Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 20 из 39

ліла — була поширеною у Північній Індії. Ліли будувалися на основі текстів з «Махабхарати» та «Рамаяни» і являли собою грандіозні вистави, які тривали іноді цілий місяць. Декорації були відсутні, свят­кову барвистість спектаклеві надавали яскраві костюми та маски.

На півдні склалася інша форма театральної вистави — якшолана, в якій об'єднані діалог, танець, декламація та спів,

Художні засоби, що використовувались акторами класичного театру, — це, насамперед, тонко розроблена система жестів та міміки, в якій особливого зна­чення набували різні положення пальців, що виражали складні поняття та почуття {мудра). Індійські актори жестами створювали образи гір і рік, зоряного неба та лотоса, що розпустився. Наприклад, індійський актор притискає напівзігнуті долоні одна до одної, і присутні бачать пуп'янок квітки, що ще не розпустилася.

Акторська гра строго канонізована. Кожен з персонажів мав особливий грим, костюм, манеру говорити, набір жестів, навіть ходу.

Музика ^сангіт') тут сприймалася як могутній засіб формування духу. Слово «сангіт» означало триєдиність співу, музики й танцю, тобто окремої інструментальної

музики ще не було. Велику роль грала імпровізація, що грунтувалася на відомих ритмах і тональностях (рага).

Однак вже існували елітна та масова музичні культури. Високою за стилем та ідеєю була музика пізнання, «шляху». Поряд з нею існувала музика «ґрунту», характерна для провінцій; Ті виконували не професіонали, а прості люди. Але зазначимо, що виконавці елітної музики були також представниками «нижчих» каст. Це — мандрівні артисти, що несли своє мистецтво і в палаци, і на майда­ни міст та сіл,

3.5. СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА БУДДІЙСЬКИХ КРАЇН АЗІЇ

3.5.1. Історична довідка. Огляд цього матеріалу важко здійснити з належ­ною глибиною. По-перше, він дуже великий за обсягом у географічному та історичному відношенні, бо буддизм поширився на величезну територію. По-друге, розвиток культури в лоні буддизму відбувався протягом двох і більше тисячоліть. Тому слід відібрати з цього багатства найпомітніші явища, щоби дати хоча б приблизне уявлення про культурне життя даного регіону.

Країни, які оточували Індію, не мали таких міцних власних релігійних фун­даментів, як брахманізм (наприклад, у Китаї стародавня міфологія була витісне­на конфуціанською та лаоською філософією). Тому ці'.кра'іни були менш «захи­щені» 'від експансії нової та духовно глибокої віри; буддійське вчення та культура вливаються в життя країн, розташованих поруч з Індією, могутніми потоками.

При цьому буддизм на місцях видозмінюється, поєднується з місцевими релігіями та культурами, іноді вже мало нагадуючи власні витоки. «Чистий» буддизм зберігається лише на острові Шрі-Ланка (Цейлон), де він має харак­тер філософсько-аскетичного руху. В інших регіонах буддійської Азії, особливо на Півночі, буддизм набуває вигляду типово «церковного», обростаючи числен­ною кількістю богів і божків, демонів і духів, святих і подвижників.

У буддизмі було узаконено два шляхи — хінаяна (мала колісниця), тобто традиційний буддизм з його зосередженістю на внутрішньому Я (буддизм Шрі-Ланки) та магаяна (велика колісниця), що передбачала синтез буддизму з різними місцевими віруваннями- У сфері культури це, звичайно, стимулювало появу роз­маїття ідей та їхнього політичного, юридичного чи митецького втілення, різних моделей поведінки, різного стилю життя.

Взагалі ж буддизм доволі гнучкий, що дає йому змогу мирно співіснувати з місцевими релігіями та культурними традиціями. Тому буддизм не можна звести до одної «церкви» та одної культури. Це нагромадження сект, поєднання різних національних культурно-художніх традицій.

У сфері впливу магаяни змінюється частково й склад буддійської психології:

розмиваються власне буддійські основи вчення та широко впроваджуються еле­менти місцевих, добуддійських культур, що часто відображали давній, архаїчний тип свідомості.

