Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 29 из 39

5.1.2. Модель трипільського житла
В добу неоліту на тери­торії нашого краю поєдна­лися місцева мисливська культура й землеробська.

Є вірогідна версія, що сталося це через катастро­фу планетарного масштабу за 12 віків до н.е.: після та­нення льодовика води Се

редземного моря вийшли з берегів настільки, що перелилися у Чорне море (ми вже згадували про це, коли йшлося про сюжет Всесвітнього потопу). Рятую­чись від води, що йшла з моря, землеробське населення півдня тікало на північ­ніші землі, осідало на них і ділилося своїм землеробським досвідом з тубільцями.

Археологічні розкопки на нинішніх українських землях свідчать про те, що саме в період неоліту люди почали вести осілий спосіб життя, приручили деяких тварин (собаку, корову, коня), масово почали займатися землеробством, а не тільки рибальством і полюванням. Змінюються і знаряддя праці, цю виго­товляються з м'яких кам'яних порід; їх шліфують, заточують, іноді просвердлю­ють. Люди починають використовувати посуд, спочатку грубий, потім більш витончений, прикрашений орнаментом. Для житла все ще викопують землянки та напівземлянки, але з'являються й більш досконалі типи житла — наземні глинобитні будівлі.

У добу неоліту виникає відома трипільська землеробська культура (від назви с. Трипілля під Києвом, де було вперше розкопане стародавнє селище такого типу). Початок" цієї культури дослідники звичайно обмежують проміж­ком приблизно IV—II тис. до н.е. та територією, що обіймає землі нинішніх Правобережної України, Румунії з Молдовою та Польщі. Навряд чи це були вже слов'яни, як дехто стверджує сьогодні. Але трипільці, безперечно, ґрунтовно вплинули на характер культури майбутніх слов'ян-українців.

Селища трипільців складалися з великої кількості будинків з дерева, обмаза­ного глиною, розташованих навколо центральної будівлі, можливо, культового призначення. Судячи з їх місткості, в кожному мала проживати, родина з 20— ЗО осіб. У трипільців, вочевидь, існував родоплемінний лад.

Основними заняттями трипільців були скотарство та землеробство. Уже тоді у будинках існували такі звичні для селянина-українця речі, як піч та комо­ра (рис. 5.1.2). Тут відкопали землеробські знаряддя, кам'яні зернотерки, гли­няний посуд із зерном пшениці, проса, ячменю. Трипільці займалися тварин­ництвом: у селищі були знайдені кості корів, свиней, кіз, а також кістяні шила, голки. Очевидно, зі шкір тварин шили взуття й одяг. уміли трипільці у малих масштабах використовувати мідь, про що свідчать мідні гачки для рибальства й наконечники до зброї. Доволі високого рівня досягло у них гончарне мистецтво






5.1.3. Трипільська кераміка


(збереглися навіть залишки, гон­чарних печей). Посуд трипіль­ців — поліхромний, прикраше­ний орнаментом із хвилястих лінійних завитків (рис. 5.1.3), що ви­конували магічну роль оберегу (можливо, це пов'язано з обра­зом змії), та сонячними симво­лами. Серед черепків знайдено виконану у вигляді чорного силу­ету постать чотирирукого божес­тва. Можливо, тут простежується певний зв'язок з культурою най­давнішої Греції — в найдавнішу добу саме так там зображали Аполлона-сонце.

Мабуть, у трипільців панував матріархат: про це свідчать чи­

сленні жіночі статуетки, з характерною увагою, перш за все, до ознак жіночої статі; руки та обличчя згладжені. Мистецтво трипільців свідчить також про до­волі складні релігійні уявлення, зокрема, про культ богині-матері.

Трипільці знали релігійний культ: у їхніх житлах існували жертовники та статуетки жіночих божеств, вміщених у крісельця; збереглася також величезна посудина для ритуального спалення якихось масивних тіл. Все це дає змогу говорити про розвинуте духовне життя та сформований естетичний смак.

Трипільська культура загинула під тиском індоєвропейських народів (так звана «культура бойових сокир та шнуркової кераміки»), які прийшли зі Сходу та мали приручених коней. Нові поселенці з'явилися на території України при­близно в III тис. до н.е. За рівнем культури вони стояли нижче трипільців, але, як більш войовничі, підкорили їх. Прибульці вміли добре обробляти мідь (мід­ний вік на землях України датується 3300—2800 рр. до н.е.), пізніше стали добувати олово і винайшли бронзу (бронзове століття датується 2800—1200 рр. до н. е.).

