що часом вони забували предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотедя чи Овідія стали на якийсь час популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Ця ситуація тривала аж до ХУІЇІ ст.
Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою (Ян Гус (рис. 4.2.1), Мартін Лютер (рис. 4.2.2) та інші). У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну аудиторію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Церкви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.
Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й політиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.
4.2.1. Ян Гус
4.2.2. Мартін Лютер (портрет) роботи А.Кранлха)
По-перше, католицька церква навела порядок у своїх лавах, намагаючись звільнитися від тих кричущих недоліків, за які їй дорікали протестанти.
«Соборний рух XV століття прагнув реформувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414—1418рр.) і Базельський (1431—1448 рр.) собори висунули пропозицію, щоб главою Церкви був не папа, а собор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (переважно італійців) в інтересах кіл, представлених своєю національною церквою»
14
По-друге, католицька церква спиралася не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її, на засвоєння духовного досвіду Ренесансу.
Орден єзуїтів, заснований Ігнатієм Лойолою, став покровителем нового, ренесансного стилю в літературі та мистецтві, який мусив бути використаний вже для виконання традиційних завдань Церкви. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цінності власного «я» (представники української шляхти тих часів, зокрема Богдан Хмельницький, навчалися в таких закладах). Єзуїти прагнули використати досвід розкріпаченої думки Ренесансу на користь Церкви; зокрема саме за формулюванням єзуїтів тиранія короля, тобто зловживання владою, — це протиприродне явище, з яким слід боротися.
Католицизм в цю пору висунув чимало блискучих проповідників, що, зокрема, будували свої проповіді в новому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Петро Скарга в Польщі або Балтадар Грасіан
у Іспанії). Стиль їхніх літературних творів та усних проповідей ряснів уже не лише цитатами зі Святого Письма, але й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо.
У цих складних обставинах вимальовуються риси європейської людини нового типу, яка звикла до діалектики протиріч, суперечки думок і поступово підходить до розуміння плюралізму (множинності) істини. Міцно стоячи на грунті практично-утилітарних потреб, ця людина починає опановувати світ науково-технічними методами, але ще не втрачає інтересу до релігійно-богословських суперечок, так само, як і до ірраціонального та містичного.
За розуміння духу та букви Святого Письма ведуться релігійні війни. Водночас створюються грандіозні утопії, мета яких визначити параметри вічного миру та процвітання людського суспільства.
4.2.2. Політика-правова думка постренесансної епохи. Два фактори визначають суспільну свідомість європейця у постренесансну епоху. По-перше, зміцнюється тип національної держави, яка остаточно прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Західна Європа стає конгломерацією національних спільнот, кожна з яких активно відстоює, в першу чергу, власні інтереси. По-друге, всередині національного суспільства запроваджується чітка, побудована на авторитарності, ієрархія соціальних верств.
Короля вважають гарантом законності й порядку, він стоїть над усіма. Перший прошарок, за традицією, формувало духовенство, другий — дворянство, а до третього належали всі інші, простолюд.
Кордони між цими станами були чіткими й підкресленими. Наприклад, в абсолютистській Франції XVII ст. золоті прикраси мали право носити лише дворяни, а міщани й селяни — тільки срібні. З першого погляду можна було відрізнити шляхтича в оксамиті, мереживах від простолюдина у скромному сірому або чорному вбранні.
Дохід можновладців забезпечувався працею тисяч селян. Знать вела розкішне життя, неухильно скочуючись до зубожіння, тоді, коли третій прошарок потроху збагачувався й соціальне диференціювався. З його складу виділялося все більше заможних людей, які могли вже цілком зрівнятися з дворянами за фінансовою спроможністю, освіченістю і, звичайно ж, природними обдаруваннями. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони поволі навчалися вправно їх примножувати і впливати на життя капіталом, а не словом або кулаком. Це — бюргери (у Німеччині), або буржуа (у Франції).
Духовенство при всій його зайнятості проблемами свого часу почувалося (хоча 6 теоретично) громадянами, перш за все, Небесного Єрусалиму. Дворянство розвивало традиції середньовічного лицарства, культивуючи як стиль життя війну, кохання й витончені розваги. А психологія та світогляд третього прошарку, в першу чергу бюргерства, були сповнені надій на нові можливості соціального устрою, які б не пригнічували їх та не зв'язували їхньої ініціативи.
Проблеми облаштування людини в житті починають становити основу насамперед «бюргерської психології», ідеологію тих,хто належав до третього прошарку. Але вплив цієї ідеології все ширше утверджується через життєві контакти, науково-літературну думку та митецьку творчість у всіх класах суспільства.
Ключовою стає проблема розкріпачення індивідуальності, яка з часів Ренесансу вважає себе центром буття й усе, що стосуєтьс;! ідеї покори чиємусь авторитетові, сприймає болісно, як посягання на свої природні права. Водночас, індивідуальність прагне домінувати над іншими. Але вже на початку формування суспільства, в якому ці принципи переважатимуть, стає очевидно, що ініціатива особистості мусить бути регульована, інакше життя перетвориться на суцільну війну всіх проти всіх.
В епоху панування християнства всі надії покладалися на вироблення в свідомості кожної людини совісті й відповідальності. Коли ж ці поняття стали сприйматися як пережитки, залишилася надія не на сумління (тобто регулювання самим індивідуумом власної поведінки «зсередини»), а на зовнішні важелі впливу: закон, державу, соціальне пригнічення агресивних. Політико-юридичні концепцїї постренесансної епохи зосереджені на проблемі «особистість і держава».
Характерний, перш за все, англійський досвід. усі процеси, яких зазнає у Новий час Європа, в Англії відбувалися наче в спеціально призначеному для цього місці, своєрідній «основній лабораторії».
Саме в англії індивідуальність вперше широко заявила про свої права. Тут вперше Церква відокремилася від Риму й стала національною, підпорядкованою королеві. Проте саме тут вперше в Європі було заперечено тиранію монархії та відрубано голову королю Карлу І. Саме у Британському королівстві виникає перший парламент; самовладдя монархів обмежується конституцією, яка гарантує громадянські права всьому суспільству. Саме на англійському грунті положення римського права про недоторканість особистості набуло характеру гасла «мій дім — моя фортеця», що виражало перевагу особистісних інтересів над суспільними. Не випадково найбільш чітко й послідовно викладає нову концепцію взаємовідносин між особою та державою саме британець Т. Гоббс.
