Глава сім'ї" під час трапези власноручно відливав з келиха або відсипав з тарілки дещицю для жертви предкам. Душі тих, хто помер без імені, наприклад, у чужій землі, були небезпечні (лемури та лаври); їх вшановували в свято лемурій.
У найдавніших римських віруваннях простежуються й сліди тотемізму:
достатньо згадати міф про близнюків Ромула й Рема, яких вигодувала молоком вовчиця. Вшанування вогню відчувається в культі Вести, божества, яке не мало ідола-зображення, але вважалось жіночого роду (чи не пам'ять це про кам'яний вік та жінок біля вогнища?). Вогонь у храмі Вести, що мав горіти постійно, підтримували весталки, дівчата, котрим до ЗО років заборонялося кохати. За порушення цього правила живими закопували у землю.
Роботою в полі й землеробською магією продиктовані стародавні заклинання. Землеробським циклом визначені й свята давніх римлян. У грудні, напередодні посіву хліба, вшановували бога часу Сатурна (сатурналії). У лютому святкувалися луперкалії на честь фавна, покровителя тварин (порівняйте із сучасним «фауна»): юнаки у козячих шкурах шмагали батогами жінок на вулицях — це мало забезпечити родючість полів. Бог Марс, перш ніж стати богом війни, був у давніші часи богом весни, землеробства й скотарства: йому було присвячено місяць березень (порівняйте з російським «март»), Венеру, що
2.7,1. Боги римлян: Юнона, Янус, Марс
опікувалася родючістю та землеробством, зокрема садівництвом, шанували разом з богом вина Лібером. У квітні шанували Цереру (Кереру), богиню землі, відбувалися й інші старо-римські сільськогосподарські свята — віналії, коли приносили в жертву виноград Юпітерові, консуалії — серпневе свято жнив тощо. Варто згадати бога Стеркула — бога гною, яким удобрювали грунт.
З часом римські боги втратили своє сільське походження й ототожнилися з грецькими. Юпітер перестав опікуватися землеробством і став ототожнюватися лише з царем богів Зевсом. Марса почали вважати богом війни, грецьким Аресом. Венера стала богинею кохання, як Афродіта. Римські боги набули шляхетності своїх грецьких двійників.
У найдавніші часи до римського пантеону зробили свій внесок і етруски, що колись панували на півночі Італії. Здається, від них прийшов Меркурій, якому згодом надали рис грецького жартівливого Гермеса. Самі римляни розрізняли батьківських та новостворених богів.
За прикладом греків римляни змінили стару ієрархію під егідою Юпітера, Марса та Квіріна (бога миру й спокою) на систему з дванадцяти богів. На чолі пантеону тепер стояли Юпітер, Юнона і Мінерва, до яких долучилися Веста, Церера, Діана (Артеміда), Венера, Марс, Меркурій, Нептун (ПосеЙдон), Вулкан (Гефест) та Аполлон (рис. 2.7.1). До них додалися Сонце й Місяць, Оркус (Орк, Аїд) та дуже своєрідне божество Янус, котре зображували з двома обличчями: Янус відкривав двері для сонця вранці й закривав їх увечері; згодом його стали вважати богом часу й початку року (російське "январь"). Були й такі божества, яких створила абстрактна уява: Вдача (Фортуна), Мир (Пакс), Справедливість (Юстиція) та інші. усім керували Парки — аналогія грецьких Мойр.
Були в пантеоні й менш авторитетні боги, на зразок вже згаданих ларів і пенатів, цілий легіон яких займався найдрібнішими моментами життя людини: бог першого дитячого крику, богині, що керували першими кроками дитини, покровительки шкільних занять. Були боги дверей, порогу тощо. Кожна
людина мала власного генія чи юнону (відповідно чоловіки та жінки) як особистого духа-охоронця. До менших богів належали й духи рослинності, води, численні фавни, на яких роздробився образ колись єдиного божества лісів і полів.
Культ у римлян мав практичний характер. Якщо грецька віра виявлялася у чарівних гімнах і танцях, розкішній архітектурі та скульптурі, словом, в естетично-художній діяльності, то римська релігія була суворим виконанням раз і назавжди встановлених обрядів та ритуалів, виголошенням старовинних заклинань, від яких годі було відступити, Виконували культові дії спочатку батьки сімейств, згодом — державні мужі. Але з часом виник і цілий сонм жерців, які мали різні функції. Жерці поділялися за колегіями. Понтифіки стежили за плином календаря, щоб не було пропущено якесь свято, відповідали за загальнодержавні релігійні обряди, Авгури ворожили, спостерігаючи за польотом птахів та поведінкою звірів, а також за атмосферними явищами; вони мусили висловити свої думки з приводу будь-якої поважної державної справи, феціали спостерігали за етикетом міжнародних відносин, оголошували наприклад, війну тощо. Лупер-ки — вже згадані хлопці в козячих шкурах, були організаторами луперкалій. Весталки, про яких теж згадувалось, підтримували, вічний вогонь у храмі Вести. Були й інші колегії. Найважливіші — фламіни, котрі приносили богам жертви.
