Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 11 из 39

Поширення Біолії та віри 6 Єдиного Бога. Священною книгою євреїв зацікавилися в елліністичній Александрії. Тут Старий Заповіт переклали грецькою мовою. Проте пізніше, в епоху римського володарювання, у зв'язку з поширенням і масовим утвердженням християнства, Біблією зацікавилися величезні маси людей. Вона стала книгою, потрібною для всього людства. Недарма Новий Заповіт одразу писали грецькою: цю мову розуміли в усьому тодішньому світі, й учні Христа зверталися нею до всіх народів.

Поширення християнства в Римській імперії припадає на III ст. н. е. Язичниць­кі боги в очах суспільства стають просто породженням людської думки, фанта­зією. Жорстокі звичаї стародавнього світу, відсутність поваги до людини та її життя виснажили населення. Принижувало людину в ті часи також рабовласництво,

яке ґрунтувалося на усвідомленні того, що іншу людину можна продати або

вбити як тварину. Християнство визнавало рівними перед Богом знатних і багатих поряд з бідними й нещасними, воно обіцяло після смерті справедли­вий суд і винагороду за добрі вчинки, Тому воно поширювалося серед населення Римської імперії надзвичайно швидко, незважаючи на те, що перших християн жорстоко переслідували. Найдавніші християни вимушені були переховуватися від влади, оскільки їх віра викликала ненависть у правителів. Римські імперато­ри розуміли, що християни, які не визнавали жодної іншої влади, окрім влади Бога, сумнівалися в божественній природі, яку приписували собі цезарі. Пере­слідування християн іноді набували характеру масових гонінь (за Нерона або Діоклетіана). Їх страчували, катували, цькували дикими звірами в цирках. Імпе­ратор Нерон спалював Їх в просмолених мішках на стовпах як «живі смолоски­пи», освітлюючи ними свої розгнуздані оргії. Але в умовах все більшого здичавін­ня та бездуховності язичницького Риму християнство поставало в очах народу носієм гуманності та культури, і все більше людей, незважаючи на гоніння, ставали його прихильниками.

Тисячі людей власним життям заплатили за віру в Ісуса Христа. Врешті-решт християнство стало масовою релігією і вийшло з підпілля в 313 р.

2.8.8. Ранньохристиянська культура.

Ранні пам'ятки християнського мистецтва належать до ЇЇ—НІ ст. У цей час християнство було гнаною релігією, і найхарактернішими пам'ятками його є таємні підземні катакомби, де послідовники Христа збиралися для спільної молитви та трапези любові. Катакомби — це споруди під землею у вигляді вулиць-коридорів, що тягнулися на багато кілометрів.

Стіни катакомб були прикрашені розписами на християнські сюжети. Найбільш ранні з них — через потребу конспірації — мають символічний харак­тер: наприклад, Христа символізувало зображення риби, християнство — вино­градної лози з гронами й т.п. Чимало розписів базувалося на художній мові античного язичництва: Ерот (бог кохання у греків) перетворювався на Ангола, а Психея (одна з героїнь грецьких міфів, кохана Амура), що збирає квіти, ставала уособленням душі. Перші зображення ще близькі античній традиції, оскільки фігури на них дуже життєві, але з плином часу в християнському живописі спостерігається підкреслена схематизація та умовності, оскільки голо­вним стає передача у видимому очима образі духовного начала. -

У IV ст. християнство визнається державою релігією- Тоді починають будува­ти християнські храми — базиліки, праобразом яких були римські публічні центри.