Томас Гоббс (XVI—XVII ст.), який розглядав традиційну релігію з Її покладаннями на душу й совість вже як пережиток і марновірство, створює трактат «Левіафан» , використавши для змалювання держави образ біблійної титанічної істоти.
Ця держава постає як творіння людини; всі люди рівні від природи але вони, за Гоббсом, «домовилися» жити в суспільстві, аби уникнути війн, що їх породжує індивідуалізм. Самообмеження особи в рамках держави — добровільне. Гоббс не бачить у суспільстві якогось класового розшарування, виходячи з того, що в національній державі у всіх — одні інтереси. Тут народ начебто добровілір-но довіряє королеві право володарювати. У такій державі за поширеним у протестантських краях поглядом світське право мусить домінувати над Церквою.
Але оскільки з часів Макіавеллі було зрозуміло, що для «нормального» володаря християнські чесноти не обов'язкові, а злочп'ни його — виправдані, якщо чиняться в інтересах держави, то поступово й пересічна особистість слідом за
.
володарем починає зневажати традиційні норми моралі. Набуває розвитку індивідуалізм, небезпечність якого передбачив Гоббс.
Віра в Церкву як інститут, що керує й королями, релігійний ідеалізм з часів Ренесансу вивітрюються, доступаючись дедалі частіше відчаю та цинізму, лицемірству та аморалізму, брутальному й неприкритому насильству. Виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми дедалі частіше стають просто гаслами для маніпулювання в руках політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп.
Для нової людської спільноти властиві вже нові, капіталістичні, меркантильні відносини, воля до влади й самоствердження агресивного «я», а не церковна мораль. Ідеальне поступається реальному, надії на Царство Боже — сподіванню гарно прожити свій вік на землі. Ці процеси здебільшого стимулювали розвиток західноєвропейського суспільства. Розкріпачення людського «я», вивільнення внутрішніх можливостей людини й суспільства сприяли розвитку науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю, сили природи, бути господарем власної долі. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, в тому числі й тих, що населяли землі, відкриті в епоху Колумба та МагеАдаяа.
4.2.3. Наука та освіта в тсляренесансному суспільстві. Зростає авторитет науки та інженерної справи як ізрзктичного утвердження людини в ролі перетворювача природи. Варто згадати про такі явища, як формування класичної механіки та відкриття основоізоложеїіх законів природи І. Ньютоном (закон всесвітнього тяжіння та ін.). У цеїіч^г. Р. Декарт заклав основи аналітичної геометрії; Б. Паскаль відкрив оснознкй закон гідростатики; Е. Торрічеллі довів існування атмосферного тиску та вакууму (так звана «торрічеллієва порожнеча» ), винайшов ртутний барометр; Р. Бойль сформулював перше наукове визначення хімічного елемента.
У філософсько-науковій думці Нового часу починають панувати сенсуалізм (від лат. 5ЄП5Ш — почуття) та емпіризм (від грецьк. єи.тсєірїа — досвід). Ці концепції полягають в тому, що світ можна зрозуміти лише через тілесні почуття; тому практичний досвід витісняє абстрактні міркування. Схоластика в цих умовах занепадає, поступаючись науці, яка в цю епоху остаточно секуляризується, переходить у світську власність, звільняючись від релігійного впливу.
Проте богослов'я знаходить часом неочікувану підтримку у наЙвидатні-ших вчених. Досить згадати «Тлумачення на Апокаліпсис» Ньютона, або ж «Листи до провінціала» Паскаля (геніального математика, який узаконив метод математичної індукції) на підтримку янсеністів, угрупування, що ворогувало з єзуїтами (XVII ст.). Ці твори написано з глибоким розумінням теологічних проблем, але вони постають не як приклад руху богословської думки, а радше як особиста примха вченого.
Ірраціональне вчені теж не випускають з поля зору. Як про два рівноправних напрями пізнання цілком серйозно розмірковує про магію та науку такий видатний вчений Нового часу, як Френсіс Бекон, автор афоризму “Знання — це сила”.
Проте містико-релігійна свідомість загалом широко поступається практичним завданням, винахідництву. Інтенсивно машинізується, наскільки дає змогу рівень тодішніх знань, виробництво (йдеться, правда, про чисто механічні прилади на зразок млина). Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали обміну інформацією. З'являється ідея швидкого розповсюдження інформації, починає стрімко працювати пошта (для особливо швидкого сполучення використовують дресированих голубів). У XVII ст. у Німеччині, Голландії, Англії, Франції з'являються перші газети, спочатку рукописні.
Освіта стає фактором боротьби за панування в суспільстві. Наприклад, лицарські академії, що функціонували у Німеччині з кінця XVI ст. до XVIII ст., здійснювали підготовку юнака не лише до військової служби. Тут вивчали, поряд з генеалогією (родоводом дворянства) мови: рідну, латину та французьку;
в програмі були риторика, етика та право. Вивчали й мистецтва, що ними мав володіти лицар (їзду верхи, фехтування, стрільбу з лука, танці, віршування й музику). Зрозуміло, що це всебічне (фізичне, моральне й інтелектуальне) виховання мало на меті виховування елітного прошарку.
Проблема виховання, передачі знань, набуває гостроти. Ренесансний педагогічний підхід полягав у стимулюванні можливостей майбутньої особистості. Наприклад, чеський педагог ЯнАмос Коменський (XVI—XVII ст.), послідовник Яна Гуса, створив педагогіку, орієнтовану на розвиток особистості дитини. Він наполягав на масовій освіті, поступовому введенні дитини у світ науки, врахуванні вікових особливостей, створенні єдиної класно-урочної системи та навчанні рідною мовою.
4.2,4. Мистецтво та література,післяренесансної епохи. Неймовірне для європейця середньовіччя ускладнення життя, психології та світосприйняття стимулювало небувалий розквіт літературно-митецької діяльності. Ренесансні знахідки, по-перше, стають надбанням всього європейського мистецтва й навіть потрапляють у нововідкриту Америку. По-друге, письменник і художник не зупиняються на досягненнях ренесансної пори. Виникають художні програми (ідейно-стильові напрями), які конкурують і змагаються між собою.
