Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 3 из 39

САМОПЕРЕВІРКИ

1. На які періоди поділяється первісне суспільство?

2. Які риси характеризують релігійну свідомість людини кам'яного віку?

3. Що ви знаєте про суспільно-правобі принципи, за якими їкили люди ка­м'яного віку? Які типи організації суспільства виникають у цю пору?

4. Як відбувається пізнання світу й передача знань у найдавніший період людства?

5. Роль міфу та мату справі оволодіння світом первісною людиною.

6. Перелічіть найбільш видатні митецькі пам'ятки, епохи палеоліту, неолі­ту та бронзового віку.

2.1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ

2.1.1. Загальні історичні відомості. Месопотамія (нинішня територія Іраку, почасти Сирії та Ірану) — це область між великими ріками азії — Тигром та Євфратом. Назва походить від грецьких слів «проміжок» та «ріка», тобто «межиріччя», тому Месопотамію називають ще Межиріччям або Дворіч­чям. Месопотамія — один з найдавніших центрів, де завдяки сезонним розли­вам рік сформувалося розвинене землеробство, виникли міста та писемність. У цім краї жили різні народи, які воювали один проти одного, причому переможці найчастіше вщент руйнували фортеці та міста переможених. На території Месо­потамії було створено кілька культур, однак творчість народів, які тут жили, в сукупності має спільні риси, що дає змогу говорити про неї як про культуру Месопотамії загалом.

У Дворіччі довго не існувало єдиної держави, керованої загальним центром. Така влада встановилася лише в деяких містах-державах, що постійно ворогува­ли через пасовища, рабів і худобу.

У IV тис. до н.е. виникають перші міста-держави у Південному Дворіччі, заселеному шумерами, і Північному Дворіччі, заселеному аккадцями.. Перші були народом, походження якого нез'ясоване (ймовірно, це були вихідці з Кав­казу), Другі — семіти, пращури нинішніх євреїв і арабів.

Населення Шумеру навіть в епоху розквіту не сягало 1 млн. чоловік, але за тих часів шумери вважалися численним народом.

У XXIV ст. до н.е. Аккад (область Північного Дворіччя), яким правив нар Саргон Древній, підкорив собі більшу частину Південного Дворіччя- І з XXIV до XXII ст. до н.е. Шумер перебуває під владою Аккада. Шумери частково асимі­лювалися з аккадцями, частково вимерли, передавши свої духовні скарби завойов­никам. Аккадці, наприклад, перейняли, шумерський клинопис, пристосували його до власної мови. В Їх школах навчали й шумерської мови. Близько тисячі років ця мова залишалася мовою освічених людей.

У XX ст. до н.е. гірські кочові племена зруйнували Аккад. Це стало причи­ною другого розквіту Шумеру, який певний час володарював над усім Межиріч­чям зі столицею в місті Ур, Але цей розквіт Шумеру був нетривалим. Шумер­ські міста, мешканці яких часто вимирали від чуми та інших хвороб, поступово виявилися заселеними чужоземцями (амореями).

У першій половині II тис. до н.е. найвизначнішою в Дворіччі стала вавилон­ська культура. Вавилонія була державою Месопотамії, яка починає своє існуван­ня з II тис. до н.е., коли цар Хаммурапі, також аморей, об'єднує області Шумеру та Аккаду під верховенством міста Вавилона (від аккадського «Баб-Ілу», що означає «Ворота Бога»), Вавилон перетворюється у центр великою царства і всієї Месопотамії, успадковуючи шумеро-аккадську культуру.

Наприкінці XIII ст. до н.е. починається занепад Вавилони. її послабили сутички з сусідніми племенами, після тривалої' війни вона була переможена Ассирією. Ще на початку III тис. до н.е. у Північній Месопотамії було засноване місто Ашшур (грецькою - Ассирія), що дало назву всій цій країні. На початку І тис. до, н.е. Ассирія перетворилася в найбільшу воєнну державу, яка підкорила собі майже всю Передню Азію (в тому числі й Вавилонію).

Нове піднесення Вавилонії розпочалося, коли у VII ст. до н.е. вона не тільки розгромила ослаблену Ассирію, але й включила її територію до свого складу. За Навуходоносора II (VI ст. до н.е.) Вавилонія знову перетворилася на квітучу країну, ставши найбільшим торговельно-ремісницьким центром давнього світу. Ювелірні вироби вавилонських майстрів славилися не тільки в долині Тигру та Євфрату, але й далеко за їх межами. Та по смерті Навуходоносора II почався занепад цієї цивілізації, а у IV ст. до н.е. Вавилон був розгромлений персами.

