Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 17 из 39

що мали стрільчасті обриси. Готичні собори видаються легкими та прозорими від безлічі великих вікон. Вони нагадують кам'яне мереживо. Круті схили дахів, загострені арки,. високі вежі з тонкими шпилями — все в цій архітектурі спрямоване догори. Висота веж найбільших готичних соборів сягає 150 м, перевищуючи навіть єги­петські піраміди. Храм був не лише культовою спорудою, але й центром суспі­льного життя. Перед собором влаштовувались міські зібрання, в соборі відбува­лись важливі державні акти, читалися лекції студентам університету.

До шедеврів ранньої готики належить собор Паризької Богоматері. Він стає найбільшим храмом країни, вміщуючи до дев'яти тисяч людей. Будівництво його було розпочато в XII, а завершено — в XIX ст. Собор стояв у центрі давньої частини Парижа. Від споруд пізньої готики він відрізняється більшою масивністю форм: ще спостерігається вплив романського мистецтва (рис. 3.2.9).

Більшою легкістю відріз­няється собор у Реймсі (XIII— XIV ст.). Величезний за роз­мірами, він весь спрямований угору, декорований більш хи­мерним та дрібним кам'яним мереживом і не сприймаєть­ся як громіздкий. Що виїде до неба, то легшою стає архі­тектура будівлі, тоншим та ажурнішим кам'яне різьблен­ня (рис. 3.2.10).

Готичний собор зберігає у своєму плані трансепт та струк­туру базиліки з її характерними навами. Куполи зовсім зникають — тут не небо спускається на зем­лю, як у візантійській архітекту­рі, а земля стрімко підноситься до неба. Купол замінює тонкий, довгий шпиль над середохрестям;

шпилястими є дзвіниці і декора­тивні деталі. Собор — це чис­ленні великі та маленькі вежі, ажурні аркбутани (декоративні






3.2.10. Собор у Реймсі

псевдопідпірки), вікна різної висоти та ширини, лоджїі та галереї, утворені арка­ми. В інтер'єрі простір організовано зовсім інакше, ніж у романському храмі;

з урахуванням математичних законів обчислено складне, ребристе склепіння стелі. Вражають величезні, часом — на всю стіну, вікна, і панує не напівтемря­ва, як у романській архітектурі, а мерехтливе світло. '

Вітражі були обов'язковою прикрасою готичного храму. Зображення скла­дали з прозорого кольорового скла, шматки якого з'єднувалися між собою вузь­кими свинцевими смужками. Окремі деталі (риси обличчя, волосся, складки сдягу) наносили фарбою.

Вітражі виникли ще в романський період, але досягають певного розквіту в готичну епоху, коли стали будуватися ажурні собори з величезними вікнами. Кольорове скло, пропускаючи сонячні промені, фарбувало їх в різні кольори;

різнобарвні промені, перехрещуючись, грали на внутрішньому оздобленні хра­му. Над входом до готичного собору, в центрі фасаду, зазвичай розташовува­лось величезне кругле вікно («роза»), заповнене кольоровим вітражем.

Окрім вітражів, готичні храми прикрашала також скульптура. Особливо багато її було на фасаді, де в архітектурні форми вишукано вписувалися численні статуї святих, єпископів, королів. Наприклад, в Шартрському соборі знаходило­ся близько дев'яти тисяч статуй. Кидається в очі «видовженість» готичної статуї,

3.2.11. Фасади готичних храмів

зумовлена стилізацією під загальну спрямованість у небо. Але насправді такі статуї просто ставилися на значній ви­соті й сприймалися глядачем знизу, а оптичному скоро­ченні — отже, йдеться про тонке врахування ракурсу сприйняття твору.

У церковних скульптурі та малярстві готичної епохи природно домінує релігійна тематика, але образи святих втрачають суворість і набувають виразних рис земних лю­дей. Теологічно-моральна оцінка людини залишається го­ловним критерієм для митця, водночас найважливішою рисою героя художнього твору пізнього середньовіччя стає Його фізична краса та вишуканість.

Посилюється також роль «світських» мотивів. Поруч з Богоматір'ю, Христом та святими зображують музикан­тів, ремісників тощо. Численними є зображення королів та інших можновладців, світських та церковних, які тим мовби прилучаються до Небесного Царства, це зміцнює авторитет влади.

Як і в романському мистецтві, в готиці поряд зі святи­ми фігурують звірі та рослини, що уособлюють природу, створену Богом. І язичницьких чудовиськ тут не менше, ніж в романському мистецтві³⁷.

У готичному живописі трапляються й алегорично-фі­лософські сюжети. Місяці року представлені у вигляді не лише умовних знаків зодіаку, а й постають у пейзажно-побутових сценах сільськогосподарських робіт, намальова­них досконало і вже з урахуванням законів перспективи.