Зруйновано культуру трипільців кіммерійцями, які відрізнялися високим мистецтвом виробництва бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією (куль­тура їх датується 1500—700 рр. до н.е.). У період кіммерійської культури на Україні починають застосовувати залізо, що витісняє бронзу завдяки своїм тех­нічним якостям (залізний вік датується в Україні другою половиною II тис. до н.е. — IV ст. н.е.). Кочівники-кіммерійці традиційно займалися скотарством» але залишили після себе укріплені городища та некрополі, їхню культуру вважа­ють продовженням трипільської. Водночас у культурі кіммерійців панує тяжіння до практичних цінностей. Наприклад, їх мистецтво має прикладний характер:

геометричним орнаментом вони прикрашали посуд, вирізьблювали прикраси для кінської збруї (рис. 5.1.4). Над похованнями знатних небіжчиків встановлювали доволі умовні статуї.

Очевидно, що потім територію України заселено було народом, що його давньогрецький історик Геродот називав скіфами (територія, яку він описує, та

деякі характерні ознаки її — наприклад, «пір'я, що взимку заповнює повітря», тобто сніг, повністю відповідають кліматичним умо­вам України). Важко сказати, чи то були чи­сто іранські племена, чи асе ж таки, хоча б почасти, слов'яни. Справа в тому, що Геродот поділяє всіх скіфів на скіфів-орачів та «царсь­ких скіфів» — кочівників, які збирали з ора­чів данину; можливо, що якраз орачі стано­вили слов'янський елемент цього симбіозу. Проте досить відзначити, що назви найбіль­ших рік України (і півдня Росії) мають спів­звучне -дн-, що в мовах іранських племен озна­чало «вода»: Дніпро, Дністер, Донець, Дунай, Дон це свідчить про поширення тут колись скіфо-іранського етносу (або його мови). Можливо й те, що за століття, особливо ж з підсиленням і поширенням слов'янства, ча­стина скіфів-орачів поступово розчинилася у слов'янській стихії.





5.1.4. Зброя та начиння кіммерійців
Якщо скіфи дійсно, як дехто гадає, той народ, якого у Біблії названо Ашкеназ, то він був вже тоді могутнім: перед ним тремтіли єгиптяни; ним цікавили­ся греки.

Варто згадати ще й про родичів скіфів — войовничих сарматів. Геродот наводить версію, буцімто вони народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів.

Саме звідси витоки польської легенди епохи Відродження про те, що поль­ська. шляхта походить від сарматів; українська ж шляхта відповідно приписала собі походження від роксоланів, родичів сарматів.

«Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишило­ся дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими перед нами постають скіфи» (ІУК, с. 19).

У міфології скіфів і сарматів величезне місце посідала війна: вони поклоня­лися мечу як символу війни (рис. 5.1.5). Водночас ці народи мали досить розвинений пантеон божеств, а греки навіть ототожнювали своїх богів зі скіф­ськими.

У скіфів, наприклад, пантеон очолювали жіноче божество Табіті, чоловіче божество Палай та Алі, його дружина. Бог моря звався Тагимасада, бог сонця — Гойтосир, богиня кохання та плодючості — Аргімпасу та ін.




5.1.5. Шоломи та кольчуги скіфів




5.1.6. «Звіриний стиль» (скіфські прикраси)

Погребальний культ цих на­родів має космічну символіку: над могилами знаті насипали величез­ні кургани, в яких ховалися й чис­ленні жертви людей і тварин, принесені на догоду небіжчико­ві. Трапляється тут і людиноподіб­на скульптура.

Для скіфів охоче творили грецькі митці: їхні північні сусіди дуже цінували художні вироби із золота. У тих творах позначила­ся не лише грецька майстерність, виконавці враховували смаки за­мовників. Тут відображалося життя скіфів — обід, приручен­ня коня тощо, в митецькій ма­нері простежуються риси «звіри­ного стилю» (рис. 5.1.6). Як усі іранці, скіфи полюбляли зобра­жати звірів. Прикладом такого розпису може бути щиро при­крашена зображеннями та візе­рунками розкішна золота пеюпо-раль, різновид нашийної прикра­си, що знайдена в скіфському кургані, та чимало інших речей такого роду.