2.1.2. Релігійна культура. Шумери, за деякими гіпотезами, були наро­дом, іцо прийшов у месопотамську рівнину з гір. На це дослідників наштовхує той факт, що вони молилися своїм богам «на висоті» — будували «штучні юри» — зіккурати. Це були храми у вигляді багатоярусної вежі, що звужувалася в об'ємі вгору (в Єгипті подібно побудована піраміда Джосера). Слово «зікку­рат» аккадського походження і, мабуть, було закріплено за таким типом храму ще в аккадську епоху.

Часто зіккурати порівнюють з єгипетськими пірамідами, що не зовсім правильно. Піраміда будувалася одним правителем протягом життя і слугу­вала лише йому (для поховання його мумії). Зіккурати ж (наприклад, знаменита Вавилонська вежа) могли будуватися цілими поколіннями пра­вителів. Якщо руйнувалася або грабувалася піраміда, то ЇЇ ніхто вже не поновлював і не поповнював новими скарбами. Вавилонська ж вежа неод­норазово руйнувалася і знову відтворювалася, Зіккурати правителі зводили не для себе, а для всього народу, вважаючи святинею, місцем поклоніння богам¹.

За уявленнями шумерів, колись існувала лише одна гора в просторі, запов­неному водами дочки океану Намму, Праматір Намму народила з себе Ана — небо і Кі — землю, від шлюбу яких з'явилося повітря — Енліль. Шанували тут також бога Енкі як суддю і втілення справедливості: саме Енкі мислився як культурний герой, що створив життя на землі та впорядкував його, перетворивши хащі й болота на місцевість, придатну для життя. Шанували також богиню неба та кохання Іннану та її сестру, богиню підземного царства Ерешкегаль, бога рослинності, що воскресає навесні — Думмузі та ін.

Аккадці зберегли шумерський пантеон, культ, клинописну книжність •і шумерську мову для богослужіння. Проте деякі боги отримали нові імена:

Іннану, наприклад, стали називати Іштар, Думмузі — Таммуз та ін. Деякі месопотамські боги широко відомі якраз під аккадськими іменами: Шамані — сонце, Сін — місяць та ін. Місцевого бога Мардука було осмислено як волода­ря богів, який врятував світ, вбивши чудовисько Тіамат (рис. 2.1.1.).

Продовжують зводити зіккурати і у вавилонські часи. Кожне велике місто мало свій зіккурат, який зазвичай піднімався біля храму головного місцевого божества. Вавилонський зіккурат був семиповерховим, будували його з цегли. Ще пастухи Аравії, предки аккадців, зауважили, що по небу рухаються сім світил; відтоді число сім стали обожнювати. Семиповерховий зіккурат мислився як «сім небес», верхній поверх його був золотим, бо вважали, що туди сходить

2.1.1. Боги Дворіччя — Мардук, Іштар та Еа

божество². Святилище бога могло використовуватися і жерцями для астрономіч­них спостережень. Вочевидь, образ зіккурату був покладений в основу біблійної Вавилонської вежі. Як землеробський народ, шумери та аккадці обожнювали, перш за все, ті сили природи, від яких залежала робота в полі.

У віруваннях Месопотамії простежуються сліди давнього тотемізму — обож­нення тварин; у шумерів були в обігу кам'яні циліндричні печатки-амулети з вирізаними фігурками людей, та тварин. Найчастіше звертаються до образів лева та бика: в молитовних гімнах Дворіччя лють богів порівнюється з левовою, а їхня міць — зі скаженою силою дикого бика.

2.1.3;. Політико-юридичнакультура. У Стародавній Месопотамії вста­новилася така найдавніша стабільна модель державно-політичного устрою, як централізована самодержавна монархія, яка, видозмінюючись, проіснувала ти­сячоліття і збереглася подекуди й сьогодні. Ця модель полягала у зосередженні влади в руках одноособового глави держави, а також у підкоренні якнайбільшо­го числа територій, позбавлених економічної та політичної самостійності, у тя­жінні до всесвітнього панування царя (рис. 2.1.2). Така політика супроводжу­валася неймовірними жорстокостями, іноді винищенням цілих народів. Від ча­сів Шумеру до ассирійського панування царі залишають записи, де хизуються своїми численними жертвами, Характерно, ш.о навіть, цар Ашшурбаніпал, най-інтелектуальніший серед правителів Ассирії, який зібрав величезну бібліотеку, був надзвичайно жорстоким і нещадним. Недарма в епоху його правління кра­їну називали лігвищем лева, а столицю Ніневію — містом крові. Ніхто не на­смілювався перечити йому. Характерний уривок з царського напису ассиро-вавилонської доби: «пять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх. Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда»³.