Поруч з храмами в епоху готики будуються й розкішні світські споруди. Готичний замок набуває рис фантастич­ної казки. Такий, наприклад, Алькасар у Сеговії (Іспанія), зведений на високій скелі, спрямований в небесну висо­чінь; зубчасті стіни, увінчані конусоподібними куполами та шпилями вежі, утворюють викінчену, зібрану енергій­ну архітектурну мелодію.

Місто в готичну епоху поставало як цілісний архітек­турний ансамбль. У містах виділяються два основних майдани — соборний та ринковий. На соборному розта­шовують храм, а на ринковому — ратуші — будівлі магі­страту, міського самоврядування. Часто вежі ратуш були справжніми шедеврами готичного стилю, як, наприклад, башта магістрату у нідерландському місті Брюгге.

Місто забудовується наче стихійно, приватними госпо­дарями, але вулиці розходяться за радіальним принци­пом — від площ, як промені від сонця.

³⁷ Проте знамениті химери Нотр-Дам, що зазвичай сприймаються як породження темряви середньовічної душі, насправді встановлені в XIX ст. І являють собою, швидше, розуміння середньовіччя європейцем нового часу.

При поступовому переході західного суспільства від латини на національні мови все ще спостерігається певна єдність західноєвропейської словесної творчос­ті (літератури). Це пояснюється і спільністю укладу життя, і різноманітними зв'язками — Захід об'єднувала християнська (католицька) ідеологія. Латина зберігає позиції як мова церкви, науки, дипломатії. Суспільна мораль віддавала перевагу богословським трактазпам, хронікам тощо. Проте не слід думати, що богословська література була лише сухим розумуванням. Характерно, що запо­чаткував літературний психологізм іде Августин у своїй «Сповіді» (IV ст.). І це було безпосереднім розвитком євангельської максими «Сповідайтеся один ³⁸

перед одним» та того таїнства сповіді, що його встановила церква .

Загальну зацікавленість викликали історичні хроніки. Ось уривок з «Діянь данців» Саксона Граматика, данського історика XII ст. Він вмів майстерно зма­лювати характери та обставини, охоче використовував легенди та перекази на­роду (один з них — про принца Гамлета, що мусив прикинутися божевільним, аби вціліти у палацових інтригах, — стане основою «Гамлета»' Шекспіра).

Охоче читалися й житія, що об'єднувалися у збірники, як, наприклад, «Зо­лота легенда» Якопо де Ворагіне. Описи духовних подвигів християнських по­движників доповнювали яскраві фантастичні деталі. Чого вартий хоча 6 антич­ний кентавр, який в одному з житій приходить до пустельника й просить, аби його охрестили.

Інтенсивно розвивалася лицарська література. У цей час в усіх країнах Євро­пи складалися поеми про історичні події та подвиги лицарів — героїчний епос.

Англійський епос «Беовульф>> (VIII—IX ст.) присвячено змалюванню фантас­тичних подвигів: Беовульф перемагає болотну потвору — вампіра Грендепеса та його матір, які тероризували датчан.

А створена у" Франції «Пісня про Роланда» (XI ст.) розповідає про історич­ну подію — війну франків з сарацинами. Тут оспівується хоробрість племінни­ка імператора Карла — Роланда, який у боротьбі із ворогами гине за рідну Францію.

«Пісня про Нібелунгів» (Німеччина, поч. XIII ст.) " це твір, у якому описане зіткнення германців з гуннами в епоху Великого переселення народів. Однак тут згадується, швидше, період XII ст., феодально-лицарські звичаї та іде­али. Шляхетні Зігфрид, Крімгільда та інші герої епосу ратоборствують во ім'я справедливості. Та доля героїв трагічна: вони стають жертвою негідника Троньє.

«Пісня про мого Сіда (Іспанія, XII ст.) відображає події реконкісти — відвоювання країни у арабів (маврів). Головний герой епосу — Родріго Діас, якому араби дали прізвисько «Сід*, тобто «пан», оточений загальнонародною любов'ю. Характерно, що він не належить до феодальної верхівки і досягає успіхів лише шляхом власної доблесті-

3 часом за обробку епічних сказань беруться відомі співці, й під їхнім пером сюжет набуває рис чарівної казки. Такий «Парцифаль» Вольфрама фон Ешенбаха (Німеччина, ХІЇ-ХІІІ ст,). Лицар Парцифаль шукає святий Грааль

.