3.5.2. Культура Тибету в середні віки. У високогірному Тибеті віддавна існувала своя релігія бон, побудована на принципах шаманізму й магії, що по­значилося на характері тибетського буддизму. Він тут поділяється на дві течії

(«жовтошапкова» та «червоношапкова» віри), які є формами ламаїзму і^лама .— ченець-священнослужитель'¹⁷), а ламаїстські монастирі стали центрами своєрід­ної духовної культури й знань, зокрема, заснованих на народному досвіді меди­цини (голковколювання, траволікування, психотерапія), багатої за змістом і формами літератури та неповторного культового мистецтва.

У північному буддизмі дещо всупереч вченню про нірвану виникають по­няття пекла та раю, потойбічного суду. Постають уявлення про численних будд і бодгісатв — праведників, що після здобуття просвітління залишаються в цьому світі у новому тілі, щоб врятувати слабке людство. До числа подібних істот належить глава буддійської «червоношапкової» церкви Далай-Лама («Море-Лама», тобто Великий Лама), який, за уявленнями тибетських буддистів, заново наро­джується на землі в дитині особливого типу.

Ченці-лами проходять, залежно від рангу посвяти, складні випробування. Взагалі, кожний молодий хлопець зобов'язаний провести в монастирі від кіль­кох місяців до кількох років, щоби оволодіти мистецтвом приборкання тілес­них пристрастей та медитації.

З раннього ранку лами медитують у тиші монастиря, їдять один раз на добу, мало сплять, загартовують тіло й волю різними обмеженнями. Лами висо­кого рангу іноді рік проводять у темному підземеллі, переживаючи в самітниц­тві «боротьбу з демонами», жах смерті та усілякого роду тілесні обмеження. Ці ризиковані, на межі розщеплення психіки, експерименти завершуються пере­важно величезною перемогою волі, міцним загартуванням тіла та псиа'іки. Вва­жається, що у такий спосіб лами набувають паранормальних здібностей. Стверд­жують, наприклад, що у таких посвячених відкривається містичне «третє око», яке дає Їм змогу бачити ауру навколо людей і відрізняти добрих від лихих.

Характерна літературна пам'ятка тибетського містицизму-— «Книга Мерт­вих», що дуже нагадує давньоєгипетський аналог. У ній описано стани свідомо­сті, що розлучається з тілом; змальовано страшних демонів, які прагнуть зжер­ти людину за її гріхи. Мудрість і воля полягають в тому, щоби не піддатися страху, пройти крізь мару, знайти шлях до буддійського раю.

Храмові богослужіння часто передбачають, окрім речитативного читання священних текстів ламами, ще й священні спектаклі та танці, які виконуються в костюмах і масках (наприклад, обличчя демонів — ворогів Будди — тварино­подібні, страхітливі, зроблені з кісток, хоралів, .хутра та металу). Буддійські храми та святилища (пагоди, ступи) багато прикрашені скульптурою і живо­писом, відображують чарівність «тимчасозого» світу, приреченого на загибель.

Привертає увагу своєю архітектурною своєрідністю резиденція Далай-лами в Лхасі — прямокутна споруда, розташована, мов орлине гніздо, серед непри­ступних, крутих скель. Вона обросла з усіх боків додатковими спорудами; все це нагадує казкову обитель, піднесену над буденністю.

Існувала і світська архітектура — садові та паркові ансамблі у великих містах.

Особливі правила лиття та образного рішення властиві тибетській металевій скульптурі. Вона має зображати нематеріальну сутність речей, і вже у виготов­ленні моделей для виливання з використанням піску, що висипається, а не звичайного воску, закладено ідеологічний зміст: так висихають й обсипаються мирські бажання у того, кого зображують. Завдяки цій технології буддійській скульптурі властиві заокруглені, спокійні форми, що символізують дух нірвани, «згасання бажань». Скульптуру часто робили з дорогих металів (золото, срібло, бронза), прикрашали коштовним камінням — все це повинно було створити образ неземної краси (характерно, що буддійський ченець не смів торкатися золота та срібла).

У живописі домінує складна за малюнком буддійська ікона, що передає розгалужений містичний сюжет. Образи Будди та буддійських святих оточені, як в християнській іконі, німбами (аура святості). Чисті тони та багата гама надають зображенню урочистості.