Цар поставав в уяві не лише грізним, але й справедливим. Найбільш резуль­тативна спроба дати суспільству лад і право втілилася у законах Хаммурапі і вплинула на весь Давній Схід. Хаммурапі виявив мудрість правителя не тільки об'єднавши Шумер і Аккад, але й написавши перший в історії людства звід законів. Відомі також подібні збірки як шумерською, так і аккадською мовами, але вони були неповними, фрагментарними. А 282 розділи зводу законів Хам-

2.1,2. Ассирійський цар на троні

мурапі, в яких розглядаються усілякі випадки судочинства, дають нам досить повну картину тодішнього життя.

Суть законів можна звести до формулювання: «око за око», «зуб за зуб». Наприклад, лікареві, яким невдало зробив операцію вільному громадянину, від­рубували руку, проте у випадку, коли прооперовано раба, потрібно було лище сплатити хазяїну вартість раба. «Якщо лікар виправить людині зламану кістку або вилікує уражений м'яз, пацієнт повинен заплатити йому п'ять шекелів сріб­ла». «Якщо лікар зробить пацієнтові великий розріз бронзовим ланцетом і той помре або якщо лікар розітне пацієнтові брову і той осліпне, лікареві слід відтяти руку».

Закони Хаммурапі були великим кроком вперед порівняно із законами Шумеру та Аккаду, вони визначали різні покарання за навмисне та ненавмисне вбивство, тобто брали до уваги вже не лише діі, а й наміри.

Звід законів Хаммурапі відомий нам за клинописним текстом на майже двометровому базальтовому стовпі, прикрашеному рельєфом. Рельєфна компо­зиція символічна — це сцена отримання Хаммурапі символів влади (жезла та магічної каблучки) від бога Сонця Шамаша. Рельєф втілює ідею про божествен­не походження царської влади.

2.1.4. Наука та освіта. Приблизно у XXIX ст. до н.е. шумери вже знали письмо та вміли читати. Писарі загостреною очеретяною паличкою креслили по м'якій глині; знаки, схожі на клин, які утворювалися при цьому, означали склад або слово. Так виник клинопис (рис. 2.1.3).

У шумерів були світські та жрецькі писарські школи для хлопчиків; деяких дівчат, особливо майбутніх жриць, також навчали письма. Ці школи називалися будинками табличок, тому що учні, які відвідували Їх, писали на глиняних
табличках очеретяною паличкою. учні самі повинні були виготовляти знаряддя для письма, тому спочатку їх вчили робити глиняні таблички та очеретяні палички і лише після цього вони починали навчатися власне письма. Освіта зводилася до копіювання текстів — від зразків ділових документів до художніх творів.

Знайдено навіть перші, підручники епохи Шумеру. Це глиняні таблички, на яких записано назви тварин і рослин, імена богів тощо.

При школах-академіях (едубба) створювалися і бібліотеки з певних галузей знань. Ашшурбаніпал, що правив наприкінці піднесення Ассирії, заснував у столиці Ассирії Ніневії найбільшу у той час бібліотеку — кілька десятків тисяч клинописних текстів. Тут була зібрана вся шумерська та аккадська літера­тура, яку можна було знайти. За велінням царя писарі знімали копії з книг давніх міст Межиріччя. Саме завдяки бібліотеці Ашшурбаніпала нам достатньо добре відомі історія, міфи та легенди шумерів, вавилонян та ассирійців, а також їх наукові досягнення.

Жерців вважали хранителями мудрості. Чимало відкриттів зробили вони в сфері астрономії. Зокрема у вавилонський період жерці-астрономи система­тично спостерігали за небесними світилами: «козлами» (планетами) та «вівця­ми, що спокійно пасуться» (зірками, які не рухаються), Вони задовго до єгип­тян обчислили періодичність обертання Сонця, Місяця, повторюваність їхніх затемнень, вміли розрізняти планети та зірки. Знання астрономії сприяло роз­витку мореплавання та визначенню строків господарських робіт. Вже в середині ІЇ тис. до н.е. вавилоняни знали 12 сузір'їв Зодіаку, назви яких збереглися й сьогодні. Це пояснювалося розвитком математики, «Достатньо згадати, що для давніх греків, які були деякою мірою нашими вчителями і у галузі матема­тики, і астрономії, поняття 10 000 пов'язувалось з поняттям «тьми народу», поняття мільйона виникло на Заході лише у XIX ст,, а клинописний текст, знайдений на пагорбі Куюнджик, подає математичний ряд, кінцевий підсумок якого виражається числом 195 955 200 000 000, тобто такими числами, якими не оперували навіть в часи Декарта та Лейбніца». Саме у Вавилоні задовго до Піфагора була відкрита теорема, відома нам сьогодні як Піфагорова. Знали вавилоняни й число я («пі»). Рік поділено на 12 місяців також за вавилонською традицією, за якою «12» вважали одним зі священних чисел. Навіть добу вави­лоняни поділяли не на 24, а на 12 годин, такий поділ і сьогодні зберігся на циферблатах наших годинників. Вавилонська система поділу часу на 60 зафіксова­на й сьогодні в хвилинах і секундах. Шумери вже в давнину вміли вимірювати