Католицька церква санкціонує з метою боротьби проти гуманістичного духу новий стиль — бароко, покликаний нейтралізувати однобічну орієнтацію на натуру й однозначну насолоду чуттєвими формами світу, притаманні митцям Відродження- Слово «бароко» на жаргоні ювелірів означало річкову, неправильної форми перлину (на відміну від круглої морської). «Неправильність» стає принципом стилю бароко. Митці відмовляються від застиглої, в дусі античного зразка, гармонії. Майстри бароко вдаються до натури, але не ідеалізують ЇЇ, безбоязно показуючи поруч з юним і прекрасним старе й потворне. Світло урівноважується пітьмою, життя — смертю. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, спіритуальне сприйняття матерії як чогось тимчасового. Якийсь час бароко є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми.
Архітектура бароко оперує динамічними викривленими лініями, у ній панує дух загадковості; споруда являє собою з різних точок зору абсолютно новий образ;
в інтер'єрі — безліч переходів, сходів, вікон оригінальної форми, розташованих
4.2.3. Бароковий фасад
у самих неочікуваних місцях; навіть колона ту" звиваються, мов змії, виявляючи нестримний рух вгору (рис- 4.2.3).
Зразковим архітектурним твором бароко вважають церкву Іль Джезу у Римі, що є духовним центром ордену єзуїтів.
Зберігаючи у плані форму хреста з купололі над місцем перетину трансеп-та, вона має також капели з обох боків навк.. Архітектура стримана й сувора;
з нею контрастує пишний декор — різьблення по каменю, гіпсу, дереву, ковані грати. Величезні вівтарні образи розміддено у пишних рамах. Багатоколірні розписи стін і позолота, натурально розфарбована скульптура створюють враження патетичності-
Типовим зразком барокового стилю є також оформлення собору Св. Петра у Римі, збудованого ще майстрами Ренесансу (рис. 4.2.4).
Вівтар оточено пружно-покрученими, могутніми бронзовими колонами, що зносяться у височінь. Крізь величезні вікна ллється притьмарене кольоровим склом світло; з ним конкурує штучне небо — сяйво й клуби хмар, виконані митцями у гігантських масштабах. У каплицях, які оточують основний інтер'єр з боків, встановлено менші вівтарі, на яких фігурують в якості ікон твори геніїв італійського мистецтва — наприклад, мармурова група «П'єта» (скорботна Богоматір з мертвим Христом на руках) роботи -Мікеланджело. Проте загалом стиль собору визначає зже інша, барокова скульптура на зразок
4-2.4. Собор Св. Петра в Римі та колонада Берніні
групи різця Берніні «Екстаз Св. Терези». Юна дівчина у чернечому вбранні звивається, наче від чуттєвої насолоди; усміхнений хлопчик-янгол цілить в Її серце стрілою, мов античний амур. Над групою біломармурових фігур клубочаться майстерно виконані з бронзи величезні хмари. Античність і Ренесанс подолано, розчинено у могутньому плині релігійного почуття як щось тимчасове й несуттєве (рис. 4.2.5).
Новим в архітектурі бароко було те, що в архітектурний ансамбль включаються вже не тільки окремі споруди та площі, але й вулиці. Початок і кінець вулиць обов'язково позначають акцентами — архітектурними (площами) або скульптурними (пам'ятниками). Д. Фонтана вперше застосовує трипроменеву систему вулиць, що розходяться від площі, завдяки чому досягається зв'язок головного в'їзду в місто з основними ансамблями Рима. В точках сходження проспектів і на їх кінцях розташовують обеліски та фонтани, які створюють майже театральний ефект перспективи. Принципи Фонтана мали значний вплив на розвиток містобудування. Новим акцентом було також те, що в центрі площі тепер все частіше встановлювали не статую, а обеліск або фонтан, прикрашений
скульптурою. Блискучим прикладом барокових фонтанів були фонтани Берні-ні: фонтан «Тритона» на площі Бар-беріні і фонтани «Чотирьох річок» (рис. 4,2.6), «Мавра» на площі Навона.
Барокова скульптура насичена емоціями; у ній поєднані різнорідні матеріали (сорти мармуру, камінь і метал). Поширилися натуралістичні культові статуї Христа, Богородиці, святих: їх почали розмальовувати, інкрустувати: очі слізно блищали завдяки майстерно вмонтованим скельцям.
Мистецтво бароко перестало боятися правди життя. Показовою є творчість представника барокового живопису Дієто Веласкеса (XVII ст., Іспанія), про манеру якого портретований ним пала Інокентій III висловився: «Занадто правдиво!». Веласкес принципово не прикрашав натуру, видобуваючи з неї могутню гаму емоцій. Він, наприклад, написав цілу серію портретів придворних блазнів, нещасних калік-карликів. Не сміх, а складні почуття шоку й поваги викликають ці істоти' — кожна з власним характером і ставленням до долі, часом — мужнім і гідним.
Яскравим виразником барокової естетики був один з найбільших художників всіх часів Пітер Пауль Рубенс (Фландрія, XVII ст.).
На його полотнах зображені в динаміці могутні мускулясті й пишні тіла; глядач відчуває рух вітру у вершинах дерев, жах загнаного мисливцями вепра, трепетну ніжність краси молодої дружини художника, спокійну, впевнену чуттєвість античних божеств та напівбогів,, шорсткість бороди старця — пензлеві майстра підкоряється усе. Та цей поет плоті, що за фахом був досвідченим,
4.2.5. Берніні «Екстаз Св, Терези»
4.2.6. Фонтан «Чотирьох річок» у Римі
хитромудрим дипломатом, в побуті — справжнім аскетом, знаходить могутні трагічні інтонації у трактуванні релігійної теми. Це картини «Знесення хреста» та «Зняття з хреста». «Картини Рубенса насичені бурхливим рухом. Зазвичай для підсилення динаміки він удається до певної композиції, де переважає діагональний напрямок. Цей динамічний напрям створюється і ускладненими ракурсами, позами фігур, що перебувають у взаємозв'язку і утворюють складне просторове середовище»38. Рубенс ще більш вдосконалює техніку олійного живопису, фарба у нього накладається кількома шарами: по густому підмальовку йдуть тонкі лесування прозорими відтінками, що створює відчуття повітряної аури та багатобарвності написаних фігур. «Живописець королів і король живописців» — такий титул дали Рубенсові за життя його сучасники.