Роль жерця часто зводилася до підтримування старовинних марновірств. Ворожіння за польотом птахів чи нутрощами жертви були, звичайно, цілковитою фантазією- Численні табу, що характеризували поведінку жерця, також нагадують епоху варварства. Ми вже знаємо, як суворо каралися весталки. А ось фламінові Юпітера заборонялося торкатися сирого м'яса чи мати непокриту голову. Жерці нерідко знаходили такі підходи до богів, які межували з блюзнірством. Наприклад, якщо людина обіцяла принести богові гекатомбу (особливий вид жертв зі 100 голів тварин у випадку якоїсь удачі), то після здійснення бажання можна було замінити жертву сотнею голівок... часнику.
Найпершими об'єктами поклоніння були зовсім не статуї. Римляни, як і найдавніші греки, вклонялися Юпітерові у формі каменю, Весті — у вигляді вогню, Марсові — у вигляді списа. Це свідчить про риси фетишизму в старо-римському культі. У римлян спочатку існували не храми, а просто загороджені ділянки. Статуї і храми почали будувати під грецьким впливом. Але римляни зберегли дуже архаїчний тип культової споруди (ротонди) з куполом. Передня частина його була, зазвичай, відкрита до неба.
Криза римських вірувань настає достатньо природно. Римляни охоче ототожнювали своїх богів з чужоземними, особливо ж після захоплення все нових і нових країн, Вони стали дозволяти певною мірою деякі інші культи — наприклад єгипетської Ізіди.
.
З часом у Римі, який запанував над багатьма народами світу, почалося поширення східних культів. Ці релігії були наскрізь просякнуті містицизмом, грунтувалися на спілкуванні з прихованим божеством чи демоном. Часто суттєвою ознакою цих культів були магія та ворожіння, заклинання таємничих сил. Раціональна греко-римська віра не завжди мала такий сильний вплив на почуття людини, як східні вірування, котрі були невідомими, тому викликали особливий страх і вшанування.
Поширився (особливо серед солдатів) культ іранського Мітри, бога, ім'я якого означало «угода»; він втілював ідею закону та справедливості. Містерії на честь Мітри передбачали, умовно кажучи, «хрещення» — омивання водою та «причастя» — прийняття «святої їжі», Мітру зображали у вигляді героїчного мужа, що вбиває бика: цей бик був втіленням зла. Цікаво, що днем народження вважали 25 грудня — день, коли сонце повертає на тепло; адже він також виконував функцію сонячного бога й зображали його з сонячним сяйвом навколо голови,
Простолюд з цікавістю сприймав проповіді та екзотичні, супроводжувані музикою й танцями, усілякими таємничими ефектами, служіння Осірісу та Ізіді, які відправляли жерці в чудернацькому одязі. Люди поклонялися Їм, складали пожертви на підтримку культу.
Деякі культи мали характер розбещених оргій, що загалом переслідувалося — аж до смертної кари. Але служителі Ваала та Астарти, що були за функцією своєю храмовими блудницями та блудниками, не могли змінити своєї поведінки, бо саме так вшановували своїх богів. Культ Кібели передбачав уславлення юнака Аттіса, її коханого, що оскопив себе на славу богині: вшанування цього героя перетворювалося на шалену вакханалію, Це символізувало тріумф жіночості, а згодом — оновлення природи (свято відбувалося в березні).
Хоча римська влада більшість подібних культів, нагадуємо, забороняла, вони все ширше розвивалися на території імперії.
При всій широті свого віросповідання римляни дуже швидко відчули неспроможність старих богів реально допомогти людям. Розвинулося вільнодумство. Поет Квінт Енній (III—II ст. до н.е.) відверто сміявся з віри в богів. Тіт Лукрецій Кар написав поему «Про природу речей», в якій висловив думку про те, що іменем античної релігії робилося безліч лихих справ (І ст. до н.е.). Історик Пліній Старший спробував, як колись Ехнатон в Єгипті, замінити політеїстичний пантеон поклонінням сонцю.
2.7.3. Політична еволюція Риму та римське право.