Перед входом до базиліки містився двір, оточений колонадою (в ньому залишалися ті, хто ще не пройшов обряд хрещення і тому не мав права входити до храму). В центрі двору розташовувався фонтан для обмивання. Потім йшов .нартекс (закрите приміщення перед храмом для тих, хто готується до хрещен­ня або кається). Із нартексу йшли входи до головного приміщення храму, яке представляло собою велику залу з рядами колон (інколи Їх було три, і кожна називалася навою'), У протилежному до дверей східному боці була напівкругла апсила, де містився вівтар; сонце зранку освітлювало крізь вікна апсиди всю церкву. У вівтарі на престолі стояв семисвічник (рис. 2.8.4), успадкований з юдейського культу; тут вершилося священнодійство перевтілення хліба й вина на Тіло й Кров Христові (євхаристія), що замінило собою жертвопринесення




2.8.4. Менора (семисвічник) – центральний символ єврейскої религії
старозаповітної церкви. Тут лунали церковні гімни й звучали проповіді, що коментували Біблію, яку читали з величез­ною пошаною. Все це було повторенням структури Мойсе-йовоЇ скиті та Соломонового храму й збереглося в структурі православної церковної будівлі й сьогодні. Храм прикрашав­ся мармуром та мозаїкою. Базиліка стала основою для фор­мування типу християнського храму в епоху середньовіччя.

Найвідоміша християнська базиліка Риму — базиліка апостола Петра, на місці якої було побудовано в XVI ст. величний собор Св. Петра.

Найперший християнський храм відкрито було споруджено у Вірменії (III ст. н-е., Ечміадзінський собор), бо саме ця країна вперше визнала християнство державною релігією. Тип кавказького християнського храму (Сіонський собор у Тбілісі та ін.) згодом справить певний вплив на хра- мову архітектуру Візантії.

2.8.9. Підсумки культурного пошуку стародавнього світу. Поняття культури стародавнього світу обіймає величезний за обсягом та значний за зміс­том матеріал. Саме тоді, на зорі людства, були закладені підвалини самовизна­чення людини в природі та суспільстві, поставлені та почасти вирішені численні екзистенційні питання.

З переходом від мисливства та збиральництва до землеробства й осілості набирає сили цивілізація в широкому сенсі слова — як щось протилежне при­роді, як ноосфера. Водночас робота на землі та пастухування вимагають вже чоловічої сили, що підносить патріархальне начало.

Чоловік, який в минулі часи почувався значно вільнішим від соціально-сімейних обов'язків, сїав виконувати непрості функції глави патріархальної сім'ї, що прийшла на зміну матріархату. Це значно ускладнює його почуття відпові­дальності. Саме тоді настає епоха активного приборкання первісних інстинктів, висуваються на перший план різноманітні табу, вводиться система ініціацій, з'являються політеїстичні релігії, в яких значну роль починає відігравати архаїч­ний вияв самообмеження: людські жертвопринесення, ритуальне каліцтво тошо. Стихія материнського природного начала (Е. Фромм) всіляко звужується на користь культури, яка в цю пору є інтенсивним самообмеженням в людині її природних інстинктів, що виявляються як небезпечна й неконтрольована сти­хія, здатна зруйнувати в будь-який момент ще нетривкі начала цивілізованості. Та, за 3. Фройдом, будь-яке утискання Еросу (життєвого інстинкту) зумовлює розширення сфери Танатосу (смерті). Складовим елементом культури найдавні­ших цивілізацій часто є незрозуміла для нас жорстокість та пригнічення людської природи, приниження жіноцтва й поетизація війни, культ героїки, протиставлений повсякденному мирному життю. Характерний культ юнацтва, гомосексуальне

начало у високорозвиненій культурі стародавніх греків, їхня зневага до жінки, за­критої в гінекеї з дітьми і позбавленої права на участь у громадському житті-

Однак у цих непростих умовах пізнання людиною самої себе та глибин добра й зла закладаються осноаи «сфери розуму», ноосфери, за визначенням В.Вернадського. Культура, якщо взяти до уваги вчення 3. фройда про сублімацію, врешті-решт стає суто фізичним порятунком людини від тих свавільних, диких інстинктів, які керували її поведінкою⁷⁶: кровожерність або сексуальна гіперак-тивність знаходять певне упорядкування й мотивацію в рамках архаїчного релі­гійного культу. Навіть людське жертвопринесення або храмова проституція, при всій їхній жахливості для сучасної людини, — все ж є речі на порядок вищі, ніж закон джунглів.