Бароко стає справжнім «стилем епохи». Навіть у протестантських країнах, де мистецтву було відмовлено у сакральній ролі, і воно вже не могло бути іконою, об'єктом поклоніння, цей стиль став могутнім виразником тої діалектики, яку відчула людина того часу в речах, що її оточували, і у власній свідомості. Наприклад, голландські майстри зазвичай відкидають католицьку тенденцію насичувати образ рефлексією, міркуваннями про нетривкість світу. Вони у своїх барокових картинах відверто милуються розкішшю чуттєвих форм — природних (пейзаж) або й зроблених руками людини (натюрморт), догоджаючи бюргерському смаку. Такий натюрморт Вільяма Геди «Сніданок з ожиновим пирогом», сповнений й замилування красою металу, скла, земних плодів, й цікавості до людських проблем (речі покинуто у поспіху, скляний кубок розбито, пиріг ледь надрізано). Така картина стає прекрасним доповненням до багатого інтер'єру, розважає й захоплює професійною майстерністю виконання. Але й в рамках протестантської культури мистецтво не поспішає втрачати роль виразника, перш за все, високих духовних пошуків.
Насамперед, це творчість Рембрандта (XVII ст.), селянського сина, що замолоду мав успіх як модний портретист, одружився на аристократці й не був занадто обтяжений якимись проблемами. Та після смерті коханої дружини все перемінилося.
Рембрандт почав писати на біблійні теми, воскрешаючи в своїй уяві образи Сходу; його стала цікавити, перш за все, екзистенційно-моральна проблематика; він відмовився від гладкого письма й почав накладати фарби густо й енергійно. Проте все плотське, вихоплене променем світла, тоне в глибокій, загадковій пітьмі. Такі його численні автопортрети, що зафіксували зміни від простого хлопця до мудрого старця, погляд якого згасає. Шедевр Рембрандта — картина «Повернення блудного сина» на сюжет притчі Христа. Зморений волоцюга з поголеною головою в'язня припав до грудей покинутого колись батька так, що ми бачимо лише зношені підошви сандалій, які спадають з натруджених ніг. Зневаживши батька, син не сподівався на прощення, але зустрів під рідним дахом неминаючу любов. Це — алегорія повернення зухвалої людини до Бога, виконана митцем у грубих формах навколишньої реальності. Але такі
4.2.7. Рембрандт «Повернення блудного сина»
картини шокували голландське бюргерство, яке вже воліло не перейматися подібними речами. Рембрандт не мав у похилому віці ані пошани, ані замовників, і помер у злиднях.
Література бароко вражає поєднанням рафінованого духовного польоту та грубого натуралізму. Стиль барокового письменника — ускладнений, навіть затьмарений. Проте в рамках цього стилю було створено цілу течію, що ставила на меті змалювання повсякденності у Ті неприкра-шеності й приниженості. Це, наприклад, драматургія Лопе де Вега, в якій увагу письменника починають приваблювати такі речі, як конфлікт між феодалом та селянами («Фуенте Овехуна» )19. Це роман на зразок «Пригод Ласарільо з Торме-са», в якому змальовано історію покидька суспільства; він виявляється таки «душею живою», хоча всі виховували його лише приниженням і стусанами. Але найбільшим відомим твором є «Дон Кіхот» Сервантеса (рис. 4.2.8).
Дон Кіхот — іспанський ідальго (дворянин), що втратив розум, начитавшись старих лицарських романів у своєму зубожілому маєтку. Він живе у чарівному світі, де зло чиниться чарівниками, а шляхетні лицарі руйнують їхні чари. Відчуваючи себе нащадком тих лицарів, він зодягається в іржаві фамільні лати й рушає виправляти світ. Дон Кіхот, мов дитина, грає з реальністю: вітряки видаються йому зачарованими велетнями, звичайне сільське дівчисько — шляхетною дамою тощо. Поруч з ним — відданий слуга Санчо Панса, огрядний, присадкуватий чолов'яга, типове втілення «бюргерської психології»: на відміну від свого пана, він тверезий, метикуватий і водночас фатально обмежений, Бачачи, що Дон Кіхот у затьмаренні, він все ж таки не хоче пропустити шансу стати «губернатором», коли його пан (хто знає?), може, й завоює світ.
4.2.8. Пам'ятник Дон Кіхоту та Санчо Пансі у Севільї
Прозріння героя болісне, Він проклинає «дурні» книжки, що звели його з розуму, й помирає. Але не лише сатира становить основний пафос твору. Світ, в якому немає місця мрїі, шляхетності й справедливості, може, Й «реальний», але від того не менш огидний.
Бароковий стиль виявився спроможним охопити протиріччя буття в єдиному монументальному узагальненні: втрата ідеалу подібна до втрати юності й, може, самого життя,
Бароко багатьох дратувало своєю «старосвітською» філософічністю, його мова здавалася прихильникам «античної лінії» занадто крикливою, екстатичною; ідеї, що живилися біблійно-середньовічним духовним досвідом, — архаїкою. Лінію Ренесансу прагнув зберегти в непорушній чистоті інший великий літературно-митеиь-кий напрям — -класицшм, що набув найповнішого вираження у Франції XVII ст. Тут розквіт абсолютної монархічної влади в епоху «Короля-Сонця» — Людовика XIV (рис, 4.2.9) сформував орієнтацію суспільства на світські цінності і державобудівництво, на реалізацію ідеї земного, проте ідеально організованого суспільства.
Класицизм оголосив війну бароко у літературі й мистецтві. Його теоретик Нікола Буало забороняє письменництву спиратися на Біблію: авторитетами віднині й назавжди мають стати Арістотель, Гомер, Горацій. Головна задача літератури й мистецтва — навіювати громадянам думку про обов'язок служити монархові: адже він є гарантом справедливості. Провідним мистецтвом стає мистецтво театральне — як найбільш публічне, практично-впливове на суспільство, яке до того ж поєднує різні жанри у виставі. Класицистична теорія закликає вчитися в античних майстрів вмінню робити зображення життєвим. До античних правил додаються нові: вважається правдоподібним, коли за годину спектаклю на сцені промайне не більше, ніж один день; події сюжету мають підпорядковуватися одній-єдиній колізії, врешті все має відбуватися тільки в одному, незмінному місці (правило трьох єдностей). Все фольклорне відхиляється, так само, як і «плебейський» жанр роману; література має писатися переважно віршами.
