Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
 Скачать 34.73 Mb.
|
|
Церковне життя і духовно-релігійний пошук українського суспільства у XX ст. Українські релігійні конфесії пережили у XX ст. смугу масових гонінь, нечуваних від епохи раннього християнства: у прагненні «переробити природу людини» комуністичні експериментатори мали надію виховати суспільство, позбавлене релігійної свідомості. Пережила люті гоніння, в першу чергу, панівна у суспільстві християнська церковна культура, яку було зведене до стану «церкви мовчання». Державою було вилучено силу-силенну церковних культурно-мистецьких цінностей; найкращі храми пристосували під музеї, більш прості — під клуби, склади та комори, У пресі наводилися дані, що кожен другий православний священик був співробітником КДБ. Створення Української автокефальної церкви в період набуття незалежності 1918 р. було продиктоване прагненням очиститися від казенної, зрощене: з самодержавством, російської церковної звичаєвості. Тому, як би там не ставилися до процесу адміністративного подрібнення православ'я, слід визнати це?-процес, по-перше, виявом жаги духовного очищення, а, по-друге, таким, и;г відповідає інтересам України. Українська автокефальна церква розвивалась у важких умовах. На початку XX ст. на території краю її знищили більшовика в період Другої світової війни її, що прагнула бути разом з народом у годиїг лихоліття, визначили як поплічницю окупантів. НайвиднІші її предстоятелі, зокрема патріарх Мстислав (Скрипник) та митрополит їларіон (Огієнко), змушені були провести життя у вигнанні. Поновлення української автокефалії сьогодні ускладнюється розбратом ієрархів, боротьбою між особистостями, функціонуванням все ще доволі потужного корпусу вірних Московського патріархату, які не сприймають новації, що Їх диктує час, в першу чергу, такі, як запровадження української мови у богослужінні. Проте спостерігається й значна активізація автокефального напряму, зокрема прагнення піднести науково-освітній рівень кліру, характерним явищем є відновлення діяльності православного теологічного факультету (нині теологічного відділення філософсько-теологічного факультету) у Чернівецькому університеті. Греко-католицька церква як виразник духовних прагнень західних українців була силоміць знищена після Другої світової війни й відродилася лише з розпадом Радянського Союзу. Вона впевнено набирає сил, поступово поширює свій вплив і на східні області. Греко-католицька громада серйозно ставиться до проблем молоді, до впровадження християнської етики; широко працює з різними верствами, населення, прагне підтримувати християнське мистецтво, запроваджує недільні школи. Долаючи міжконфесійні чвари, духовенство автокефальної та уніатської конфесій часом іде на спільні богослужіння, інші форми співпраці. Є прихильники ідеї об'єднання цих двох гілок східного обряду в єдину українську церкву, яка була б однаково відкрита для плідної співпраці як з православним Сходом, так і з Римо-католицькою церквою. Складні випробування в епоху гонінь на релігію пройшов також український протестантизм, який сьогодні широко використовує можливості відправи власного культу та катехизації, зокрема, через засоби масової інформації; він відіграє помітну роль у впровадженні основ протестантської етики до свідомості суспільства, у сфері благочинності тощо. Кількість протестантів сьогодні в Україні постійно зростає. Однак у сфері релігійно-духовного життя України спостерігаються й принципово нові явища. Збільшується кількість екзотичних сект, в тому числі й агресивно-тоталітарного характеру (пригадаймо бурхливу діяльність «Білого братства» на чолі з Марією Цвігун, вона ж «Марія Деві Христос», яке врешті-решт увійшло у конфлікт з законом). Зростає й рух неоязичництва, зокрема у формі РУНвіри (Рідної Української Народної Віри), який користується певною популярністю в колах літературно-художньої інтелігенції, особливо ж в аспекті пошуку національних витоків духу. Негативно трактується така обставина, як «чужі», юдейсько-візантійські корені християнства. Водночас для представників такого погляду властиве бажання створити нову міфо-релігійну систему, що, як вони сподіваються, матиме планетарне значення. Підноситься й теософський рух, який живиться переважно за рахунок самоосвіти його адептів, зазвичай дещо безсистемної. У ньому еклектично поєднуються найрізноманітніші духовні впливи, з тяжінням до індійського окультизму. В освічених верствах, в першу чергу серед науковців, утримує свої позиції