Свою культуру скіфи обері­гали досить ревно, Геродот опи­сує цікаву постать скіфа-мудреця Анахарсіса, якого вбили за праг­нення прищепити своєму племе­ні грецькі звичаї.

Пізніше на території Скіфії з'являється вже відоме нам гер­манське плем'я готи, які сягнули з Прибалтики через нинішні українські землі і на якийсь пе­ріод захопили Крим (початок III ст.); далі вони з'являються вже на римській території. Готи мали великий вплив на слов'ян, особ­ливо ж у галузі військової органі­зації. Є версія, що саме готам належать пам'ятки так званої чер-няхгвської культури. Розкопки

цих пам'яток свідчать про вміння людей, які тут колись проживали, обробляти метал; мали вони й початки писемності (поєднання грецького та латинського алфавітів).

В епоху великого переселення народів земля нинішньої України зазнала навали різноманітних кочівників {гупни, авари, угри, булгари). Місцеві жите­лі відтіснялися в ліси; а оскільки землеробство в умовах життя посеред віковіч­них і густих лісів було утруднене, то чимало племен поверталося до старих, більш примітивних форм господарювання: рибальства, мисливства, бджільниц­тва тощо.

Український етнос складався століттями, включаючи один за одним пере­лічені етноси, і більш пізніші, вже існуючі в просторі історії кочові і напівосілі народи півдня {тюрки, печеніги, хазари, половг^і'). Слов'яни вели з ними постійну боротьбу, бо вони часто грабували слов'янські землі. Але це не свідчило про відсутність контактів — у «Слові о полку Ігоревім» князь Ігор, ворог половців, одружений якраз з половчанкою. Етнічне змішування — нор­ма» а не виняток.

Основою українського етносу безперечно став слов'янський елемент як корінний. Українці — автохтони цієї землі, тоді як, наприклад, германські племена лише кочували по даній території. Можна стверджувати, що життя на нашій землі безперервно існує з часів кам'яного віку і що українство, в першу чергу, є спадкоємцем довгої передісторії цивілізації, обриси якої хова­ються в темряві віків.

5.1.2. Становлення словенського землеробського суспільства. При­родні умови півночі, безумовно, здатні були загальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів. Порівняно з умовами півдня, де землеробство і побут не настільки трудомісткі, як це було-на наших землях, вільного часу, цього важливого чинниха формування духовної культури, у праслов'ян практично зовсім не було,

Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна у багнюку, що її полишили по собі розливи цих великих рік, аби отримати величез­ний врожай (ще й не раз на рік), то землеробство у найдавніших слов'ян було виснажливим й поглинало весь час. Треба було зрубати численні стовбури вікових дерев, викорчувати могутні пні, попалити дерево на попіл для добрива, розорати землю дерев'яним ралом, поборонити дерев'яною бороною, посіяти на невеликому полі якусь дещицю зерна — і тремтіти над ним, аби врожай вдався за коротке північне літо. Заморозки або спека, дощі та град нищили його, часом на корені. Потім була пора гарячих жнив, обробки збіжжя, численні осінні землеробські та інші господарські роботи. На довгу й люту зиму слід було побудувати добру хату, підтримувати піч в належному стані, заготувати дрова в лісі й привезти до садиби. Треба було забити дикого звіра на хутро для зимового одягу й пошити його. Пря­жа, голки, інструменти для праці — все це зазвичай теж виготовлялося власними руками.

Отож, культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ше в трипільські часи, продовжувало розвиватися.

У слов'ян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у цьому відіграв саме іранський вплив⁴. Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, — священним. Він вважав: якщо припинити землеробство — зруйнується космос (про це пише, наприклад, М. Попович у книзі «Світогляд стародавнього сло­в'янства» ).

Навіть у самих назвах реалій землеробської культури виявляється залежність людей від цього джерела існування. Наприклад, нива називалася життям; давньо-слов'янська назва хліба — жито. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався сечень (від слова сікти), Далі йшли місяці сухий і березол, під час яких зрубану деревину сушили та спалювали. Сіяли просто у попіл, злегка розпушений сохою. Місяць жнив називався серпень, а місяць молотьби — вресень (від слова вреши — молоти). Ці назви місяців дотепер збереглися в українській мові. Те, що навіть у назвах місяців позначився цикл землеробських робіт, уже красно­мовно свідчить про значення землеробства у виживанні слов'янства того часу.