4.2.9. Риго. «Людовик XIV»
Створена у XVII ст. з ініціативи кардинала Рішельє, міністра Франції, Академія наук покликана була підтримати класицизм як винятковий напрям літератури й мистецтва, паралельно з нормуванням французької мови на основі вдосконаленої граматики.
Класицизм збагатив культуру Франції й цілої Європи, що почала активно наслідувати французький досвід. Задавала тон новому напряму література. Творчість таких видатних письменників епохи як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттям значущості проблеми «людина і суспільство». Щоправда, рецепт гармонії полягає у відмові від прав власного «я» на користь обов'язку перед ідеалом, державою чи королем20.
У трагедії Корнеля «Сід» використано лицарський сюжет про героя війни іспанців з маврами, але у Корнеля головна тема — не подвиги: Родріго, оберігаючи
честь сім'ї, вбиває на дуелі батька своєї коханої, прирікаючи себе на її помсту. Оспівується зречення людиною власного щастя в ім'я обов'язку: драматург відверто захоплений змальованими ним характерами. Трагедія мала шалений успіх.
Трагедія Расіна«Федра»' інтерпретує сюжет Еврипі-да про мачуху, безнадійно закохану у пасинка. Не бажаючи кривити душею, вона вдається до самогубства, і автор сповнений співчуття до цієї жертви обов'язку.
Мольєр писав комедії на живому матеріалі. Його «Міщанин у дворянстві»-зображає плебея-багатія Журдена, який намагається видавати себе за аристократа, але викликає лише презирство Й насмішки своєю глупотою й примітивністю.
Класицистична архітектура формувала вигляд європейських міст з їхніми колонадами, куполами, портиками; «культура» в класицизмі виразно панує над «натурою»: всюди домінує логіка, математичний розрахунок пропорцій. Пам'яткою класицистичної палацової архітектури є велична й строга за стилем резиденція французьких королів Лувр . Були й численні спроби будувати в цьому стилі християнські церкви, поєднуючи традиції хрестово-купольного храму з чистим античним стилем куполу, входу-портика, колон, витриманих у правилах античних ордерів. Видатний зразок цього стилю — церква Будинку інвалідів у Парижі (архітектор Ж. Ардуен-Мансар) (рис. 4.2.11). -
Художники на зразок Пуссена (Франція) створюють світ, сповнений театралізованої героїки. У картині Пуссена «Танкред і Ермінія» (на сюжет поеми Тассо «Звільнений Єрусалим») чарівниця Ермінія допомагає тяжкопораненому лицарю; надвечірнє освітлення надає ситуації загадковості, є виразним тлом для благородних величних поз і жестів героїв,
Для класицизму властивий холодно-театральний стиль, штучність і штампованість поз, що наче копіюють канонічні балетні фігури; в античний одяг було вбрано навіть героїв національної історії. Нова світська класицистична культура дуже швидко обмежила ренесансний досвід системою правил, які вважалися вічними й непорушними. Складалося враження, що існують лише античність і сучасність; тисячолітній досвід християнської культури вже не сприймався фундаторами нового напряму. Не всі приймали цю вибагливу й штучну систему, Наприклад, художники епохм поділилися на рубенсистів та пуссеністів. Бароко довго жило в літературі, архітектурі (рис, 4.2.12) та малярстві, особливо ж на теренах Східної Європи, де його натуралістично-ренесансні елементи взяли на себе, за Д. Ліхачовим, функцію Ренесансу, який, проте, до кінця не розвинувся
4.2.11. Церква Будинку інвалідів у Парижі
4.2.12- Орган у стилі бароко
через панування аж до XVIII ст. культури середньовічно-церковного типу.
Театр в цю епоху, не створюючи принципово нових форм і напрямів, розвиває знахідки епохи Ренесансу, причому формуються різні національні театральні школи й традиції (фахівці вживають терміни «іспанський» чи. «італійський» театри, «театр Лопе де Вега», «театр Шекспіра», «п'єса, плаща й кинджала» тощо).
На стан музичної культури вплинула Реформація, яка узаконила поруч з національною мовою й фольклорну традицію: відхиливши католицьку церковну музику, протестанти стали співати. свої духовні гімни на мелодії' народних пісень (гуситські пісні тощо). Водночас, складається музичний канон католицької меси з її поліфонією строгого стилю; ,иого нова барокова структура позначиться і на православному богослужінні Східної Європи, в першу чергу України.
У світській музиці панує опера, яка набуває помпезності і стає справжнім синтезом мистецтв (костюми, декорації, бутафорія тощо). Уславлені в цей час оперні композитори — К. Монтевер-ді, Ж.Б. Люллі. Ж.Ф. Рамо. У 1637 р. у Венеції був відкритий перший у світі оперний театр. Поруч з оперою розвиваються й інші вокально-інструментальні форми — кантата, інструментальний та сольний концерти. Удосконалюється культура виготовлення музичних інструментів. Легендарною фігурою стає А. Страдіварі, неперевершений творець співучих скрипок, до рівня якою не піднісся жоден майстер впродовж століть. Більш ніж півтисячі виготовлених ним скрипок, ціни на які вимірюються астрономічними сумами, існують і сьогодні.
Народна музика набуває рис професіоналізму. Наприклад, в Іспанії розцвітає жанр романсу (відомий ще з XV от.), формується народний танець фламен-
ко; з'являються нові музичні інструменти кастаньєти.,вігюеля (шестиструн-ний інструмент, попередник гітари).
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
Ї. Який основний результат Реформації у сфері релігійного життя Європи? Охарактеризуйте концепцію протестантизму; назвіть основні протестантські конфесії.
2. Як вплинула Реформація на духовно-культурний стан католицької церкви?
3. Які соціальні пертурбації зумовлені зростанням індивідуальної та. суспільної ініціативи в епоху Реформації та Контрреформації?
4. Опишіть стан науки та освіти в епоху Реформації та Контрреформації? Як змінився світ в очах європейця? Що було причиною цих змін?
5. Охарактеризуйте стиль бароко, його філософську насиченість.
6. Назвіть найвидатніших письменників епохи Реформації та. Контрреформації, коротко охарактеризуйте їхні твори.