2.1.4. Зіккурат в Урі

час. Вони винайшли сонячний та водяний годинники. Гороскопи, створені вави­лонськими астрологами, широко популярні й сьогодні, Знання математики ви­користовувалось і а будівництві,

Значних досягнень домоглися месопотамці і в медицині. Вони вміли роби­ти операції (в тому числі ампутації), складати поламані кістки, хоча медицина в ті часи була ще тісно ^пов'язана з магією (чаклунством). Жителі Межиріччя щиро вірили., що хвороби насилають злі духи, які проникають в людський орга­нізм. Тому лікар, насамперед, намагався вигнати нечистого з тіла хворого, для чого ліпили зображення злих духів та розбивали Їх, вірячи, що це сприятиме одужанню.

2.1.5. Мистецтво та література. Зображення звіра все ще домінує у мистецтві Шумеру. Достатньо пригадати, наприклад, мідний рельєф, що під­німається над входом шумерського храму в аль-Обейде (XVI ст. до н.е.): орел, що має левову голову, з широко розпростертими крилами, пазурами втримує двох оленів з величезними рогами. У царських гробницях Ура була знайдена пластинка з перламутровою інкрустацією по чорній емалі, що прикрашала арфу (XXVI ст. до н.е.). На ній звірі, як у байках, наділені людськими якостями; осел грає на арфі, ведмідь танцює та ін. Вражає могутня голова бика із золота та лазуриту з перламутровими очима, яка також прикрашала арфу. Один з найви­значніших творів шумерського мистецтва — стела⁸ шулік (ХХУ ст. до н.е.), яка прославляла перемогу мешканців міста Лаваша над сусідами, Скульптор зобра­зив на ній шулік, що роздирають трупи ворогів.

Найвизначнішим у пізню епоху шумерської культури було спорудження зіккурату бога Місяця Нанни в Урі (бог Нанна — покровитель цього міста) у XXI ст. до н.е. (рис. 2.1.4). Він являв собою три-, чотирисхідчасту вежу (до нашою часу

.

зберігся лише нижній уступ). На верхньому уступі містилося святилище — «житло божества», де розташовували ложе та золочений стіл для бога. Перший уступ храму був пофарбований чорним, другий — облицьований обпаленою червонуватою цеглою, третій — побілений (подібне чергування фарб для зіккурату було характерним). Стіни храму бога Нанни були, ймовірно, облицьовані глазурованою синьою цеглою.

Можна простежити етапи будівництва цього зіккурату в барельєфах стели царя Ур-Намму. Муляри з кошиками, наповненими цеглою, піднімаються один за одним по драбині, приставленій до стіни. Сам цар Ур-Намму прямує на закладення зіккурату з мотикою на плечі. Скульптурні композиції на рель­єфі розташовані знизу вгору — до все більш важливих сцен. На верхніх поясах чотирикратне зображено царя у повний зріст перед верховним богом та боги­нею, Він здійснює пожертвування, боги ж простягають йому символи, влади — жезл і каблучку. Рельєф втілює ідею вічної влади, якою обдаровують боги. Стела поєднує традиції шумерського та аккадського мистецтва. Від Шумеру тут — композиція оповіді, чотирикратна повторюваність одного сюжету; ак-кадське ж мистецтво доповнило стелу стрункістю фігур та об'ємністю зобра­ження.