Наприклад, у північному буддизмі поширена ікона «Колесо сансари», яка є своєрідною ілюстрацією до вчення Будди. Це зображення духовної мандрівки Маудгальяна, учня Будди. Він, розшукуючи померлу матір, відвідує усі сфери її переродження (світ богів, демонів, тварин, мешканців пекла тощо).

У центрі Ікони — страхітливий дух Смерті, що тримає в зубах і кігтях величезне колесо — сансару. Посередині колеса — менше коло, у якому сплелися змія (символ злості), півень (символ чуттєвості) та свиня (символ невігластва).

Навколо — п'ять сфер переродження. Пекло змальовано внизу, тут відбу­вається суд над грішниками, вони зазнають страхітливих тортур. Світи богів і людей — вгорі (люди — справа, боги — зліва). Індію позначено білим сло­ном, Китай — частиною Великої Стіни, Тибет — палацом Далай-лами тощо (цікаво, що у російській Бурятії XX ст. Росію позначали у цій іконі орачем, поїздом або й школою під червоним прапором).

Справа та зліва — сцени пожирання одне одним тварин та «бірітів», лю­диноподібних істот, що втілюють вічний голод.

По верхньому краю ікони змальовано боротьбу богів і демонів, внизу роз­міщено постаті, що символізують страждання: жінка, яка народжує; старий чоловік, хворий та мрець.

усі ікони малювали за каноном, його структуру ченці та віруючі знали напам'ять. Іноді від одного погляду на знайоме зображення буддист впадав у транс. Водночас малюнки, наприклад у медичних трактатах, відрізняються точністю та натуралізмом.

Тибетський буддизм (ламаїзм) і сьогодні поширений у Монголії, частково в сусідніх з Індією районах Китаю, у деяких регіонах Росії, наприклад у Бурятії.
Сьогодні відомості про тибетський буддизм у нас часто перекручені й міфологізовані, бо поширюються через усілякі еклектичні теософські твори.

3.6. КИТАЙСЬКА КУЛЬТУРА В СЕРЕДНІ ВІКИ

В епоху середньовіччя Китай стає місцем поєднання багатьох східних культур, вступаючи в економічні та культурні контакти з іншими народами. Внаслідок цьо­го на грунті давніх власних традицій і виникає китайська середньовічна культура.

3.6.1. Роль буддизму в культурі Китаю. Здебільшого новим формам художньої культури Китай зобов'язаний буддизму, що прийшов з Індії. Але в Китаї буддизм поєднується з певними твердженнями даосизму та конфуціан­ства. У Китаї виникає особливий варіант віри в Будду — чань-буддизм (в Японії цей вираз отримав більш відоме нам звучання дзен-буддизм). Його заснував у Китаї індійський ченець Бодгидхарма, який, за переказами, дев'ять років за­ймався лише тим, що спостерігав стіну монастиря, начебто долаючи мури, у яких замкнено свідомість. Проте чань-буддмзм вчить, що просвітлення можна досяг­ти й шляхом салюрі — миттєвого трансу, моментального зосередження на ідеї нірвани. Ідея полягає в тому, що всі люди за природою своєю — будди, отож не варто витрачати енергію на вивчення численних релігійних трактатів і прибор­кання пристрастей. Гасло чань-буддизму — «Споглядай самого себе і ти отри­маєш те ж саме просвітлення, що й Буддз». Це вчення приваблювало маси людей саме тому, що не вимагало багаторічного чернецького аскетизму й водно­час спиралося на традиційні китайські культурні засади (наприклад, даосизму — «китайської йоги», який і без індійського впливу привчав до споглядання природи).

3.6.2. Політико-юридична структура середньовічного Китаю та його суспільна думка. У середньовіччі Китай зазнав впливу буддійської ідеології з її поглядом на земне життя як щось тимчасове й оманливе. Однак, у сфері полі­тичної думки та права зберегло свої позиції конфуціанство. Воно вчило про необ­хідність збереження традиційної соціальної ієрархії, влади імператора як сина Неба, що відповідало політичним інтересам величезної та густонаселеної країни. Лише у XVIII ст. ідеї Конфуція вперше буде піддано сумніву.