Можна припустити, що саме в ці часи складалися початки космогонічної системи, уламки якої ще зберігаються сьогодні у народній культурі. Знання про навколишній світ, прагнення збагнути закономірності світоустрою позначили­ся, наприклад, у характерних стародавніх народних назвах сузір'їв зоряного неба: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел) та ін.⁵

Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, в першу чергу, удоскона­лення знарядь праці: з'являються серп, мотика, плуг і т.д. Завдяки такому вдос­коналенню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки, слов'ян із іншими наро­дами: греками, хазарами й ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на реміс­ничі вироби, вина, предмети розкоші.

5.1.3. Культурний обмін з іншими народами. Слов'янський світ не був зовсім ізольований від навколишніх племен і світової спільноти. В першу чергу, слов'яни лишалися частиною індоєвропейського культурного простору. Іноді зв'язки ці простежуються особливо чітко.

Академік Б. Рибаков у книзі «Язичництво стародавніх слов'ян» наводить два дуже виразних приклади. Щорічно з київських земель відправляли через крим­ські колонії двоє дівчат — до Греції, щоб принести їх там у жертву Афіні. А у білорусів до початку XX ст. існувало свято комоєдиці: і за своїм пафосом (грубе прославляння родючості), і за постаттю рядженого — звіроподібної істо­ти, яка чіпляється до жінок з еротичними забаганками, врешті, за самим зву­чанням своїм це свято нагадувало народження комедії у греків.

Гребінковий орнамент був характерною митецькою формою в трипільсь­кій, кіммерійській і скіфській культурах; він став і однією з формант розпису національної української кераміки.

Варто також згадати про популярну в стародавні часи скіфську кераміку, прикрашену геометричним візерунком, і загалом скіфське декоративне мистец­тво із зображенням тварин (так званий «звіриний стиль»). Ці мотиви просте­жуються і в українському народному мистецтві.

5.1.4. Становлення самосвідомості давньослов'янського суспільст­ва. З IV ст. н.е. східні слов'яни, що жили на території сучасної України, поєднують­ся в протодержавну формацію антів, яких вважають безпосередніми предками українців.

З V ст. спостерігається широка експансія слов'ян у навколишні європей­ські землі; про них починають писати візантійські та арабські історики як про хоробрий, обдарований народ. Становлення суспільної самосвідомості в давній Україні-Русі відбувалося під час асиміляції з іншими народами, що оточували Україну. І, насаліперед, варто дослідити доходження назв Україна, Русь, сло­в'янство.

Слов'янами, тобто «людьми слова» (ті, що говорять «зрозумілою мовою»), називали себе близькоспоріднені народи. Очевидно, що і серед поляків або бол­гар виходець із київських земель не почувався чужим, бо розумів, що говорять навколо. А от сусіди, скажімо, західних слов'ян — германці — були вже німця­ми, тобто «німими;»; у «німці» записували також інші народи, що живуть на заході- Ставилися до них насторожено: адже на Заході «вмирає сонце», отже, прибульці звідти — ніби прибульці з іншого світу. Навіть у християнській Київ­ській Русі цей стародавній забобон ще існував: німець мислився «нелюдом», «чортом». Певною мірою, саме тут простежуються психологічні корені того стабільного, в різні епохи по-різному інтерпретованого «антизахідного» міфу, що набував у пізніші часи різноманітних форм.

усвідомлюючи себе слов'янами, ці етноси тим не менше з давніх-давен розрізнялися. Найдавніший переказ про Леха і Чеха, легендарних предків захід­них слов'ян поляків і чехів, які пішли далеко в західні землі, свідчить про ранню диференціацію слов'янських племен. А південні слов'яни (на Балканах) зага­лом формувалися при активній участі багатьох етносів, зокрема тюркського, й антропологічне дуже відрізняються від східних слов'ян.

Київська Русь займала величезну територію, включаючи не тільки нинішню Україну, але й землі сучасної Білорусі та частково Росії (наприклад, Новгород і Псков). Однак слово «Україна» тоді ще не вживалося як назва народу і його землі. Перша згадка його на письмі стосується 1187 р.

Київський учений С.Наливайко, наприклад, вважає, що назва Україна похо­дить від давнього індоєвропейського кореня