Поряд з розвитком інженерної думки та технічної цивілізації людство прохо­дить величезний духовний шлях, і наскільки велика відстань між кам'яною соки­рою та римською бойовою колісницею, настільки ж велика відстань, що відділяє первісного дикуна, розгубленого перед силами природи, від людини елліністич­ної епохи, що усвідомила силу своєї думки та вільно міркувала про богів, про перевагу тих чи інших політичних систем, про шляхи наукового пізнання світу або стилі мистецтва,

Водночас очевидно, що людина стародавнього світу, яка створила на проти­вагу природі основи цивілізації, зберігає в своїх духовних пошуках достатню сваволю й незрілість думки. «Греки, греки! Ви — справжні діти!», — говорив колись єгипетський жрець грецькому мудрецеві Солону. Але Й єгиптяни ви­глядають доволі наївними — хоча 6 у своєму прагненні законсервувати тіло для вічного життя. Це справді була епоха дитинства людства, яка була настільки без­жалісною та кривавою, як можуть бути безжалісними до самих себе лише діти.

Безумовно, правий А. Тойнбі, який стверджував, що цивілізації давнини вже належать самі собі. Але правота його не абсолютна. Для допитливого розуму духовний досвід далеких предків є повчальним, особливо з огляду на те, що деякі явища духовного життя стародавнього світу свідчать про надзвичайно глибокий злам у свідомості людства. Чимало проблем, що вперше були усвідомлені та поставлені людиною стародавнього світу, залишаються проблемами й сьогодні. Ніби вже давно вирішені питання: чи є Бог? в чому сутність моралі? що краще — демократія чи тиранія? чи безмежні можливості наук? чи повинен художник виражати лише своє «я» або насамперед суспільну думку? — але й досі кожне нове покоління заново вирішує ці екзистенційні питання.

Культури стародавнього світу багато в чому визначалися релігіями, підвали­ни яких заклалися ще в первісному суспільстві. Ці релігії були породжені бороть­бою давньої людини з природою та розгубленістю перед нею. Звідси політеїзм, як типова риса вірувань давніх народів: обожнювались земля і небо, грім і блискавка, дощ і сонце, тварини і рослини тощо. Правив культом маг-заклинач
(чаклун, шаман, жрець і т.п.), котрий прагнув заклясти богів, зв'язати їх своїм словом, підкупити жертвою (теургія). Про любов до божества й не думали:

богів вважали жорстокими й незрозумілими, їм приносили щедрі жертви, часто людські, навіть власних дітей.

Оскільки ж міф про богів був основою всього стародавнього світогляду, то він визначав і розвиток філософії, науки, медицини, політики, мистецтва. Сво­бода людської думки все більше обмежувалася рамками політеїзму, породженого в давнину боротьбою з природою. Жерці, які зазвичай правили в стародавніх суспільствах або були впливовою кастою (іноді, як у Єгипті, вони займали на­віть царський престол — фараони), здебільшого переслідували інакомислення.

Проте бувало й так, що самі жерці й правителі виступали релігійно-культур­ними реформаторами, як, наприклад, Ехнатон у Стародавньому Єгипті, що спробував замінити легіон богів вірою в єдиного бога-Сонце. Тієї ж думки до­тримувався і Заратустра, який підпорядкував усіх богів і демонів двом началам — Світлу й Темряві. В індуїзмі, з його тисячами богів, було висунуто вчення про Брахман та Атман — загальне начало та його індивідуальні вияви. А Будда в Стародавній Індії взагалі розчарувався в релігії своїх предків, не хотів говорити про богів, і проголосив світ облудою, а відхід від дійсності — нірвану — голов­ною метою мудреця.

Філософи стародавнього світу теж намагалися знайти єдину основу всього, що існує: у Стародавньому Китаї це поняття Небо та Жень (гуманність) — у Конфуція, Дао (шлях мудрості) у Лао Цзи, метафізика. — у Арістотеля.