Проте закони та порядок, як їх розуміли у Стародавньому Китаї, зазнають у середньовіччі довготривалої кризи. На межі II—III ст. н.е. у Китаї прокотилося повстання (Жовтих пов'язок); феодальну систему, що грунтувалася на крупно­му землевласництві, остаточно було підірвано селянськими повстаннями IX— початку Х ст. та вторгненням чужоземних завойовників, особливо ж — нашес­тям монголів у XIII ст. Поновлено було традиційну політично-правову систему лише у XIV—XVII ст, за династії Мін.

усі ці перипетії сприяли поширенню буддійського світогляду, який став та­кож і природним наслідком тих ренесансних процесів і сподівань на гармоній­ний земний життєустрій, які розгорнулися ще за часів Конфуція.

3.6.3. Література та мистецтво. Буддизм приваблював китайців своєю звер­неністю до духовного світу людини, ідеєю про внутрішню духовну спорідненість
всього живого; він давав простір для вияву індивідуального «я» в умовах тоталь­ного гноблення особистості. У першу чергу це позначилося на літературі.

У середньовічному Китаї процвітали світські поезія та романістика; улюбленим жанром була новела. Усе це свідчить про тривалість ренесансної ситуації, непо­борний вплив гуманної конфуціанської концепції. Новели та романи у Китаї (як, до речі, й в інших країнах цього регіону) типологічне близькі до новели євро­пейського Відродження. Вони так само широко використовують як матеріал для художнього зображення побутову ситуацію та соціальні мотиви, поєднуючи Їх з повчаннями та фантастикою.

Характерними є дражливі й еротичні, з сатиричним присмаком новели Пу-Сунліна, що широко використовував фольклорно-казкові традиції. Кохання, пригоди та фантастика створюють неповторний художньо-образний сплав.

Широко популярним був роман Ші Найаня «Річкові заплави», у якому використано фольклорні традиції і оспівано повстанців проти влади у XII ст. У ньому змальовано утопічне царство рівності та справедливості у таборі бунтів­ників Ляншань, шляхетних народних героїв, які борються з підступними при­дворними аристократами. Роман був заборонений, але він знаходив все нових і нових читачів.

Варто згадати і роман «Сон у червоному теремі» Цао Суациня (XVIII ст.), присвячений перипетіям любовно-психологічної гри, сповнений витонченого еротизму,

Лірична поезія середньовічного Китаю відтворила сподівання індивіда, який прагне широких обріїв та свободи вчинку у жорсткій і практичній тоталітарній системі. Такі поети, як Лі Бо та Ду Фу, поєднували буддійські мотиви з даосист-ським відчуттям чарівності світу й природи, охоче писали про кохання, радість і трагізм буття.

ПІДНОСЯЧИ ВИНО

Невже, вам, друзі, в око не впаде, Як води каламутні Хуанхе З небесної стрімкої висоти Бурхливо ринуть у безкрайнє море, Аби не повернутися ніколи?

Невже, вам, друзі, 6 око не впаде, Що у покоях царських дзеркала В скорботі за волоссям: донедавна Було від шовку тонкого чорніше, А нині слгало снігом?..

(Лі Бо)

Література була головним полем духовного самовиразу індивіда та користу­валася великою суспільною увагою. Виникла навіть літературна критика {ших­та та ціхуа).

Багата Й драматургія середньовічного Китаю, що поєднувала глибокий пси­хологізм та соціально-моралістські ідеї. У найдавнішій китайській драмі вико­ристано конфуціанську церемоніальність; вона нагадувала сьогоднішнє «шоу»,






3.6.1. Пагода

але мала чітку виховну мету. Виникає справжня

художня драматургія, що виражає почуття усклад­неності світу, сповненого протиріч. Особливо ви­сокою за рівнем літературної культури є драма епохи Юань (XIII—XIV ст.), коли монгольська династія, що утвердилася в Китаї, встановлює після смуги «вогню та меча» відносне благополуччя та поря­док. Цю епоху називають «золотим віком китай­ської драматургії».

В юанській драмі герої п'єси представляють

усі соціальні прошарки: від імператорського дво­ру до мешканців убогих хатин. Драматургів обу­рює будь-яка підлість і захоплюють прояви бла­городства та людяності, Тут виникає своєрідний «реалізм» зображення, точне слово.