атеїзм, здебільшого традиційного «матеріалістичного» ґатунку. Здається достатньо типовою ситуація, яка змальовується в одній нинішній чернівецькій газеті. Буковина віддавна був православним краєм. Тепер релігійне життя цієї області являє таку (хоча й неповну, як на наш погляд) картину: домінує Українська православна церква Московського патріархату — 386 громад; баптисти налічують 145 громад; Українська православна церква Київського патріархату має 122 громади. Число православних недільних шкіл зменшилося з 99 до 35; кількість протестантських недільних шкіл зростає. Буддійська релігійна громада ще не виробила власного статуту, отож поки Й не реєструється. З'явилася й громада мусульман у кількості 20 осіб. Як пише автор статті, «міграція християн із традиційних церков у протестантські фіксується постійно, а зворотного процесу ще не спостерігали»; «-..молодь і справді починає відходити од «віри батьків». І часом не лише від традиційної церкви, а й взагалі від християнства» то. Але загалом грандіозний провал політики примусового насадження атеїзму в радянські часи стає дедалі очевиднішим. В Україні діє Закон про свободу совісті й право сповідування чи не сповідування будь-якої релігії; школу відокремлено від церкви. Проте вивчення релігій у всій різноманітності Її проявів стає нагальним завданням освіти — особливо ж в епоху поширення різноманітних псевдорелігій. 5.5.4. Українська, література та мистецтво у XX ст. Підйом національної культури в сучасну епоху пояснюється розвитком вільної літератури та публіцистичної думки. Характерно, що В. Ленін, плануючи приборкати «буржуазний» плюралізм, не робив різниці між художньою літературою та публіцистикою (стаття '«Партійна організація та партійна література»,, 1905 р.)- Публіцистичність, громадянська заангажованість залишаються (зі зрозумілих причин) типовими рисами української літератури та мистецтва XX ст. Водночас на творчість українських літераторів початку XX ст. помітно вплинув європейський і частково російський модернізм з його претензіями на «чисте мистецтво». Цей вплив поєднувався часом з пієтетом до лівих політичних ідей, на які тоді багато хто мав надію й на Заході. Власне, «лівий» політичний нахил сприймався тоді, як один з виявів авангардистської естетики, що закликала відмовитися від культурної спадщини. Період 20-х років є одним з найцікавіших в історії українського художнього слова, що пояснюється звільненням від віковічних пут, розкріпаченням поетичної особистості. Особливо помітно це у творчості видатного поета, перекладача і театрознавця Миколи Вороного. Він одним із перших увів до української лірики тему міста та інші модерністські мотиви європейської поезії. Приятелюючи за часів навчання у Львові з І. Франком, М. Вороний перейнявся деякими його естетичними поглядами. У збірці «З-над хмар і долин» (1903) та інших творах М. Вороного поетична натхненність протистоїть буденності, вірші пронизані настроями смутку і роздумами про недосконалість світу. Він пориває з «громадянськими» мотивами, які панували у ліриці другої половини XIX ст. і перетворилися на фальшивий трафарет. Крім значного внеску, зробленого М, Вороним в українську поезію, він також був одним із засновників Національного театру, керівником Українських вищих драматичних курсів. Українська поезія післяреволюційної пори була пронизана романтичними настроями. Виходять поетичні збірки «Заспів» В. Чумака, «Червона зима» В. Сосюри, «Мої коломийки» І. Кулика. Помітне місце в літературі посідає В. Еллан" Блакитний, керівник угруповання «Гарт», автор прокомуністичної збірки «Удари молота і серця». Водночас для молодої української літератури характерний пошук культурності, віднайдення традиції. Видатним теоретиком національно-культурного відродження був поет М. Хвильовий, який наголошував, що тільки професіоналізм може піднести українську культуру на європейський і світовий рівень: зокрема Хвильовий підносить «нестаріючу фаустівську душу» людини Заходу. Полемізуючи з цього питання з русифікаторами українського слова як фактичний керівник Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), він одразу ж накликав на себе звинувачення у націоналізмі. Значну роль у розвитку української літератури відіграли його статті «Камо грядеши?» (1925) і «Думки проти течії» (1926). Поезія Хвильового сповнена драматизму Й гострого відчуття сучасності. Пробували оберегти культуру й літературну традицію неокласики, широко запроваджуючи ті класицистичні принципи, що їх свого часу «недобрала» через