7. Що би знаєте про архітектуру, скульптуру й живопис епохи Реформації? Кою з майстрів мистецтва цього періоду слід вважати зірками першої величини й чому?
4.3. ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА
4.3.1. Філософська думка в епоху Просвітництва, Термін « Просвітництво» введено філософами XVIII ст., які запозичили його з церковного лексикону. Нового змісту йому надав Вольтер; Гегель трактував його як заперечення всіх існуючих досі установ — релігії, державоустрою, політичних принципів, права тощо.
Чимало інтелектуалів відчували справжню ненависть до Церкви, яку вважали розсадником агресивної реакції.
В епоху Просзітництва починають поширюватися вільнодумні ідеї. Це, в першу чергу, деїзм — згідно з яким Бог є безособистісною першопричиною світу, але не втручається в процеси та явища, що відбуваються в ньому: в світі панує сама лише людина, формується також атеїзм; зневіра у релігії та розуміння матерії як єдиної реальності.
Зброєю атеїзму стає наука, що, втративши традиційний зв'язок з теологією, прагне пояснити світ шляхом вивчення матеріальних реалій.
У світі, де все має власну масу й параметри, де все можна обчислити, будь-які емоції видаються зайвими. Увага інтелектуалів Європи зосереджується на розумі.
«Розум — панівна ідея Просвітництва, згідно з якою існує переконаність у відносно невеликій кількості сталих істин, зрозумілих у будь-яку епоху, а отже, одержаних завдяки, здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. Будь-яка людська діяльність сприймалася тепер як вияв універсального закону природи, природного порядку речей».
Авторитетною стає філософія Рене Декарта (^картезіанство'), яка вимагає відмови від прийняття будь-чого на віру. При цьому Декарт вважає розум більш надійним, ніж емпіричне вивчення природи. Відомий його афоризм: «Я мислю — отже, існую!» Тому XVIII ст. називають віком Просвітництва.
Парадокс полягає в тому, що раціоналізм XVI 11 ст. народився зі схоластичних студій у середньовічних університетах (середні віки не були суцільним царством пітьми й розхристаних емоцій). Та логіцизм декартового типу безпідставно ототожнює все середньовічне зі сліпою вірою та клерикалізмом.
XVIII ст. не було епохою виняткової домінації інтелектуалізму. Розвій окультного містицизму, що виявився у вшануванні авантюриста Каліостро, який був предтечею сучасних гіпнотизерів і екстрасенсів, програма лібертинізму, яка залишає далеко позаду найсміливіші діяння «сексуальної революції» XX ст. (чого варта хоча 6 постать де Сада), запровадження безкрайнього та бездумного гедонізму в мистецтві, що породило наприкінці XVIII ст. термін декаданс (занепад) — все це теж грані епохи, її складові. Людина не вичерпується самим лише «здоровим глуздом», і очевидно, згадані речі є граничним виявом ренесансного людиноцентризму.
Епоха Просвітництва справді культивувала протилежну логіцизмові ірраціо-налістичну тенденцію. Це був час, коли увагу почали привертати уява та фантазія — вони розширювали уявлення про світ, природу, взаємовідносини людини та всесвіту. Формується вчення про генія у А. Баумгартена (праця «Про складові елементи розуму, що мислить художньо», в якій натхнення проголошено не менш суттєвим явищем, ніж здатність до мудрування). Щоправда, геніальність Баумгартен розглядає лише як вияв художнього обдарування. Кант у трактаті «Про генія» теж розглядає проблему здатності творити у площині виняткової художньої творчості. Та Кант визначає артистичну особистість, як елітарну, хоча б уже тому, що вона здатна зректися диктату «плаского рівня» логіки. Кант ставить питання і про геніальність у науці, хоча й проводить межу між генієм у мистецтві та генієм-вченим (у першому випадку — оригінальна творчість, створення нового, «художнього» світу; в другому — лише повнота опису, а не здатність до креативної творчості). У вченні Гегеля креативна здатність митуя творити «з нічого» виноситься за рамки філософсько-логічної думки. Німецький філософ Фіхте, який надавав ідеалізмові етичної форми, підносить роль несвідомої діяльності фантазії.
Отож, саме креативна обдарованість, тобто — здатність до творчості, поступово постає в центрі уваги найвизначніших філософів епохи.
4.3.2. Стан релігійного життя Західної Європи у XVIII ст. Епоха «сліпої» віри та схоластичного трактування Біблії закінчується. Народжується напрям «біблійної критики»: самі богослови (католицькі і протестантські) починають аналізувати Біблію науковими методами, порівнюючи ЇЇ дані з історією та даними природничих наук. Щоправда, цей критицизм швидко набуває характеру гіперкритицизму; вільнодумці оголосять Біблію збіркою фантастичних історій, вигаданих шарлатанами-жерцями; навіть існування Вавилону та Ассирії визнаватиметься за міф — аж до археологічних відкрить кінця XIX ст.
Особливо характерна спроба модернізації християнства в протестантизмі. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від проповідника заміни промови християнського вчення вільною філософією (наприклад,
позиція Ф.-Ф. Рейнгарда, твори якого у 35-ти томах усталили традицію протестантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантського богослова XVIII ст. Ф. Шлеєрмахера, в яких християнське проповідництво виразно перетворюється на філософське розумування.
Лише у XVIII ст. протестантська церковна культура, переживши «спокуси» філософії та політики, повертається до своїх основ; протестанти згадали про тези М.Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію,
Протестантизм визначає нову ситуацію в європейській культурі. Протестанти вимагають заміни чернечого аскетизму самовідданою працею на благо суспільства («мирський аскетизм»). Проте увага суспільства масово переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; банк, біржа, університет стають важливішими від церкви.
4.3.3. Політико-правова свідомість епохи Просвітництва. Устрій соціального життя починає займати особливу увагу європейця, викликає невдоволення в народних масах. Син кріпака-селянина приречений все життя працювати у полі, не зважаючи на свої таланти, а син вельможі, нехай і зовсім бездарний, автоматично посідає керівні позиції у суспільстві.
