право божественне та — як його вияв — право природне; в свою чергу різновидом останнього є право людське. Людське право, за Томою, постійно вдосконалюється, як і сама людина. «Церква, яка прагнула державної влади, не могла пройти повз такий важливий інструмент державного управління, як право. Ось чому в епоху середньовіччя соціально-політичні доктрини набували етико-правового вигляду».
Засвоєння основ римського права, яке гарантувало недоторканість особи та її власності, якщо вона не порушила закону, сформувало і законодавство середньовічної Європи. Для нього характерний, однак, і принцип персонального права: римлянина судили за законами Риму, варвара — за законами йото племені (тобто покарання за один і той же злочин могло бути різним). Через це королі Заходу (Теодоріх, Хлодвіг, Еріх та ін.) прагнули узагальнити закони, які мали стати однаковими для всіх громадян.
3.2.3. Роль Церкви на Заході. В умовах розбратів і війн між новими державами Європи, варваризації життя й моралі, Церква на Заході, центр якої традиційно зберігався в Римі, стала поступово основним координаційним началом культури. Єдність віри, культу, права, книжності та митецьких прийомів у західноєвропейських суспільствах були зумовлені керівною роллю Церкви. Вона прагнула виховати зі вчорашнього варвара нову особистість, підняти його над дикими інстинктами, озброїти знанням християнського вчення. Культура західноєвропейського середньовіччя перебувала під безпосередньою опікою Церкви.
В епоху «темних віків» Церква на Заході ставила перед собою нагальне і відповідальне завдання суто практичного характеру; навести елементарний порядок серед хаосу варваризації. Монархи-варвари, далеко не кожен з яких
розумів значення культури так, як це розумів Карл Великий, не були тут надійними помічниками. Клірикам Заходу було тоді, можна сказати, не до вченості. Догматика формувалася переважно за рахунок візантійського інтелектуального доробку на Вселенських Соборах, що відбувалися в Східній імперії. Дорога туди тривала кілька місяців, й папам залишати престол в умовах постійної політичної нестабільності західного світу було небезпечно; на Соборах бували лише папські легати (посли)22. Священство загалом не відзначалося тоді особливою вченістю;
проповіді читалися просто з книги перекладів візантійських отців. Нерідко траплялися й неграмотні клірики. У церковному мистецтві панував візантійський канон.
Проте і в ранньому середньовіччі Захід висунув кількох видатних патристів, чия творчість лягла в основу загальноцерковної доктрини. В першу чергу, це Августин Аврелій та Єронім (IV—V ст.). Православний світ має їх за блаженних (тобто місцевошанованих святих).
Августин був автором ряду фундаментальних положень християнської віри, викладених у трактатах «Град Божий» і «Про християнську доктрину» та у книзі «Сповідь». Наведемо основні з них:
— якщо ідея Бога є в нашій свідомості, то вона і є свідченням існування Бога;
— зло не має власної природи, воно існує лише як «тінь добра»;
— Бог не просто створив світ речей та людей, час і простір: він творить їх безперервно;
— людина глибоко зіпсована власною сваволею, глибини її душі — темрява, і вона може врятуватися лише за допомогою Божественної благодаті; але без духовної роботи самої людини це неможливо;
— навіть якщо недостойний священик правильно виконує таїнства, вони спасительні;
— християнинові слід думати не про Град Земний, а про Царство Небесне і свій шлях до нього.
Водночас Августин каявся у своїй прихильності ззамолоду до античної культури з її «міражами»:
«Але тоді я, нещасний, любив печалитися й шукав приводів для печалі: гра актора, що зображав на кону чуже, видумане горе, більше мені подобалася й сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози... розповідь про видумані страждання немовби шкребла мою шкіру, й, мов з розчісування нігтями, починалося запалення й огидна гнійна пухлина»23.
Єронім, слов'янин за походженням, перекладач Біблії латиною («Вульгата» ), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (давньоєврейської) мови, добре знав також античну спадщину. Він був автором першої християнської історії літератури «Про славетних мужів», до якої введено більше сотні християнських письменників, а також нехристиян — Філона Александрійського,
Иосифа Флавія, Сенеку як «предтеч і свідків» християнства. Написав він також продовження «Церковної історії Євсевія Кесарійського». Активно полемізував на користь ортодоксальної догматики. Творчість Єроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письменницькою традицією та римською літературною вченістю.