відомі причини українська література. В оригінальних поезіях і численних перекладах з класичних та живих європейських мов М. Рильського, М, Зерова та інших вимальовується світ європейських цінностей, які митці прагнуть насадити у своїй розбурханій вітчизні. Їхня творчість не позбавлена іронії, бо автори прекрасно відчувають свою незначну впливовість. Але стоїчна приналежність до «табору культури» робить 'їхню спадщину цінним митецьким надбанням. Ось жартівлива рецензія М. Зерова на вірші колеги під назвою «Присвята Мих. їв. Рудницькому», сповнена, проте, стильової тонкості: Ні, друже, не маю я вдачі педанта... Я все проковтнув би, як мій крокодиль, — Нового Бєрлена і давнього Аанта, ї оцет сатири, і цукор ідиль. Би знаєте: наша троїста Антанта Приймає усякий закінчений стиль. А Каша поезія — птах Аоенгріна, Українське сало й японський комфорт, ї метрика Баша — страшна мішанина, — Спливають в один гармонійний акорд, Чарує енергія Каша невпинна. ї навіть сілябіки лютий імпорт. Неосимволісти Д. Загул, Є. Плужник, В. Мисик прагнули, навпаки, почути музику революційної епохи. Видатною постаттю стає Павло Тичина, який після виходу збірки «Сонячні кларнети» отримав славу національного поета. Тичина прагне зробити українську мову відкритою найсучаснішим експериментам — його суб'єктивно-розкріпачені образи («мов золото поколото, тече-бринить ріка, мов музика») являли новий рівень розвитку українського поетичного слова. Водночас П. Тичина продемонстрував у вірші «Ходить Фауст...» глибоку недовіру до західного менталітету, який, на його погляд, виродився у «смішечки і брехеньки». Нечисленними виявилися українські панфутуристи (Гео Шкурупій, М. Ба-жан, Ю. ЯновськиЙ) і маловпливовою їх творчість. Подібно до російських футуристів, вони сприймали революцію як оновлення світу. Проте здобутки їх нерівнозначні. Гео Шкурупій, наприклад, залишився в пам'яті читачів як скандальний оспівувач... воші. Ю. ЯновськиЙ оспівав революцію у романі «Вершники», акцентуючи увагу на муках народження нового світу й красі комуністичного ідеалу («троянда-революція»). Визначним поетом-ліриком стане в майбутньому М. Бажан, віддавши проте щедру данину й оспівуванню соціалістичних звершень. У Західній Україні серед поетів-модерністів виділяється творчість Богдана-Ігоря Антонича і його збірки «Три перстні», «Книга Лева» та ін. У пошуку світової гармонії він оперує образами космічного плану, прагнучи виразити у своїх тонкозвучних віршах таємний зв'язок між людиною та світом. Розвивався на теренах еміграції яскравий талант Є. Маланюка, що органічно адаптує в своїй творчості ідеї та образи західної культури. Привертає увагу його тяжіння-до розкриття суті західноєвропейської, «фаустівської» душі, що прагне пізнання та влади над буттям: Готична ніч. На небі, як у книзі, Механіка виконує закон. Холодний місяць — лисий метафізик — Обчислює народження і скон. Прислухайся: оцей нічний Елізій Зітхає глибинами темних лон — Симфонія, а не прозорий сон, Замерзлий в нерухомій, синій кризі. Ударами припливів і відпливів Здіймає груди бічний океан І в скелі б'є. Ї космос, як пеон, Гримить в безкрай... Ні, ще ніхто не вивів Тієї формули. І марно в безліч сфер Крильми кігтястими ширяє Люцифер. Відразу після революції, у 1918—1921 роках, виникає чимало літературних об'єднань («Гарт», Вапліте та ін.), друкуються різні художні збірники й альманахи: «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Гроно», «Червоний, вінок», «Шляхи мистецтва». З утвердженням у СРСР після розгрому вільних літературно-митецьких угруповань єдиної та обов'язкової програми соціалістичного реалізму, яка мала не; меті «перекувати» традиційну людину в дусі комуністичного ідеалу, надовго встановлюється царство сірятини й одноманітності. Репресовано М. Вороного, М. Хвильового, М. Зерова, Д. Загула та чимало інших літераторів. Присвячують себе академічним заняттям М. Рильський та П. Тичина. Активно стверджуються фігури на зразок О. Корнійчука, які вміють влучно знайти «струмінь» кон'юнктури. Найбільш талановиті письменники молодшої генерації — Олесь Гончар, А. Малишко, М. Стельмах та інші шукають нового національного духовного грунту. Широке визнання отримав роман О. Гончара «Собор» (1968). Письменник, змалювавши занедбаний собор козацької доби як символ сучасного морального зубожіння, одним із перших у радянській літературі торкнувся питань збереження духовної спадщини народу; це викликало хвилю критики з боку офіціозу. Серед досягнень української літератури — творчість «шістдесятників» Д. Павличка, М. Вінграновського, Є. Гуцала, І. Драча, В. Симоненка й ін. Вирізняється талант Ліни Костенко, донині плідний, чиє поетичне слово сповнене особливої тверезості й гіркоти. Ось «портрет сучасника», що належить її перу. А я — ніщо. Одоробло. Опудало власних городів, Я — посміховисько людське, бидло поміж народів. (Давидові псалми) Саме така щирість і праведний гнів були властиві для передового українського слова останніх років існування Радянського Союзу. Але воно нещадно переслідувалося. Жертовною фігурою став, наприклад, репресований, незадовго до здобуття незалежності талановитий поет Василь Стус. Образотворче мистецтво в Україні XX ст., попри усі утиски епохи тоталітаризму, виглядає достойним внеском до світової культури. Тут широко представлений стиль модерн (рис. 5.5.2). Прикладом його в архітектурі може бути Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г. Гай). Прикметним і оригінальним зразком цього стилю є Будинок з химерами у Києві (1902— 1903, архітектор В. Городецький). Особливо ж масово цей стиль представлено у західних областях України. У рамках напряму модерн на початку XX ст. виникає національно-романтгечна течія в архітектурі, орієнтована на монументалізацію, широке використання орнаменту (В. Кричевський та І. Ливінський). «Український модерн» поширюється і в Східній Україні (Будинок Полтавського земства). За радянської влади інтенсивно «реконструювалися» українські міста, створювалися нові духовні орієнтири. Ми вже згадували про масове нищення пам'яток Києва за більшовиків; відбувалося подібне й в інших містах. Якщо навіть старовинна архітектура й не зносилася, то старанно нівечився весь прилеглий ансамбль, як це було, наприклад, у Житомирі, де образ міського центру створювався за рахунок величної домінації православного собору та кількох римо-католицьких костьолів; сьогодні вони безнадійно загороджені й закриті з усіх боків сірими, невиразними багатоповерховими будівлями радянської пори.  5.5.2. Будинок у Києві в стилі модерн Проте спочатку радянські архітектори досить невимушене використовували старовинні західноєвропейські та українські національні традиції в дусі еклектизму та модерну; наприклад, українське бароко позначилося в архітектурі Сільско-господарської академії у Києві (1923—1930рр.,архітектор Д. Дяченко). Однак спочатку архітектурна Й митецька політика Радянської влади намагалася спиратися, перш за все, на футуристичну програму. Прикладом надій на нові монументальні рішення є використання сухота й раціонального стилю конструктивізму у створенні величезного за розмірами ансамблю площі ім. Дзержинського у Харкові (рис. 5.5.3), тимчасово «новій» столиці України (1925— 1935 рр., архітектори С. Серафімов та ін.). Однак конструктивізм виявився занадто «бідним» і нова комуністична еліта відчула, що в очах пересічної маси нові будівлі не дають належних результатів і явно поступаються в імпозантності старовинним кварталам. Конструктивізм було засуджено як «буржуазний» напрям в архітектурі; особливо ж наголошувалося на його «буденності», «несвятковості». Замішана на карнавальній свідомості нова естетика соціалістичного реалізму прагнула «ренесансної» пишноти; ідеалом сталінської епохи стає «місто-свято». Спочатку для цієї мети дозволено було використовувати класицистичні принципи. Класицизм є основою стилістичних рішень будинку Ради міністрів України (рис. 5.5.4); (1934—1939 рр., архітектори — І. Фомін, фундатор стилю неокласицизму у російській архітектурі, та П. Абросімов) і будинку  5,5.3. Площа ім. Дзержинського у Харкові  Верховної Ради України (1936— 1939 рр., архітектор В. Заболотний). Згодом виникають стилі, іронічно визначені мистецтвознавцями як «сталінський ампір» та «сталінське бароко», еклектична, позбавлена смаку спроба наслідування класики. Зокрема цей штучний стиль виявився у повоєнному оформленні будинків київського Хрещатика. Але після ери Сталіна офіційне захоплення «прикрасами» змінюється закликом до економії, «архітектурні зловживання» починають каратися, і з другої половини п'ятдесятих років тривалий час панує безликий типовий проект. З 70-х років починають використовуватися типові збірні конструкції. Спроби якось боротися з одноманітністю обов'язкових «черьомушок» зумовлюють у 60—80-х роках тяжіння до функціональної чіткості будівлі, ан-самблевості; щоб згладити враження одноманітності та бідності, широко використовують декоративні (на всю площину величезної стіни) панно пропагандистського характеру (оживає техніка |