У будівництві вплив Аккаду позначився в остаточному утвердженні арки та склепіння, в скульптурі — в більш реалістичному зображенні (у шумерів зображення було типізованим, символічним), у тонкому моделюванні деталей та виразній портретності. «Знаменно, що для нового стилю в мистецтві, який склався за Саргона і проіснував близько двохсот років, характерним є інтерес до людської, особливо ж героїчної, особистості; до цього зображення людини у скульптурі та в гліптиці (завжди лише бога, героя, жерця або вождя) мали умисне абстрактний, недвижний характер і їм надавалося рівно стільки люд­ських рис, скільки потрібно, щоб зображення було людиноподібним; намагали­ся звільнити образ від усього, що нагадувало б про живе і повсякденне. Нове мистецтво, навпаки, показує героїв у найнапруженіший момент дії, в буденно­му одязі, прагне знайти засоби портретного зображення». Чудовою є реалістич­но виконана голова з міді — можливо, портрет самого Саргона Древнього — з рисами конкретної особистості, суворої та владної.

Один з майстерно виконаних художніх творів епохи Аккаду — тріумфальна стела царя Нарам-Сіна (онука Саргона). Вона присвячена його перемозі над ворогами. Стела зображує сходження царських воїнів на гору «до переможних вершин» та ворогів, що летять у прірву. Тут є риси, властиві шумерському мистецтву: символічність вдвічі більшої, ніж воїни, фігури Нарам-Сіна та двох великих зірок над ним, які упредметнюють думку про заступництво богів за аккадського царя. Стела втілює ознаки і нової аккадськоЇ епохи — детально зображені окремі групи м'язів на тілі воїнів; більша, ніж у мистецтві шумерів, об'ємність фігур.

Для ассирійської палацової архітектури є типовим палац Саргона II (VIII ст. до н.е.). Палацовий комплекс поєднував близько двохсот приміщень — житло­вих, приймальних, господарських та ін. В ньому були також три храми з одним


2.1.5. План Вавилону зі Шляхом Процесій у центрі

зіккуратом, А перед входом у свій палац Саргон II поставив скульптурні фігури шеду — зображення богів-охоронців палацу — у вигляді крилатих левів та биків з людськими обличчями масою 21 тонна кожний. В розписав ассирій­ських палаців переважає не культовий, а світський сюжет, який мав підкреслю­вати міць царя. Цар тут — не небожитель, а всемогутній земний повелитель;

обличчя у нього величне, суворе, без певних індивідуальних рис; зображено надзвичайну розкіш царських прикрас та одягу. Поряд — свідоцтва царської жорстокості (посадження на палю, здирання шкіри живцем, виривання язика) змальовані без найменшого співчуття. У сценах царського полювання та битв трапляються чудові зображення тварин. Наприклад, «Левиця, що помирає» з палацу Ашшурбаніпала (VII ст. до н.е.) — шедевр світового значення: левиця, простромлена стрілами, робить спробу піднятися в останньому зусиллі; зобра­ження сповнене трагічної величі.

Вавилоняни, які врешті перемогли Ассирію, зазнали ЇЇ сильного впливу у мистецтві. Вони виготовляли витончені меблі, прикрашаючи Їх шматочками слонової кістки, золотими пластинками та коштовним камінням. Гончарі, окрім різноманітного посуду, майстрували глиняні світильники, які заправляли наф­тою¹⁰. Вавилонські вовняні тканини поширювалися по всій території Передньої Азії, а пізніше за величезні гроші їх стали продавати в Греції та Римі.

Головним видом вавилонського мистецтва стала архітектура. Яскраве сві­доцтво тому — сам Вавилон (рис. 2.1.5), символ давньосхідної цивілізації.


2.1.6. Ворота Їштар

Наприкінці свого існування він являв собою чудовий архітектурний ан­самбль і був оточений стінами, по яких могли роз'їхатися дві колісниці, запря­жені четвіркою коней. Потрапити в місто можна було через вісім воріт, при­свячених різним богам. Місто було релігійним центром. Там існувало кілька десятків храмів, але головним з них була Вавилонська вежа — святилище вави­лонського бога Мардука, Храм являв собою семисхідчастий зіккурат, увінчаний позолоченими рогами — символом плодючості (також символ Мардука).

Недалеко від зіккурату містився і храм бога Мардука, в якому зберігалася найбільша святиня Вавилону — статуя Мардука. Якщо вірити Геродоту, то ця статуя, зроблена з чистого золота, важила близько 2,5 тонн. Золоченим був ззовні і зсередини весь останній поверх — «житло бога».

Від святилища Мардука вів найголовніший шлях — Шлях Процесій, що, як вважалося, призначений для самого бога Мардука. Протилежним боком цей шлях впирався у Ворота Їштар (рис. 2.1.6), за якими, власне, і починалося місто.