В умовах наростання індивідуалізму й неухильної боротьби за розкріпачення особистості та цілих соціальних верств, авторитаризм, характерний для середньовіччя, втрачає ґрунт. У цій системі авторитет монарха національної держави тримався вже не на почутті святості влади або навіть її законності. Монарх, аби мати авторитет, мусив забезпечувати загальний добробут усіх верств населення. Формувалося нове ставлення до монархічної влади: її вже не вважали освяченою та вічною, і народ (відповідно до цих ідей) залишав за собою право скидати поганого монарха.
Особливо напружено ці процеси відбувалися у Франції, яка ще донедавна вважалася зразковою абсолютною монархією. У франції до 1789 р. король міг посадити до в'язниці будь-кого за власним бажанням і надавав таке право й деяким своїм вельможам.
Французький філософ і політичний письменник Ш. Монтеск'є закликав, за прикладом Англії, обмежити королівську владу конституцією та парламентом. На його думку, будь-які установи — річ відносна; юридичний устрій в державі визначається чи то деспотичним, чи то республіканським ладом, а тип правління зумовлюється географічно-кліматичними умовами та релігійно-культурними традиціями того чи іншого народу («Про дух законів» ), тобто все може бути змінено.
Просвітники мають певні надії на монарха, який, розуміючи суспільну ситуацію, лібералізуватиме порядки у своїй країні. Та спроби знайти такого монарха закінчувалися незмінно невдачею. Історії взаємовідносин Вольтера та прусського імператора Фрідріха, Дідро та російської імператриці Катерини II (які починалися з приязні, а закінчувалися прохолодно або й розривом) свідчать, що монархи лише гралися в лібералізм, аби викликати прихильність суспільства.
Набуває реального змісту ідея прав людини, породжена юридичною думкою Відродження. Вперше це сформулював Дж. Локк, який висунув поняття «природного закону» та природної рівності людей; особистість, Ті свобода і власність потребують захисту, і людина доручає це державі. Отже, якщо держава не справляється зі своєю роллю, люди мають право змінювати суспільні порядки. Це обґрунтовувало ідею революції, яка могла вибухнути внаслідок втрати віри у святість авторитетів.
Політична революція є, по суті, загальноєвропейський перманентний процес, що почався від моменту, коли в Англії відрубали голову королю Карлу І (XVII ст.), і набув апогею у XX ст. Особливо вплинула на розвиток політично-правової активності особистості в Європі Велика французька революція 1789 р., яку не без підстав визначали як буржуазну.
Революція ставить на меті реальне вивільнення широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики, активної політичної дії. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік, а потім і революційного насильства. Залишили помітний вельми кривавий слід в історії такі політичні діячі та оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп'єр, Мірабо, Дантон та ін., які реалізували ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д'аламбера, Дідро та ін.
Величезну роль відіграло в епоху Просвітництва осмислення відкриття Америки: вона являла собою грандіозний заповідник «альтернативної» моделі людського розвитку, що не зазнає стародавніх культурних впливів, як це було у Європі. В Америці існували власні своєрідні цивілізації (ацтеки, майя тощо), що сповідували незрозумілі для європейця цінності. До Америки рушили найбільш енергійні та вільні від старих уявлень люди; нерідко й такі, що не були у згоді із законами Старого світу, Європи. На нововідкритому континенті було створено суспільство, що відхилило традиційні моделі пануючої церкви та монархії, в якому утвердилась демократія, що її так очікували прихильники прогресу в Європі. Статуя Свободи, подарована Сполученим Штатам Америки Францією, стала символом єдності ідеалів всієї західної цивілізації. Америка усвідомлюється як спадкоємиця процесів, що відбуваються в Європі, але вирішує вона їх швидше, послідовніше та енергійніше. Назва « Новий світ» якнайкраще передавала враження європейців від цього континенту та його населення.
У першому документі, який було прийнято Сполученими Штатами Америки, — Декларації Незалежності проголошено; «Всі люди створені рівними й мають право на життя і свободу та прагнення до щастя». Отож без суду й вироку ніхто не може нікого позбавити життя та свободи. За Конституцією Сполучених Штатів Америки владу розділено на три гілки: президент виконує закони, прийняті парламентом; цей процес контролює конституційний суд. Строк президентства — чотири роки (максимум президент може керувати країною два терміни). Парламентські вибори проходять окремо від президентських, з різницею у часі. Конституційні судді, навпаки, обіймають свої посади на тривалий час, і президент не може їх замінити. Всі сучасні конституції так чи інакше враховують структуру американської конституції.
Проте юридична, думка та практика епохи Просвітництва далека від обстоювання якихось морально-релігійних або навіть політичних ідеалів, панує дух так званої «контрактної етики», улагодження спільних інтересів у тій чи
іншій конкретній ситуації. В законодавстві старанно фіксуються права й свободи, відстояні у боротьбі з старим ладом життя.
4.3.4. Наука І освіта епохи Просвітництва. Хоча наука XVIII ст. й була зорієнтована на чуттєвий досвід та механічно-матеріалістичний підхід до явищ, однак успіхи її вражаючі, особливо ж у Франції та Німеччині.
Г. Лейбніц засновує аналітичну геометрію, диференційне та інтегральне обчислення. П. Лаплас публікує основоположні праці з диференціальних рівнянь, дає нові тлумачення небесної механіки та космогонії, сприяє запровадженню нової системи мір. А. Цельсій запропонував температурну шкалу, якою ми користуємось і сьогодні (так звана «шкала Цельсія»), А.-Л. Лавуазьє став одним із засновників сучасної' хімії та термохімії. К. Лінней створює систему класифікації живих істот (не тільки тваринного, але й рослинного світу). Першу цілісну теорію еволюції живих істот формує Ж.-Б.Ламарк (книга « Філософія зоологи»). Узагальнює досвід природознавства «Природнича історія» французького вченого Бюффона, в якій змальовано величну перспективу — від моменту формування планети до виникнення людини.
Водночас спостерігається прагнення ідеологічно тлумачити науку в матеріалістичному дусі, протиставляти її релігії («Думки про пояснення природи» Д. Дідро, «Нарис про походження людських знань» Е. Кондільяка).
Матеріалістичний підхід своєрідно виявився у вченні Ф. Месмера (Німеч-ш-на), який своєю концепцією «тваринного магнетизму» відкрив шлях до вивчення сфери гіпнотичних та парапсихологічних явищ. Не менш цікавою була псевдонаука френологія, яка визначала обдарування людини за формою черепа.