В стародавні часи Рим мав інститут царів. Постаті найдавніших царів огорнуто міфами: так, за легендами, найдавніші закони продиктувала цареві Нумі Помпіліго його коханка — німфа Егерія; тут ми стикаємося зі звичним для стародавнього світу обожненням верховного правителя як гаранта законності. Але коли римські царі почали зловживати владою, римляни скасували царське управління та проголосили республіку, де стала домінувати аристократія. Римом почав правити Сенат, в якому були представлені і нащадки корінних мешканців міста (патриції), і ті, хто поселився тут пізніше (плебеї). Обидві верстви боролися
за власні інтереси, але зазвичай мирним шляхом. Бували в республіканському Римі, щоправда, й моменти громадянської напруженості, наприклад, сенатори .брати Гракхи, що відстоювали інтереси римського селянства, були вбиті своїми політичними супротивниками. Але загалом Рим епохи республіки був прикладом державної монолітності, особливо відтоді, як Сервій Туллій включив плебеїв у поняття «римський народ» і з найвидатніших сімей патриціїв та плебеїв утворилася аристократія — нобілі. Рим став аристократичною республікою. Це період становлення римського духу, слави Риму, що зростала. Римляни завжди пишалися своїм минулим. Чесноти старого Риму — це чесноти землеробів, які пишалися своєю працею на землі. Навіть державні мужі власноруч орали землю в своїх маєтках. утім, в Римі широко використовувалася й праця рабів, яких захоплювали внаслідок численних війн.
Завдяки енергійним війнам за право володарювання на Апеннінському півострові і згодом на морях, Рим з маленької італійської провінції доволі швидко перетворився на світову державу, що об'єднувала величезні території. Ці території були населені іншими народами, які зазвичай вже мали власну цивілізацію. Країни давньої культури, завойовані Римом (Греція, Юдея та ін.), стали римськими провінціями або керувались Римом. Римляни швидко відчули смак до імперського панування в світі. Як писав римський поет Вергілій, призначення римлянина — «правити світом».
Воєнне мистецтво римлян було неперевершеним, римські солдати не знали поразок. Але завоювання нових територій призвело до того, що в самому Римі перестали працювати. В Рим потоком текли зерно та вина, звозилися золото й твори мистецтва з різних країн. Необхідні роботи виконували раби, на яких трималися дрібні господарства.
Врешті-решт система, що будувалася на примусі, почала розпадатися. Міста, сільське господарство та ремесла поступово занепадають- Характерним є масштабне повстання на чолі зі Спартаком, яке тривало кілька років і підірвало міць імперії (74—71 рр. до н.е.). Селяни-рабовласники, що розорилися, віддавали за безцінь свою землю володарям великих маєтків (латифундій) та йшли до міст, де складали злиденну й агресивну чернь (люмпени), яку влада втримувала від бунту та грабіжництва, роздаючи дармовий хліб та дрібні гроші. В самому Римі чернь мала гасло: «Хліба та видовищ!» Прагнучи догодити юрбі, влада намагалася влаштовувати видовища. Але якщо в Греції' основними видовищами були театр та олімпіада, то тут смакам невибагливої юрби більш відповідав цирк, в якому боролися з дикими звірами або ж один з одним гладіатори (здебільшого раби або військовополонені). Гладіаторські бої породжені давніми жертвопринесеннями загиблим воїнам, на могилах яких примушували військовополонених битися на смерть. Римляни отримали змогу насолоджуватись вбивствами на арені цирку.
Імперська психологія неухильно призводила до розпаду моралі. Ще на початку епохи світового панування римляни пишалися простими людськими чеснотами (наприклад, політик Катон Старший запевняв, що може жити в скляному будинку — таке, мовляв, чисте й прозоре його життя). Але наприкінці І ст. до н.е. Рим став відчутно деградувати в сфері моралі. Він будував свою владу на грубому насильстві — як всередині країни, так і в міжнародних відносинах.
Закінчилося це. все тим, що на чолі великої світової імперії, дуже багатоликої та різномовної, з різним рівнем культури провінцій, почали поставати полководці, які спиралися на армію та міську чернь. Зазвичай це були вожді, які мали успіх у закордонних війнах, як, наприклад, Юлій Цезар (рис. 2.7.2). Їх любив простий народ та побоювалися сенатори.
Починаючи з Юлія Цезаря, що проголосив себе імператором, сенат втрачає владу, а Римом, по суті, починають правити авантюристи, яким більш чи менш пощастило. Не всі вони мали талант та шарм Юлія Цезаря:
реально перед нами галерея садистів, тиранів та розпусників, що започаткували масову деградацію античної культури. У книзі римського письменника Светонія «Життя дванадцяти цезарів» змальовано виразні портрети імператорів-чудовиськ — Тіберія, Нерона, Калігули, позбавлених моралі. До народу, інтереси якого вимагала обороняти римська політична етика, вони практично ставилися як до небезпечного ворога. Характерна фраза Калігули, який шкодував, що римський народ не має однієї-єдиної голови, щоби відрубати ті одним ударом.