Ворота богині плодючості Їштар були також однією з визначних пам'яток Вавилону. Вони складалися з чотирьох дуже масивних веж, проходячи під яки­ми, люди потрапляли на Шлях Процесій. Поверхня веж була покрита синьою глазурованою цеглою- На темно-синьому тлі — опуклі світлі зображення биків та драконів з лускатим тілом, зміїною головою та шиєю, ногами собаки та лапами хижого птаха. Біло-жовті фігури цих тварин — символи богині Їштар і бога Мардука — чергувалися з рудо-жовтими. А на стінах, вздовж шляху, зображені коричневі леви із золотими гривами та люто вискаленими зубами. По обидва боки від воріт, оперізуючи все місто, простягалася вже згадувана стіна із жовтуватої цегли.

Проходячи крізь Ворота Їштар по Шляху Процесій, люди минали стіни Південного палацу, за якими знаходилось одне з семи чудес світу — сади
Семіраміди. Ці сади заклав Навуходоносор для найулюбленішої зі своїх Дру­жин, щоби на рівнинах Вавилону створити їй подобу лісистих гір. На складе­них з цегли арках, що нагадували уступи гір, буо насипаний шар землі та посаджені дерева, чагарники й квіти. Здалеку здавалося, ніби ці сади висять у повітрі, що й дало їм відповідну назву,

Із багатої літератури Стародавньої Месопотамії (релігійні гімни, хроніки, цар­ські написи, філософські трактати, записи фольклорних афоризмів тощо) вирізняється «Поема про Гільгамеша». Вона виникла ще в Шумері у XXIV ст. до н-е. у вигляді чотирьох досить примітивних «билин» про подвиги царевича Уру-ку, згодом її переробили аккадською мовою й вона набула вигляду епічного тек­сту, насиченого глибокою філософією. У ній розповідається про пошук безсмертя і ставиться вічне питання про сенс людського життя.

Гільгамеш, син богині та смертної людини, був мудрим правителем. Він примусив все населення будувати стіни навколо міста, але незадоволені жителі звернулися до богів з проханням послати їм тану істоту, яка перемогла б Гільгамеша. Боги створили напівтварину-напівлюдину — Енкіду. Але, розпочавши двобій, Гільгамеш і Енкіду побачили, шо ніхто з них не зможе перемогти, і стали друзями. Разом вони вчинили багато подвигів. Коли ж Енкіду помер, Гільгамеш впав у відчай. . „

Монолог Гільгамеша, враженого думкою про приреченість усього живого, є одним з перших виразів проблем існування людини:

Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили!

Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни]

Аюди вмирають у місті, сумує серг^е!

Люди відходять, і сері^е 6 лгузі!

Через мур міський похилився я,

Трупи в річці побачив я,

Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину такі

Варто згадати створений вавілонянами філософський діалог «Розмова пана зі своїм рабом», який відтворює психологію зневіри, аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

«Рабе, корися мені!», «Так, о мій пане, такі»

«Ну, поспішай! Колісницю готуй! до палацу я їду!»

«Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!»

«Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!»

«Не треба, мій пане, не треба!

Може, що и,ар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушапш,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!»
Відомі також емоційні релігійні гімни, особливо ж вавилонської доби, як, наприклад, «Моління до Іштар»:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине!

Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступнице людськ!

Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів!

Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма

Численні музичні інструменти., знайдені археологами, та їх зображення (се­ред них, зокрема, вавилонська семиструнна арфа), свідчать про те, що месопо-тамуі любили музику й спів. Вже у Шумері існували «будинки музики», де за плату можна було послухати улюблені мелодії. Вавилоняни навчилися викорис­товувати клинопис для запису музики.

Ассирійці не відставали від своїх попередників-шумерів і вавилонян: «В 70-х роках американський ассиріолог Анне Кілмер дешифрувала клинописну таблич­ку з Угариту, на якій записано мелодію та слова ассирійського романсу, присвя­ченого богині Угариту. Цей нотний запис майже на півтори тисячі років стар­ший за грецький папірус із нотами до п'єси Еврипіда «Орест» — найдавніший манускрипт західної музики».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Чому землеробська цивілізація зароджується, саме у Месопотамії?

2. Перелічіть найдавніші суспільства Месопотамії?

3. Охарактеризуйте пантеон месопотамських божеств та їхні функціЇ.

4. Що ви знаєте про виникнення писемності, наук і освіти у Стародавній Месопотамії?

5. Охарактеризуйте юридичну систему царя Хаммурапі.

6. У чому полягає основний пафос епосу про Гільгамеша?

