Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 4 из 39

Що рухалося чередом своїм? Де? Під чиїм захистом?


Що за вода була тоді — глибока безодня?

Не було тоді ані смерті, ані безсмертя.

Не було ознаки дня або ночі.

Щось одне дихало, повітря не колишучи, за своїм власним законом,

І не було нічого іншого, окрім його...

Звідки ця істота з'явилася:

Чи то сама себе створила, чи то — ні,

Той, хто наглядає за світом у вищому небі, —

Тільки він це знає — або ж не знає.

У І тис. до н.е. Веди отримали своєрідне й вагоме продовження, причому вже в художньому (а не сакральному) аюсі: поемах «Махабхарата» і «Рамаяна», які повно та яскраво висвітлюють міфологію Індії та стародавнє життя краю у нерозривній єдності. В цих творах поетичні описи природи та побуту давніх індійців переплітаються з фантастичними подвигами міфологічних героїв, які діють поряд з богами, духами та демонами. Об'єднує ці два твори образ бога Крішни (Вішну), який втілюється то у візничого героя Арджуни, доносячи йому волю богів, то у царевича Раму.

«Магабхарата» — історія про те, як нащадки двох царських родів (каурави та пандави) боролися за владу в Стародавній Індії. Проте основний сюжет постійно чергується зі вставними епізодами, які в поєднанні утворюють своєрідну «духовну енциклопедію» Стародавньої Індії, відображають її погляд на цінності

життя. Тут, наприклад, є сказання про царевича Наля, який легковажно про­грав у кості братові своє царство, але у вигнанні його підтримало світле кохання царівни Дамаянті. Царівна відхилила любов блискучих богів, аби обрати за чо­ловіка припорошеного пилюкою нещасного Наля. Символом їхнього кохання є поетичний образ золотокрилого лебедя.

«Рамаяна» — історія пригод царевича Рами, який рятував свою кохану, що була викрадена царем демонів, володарем острова Цейлон (сучасна Шрі-Лан­ка). Рама переживає складну гаму почуттів; любов, гнів, ревнощі, недовіру.

Чимало сюжетів, запозичених з цих поем, склали основу художніх творів майбутніх епох. Усі великі поети та драматурги Індії брали звідси теми для своїх творів, Наприклад, уславлений драматург середньовіччя Калід&са написав п'єсу «Шакунтала», сповнену картин хвилюючих людських переживань, на сюжет однієї з легенд Махабхарати.

У буддійській літературі чільне місце серед книг буддійського канону посідають поетична книга афоризмів Будди — «Дхаммапада» та «Джатаки» — розповіді про перевтілення Будди в минулих життях, сповнені живого побуто­вого гумору.

Мудрість Дхаммапади втілюється в досконалих афоризмах:

«Поки зло не дозріє, дурень вважає його подібним до меду. Коли ж зло дозріє, тоді дурень віддається горю».

«Ніколи і ніде ненависть не зупинялася ненавистю, лише відсутністю ненавис­ті зупиняється вона».

«Якщо ти не знайдеш розумного, мудрого друга, який готовий йти разом, який живе праведно, — йди один, мов цар, що відмовився від завойованого царства, або як слон у лісі».

Відомі також пісні тхер — буддійських ченців, які передають почуття роз­чарування в житті.

Твори образотворчого мистецтва кінця II — середини І тис. до н.е. не збереглися, хоча Веди містять згадки про розквіт живопису, музики та архітек­тури в найдавніші часи.

Достатньо повне уявлення про мистецтво та культуру Індії дають лише па­м'ятки IV—III ст., коли країна об'єдналася в єдину державу.

Архітектура Стародавньої Індії велична та неповторна. Індійський храм був спочатку місцем лише релігійних ритуалів, які урізноманітнювала поведінка священних тварин, що жили при, святилищі. В часи конкуренції з буддизмом храми стали багато оздоблювати скульптурою та живописом. Над храмом звівся прикрашений рельєфами широкий конусоподібний шпиль (гопурам). Тут ста­ли розігрувати сцени з «Махабхарати» й «Рамаяни»; зазвучала музика, з'явився танець; богів зображали актори в розшитих золотом шатах і блискучих від самоцвітів вінках; «реалістичними» були жахливі маски демонів; пози танцю­ристів та їхні жести {мудри) являли німу, але сповнену змістовності пантомі­му. Вражає Храм Сонця, покритий зверху до низу рельєфами, що ілюструють «Кама-сутру».


2.3.2. Ступа в Санчі

Поширення буддизму зумовило нове піднесення монументальної архітекту­ри — будівництво культових пам'ятників нового типу: ступ (релікваріїв), стамбг (колон) та чайтья (храмів, висічених у скелі).