Як книжник, Єронім виріс цілком на античному ґрунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернутися від бібліотеки античних авторів, узявши Ті у своє пустельне самітництво: «І отак я, клятий, пестився і мав намір читати Туллія (Цицерона). Зриваючись в спокусу насолоди художнім твором, після посту й молитви, кидався на комедіографа Плавте». А коли після того починав читати пророків, його «жахала необробленість мови»24. Ці боріння тривали, аж поки Єронімові у видінні не з'явився сам Христос і не засудив його двоїстість. Але, повторюємо, західна церква раннього періоду не стільки опікувалася освітою, скільки прагнула зберегти суспільство у руйнівних хвилях варваризацїї.
Авторитет римських пап в ту епоху був значною мірою авторитетом політичним. Вони відігравали значну роль у Європі, бо коронували королів, керували духовним життям держав через єпископів і священиків, ченців та черниць. Поступово духовна влада пап укріплюється. Вони починають диктувати королям та імператорам.
Відомо, що імператор священної Римської імперії Генріх VII мусив принести покаяння біля стін замку Каносса (де перебував папа),, оскільки був відлучений від церкви за прагнення призначати єпископів без санкції Риму.
Та йшлося, передовсім, про те, щоб католицька церква стала вповні моральним авторитетом. Вона, що зв'язала жителів різномовної Європи єдиним культурним кодом, виступила врешті-решт у середньовіччі справжнім духовним керівником суспільства, хоча Їй протистояли не лише імператор, а й інші, національні королі та князі, світські феодали. Звичайно, в цій боротьбі Церква й сама поволі уподібнювалася до феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями; уникнути цього було неможливо. Щоправда, це примножувало її вплив та багатства, отож, йшло й на користь культурі. Але в боротьбі за вплив у земному світі неважко було затьмарити моральний авторитет: адже «царство Христа не від світу цього»-
Ситуацію рятували монастирі та чернечі ордени, яких на Заході з IV ст. виникло багато (бенедиктинці, домініканці, францисканці та ін.). Ченці відмовляються від кохання, родини, багатства, являючи собою приклад подвижництва на шляху духовності. Звичайно, сказане не стосується всього католицького чернецтва в усі часи його існування. Але у ранньому середньовіччі піти в ченці — означало служити культурі.
Починаючи з Х ст. монастирі стають культурними центрами Західної Європи. Вони зазвичай берегли й виставляли для поклоніння мощі та реліквії святих, що стимулювало паломництво й сприяло піднесенню в масах благочестя. Ченці проповідували, навчали дітей у своїх школах, переписували книги; багато хто з них був також будівельником, лікарем чи художником; ченці винайшли годинник, сприяли розвитку культури землеробства тощо.
Велику роль у становленні авторитету церкви та папства відіграла Клюнійська реформа (Х—ХІ ст.). Ченці-бенедиктинці абатства у французькому містечку Клюні висунули чимало принципів, які папство стало активно використовувати. Під впливом клюнійських ченців римський папа Григорій VII, який певний час перебував у цьому монастирі, вводить обов'язкову безшлюбність (целібат) для всіх західних свяіцеників, іцоби вони належали лише своїй справі. З колегії кардиналів виводять світських можновладців — монархів, щоб вони не занадто впливали на політику Святішого престолу. Монастирі віднині підлягають папам, а не місцевим єпископам, що дає змогу контролювати діяльність останніх і запобігати розколу. Забороняється звичний досі продаж церковних посад за гроші (симонія). І, врешті, клюнійці започаткували нову тенденцію храмобудівництва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла — храм мусить бути осяйним і радісним.
3.2.2. Папа Іннокентій III
У західній церкві цього часу з'являються достойні особистості, які приваблюють чистотою душі й справжнім внутріїшнім світлом, що їх згодом канонізують як західних святих. Таким був, наприклад, Франциск Ассизький.