Такою є, наприклад, драма Гуань-Ханьцзи-на «Образа Доу Е». Доу — трудівниця, що не вміє кривити душею. Вона обирає смерть, не бажаючи коритися насиллю і не вміючи бути

підступною. Помираючи, Доу проклинає несправедливість світу, запроданство суду. Особливо показовим є гуманне ставлення автора до жінки, яку у феодальному Китаї вважали загалом другорядною істотою.

Криза авторитету конфуціанства призводить до критики його постулатів та викриття будь-якого ханжества. Драматург Бай Пу оспівує у п-'єсі «Біля огорожі» руйнацію традиційних моральних табу, всепереможне кохання, яке в особі головної героїні Лі Цянь'Цзияь отримує перемогу.

Створювалися також п'єси на міфологічні сюжети (драматургія Мачжию-аня, побудована на фольклорі), але Їх роль менш значуща.

Своєрідна й примхлива за формами архітектура середньовічного Китаю,

яка реалізувала буддійський образ світ;'. У Китаї розпочинається спорудження за індійським зразком скельних монастирів, дерев'яних наземних храмів та схо­вищ буддійських реліквій — пагод (рис. 3-6.1).

Найвідоміший буддійський печерний храм середньовічного Китаю — Цень-фодун («печера 1000 Будді) —- створювався з IV по XIV ст. Стіни та стеля його виконані з глини й розписані фарбами. Сюжетами розписів ставали райські палаци та сади, прекрасні небесні танцівниці, що розкидають по небу квіти тощо.

Пагоди спочатку нагадували індійські вежеподібні храми. Потім, набувши своєрідності, вони переросли у високі багатоярусні споруди з різноманітних матеріалів (дерева, каменю, бронзи та заліза), прикрашені різьбленням, їх зводили

на пагорбах серед густої зелені. Піднімаючись угору стрімкими стежками, про­чани, ще не бачачи пагод, чули мелодійний передзвін порцелянових дзвіночків, що виспівували під поривами вітру. Знаменитими є Даяньта («пагода диких гусей» ), пагода Тигрової гори та ін.

Архітектори середньовічного Китаю сприймали будівлю як частину пейза­жу — навіть кути дахів характерно підносяться догори, нагадуючи гілки дерев. Популярними були також маленькі сади-картини, у яких альтанки з нефарбова­ного дерева майстерно вписувалися у створений штучний ландшафт.

Та ж любов до природи простежується в китайському середньовічному живописі, Вже у VII ст. в розписах храмів поряд з релігійними починають з'являтися пейзажні мотиви. Природа стає основною темою живопису, а сам пейзаж отримує в Китаї назву шань-шуй — «гори-води».

У Х—ХІІ ст. пейзаж стає найвищим виявом пошуків китайських художни­ків. За лаоським і буддійським віровченнями світ людини та природи — начеб­то єдине психологізоване поле. Пейзаж виражав взаємодію ян-інь. Для цього необхідними були лише два тони — темний та світлий (темна туш на світлому тлі), Щоби передати неосяжний простір світу, пейзажі писали на сувоях — найчастіше вертикальних — з шовку або паперу. Картини супроводжувалися віршами. Китайське середньовіччя подарувало історії чимало імен великих пей­зажистів: Ван Вей, Дун Юань, Лі Чен, Фань Куань, Сюй Даохін,

Пізніше відокремився від сакрального суто світський жанровий живопис Китаю, який передавав у численних подробицях звичайне повсякденне життя.

Середньовічне мистецтво Китаю славилося також своїми декоративни­ми виробами з кераміки, порцеляни, дерева, каменю, слонової кістки. Пор­целяна, що високо цінувалася на зарубіжному ринку, — винахід китайців. Особливо вишукані вироби XI—XIII ст. У цей час виготовляли сіро-зелений, блакитний або й білосніжний порцеляновий посуд, прикрашений монохром­ним візерунком з квітів; характерні також жовтуваті вази з чорним малюнком, ніби нанесеним тушшю. У XV—XVIII ст. порцелянові вироби стали яскраво розписувати.

У середні віки китайці розширюють виробництво шовку. З нього не лише шили одяг та вітрила, робили парасольки та струни музичних інструментів. На шовку вишивали сцени з казок, картини природи, причому з такою кількістю відтінків, що вишивку важко було відрізнити від живопису.

Музика у Китаї споконвічне виконувала сакральну роль, несла в собі ідею порядку, організації (її називали