Ступи —споруди із цегли та каменю, будувалися на круглій основі (рис. 2.3.2). Купол ступи символізував небо. Вершину її прикрашав кубічний релікварій із кришталю або дорогоцінного металу (золота та ін.). Над реліква­рієм піднімався стрижень, увінчаний куполами, що все зменшувалися у висоту:

він символізував духовне піднесення Будди, шаблі пізнання на шляху до нірва­ни. Ступи будували в місцях, пов'язаних з діяльністю Будди та буддійських святих, і призначалися вони для збереження священних реліквій.

За легендою, Будда, помираючи, заповів своєму улюбленому учневі спору­дити ступу над останками його тіла, шо було спалено на похоронному вогнищі, Прах Будди поділили на вісім частин та побудували ступу над кожною. Але в III ст. до н.е. імператор Ашока забажав поширити буддизм по всій країні. І тоді прах Будди витягнули із восьми ступ та поділили на багато частин, аби можна було спорудити нові ступи.

Найбільш рання та цінна пам'ятка архітектури цього типу — ступа в Санчі, споруджена в III ст. до н.е. В І ст. до н.е. ступа була розширена та обнесена



кам’яною огорожею з чотирма воротами, які орієн­тувались на чотири сторони світу — південь, північ,

захід, схід. Огорожа ніби відокремлювала священ­ну територію від мирської суєти. Кам'яні ворота в Санчі були прикрашені скульптурою із зобра­женням буддійських сюжетів та символів. Фігуру Будди тоді ще не зображували: його присутність передавали у вигляді сліду босих ніг, «дерева Бодгі», під яким Будда осягнув просвітлення, тощо. Будду не зображували., тому що, ставши просвітле­ним, він вийшов за межі земного життя й зали­шив в ньому лише свій слід. Його відхід в нірвану і символізувала ступа.

Стамбга — кам'яний стовп (рис. 2.3.3), при­крашений скульптурою (найчастіше — символіч­ної тварини). Стамбги також споруджували в міс­цях, пов'язаних з історією буддизму. На стовпах вирізьблювали написи, принципи буддизму. Таким чином, стамбги, як і ступи, повинні були поширю­вати вчення буддизму.

Найвідоміша зі стамбг, споруджених за Ашоки, — стамбга в місті Сарнатг. Ця колона увінчана фігурами чотирьох левів, які оберігають чотири сто­рони світу. На спинах левів — колесо, що символі­зує вічне повернення, вічне повторення всього у житті. Під передніми лапами левів — колеса дгар-ми — символи людської долі. Обабіч композиції знаходяться фігури слона, коня, бика та лева, що


2.3.3. “Левова” капітель стамбги в м. Сарнатг
мчать. Вони символізують сторони світу (подібні символи тварин-охоронців сторін світу використовували ще в сиву давнину, їх можна побачити на печатках Мохенджо-Даро та Хараппи). Леви тримають у пазурах квітку лотоса пелюстками донизу, що є символом чистих поривань.

У період правління Ашоки починається також будівництво буддійських печерних храмів чайтьїв (рис. 2.3.4), які вирізьблюють у скелях. Чайтьї — це прямокутні зали з напівкруглим завершенням навпроти входу, де пізніше по­чали ставити статую Будди. Чайтьї прикрашали колонами, за якими розміщу­вали статуї богів, людей, тварин (слонів та коней), а також різьбою по каменю та живописом. Ці печерні храми символізували самітницьке життя Будди, який закликав відійти від суєтного світу. Після смерті Будди його послідовни­ки стали засновувати монастирі, які належали до ансамблю чайтья.

З цього типу культових споруд найкраще зберігся храмовий комплекс в Аджанті, що складається з 29 печер, висічених з Ш ст. до н.е. по VII ст. н.е. Аджантські печери відомі своїми розписами, які вкривають стіни та стелі внут­рішніх приміщень. Тут — зображення тварин, птахів, квітів, міфологічних ге­роїв та подій із життя Будди, побутові сцени. Розписи вражають різноманітніс­тю тем і сюжетів, а також майстерністю та фантазією художників. Для при­кладу можна сказати, що на стінах Аджанти зображено кілька сотень жінок



2.3.4. Храм-чаитья

(рис. 2.3.5), але не знайти серед них двох з однакового зачіскою. А в одній з воєнних сцен — 300 персонажів, і кожне обличчя виражає інші емоції: готов­ність до бою, лють, нерішучість тощо. Розписи Аджанти вражають вмінням



2.3.5. Фреска Алжанти

митців передавати емоції, причому не тільки богів та людей, але й тварин. У живописі Аджанти переважають людські естетичні ідеали, що не властиве для сакрального мистецтва давнини. Наприклад, сцена «Принцеса, іцо помирає» зображає прекрасну дівчину з величезними очима. В неї гнучкі руки, тонка талія та широкі стегна — цей ідеал краси, що склався в Стародавній Індії, зберігаєть­ся в країні й сьогодні. Ця сцена, як і всі інші розписи, дуже психологічна. Тривога та біль світяться в очах служниць, які підтримують принцесу.