(чаша, яка зберігала кров Христа в переказах епохи хрестоносців). Він проходить численні випробування та стає главою ордену тамплієрів, хоронителем знайденого ним скарбу. В «Парцифалі» фігурує й легендарний король Артур, що прийшов з кельтського епосу, великодушний і шляхетний, ідеал феодально­го володаря. Явно втрачаючи на релігійному пафосі, книга стає маніфестом чоловічої доблесті, виразом воїнського ідеалу.

У XII—XIII ст. у Франції з'являються перші лицарські романи. Вони поєд­нують яскравий, казковий опис незвичайних пригод, сутичок з чудовиськами та чарівниками і аналіз психології лицаря-героя, який здійснює подвиги в ім'я обов'язку перед сюзереном або в честь своєї дами. Такий роман приходить на зміну старому героїчному епосу, в ньому більше уваги приділяється портрету, мовній характеристиці героя, побутовим моментам. У цей жанр вплітаються фольклорні традиції різних народів Європи — германців, кельтів. Зокрема, уславлений цикл романів про короля Артура та його «лицарів круглого столу» (тобто рівноправних друзів); читачів захоплювали їхні подвиги в ім'я спра­ведливості й добра. Спочатку такий роман писали у віршах, пізніше автори звертаються до прозаїчної форми (наприклад, «Цикл про лицаря Ланселота», XIII ст.).

У рамках лицарської культури вперше у середньовічній Західній Європі з'яв­ляється індивідуальна лірика нового типу, що уславлює внутрішній світ шляхет­ної людини. Зачинателі цього руху (^менестрелі та трубадури у Франції, шпільмани та міннезінгери у Німеччині) здебільшого невідомі, дійшли до наших часів лише деякі імена (Ландіно, Машо). Вони, подібно до античних аедів та рапсо­дів, до варварських скальдів ранньогерманськоЇ епохи, складали пісні, пронизані духом живої імпровізації про подвиги лицарів, часто використовуючи побутові історії.

За жанрами ця лірика різноманітна. Наприклад, пісні трубадурів («грав­ців на лютні») поділялися на такі типи: кансона (пісня про кохання), серена (пісня про заборонене кохання), сирвента (пісня на політичну тему), тенсо-. на (поетичний діалог-суперечка на якусь важливу, зазвичай моральну тему).

Все більшого значення набувала лірика кохання, культивувалася тема любов­ного служіння прекрасній дамі, в ім'я якої лицар готовий все життя здійснювати подвиги. З'являється придворна куртуазна література.

Виникає й справжній куртуазний епос, зразок якого — «Трістан та Ізольда» Ґотфріда Страсбурзького (XIII ст.), який, на відміну від автора «Парцифаля», розвиває вже не тему містичної мрії та надлюдського ідеалу, а тему кохання. Кохання лицаря Трістана до Ізольди — це «жар в крові», «неясні почуття», спроби приборкати прагнення та нестримний потяг молодих людей один до одного.

Хоча загалом культура лицарської знаті здебільшого залишалася релігійною, сама поява хронік, романів і поем на історичні теми, пісень, що уславлювали кохання, свідчила, що в культуру почав проникати мирський дух.

Народна література західного середньовіччя може бути представлена, напри­клад, поезією вагантів (від лат. vagantes — блукаючий). Вагант — колоритна

постать. Це наGівучений юнак, зазвичай вигнаний з університету, який, розва­жаючи селян і міщан, оспівував кохання та вино, часто за межею моральності та пристойності. Щоправда, відомі пісні вагантів, в яких сороміцькі моменти замінено незрозумілою для слухачів латиною. Висміювалися у цих піснях і силь­ні світу цього, зокрема церковне начальство.

Улюбленим жанром міської літератури були фабліо — невеликі віршовані оповідання про якісь комічні випадки (народний аналог літературної новели). Вони мали сатирико-гумористичний та моралістичний характер.

Ось фабліо «Заповіт осла», в якому 'ідко висміюються ті, хто за гроші навіть тварину поховає в священній землі:

Не страшне тому покарання, Хто із грішми на суд прийшов:

Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши.

У Франції був популярний також фольклорний «Роман про Лиса», в якому великий феодал виступав у вигляді ледачого Ведмедя, лицар в пошуку здобичі — в образі Вовка, клірик — Осла, а меткий городянин — хитрого Лиса, який їх постійно ошукує. Щоправда, Лис не проти обдурити й Зайця, Півня чи Рав­лика,

Таким чином, у західноєвропейській літературі середніх віків діяли, боролися й взаємоперепліталися різноманітні тенденції. Спочатку, під впливом римської культури, панувала латина, розроблялися універсальні для всіх народів Західної Європи літературні жанри. Але загальні тенденції з плином часу поступаються місцевим, національним началам.