Віддавши належне спокусам молодості з юні роки, Франциск відчув психологічний переворот при вигляді нещасною прокаженого, якого обійняв і поцілував у неочікуваному для себе душевному пориві. Відтоді він віддається посту й молитві, а коли заможний батько через суд хоче примусити його працювати, як усі, й дорікає йому за утримання, Фращріск демонстративно скидає з себе куплений батьком одяг. Він починає проповідувати святу бідність, закликає наслідувати Христа. Особистість Франписка перестає бути залежною від загальноприйнятих норм; він прагне злитися з природою, відпускає до річки зловлену рибу й може навіть розповідати птахам про радість буття в Божому світі. Проповідь франциска. викликала спочатку зрозумілу стурбованість, але папа Іннокентій III, людина мудра й далекоглядна (рис. 3.2.2), зрозумів, що постать ця здатна підвищити авторитет Церкви, яка на той час вже втягнулася у феодальні відносини й володіла чималими багатствами2'. Приклад цей міг позитивно вплинути і на мирян, які, подібно до Францискового батька, дедалі глибше переймалися суто матеріальними інтересами. Було утворено орден францисканців;
авторитет Франциска, якого стали іменувати в народі «дзеркалом Христа», став колосальним. Побував Франциск (з хрестоносцями) і в Єгипті, де проповідував, хоча й без успіху. Він є одним з найбільш шанованих на Заході святих.
З цього часу в західній свідомості утверджується розуміння християнства як в першу чергу наслідування Христа в житті. Характерно, що наприкінці середньовіччя містик Тома Кемпійський (XIV—XV ст.) в книзі «Наслідування Христа» буде стверджувати, що християнство не зводиться до самого лише виконання обрядів, що слід зробити з власного «я» подобу Христа. Це було подальшим розвитком самостійності й духовної ініціативи особистості, цінність якої вперше визначило колись християнство.
Після розколу двох церков набирає сили й розмаху католицьке богослов'яяке. (особливо ж після падіння Візантії) сміливо починає самостійний шлях. Вводяться нові, Візантією не визнані догмати. Наприклад, стверджується існування в посмертному бутті поруч з раєм і пеклом особливого місця чистилища, де, за вченням католицької церкви, душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю.
П'єр Абеляр та згаданий вище Тома Аквінат (XI—XIII ст.) вважають віру, що не підкріплена доводами розуму, негідною людини, і це свідчить про зміну типу культури.
.' Тома у своїх творах примирює раціональне пізнання з вірою. Християнські істини, на його думку, повинні підтверджуватися та тлумачитися розумом (теорія двоїстої істини), хоча всі науки мусять лишатися служницями богослов'я. Характерно, що після цієї реабілітації інтелекту видатним церковним авторитетом28 виникає посилений інтерес до наукового пізнання світу; Західна Європа покривається мережею університетів.
Щоправда, пізніше, в епоху університетів, середньовічне богослов'я Заходу часто переймалося формальними роздумуваннями, які нагадували античну софістику: «Чи може Бог створити такий камінь, який сам не в змозі підняти?»;
«Чи може Бог перетворитися на осла або гарбуз і в такому вигляді творити чудеса?»; «Скільки янголів може вміститися на кінці голки?» тощо. Це була типова схоластика, про яку говоритимемо нижче.
Водночас середньовіччя, особливо ж XI—XII ст., — це час виникнення багатьох єретичних рухів. Єретиками називали людей, що виступали проти вчення Церкви: альбігойців, катарів, вальденсів; різниця між ними була незначна. Більшість з них дотримувалася старовинної гностично-богомільської доктрини, за якою матеріальний світ створено дияволом; це була антибіблійна концепція, корені якої сягають пізнього еллінізму.
Наприклад, альбігойці розглядали світ як творіння сатани, заперечували догмат Трійці й написали власний варіант євангельської історії Христа. Церкву вони вважали облудою й таврували її за прагнення зробити богослужіння розкішним, в клюнійському дусі. Від своїх адептів вони вимагали відмови від статевого життя й багатства; проводити свої дні слід було в постійній спокуті. Характерно, що альбігойці нічою не мали проти самогубства, визначеного Біблією як
смертний гріх. Ця похмура ідеологія знаходила, проте, численних прихильників. Отож, коли альбігойський рух набув масовості й активності на півдні Франції, проти нього мусили застосувати війська.
Для боротьби з єретиками був створений спеціальний церковний суд — інквізиція (від лат. «розшук»). Функція інквізитора зводилася до експертизи: чи дійсно спілкувався єретик з дияволом. Дізнання тортурами й покарання у випадку визнання такого контакту велося світською владою в особі ката, відповідно до норм тодішнього світського судочинства, а не безпосередньо інквізитором. Нерозкаяного єретика спалювали публічно живцем, знову ж таки за світськими юридичними нормами.