Особливу увагу при розписі приділяли не тільки передачі емоційного стану, але й кольору. Тут існували свої закони: вибір кольору залежав від того, які фігури потрібно було зобразити. Богів та царів, наприклад, завжди зображали лише білою фарбою, але цією фарбою не можна було змальовувати персонажів, що втілюють зло. Розписи Аджанти свідчать про високий рівень розвитку в Індії образотворчого мистецтва, своєю майстерністю вони продовжують захоплювати й наших сучасників.

Розписи Аджанти, а також інших храмових комплексів, свідчать про те, як змінювався давньоіндійський живопис. Уже в І—ПІ ст. н.е. з'являються зобра­ження Будди, чого не було раніше. Постать Будди поєднувала фізичну та духов­ну красу. Важливішою тут є ідеалізація, а не портретність (портретна скульпту­ра в Індії взагалі не була поширена).

Але й нечисленні пам'ятки портретної скульптури були створені саме в цей період. Це здебільшого статуї правителів, в яких достатньо точно відтворені характерні риси Їх облич, навіть деталі одягу.

В архітектурі Індії І—ПІ ст. також відбуваються зміни. Ступи набувають більш видовженої у висоту форми та споруджуються на підвищенні, що має сходи, та прикрашаються скульптурами Будди. Підвищення, ступу та огорожу довкола неї прикрашають різьбленням на теми легенд про Будду. На відомій ступі в Амараваті (II ст.), наприклад, відтворено всю історію життя Будди — від народження принца до того моменту, коли він став Буддою.

Загалом буддійське мистецтво не є похмурим, відірваним від життя. Навпа­ки, воно підкреслює скороминучу, плинну красу буття, однак позбавлене траге­дійності, бо персонажі цього мистецтва досягай нірвани. Відчутно також, що буддійське (як і взагалі індійське) мистецтво високо цінувало саму людину, яка прирівнювалася до богів.

Музика в Стародавній Індії була в пошані. Серед музичних інструментів в Індії царицею була вина — ранньоіндійська ліра на зразок арфи. В основі індійської музики лежить одноголосся, тому велику роль у ній відігравав ритм (найчастіше цей ритм задавався ударними інструментами). Староіндійський музикант мав бути імпровізатором. В мелодії була одна ключова фраза, яку він і варіював по-різному. Поєднання мелодії, ритму, ладу створює певну рагу — «мелодію настрою». Існує давньоіндійське сказання про шість раг, кожна з яких відповідає певному почуттю, переживанню, «смаку» {раса): мужність, героїзм, енергія тощо. Кожній расі відповідає не тільки музична рага, але й певний колір: любовній — коричневий, комічній — білий, патетичній — сірий, чарів­ній — жовтий та ін.

Виникає особливий вид індійського живопису на музичні теми — ваїніка. Гамма (сім нот) асоціюється з семи кольорами, кожна мелодія — з певною графічною формою (чіра). Як результат — в Індії «малюють музику», а картину
перекладають мовою музики. Окрім цього, кожна рага має поетичний комен­тар та супроводжується танцювальною позою.

Культура Стародавньої Індії — одна з найвищих точок людського духу, спро­ба зрозуміти світ і з'ясувати місце людини в ньому. Глибина філософсько-релі­гійного прозріння, однак, поєднується тут з ідеєю суцільної замкненості буття, що породжує культ чуттєвості та водночас прагнення пізнати приховані можливос­ті людини- Закономірним виявом кризи індуїзму став буддизм, який перетворився на світову релігію: він байдужий до метафізики та ідеї Бога й прагне лише допомогти, людині звільнитися від страждання шляхом заспокоєння почуття життя. У Стародавній Індії вся культура — політика та право, писемність, мистец­тво — підпорядковувалась розкриттю цього величного духовного пошуку, що становить невичерпний інтерес і для наших сучасників.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Створення давньоіндійського етносу та протоіндійської культури.

2. Який духовний досвід аріїв закарбовано у Бедах? Назвіть ключові понят­тя давньоіндійської релігійно'філософської системи.

3. Охарактеризуйте в основних рисах пантеон індійських божеств. В чому полягали реформи брахманізму?

4. Дайте характеристику кастово-авторритарного устрою староіндійського суспільства та його юридичних норм.

5. Що вам відомо про стан наукобо-осбітянської справи у Стародавній Індії?

6. У чому полягають особливості епосів Махабхарата та Рамаяна як. худож­ніх коментарів до Вед?