7. Яке міще посідали зіккурат і храм в архітектурі Стародавньої Месопо­тамії? Які твори месопотамської скульптури вам запам'яталися?

2.2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

2.2.1. Стародавнє єгипетське суспільство. Слово «Єгипет» походить від грец. «Айгюптос» (так греки вимовляли назву найдавнішої столиці єгиптян Хет-ка-Птах). Самі ж єгиптяни називали свою країну Кемет — «Чорна зем­ля»¹⁵ (за темним кольором грунту Нільської долини).

Перші поселення на території Стародавнього Єгипту належать до VII тис. до н.е. В епоху, що передувала виникненню держави, Єгипет складався з кількох областей, в результаті об'єднання яких виникають два царства — Верхній та Нижній Єгипет. Після тривалої війни перемогу отримало Верхньоєгипетське царство і відбувається їх злиття (бл. 3000 р. до н.е.).

Першим володарем об'єднаних єгипетських земель був Мена, який заснував столицю на стику Верхнього та Нижнього Єгипту — Хет-ка-Птах. Мена спору­див у стінах міста палац — Пер Ао (Великий дім). Назва цього палацу спричи­нила появу слова на позначення титулу єгипетського царя — фараон.

Історію Єгипту прийнято поділяти на періоди; Стародавнє царство — XXVI— XXIII ст. до н.е.; Середнє царство — XXII—XVIII ст. до н.е.; Нове царство — ХУІ-ХІ ст. до н.е.

Єгиптяни створили централізовану монархічну державу, культура якої відріз­нялася надзвичайною стабільністю. Достатньо сказати, що вона проіснувала майже без змін 4,5 тис. років. Пам'ятки її й сьогодні вражають уяву своєю монументаль­ністю, глибиною філософської думки, витонченістю художньої форми.

2.2.2. Вірування стародавніх єгиптян. Геродот називав Єгипет «даром Нілу», а єгиптяни називали Ніл «рікою, що дає життям. Кочові мисливці в давнину заселили долину Нілу, вражені великою кількістю дичини в зелених заростях по обидва боки ріки посеред пустелі. Звідси обожнення, що сягає кам'яного віку, тварин і сил природи: сонця, вод Нілу, пустелі. А коли стало зрозуміло, цю весняні розливи Нілу створюють умови для плідного землероб­ства, мешканці долини перейшли від полювання до сільського господарства, що зумовило розбудову поселень, спорудження храмів у них.

Кожна область (ном) і кожне місто здавна шанували власних богів, а також стихії природи й тварин. Наприклад, дощ шанувався єгиптянами як «сльози з очей бога Ра» або «плач богині Ісіди» та ін. Пантеон єгипетських богів налічував їх понад тисячу. Культ богів склався у часи, коли первісні мис­ливці, найдревніші жителі долини Нілу, поклонялися тотему — звіру, по­кровителю племені.

За уявленнями стародавніх єгиптян, спершу існував водяний хаос Нун, з глибин якого вийшов бог Сонця Ра, який виплюнув із себе Шу (бога повітря) та Тефнут (богиню вологи), від яких народилися бог землі Геб та богиня неба Нут; їхні діти — Ізіда, Осіріс та Сет (рис. 2.2.1). За іншою версією Сонде вийшло з яйця, яке зніс на горі серед водного хаосу птах Великий Гоготун. Противником Ра вважали велетенського змія Апопа, дитя підземних надр.

В інших номах творцями світу та людей були інші боги. Наприклад — П-гііх, який водночас був покровителем мистецтв та ремесел, Хнум, який вилі­пив людину на гончарному колі.

Згодом ідею головного бога стали пов'язувати з Осірісом, який був ожив­лений Ізідою і став у підземному царстві богом рослинності, що оновлюється навесні, і суддею душ померлих.


2-2.1. Єгипетські божества:

Ра, Анубіс, Нут, Хнум, Амон, Птах, Хатор, Ізіда, Осіріс

Чимало тварин у Єгипті вважали священними, Їх утримували при храмах з почестями, а після смерті — бальзамували та хоронили у саркофагах. «Най­більш шанованим був Апіс — священний бик Мемфіса, якого єгиптяни мали за слугу бога Птаха'⁸. Вшануванню підлягало й чимало інших тварин. «Так виника­ють цілі кладовища, гідні пам'яті богів та царів; до них належать кладовище кішок в Бубастісі та Бені-Хасані, кладовище крокодилів в Омбосі, кладовище ібісів в Ашмунені, кладовище баранів в Елефантині». Тому зображення тварин у єгипетському мистецтві вражають анатомічною точністю та витонченістю.