Інтегруючою постаттю в літературі західного середньовіччя є італієць Данте Аліг'єрі — справжній духовний велетень епохи. Ця творча особистість, пересту­пивши традиційні канони, синтезувала все у власному художньому баченні сві­ту. Творчість Данте виразно сповіщала про наближення Ренесансу.

. У поемі «Божественна комедія» Данте глибоко і оригінальне тлумачить ідеї богословської літератури свого часу. Три частини твору — «Пекло», «Чистили­ще» та «Рай» — ілюструють католицьку концепцію, містять рафіновані теологічні ідеї.

Данте — шанувальник античної культури; недарма ж Його в мандрівці по віртуальних просторах супроводжує великий римський поет Вергілій, відносно якого італійський поет виступає начебто спадкоємцем.

Позначилися політичні пристрасті поета, вигнаного з рідного міста, як противника папської партії": він готує для ще живого папи Боніфація вогненну яму у своєму «Пеклі».

Він — поет людських почуттів, коли щиро співчуває тіням Паоло та Фран-чески, що в своєму нестримному коханні стали жертвами брудної інтриги й розрахунків.

Врешті, Дайте пише живою італійською мовою, є справді народним поетом.

У поемі «Нове життя» оспівано нечувану річ: платонічне кохання до Беа-тріче, яку поет лише одного разу побачив підлітком у церкві. Вона стає для нього символом святої, недоторканої Жіночості, непомітно набуваючи рис, влас­тивих культу Діви Марії. Спіритуалізм, властивий світовідчуттю середньовіччя, дивно й прекрасно поєднується тут з поезією першого, чистого юнацького почуття.

Театр та видовища епохи середньовіччя не складали зазвичай конкуренції літургійному дійству в церкві. Літургію у церквах, переважно на Різдво та Ве­ликдень, доповнювали самодіяльні літургійні драми. Вони, щоправда, мали про­стий народний характер: Христос та святі висловлювалися місцевою говіркою, зодягнені були в звичайний тогочасний одяг — плащі, капелюхи, шоломи тощо.

Більш того, ця лінія продовжувалася й за стінами храму. У дні релігійних свят на майданах розгорталися п'єси релігійно-повчального змісту — містерії та міраклі.

"Міракль (від лат. «чудо» ) — віршована драма, в основі сюжету якої розпо­відь про чудо, створене святим або Дівою Марією. Міраклі ставилися на сценах міських аматорських театрів, а також виконувались учнями церковних шкіл. Вони покликані були пробудити настрої віри та благочестя. Такий міракль «Гра про святого Миколая» (XII ст.): широко шанований святий звільняє невинно засудженого з язичницьких лабет.

Містерія (від грецьк. «таїнство») — релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (сходи перед церквою) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли: старозаповітний, новозаповітнии та апостоль­ський. Найвідомішою новозаповітною містерією були пронизані патетикою горя й співчуття Христові, якого мучили, «Страсті Господні», твір, що складав­ся з 35 тис. віршів. Така вистава йшла протягом чотирьох днів. Іноді в ній брали участь понад 400 виконавців.

Відомі, проте, й окремі зразки світської драми західного середньовіччя, їм ще властива жанрова невизначеність, за принципом «всього потроху», певна безпомічність у складанні сюжету, руху подій.

Така п'єса Адама де Ла-Аля «Гра в альтанці» (Франція, XIII ст.). Перед глядачами постають юнак Адам, що хоче вчитися у Парижі, скупий батько, який шкодує на це грошей; поряд з ними — казкові феї, запрошені Адамом на вечерю.

У замках лицарів, на майданах міст та сіл у свята багато танцювали. У лицарському середовищі прагнули виявити не лише сексуальне поривання,

а й витончену повагу кавалера до дами в дусі куртуазного ідеалу. Музично" танцювальний ритм був підкреслено сповільненим та манірним. Народні танці — судячи хоча б з тодішнього живопису, навпаки — були рвучкими, енергійними та підкреслено сексуальними — давалася взнаки язичницька традиція народної культури.

У багатьох містах періодично проводилися карнавали з яскравими маскара­дами, пов'язані з дохристиянськими віруваннями, але відтепер найчастіше при­урочені до якихось календарних подій чи до імені й житія святого, покровителя міста. На карнавалах фігурували, як у язичницькі часи, постаті у масках, що символізували сили Добра та Зла.

Карнавали, зазвичай, відбувалися напередодні Великого посту, і костюмо-вані відповідно виконавці розігрували битву Масляниці та Посту. Масляниця — дебела, рум'яна жінка — втілювала радість чуттєвого життя, Піст — зморений старістю та хворобами чоловік — символізував кволість виснаженої людини. Бій був справжній, як у лицарів: на конях, з жердинами,