7. Змалюйте картину розвитку мистецтв у Стародавній Індії.

2.4. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ІРАНУ

2.4.1. Історична довідка. Цивілізація Ірану відома з III тис. до н.е. Саме слово «Іран» означає «країна аріїв» (пригадаймо, що арії, які мандрували на Схід, по дорозі поділилися на дві групи через релігійний конфлікт).

Іранське нагір'я населяло багато племен: гутії, касити, еламіти та ін. Де­який час територія Ірану належала мідійцям, що успішно воювали з Ассирією.

Перські племена спочатку перебували в залежності від мідійських царів. У середині VI ст. до н.е. вождь Кір II, засновник династії Ахеменідів, підняв повс­тання проти Мідії та захопив її, а потім підкорив всю Малу Азію, Вавилон, Сирію, Фінікію, Палестину та деякі області Середньої Азії до межі з Індією. Так виникла найбільша на той час держава — Ахеменідська.

Епоха Ахеменідів (середина VI ст, — 330 р. до н.е.) — період класичної культури Стародавнього Ірану. Класичний Іран починається з епохи царів Кіра її Великого і Дарія І.

.

Ахеменідська держава наприкінці IV ст. до н.е. була завойована Александ-ром Македонським. Після розпаду імперії, створеної останнім, більша частина Ірану увійшла до складу Селевкідської держави зі столицею у Вавилоні. Але у II ст. до н.е. парфяни захоплюють Селевкідську державу та опановують весь Іран і Месопотамію. Парфянська держава існувала понад 100 років, поки один з нащадків Сасана — князь з півдня Ірану — захопив її у III—IV ст. Виникає імперія Сасанідів, яка в пору найбільшої могутності поєднувала, окрім Ірану, Месопотамію, значну частину Закавказзя та Середньої азії.

2.4.2. Зороастризм як релігійний світогляд іранців. Якщо вірування праіранців були практично тими, що й у аріїв-протоіндійців, то в Парфян­ському царстві чільною релігією стає зороастризм (названий так за іменем про­рока Заратустри), або маздаїзм (що пов'я­зано з визнанням верховним божеством Агура-Мазди, Великою Агура) (рис. 2.4.1).




2.4.2. Храм вогнешанувальників
Священною книгою зороастризму була «Авеста», в найдревнішій своїй час­тині записана зі слів Заратустри і продов­жена його послідовниками. Її найдавніші частини складені у віршованій формі, є проповідями самого Заратустри. Окрім цього, вона містить молитви, описи риту­алів, пророцтва та пояснення вчителя. За цим віровченням в основі світу лежить боротьба між злом та добром, що ніколи не припиняється. Її уособлюють сонячний бог правди, світла, добра, вогню, творець світу — Агура-Мазда та злий володар пі­тьми, руйнівник життя — Ангроманью. Агура-Мазда та Ангроманью борються за людину. Вона створена Агура-Маздою, але вільна у виборі між добром та злом. За допомогою вогню людина здатна бороти­ся за добро. Таким чином, вогонь був по­середником між людиною та богами. За вшанування вогню іранців називали вог-нешанувальниками (рис. 2.4.2).


2,4-1. Символічне зображення Агура-Мазди



Від часів арійської спільності іранці шанували бога сонця Мітру (єдиного з девів). Шанували й чимало богів з воїн­ства Агура-Мазди (Вертрагна, втілення сили природи, що набував вигляду різних тварин тощо). В «Авесті» функціонували також стародавні міфи про всесвітній потоп, який спричинило танення снігів

і якому запобіг герой Йїма, побудувавши величезну чотирикутну загорожу для людей і худоби.

2.4.3. Політична культура та право. «Авеста» формулює моральні за­сади та політичні декларації, Вони ґрунтуються на давньому розумінні святості й безперервності життя: «Потрібно безперестанно людей примножувати і худо­бу» — основний постулат «Авести». Злочинець — це той, хто «вершить насилля над худобою і людьми праведного скотаря»³⁶.

Царів, як і у Вавилоні та Єгипті, вважають охоронцями закону та порядку:

«Нехай володарюють добрі правителі (нехай не володарюють погані), здійсню­ючи добре вчення і відданість»³'.

У Стародавньому Ірані склалася така ж деспотична централізована монар­хія, що спиралася на бюрократично-воєнний апарат, як і в Месопотамії чи Єгипті (типова форма політичної культури Стародавнього Сходу).

У мистецтві Ірану чимало сюжетів, де зображено вогонь поряд із фігурою царя, що у поєднанні повинно було вселяти думку про священний характер царської влади, яка охороняється Агура-Маздою, одним з символів котрого був вогонь.

Царська влада в Ірані була вкрай деспотичною Й спиралася на жорстокий примус. У мови різних народів увійшло слово