Усе це свідчить про кризу стародавнього світогляду, який розглядав культу­ру як жорстоке обмеження природи, як відкуп жертвою від уявних демонічних її «володарів», що втілювали безкрайню стихію матеріальної натури. Натомість поступово, але неухильно зміцнювалися ідеї гуманності, а релігійно-духовний пошук набував нового'напряму, визначаючи нові обрії права, політичного уст­рою та митецького пошуку, що найповніше виявилося в біблійній картині світу й біблійній моралі.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Чим відрізняється релігія Стародавнього Ізраїлю від вірувань інших наро­дів стародавнього світу? У якій книзі викладено гуо віру? Чому вона відома під грецькою назвою ?

2. Змалюйте коротко основні перипетії історії єврейського народу у ста­родавній період та політично-юридичну модель його життя.

3. Чи відомо вам про якісь здобутки наукової думки у Стародавньому Ізраїлі?

4. Мите стислу характеристику структури Біблії. Що таке Біблія для юдаїстів, християн, мусульман?

5. Які морально-юридичні норми Біблії отримали назву Закону? У чому полягає суть Закону та його спрямування?

6. Чому Біблія є не лише релігійним кодексом, а й пам'яткою літератури? Що вам відомо про розвиток мистецтв у стародавньому єврейському суспільстві?

7. Чому Біблія не втрималася в рамках юдейської релігії і стала фундамен­том світової культури?

3.1. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

З.1.1. Загальні історичні відомості. У V ст. Римська імперія впала під ударами варварів. Стійкою виявилась лише східна Ті частина, яка ще в IV ст. відокремилася від західної, — Візантія.

У 330 р. була заснована нова столиця Візантії — місто Константинополь, названа на честь тодішнього імператора Константина Великого, що дав свободу християнському віросповіданню- Константинополь став культурним центром візантійського світу. Візантія почала іменувати себе «Другим Римом».

Візантія розташована була частково в Європі, частково в азії, поширювала часом свій вплив на Африку. Це робило імперію ланкою, яка об'єднувала два величезних регіони стародавньої культури — східний і західний, Синтез цих двох культурних начал почався вже в античні часи і був настільки інтенсивним, що Візантія швидко знайшла власний оригінальний шлях культурного будівни­цтва.

Для європейських країн Візантія довго залишалася і єдиним джерелом зна­йомства з античною спадщиною, і зразком переосмислення античної традиції, яку було блискуче перероблено в нову, гармонійну й вивершену систему відпо­відно до основ християнського світогляду.

Проіснувавши до XV ст., Візантія гине під турецько-мусульманською навалою. Але й досі залишається живим поняття візантійсько-православного культур­ного ареалу,-що охоплює величезну територію: країни Східної Європи (в тому числі й Україну), чимало суспільств в Азії та Африці, сьогодні — навіть певні осередки в Америці та Австралії.

3.1.2. Релігійне життя. Формування, православ'я. Візантія сформувала­ся як країна, де перемогло християнство. Засади християнської церкви взагалі сформувалися саме у Візантії.

Коли християнство вийшло з підпілля, за сприяння імператорів Констан­тинополя було проведено чимало Вселенських Соборів (розширених церковних нарад), які визначили вчення церкви (догмати), моральні норми християнства та характер церковного мистецтва'.

Розпочався розквіт вільної й творчої християнської думки, золотий вік патри­стики (творчість діячів церкви цього часу називається патристикою від слова раїег — отець). У цей час визначилися видатні особистості, іменовані Отцями Церкви: Василій Великий, Григорій Назіанзін, Іоан Золотоустий. Вони встано­вили правила церковного життя, метою яких було створення нової, обоженої людини, котра, на відміну від язичників, жила 6 не тілесними пристрастями, а духовними інтересами. Результатом цієї великої роботи стала християнська догматика, вироблення положень, в які треба вірити беззастережно.