Економічну думку епохи найповніше висловив А. Сміт, який розглядав вартість товару як доходи, що Їх приносять капітал, земля та праця і визначив прибуток як вирахування з праці робітників.
Наука протягом XVII—XVIII ст. набуває сучасної структури. Поруч з університетською наукою виникають перші європейські академії наук, що спеціалізуються на суто теоретичних дослідженнях;починає виходити друком спеціальна наукова преса.
Проблема виховання стає центральним напрямом просвітницької філософії та практичної діяльності. Спрямовано на формування нового типу людини «Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35 томах, що видавався у Франції в другій половині XVIII ст. (засновник і головний редактор — Дідро).
Енциклопедія просякнута духом боротьби з феодальною системою та церковним світоглядом. Вона підводить до відчуття неприродності монархічної влади. Енциклопедія навіює думку про необхідність вивчення та перетворення реального світу, закликає до науково-технічного прогресу, нетривіальних рішень. Практично саме це видання, в першу чергу, підготувало демократичні маси для Французької буржуазної революції 1789 р.
Все це мало на меті створення нової, вільної від тенет старої культури, людини, господаря своєї долі. На знаменах Французької революції написано було «Свобода, рівність, власність!». Третя верства, пригнічена королем, аристократією
та церієвою, прагнула самоствердження (економічного також), й ідеологи революції, безумовно, виражали настрої цих демократичних мас. Але ідеалізація «людини як такої» призвела до утвердження як нового суспільного ідеалу досить агресивної істоти:
«Суспільним героєм проголошується «громадянин» — ідеалізований буржуа, нібито здатний добровільно поступатися особистими інтересами заради загального блага. Прагнення ж дійсно відповідати ідеалові стало родючим грунтом для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов'язком. Перемагає раціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомості, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Так народжувалася самовпевнена до екзальтованості буржуазна «воля до життя».
Все це мотивується «природністю», яку, мовляв, досі пригнічувала культура. Гольбах, французький філософ-матеріаліст, відвертий ворог християнства, змальовував людину рабом законів природи, позбавляючи Ті свободи волі («Система природи»). Інший матеріаліст — Ламетрі вважав егоїстичні мотиви поведінки людини цілком нормальними: адже чинити слід так, як «велить природа», а не виховання, релігія чи закони («Людина-машина»). Просвітник Вольней запевняв, що егоїзм є головним чинником людських дій, а егоїзм у поєднанні з матеріалістичною свідомістю завжди конденсується на простих речах типу «здоров'я та гроші». Як наслідок, провідними мотивами людської поведінки дедалі частіше -стають дріб'язковий егоїзм і відверта меркантильність.
Спрощення ідеалів людини стає не тільки повсякденною практикою, але Й цілою філософською програмою. Просвітницька філософія ідеалізує не обтя-женого культурою «дикуна», який, мовляв, має природне почуття істини. Жан-Жак Руссо стверджує, що цивілізація принесла більше шкоди, аніж користі, закликаючи повернутися до природи. Вольтер пише повість «Гурон», в якій дикий індіанець Америки, потрапивши до «зіпсованого» Парижа, нібито правильно вирішує ті проблеми, які важко розв'язати навіть парижанам. Та це лише віртуальна модель — філософи не мають уявлення про те, як тяжко й самовіддано закладає початки цивілізації справжній дикун.
На практиці європейці, проте, поводяться з «дикунами» без будь-якої поштивості. Колоніалізм та його дітише расизм замінюють діалог культур монологом білого колонізатора, який з презирством ставиться до підкорених народів. Прикладом є поведінка англійців у підкореній ними Індії, висока культура якої лишилася для них переважно екзотикою.
В Європі поширюється англійське поняття джентльменства, яке втрачає первісне значення (вихований як аристократ) і починає уживатися до всякої людини, що чемно й пристойно поводитися в суспільстві, зберігаючи власну гідність. Загалом наука і освіта починають домінувати у культурі, потіснивши такі її традиційні чинники, як релігія та мистецтво. Спільно з політично-правничими концепціями вони утворюють раціоналістичну програму перебудови життя, яка базується на вірі в силу розуму людини та в її можливості побудувати «новий світ», в якому природні начала будуть підкорені потребам цивілізації.
.
4.3.5. Література та мистецтво епохи Просвітництва. XVIII ст. ознаменовалося створенням на Заході великих національних художніх літератур, які формували психологію європейця. У Франції було написано проникливі романи, у яких глибоко проаналізовано руйнівність пристрастей («Манон Лес-ко» абата Прево та «Небезпечні зв'язки» Шодерло де Лакло).
Та найповніше узагальнив духовно-митецький пошук епохи Просвітництва Йоганн Вольфганг Гете у філософській трагедії «Фауст».
Гете використав сюжет, створений у Німеччині епохи Ренесансу в народному середовищі. Вчений Фауст прожив вік у служінні людству. Але відчувши разом зі старістю глибоке розчарування у всьому, укладає угоду зі сатаною — Мефістофелем, що віддасть йому душу в обмін на вічну молодість і володарювання над світом. Звільнений від тенет старості й моралі, герой чинить низку страшних руйнацій, гублячи в своєму егоїзмі й тих, хто його любить. В примхах своїх він безмежний: на його вимогу Мефістофель здобуває для нього навіть Прекрасну Єлену. Але дари лукавого оманливі: у фіналі герой знову старий, втратив зір, та все ще рішуче прагне переробити природу, осушити море й побудувати на його місці прекрасне нове місто. Стукіт заступів, що риють йому могилу, він сприймає за звуки будівництва. Однак після смерті янголи таки не віддають душу бунтівника роздратованому Мефістофелеві: Бог приймає свого блудного сина.
Фаустові роздуми типові для західноєвропейської свідомості цієї епохи, породжені духовним конфліктом. Людїіза нового складу сповнена енергії та волі до життя, прагне до підкорення са^у, шзнаяня його таємниць. Вона визнає лише земні цінності, воліє не ліжігї; ^д^л собою ніякої влади, але її не покидає трагічне відчуття відірваності від Есга; зічним супутником такої людини стає скептичний, зловісний Мефістофель. Ось один з монологів Фауста, сповнений гіркого розчарування у знанні:
У філософію е зник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещаств, богослов...
|
Скачать 34.73 Mb.