Однак подібні виконання вироків інквізиції для середньовіччя не характерні. Як зазначив польський історик М, Комар, численні багаття такого роду запалають вже в часи Ренесансу, коли релігійна ідея стане іграшкою в руках політичних маніпуляторів. У середні віки сталося, наприклад, всього кілька випадків спалення жінок за «відьомство», й то не церковниками, а темними селянами.
З XI ст. розпочалися хрестові походи, які велися під гаслом визволення Святої Землі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдалося встановити свою владу в Палестині (Єрусалимське Королівство), де виникають перші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоанітів (госпітальєрів). Мета хрестових походів — поширення або відновлення католицької віри. Хрестові походи позитивно позначилися на розвитку культури, про що пише навіть негативно налаштований до християнства відомий філософ XX ст. Б. Рассел. Справа в тому, що зі Сходу завдяки хрестовим походам до західноєвропейських країн проникали численні досягнення цивілізацїї в широкому сенсі слова. Хрестоносці започаткували не тільки нові художні традиції (наприклад, саме вони були ініціаторами готичного стилю), але й завезли до Європи вмілих каменярів, ремісників, малярів. Хрестові походи, зокрема, сприяли виокремленню лицарства як соціокультурної спільноти.
3.2.4. Лицарська культура як феномен західноєвропейського життя епохи середньовіччя. Лицарство склалося ще з VIII ст. у державі франків під час боротьби з арабами та іншими завойовниками. В період хрестових походів, утвердившись на певний час на Сході, лицарі-хрестоносці відчули себе дещо незалежними від Святішого престолу. Після хрестових походів складається своєрідна, відмінна від церковної, лицарська культура, розквіт якої припадає на пізнє середньовіччя.
Ґрунтом цієї культури залишається християнське вчення. Лицар бачив своє покликання в тому, аби слугувати церкві і католицькій вірі: щонайперше в ім'я звільнення Святої Землі (Палестини) від мусульман вони й здійснювали виснажливі
хрестові походи0. Але з часом лицарство створило власний культурний кодекс, в якому християнські чесноти вже поєднувалися з зовсім іншими речами. Так, лицар мусив захищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своєму сюзеренові. Лицарі культивували куртуазний ідеал., прагнучи бути шляхетними, справедливими, ввічливими та витонченими. Лицарство породило прекрасне поняття «слово честі»: порушити слово — означало загубити честь, повагу людей. Водночас лицар вважав гідними тільки тих людей, що належали до аристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім'ї. Практично життя середньовічного лицаря займали виключно війна, турніри — змагання у військовій вправності, полювання та кохання: лицарство породжує культ прекрасної дами, в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.
Лицарями ставали після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлопчик з 10 років жив при.домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім'ї, отримував початки християнського виховання, засвоював гарні манери. 315 років йому надавалося право носити зброю сеньйора й мати власний меч;
відтоді він вивчав воєнне мистецтво. Власне у лицарі посвячували з 21 року, в присутності священика: посвячення полягало в ударі мечем по плечу і відбувалося дуже урочисто.
Поряд з церковного культурою в середні віки на Заході існувала і народна, низова-культура, сповнена стихійної життєрадісності та' чуттєвості, багато в чому пов'язана з язичництвом. М. Бахтін дав їй влучне визначення карнавальна культурі. Характерні риси цієї культури, нагадують явища народної творчості: це наївний примітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створенні тексту пісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). В народній культурі часто пародіювалися церковні та лицарські ідеали.
3.2.5. Наука та освіта на Заході в середні віки. У ранньому середньовіччі не завжди вміли писати й читати навіть священики і феодали, а часом і королі. Існували школи при монастирях та приватні — для знаті.
Характерно, що при дворі Карла Великого було започатковано Академію, яка, попри свою гучну назву, давала лише елементарні знання та навички читання й письма. Карл зобов'язав єпископів і настоятелів монастирів відкривати школи (рис. 3.2.3). Але поширенню освіти сприяє розвиток міської культури. У містах почали створюватися світські школи, спершу для дітей знаті, а потім і простолюду.
Міське життя потребувало різноманітних фахівців- Наприклад, у місті завжди був попит на лікарів та юристів. З'являються |
Скачать 34.73 Mb.