2.7.2. Гай Юлій Цезар
уся влада в імперії була зосереджена в руках імператора. І, як на азійському Сході, в Римі основним ідеологічним мотивом стає уславлення володаря. Традиційний римський патріотизм імператори спрямували на утвердження власного культу. Найхарактернішою прикметою епохи стала вимога імператорів вважати їх за богів — вони брали приклад з Александрз Македонського, хоча більшість претендентів на божественність не мала за душею нічого, окрім політичного цинізму. На площах римських міст з'явилися грандіозні статуї імператорів — часто у вигляді античного божества, — перед якими палав вічний вогонь. і перехожі мусили кидати туди жменьку пахощів, аби засвідчувати свою віру у божественність імператора. Саме за відмову робити це постраждала величезна кількість римських християн.
Практичні римляни, переконавшись, що деякі імператори царюють не більше року, знайшли дотепне вирішення: споруджували величну статую, голову якої можна було легко змінити на іншу. Після чергового державного перевороту на залізний стрижень, вмурований в шию статуї, настромлювали нову голову.
Правили в пізньому Римі, зрідка, й мудрі правителі, на зразок імператора Августа (рис. 2.7.3), людини далекоглядної, великого державного розуму. Август припинив заколоти та громадянські війни, навів порядок у керівництві, чинив опір аморальності, сприяв розвитку культури. Його товариш аристократ Меценат активно залучав до прославлення дій імператора найбільших митців епохи — наприклад, поетів Вергілія та Горація. Епоху Августа називають золотим віком римської культури.
Але після Августа всі лиховісні сторони римського життя стали виявлятися ще яскравіше. Рим породив культ
2.7.3. Статуя імператора Августа
держави, якій слугують без роздумів і помирають за неї. Людина перетворюється у раба держави. Записки одного з нечисленних імператорів-філософів епохи занепаду Риму — Марка Аврелія — сповнені духу відчаю та почуття абсурдності навколишнього.
Проте в цих непростих умовах відстоялося й виправдало себе в плині часу римське право. Закони Стародавнього Риму були записані на «Дванадцяти таблицях» і зберігалися в храмі Юпітера на Капітолії, в центрі міста. Вони оточені були. аурою міфу про Нуму Помпілія та німфу Егерію. У них були викладені норми громадянського життя, система карних покарань і процесуальні норми. Римське право ґрунтувалося на ідеї недоторканості особистості та ЇЇ приватної власності, якщо людина не вчинила злочину (щоправда, водночас вважалося нормальним володіння рабами).
В епоху імперії існували навіть дві школи права Марка Антістія Лабіо-на, який обстоював республіканські принципи, та його противника Атея Капі-тона. Узагальнив юридичний досвід Риму у численних книгах Помпоній, Гай спрощено виклав цей досвід у творі «Інституції», який став посібником для поколінь юристів.
Пізніше, вже в християнську епоху, римські закони були доповнені та перероблені згідно з новими моральними нормами. Принципи римського права були покладені згодом в основу європейського законодавства.
2.7.4. Наукові винаходи та освіта. В Римі існували приватні початкові та середні школи. В початковій школі учнів вчили читати, писати та рахувати. Зазвичай це навчання тривало декілька років, що не дивує, бо спочатку тут вивчали назви всіх літер і лише потім дізнавалися, як вони пишуться. В середні школи йшли здебільшого діти заможних батьків. Освіта, яку тут здобували, загалом була гуманітарною, учні читали й трактували уривки грецьких та римських авторів (з необхідними міфологічними, історичними, географічними коментарями). Царицею наук вважалася риторика. Після завершення курсу граматики учні вивчали теорію та практику риторики.
У II ст. до н.е. жив Гіппарх Терентський — засновник тригонометрії. Він запропонував сферичну систему координат, яка багато в чому вплинула на геоцентричну теорію Птоломея. Останній зробив значний внесок у розвиток римської науки. Його головна праця — «Альгамест» — містить відомості з астрономії і дає геоцентричну модель Всесвіту. Цієї моделі дотримувалися у Європі аж до появи системи Коперника. Відомими в галузі астрономії були також Ератосфен та Селевк. Вони стверджували, що океанічні припливи та відпливи залежать від положення Місяця та річного обертання Землі навколо своєї осі. Селевк же висловив припущення про безмежність Всесвіту. Ератосфен був також автором «Географічних записок» та першої карти Землі, яка враховувала "й кулеподібність. Він був також першим, хто спробував точно виміряти довжину Землі з півночі на південь та з заходу на схід за допомогою сітки паралельних та перпендикулярних ліній. У своїй праці «Про вимір Землі» він описав, яким чином йому вдалося за допомогою особливого виду сонячного годинника обчислити окружність Землі (до речі, дуже близьку до істинної).
Вітрувій був римським архітектором, йому приписують трактат «Про архітектуру», в якому детально описано різноманітні архітектурно-технічні винаходи (рис. 2.7.4), машини та принципи побудови й прикраси різних типів .споруд.
|
Скачать 34.73 Mb.