізувавши поруч з Д. Бортнянським жанр світського хорового концерту, він виступив і як автор ряду духовних концертів та опери «Демофонт», використовуючи часом мелодії українського' фольклору.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграло становлення сучасного театру. Основи українського професійного теат­ру були закладені у Харкові та Полтаві — центрах театрального життя України початку XIX ст. Директором і режисером Харківського театру став у 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко. До професійного складу трупи входили талановиті ак­тори, серед них — обдарований М. Щепкін, Коли на чолі Полтавського театру став І. Котляревський, з його ініціативи Щепкіна було викуплено з кріпацтва.

М, Щепкін, особистий друг Т. Шевченка, був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної мане­ри гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного в «Наталці-Полтавці» і Чупруна в «Москалі-чарівнику».

Творча індивідуальність починає приваблювати загальну увагу: на ниві теа­трального мистецтва України XIX ст. плідно працює відомий у той час актор, співак, український композитор С. Гулак-Артемовський.

Функціонував театр у Києві, де починали свою творчість М- Старицький (як драматург) та композитор М. Лисенко, який стає творцем національного на­пряму в українській музиці.

Широко відомі опери М. Лисенка «Наталка-Полтавка», «Ніч перед Різдвом», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до Кобзаря», ро­манси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького, Цей талановитий




5.4.9. Оперний театр у Одесі
композитор, піаніст, диригент, педагог і суспільний діяч при­ніс українській музичній куль­турі світову славу.

У 60-ті роки XIX ст. «Ар­тистичне товариство» в Єли-заветграді (нині Кіровоград) вперше в Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а у 70-ті роки — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Професійний театр в Єлиза-

ветграді створено у 1882 р. Тут грали відомі актори української сцени М. Садовський, М. Заньковецька, О. Виріна. Театр з великим успіхом гастролював у Києві, Чернігові, Харкові та інших містах України.

У Росії до українського театру ставлення було різне. Характерна рецензія на гастролі українських артистів, вміщена у модерністському журналі «Аполлон»:

«Приезжали малороссі, пели, танпевали. У украинской музі ноги на шарнирах:

сама ходит» (поч. ХХ ст.). Водночас відомий діяч російського театру К. Станіславський називав Кропивницького, Заньковецьку, Саксаганського, Садовського «блискучою плеядою»,