Догмат сучасна людина сприймає як щось штучне і насильницьке, щось таке, що зв'язує вільну думку. Але наше мислення побудоване не лише на логіці, а й на вірі. Навіть точна математика будує теорему на аксіомах.

Догмати християнства не були встановлені «наказом»: це були висновки найінтелігентніших людей середньовіччя, з'являлися вони внаслідок живої та плідної дискусії. У Візантії був достатньо поширений і раціоналізм, що вимагав

.

перевірки віри розумом (наприклад, учення Варлаама). Всі догмати приймалися як колективна думка церкви; якщо хоча 6 один голос був проти, догмат не затверджувався.

ДЕЯКІ ОСНОВНІ ДОГМАТИ ХРИСТИЯНСТВА

Бог є Трійця: Отець, Син і Святий Дух².

Христос є непорочно зачата від Діви Марії Святим Духом Боголюдина, що містить в собі дві природи — людини й Бога.

Христос воскрес із мертвих, явивши переможну силу Бога над смертю і злом, що не панують у бутті,

Люди самі стягли на себе смерть і зло через власну сваволю Й гординю, і Христос спокутував своєю кров'ю їхні гріхи.

Спастися можна лише через Церкву Христову.

Встановлено було також систему таїнств (священнодійств), через які й здійснюється церковне життя й спасіння; хрещення, причастя, шлюб, священство та ін.

Отці церкви розробили концепцію людини, сповнену надії та оптимізму, висунули ідеал людини, яка знайшла шлях до втраченого раю, подолала зло та гріх. При всій абстрактності цього ідеалу він пронизаний новим почуттям цін­ності людини, надією на її духовний злет.

І це не було лише мрійництвом. Успадкувавши зі старозаповітної церкви ідею священнодійства, патристи не зводили християнство лише до моральних норм та особистої молитви. Обоження людини вершилося масово-практично, в першу чергу — через літургію, центр якої — фізичне прилучення людини до Тіла й Крові Христової, пролитої за спасіння людства (причастя). Патристи створили нову синтетичну культуру храмового богослужіння, в якому взаємо­діють слово-проповідь, архітектура, малярство та скульптура, прикладне мис­тецтво, костюми учасників містерії, кадіння пахощами, музично-театральне дійство.

Богослужіння покликане було реально-психологічно піднести людину над недосконалим і буденним, звернути її свідомість до Царства Небесного, яке мислилося сферою чистоти, світла й добра.

Тут саме вже планування будівлі, стін, куполів, ритміка вікон, 'сакральна організація простору, що символізував небо й землю, реальне та віртуальне, навіювали думку про два світи — земний та небесний. Зі стін дивилися обличчя янголів, самого Бога, Христа та святих, які таємно складали з віруючими єдине зібрання. Тут з благоговінням читали Слово Боже, Біблію, що була окута в золото та прикрашена коштовним камінням як найдорожча річ. У зворушли­вих молитвах, покладених на суворі, сумні або проникливо-мажорні мелодії, розкривалися почуття людини, яка шукає добра та правди в жорстокому світі, Тут священик сповідав віруючих, які щиро зізнавалися йому в своїх гріхах, прагнули стати кращими.

У полеміці з єрессю донатистів, які розглядали церкву як чисте «суспільство святих», патристи висунули ідею спасіння кожної недосконалої людини^ у церков­ному житті (воцерковлення).

Як результат серед кліриків та мирян Візантії з'являються яскраві постаті, які, будучи канонізованими церквою як святі, століттями правлять християн­ському світові за взірець, являючи в своїй особі перемогу над пристрастями й погордою, наближення до ідеалу обоженості, до Христа, якого розуміли як Єдиного Безгрішного. Народ оповивав ці постаті додатковими легендарними сюжетами, вкладаючи в них нове християнське розуміння добра й краси.

У всьому світі віддавна (з III—IV ст.) вшановують Миколая, архієпископа міста Мири,