Нерідко в образах тварин та птахів втілювалися й самі боги. Так, Хатор, богиню кохання та плодючості, вшановували в образі корови; бог письма та наук Тот,на6ував вигляду павіана, часом ібіса; бога Хнума зображали як барана, Гора — як сокола, Себека — як крокодила. Людське обличчя та левове тіло мав Сфінкс — божественний символ гідності фараона. Чимало богів зображали із звіриними головами: Сохмет, богиню війни, — із головою левиці. Ріку Ніл (Хапі) також вважали священною, бо вона давала Єгипту життя. В пустелі ж володарював злий бог Сет (смерть). Вбитий ним брат Осіріс, відроджений Ізідою, «проростав» із підземного царства у вигляді рослин. Єгипетські боги відно­сно пізно втілилися в образи людей. Первісне давні єгиптяни обожнювали рос­лини, тварин- Богиню Хатор уособлювала смоківниця, бога Нефертума вшано­вували у вигляді квітки лотосу. В усьому цьому виразно простежуються сліди давнього, первісного тотемізму.

З об'єднанням країни з'являється ідея Верховного Бога, який створив усе на світі. Ним вважали то сонце, що рухається по небу (Ра, Атон), то творця природи й людей (Хнум), то відродженого Осіріса. Та лише в епоху Нового царства в Єгипті було запроваджено чисте єдинобожжя, коли фараон Ехнатон, скасувавши інші культи, вводить поклоніння всемогутньому сонячному диску Атону.

Єгипетське богослужіння було чистою теургією, наприклад, ідол Ізіди «будили», «годували», «вигулювали», «клали спати» тощо — вважали, що боже­ство мусить відповісти на це піклування прихильністю.

Стародавні єгиптяни вірили у воскресіння померлих. При цьому вважали, що особистість, окрім тіла, має аналог нашої совісті — Ка, аналог вітальної душі — Ба.

Для того, щоби забезпечити померлому нове, віч­не життя, потрібно зберегти його тіло та ім'я (щоб душа мала куди повернутися), а також забезпечи­ти його в могилі тим, що йому потрібно для існу­вання. Виникає мистецтво бальзамування тіла — муміфікація. Процес бальзамування був доволі складним: видаляли нутрощі, тіло умащували па­хощами, зашивали очі (при цьому в очні впадини клали самоцвіти, щоб мертвий міг бачити) і т.д. Щоб тіло не сплющувалося, його заповнювали піском, тирсою та рулонами полотен, просочених смолою, і вміщували до саркофагу (рис. 2.2,2). А якщо муміфікація виявлялася недосконалою, від­творювали подобу тіла померлого — його портрет­ну статую. Причому портрет мав бути схожим -— інакше як душа впізнає своє тіло? Звідси своєрід­ність портретного мистецтва Єгипту, яке чітко передає індивідуальні риси обличчя, але вираз об­личчя на всіх портретах залишається спокійно-безпристрасним. Бальзамування тіла стало приві­леєм багатих.

У Стародавньому Єгипті скульптора називали санх, що означало «той, хто творить життям, він ніби відтворював двійника померлого. Цей факт визначав становище художника в Стародавньому Єгипті, посада якого вважалася дуже почесною. Провідними архітекторами, скульпторами, худож­никами були високопоставлені особи, часто жер­ці. Мистецтву відводилась дуже важлива роль — воно мало дарувати безсмертя.

Померлому потрібно було зберегти все його багатство — рабів, худобу, сім'ю- Але на відміну від, скажімо, Стародавнього Вавилону, де після смер­ті знатного чоловіка його слуг та жінку просто вби­вали і ховали разом, єгиптяни вдавалися до допомо­ги не ката, а художника- Багато невеликих статуе­ток (угиебті) замінювали покійному слуг, а стіни гробниці були оздоблені розписами та рельєфами з зображенням земних подій. Все в усипальниці, в її архітектурі та оформленні мало виражати велич­но-спокійну красу життя, а не жахи смерті.

Заупокійний культ позначився майже на всіх видах мистецтва Стародавнього Єгипту. Напри­клад, ще задовго до Стародавнього царства над усипальницями вождів стали зводити похилі наси­пи, закріплені цеглою або камінням. Ці насипи — мастаба (що означає «лава*) слугували для



2.2.2. Саркофаг у вигляді зображення померлої




позначення цих могильних будівель і стали праобразом єгипетської піраміди. Розмах будівництва мав показати велич царя.

У період Середнього царства відбувається переоцінка цінностей. В заупо­кійний культ вводиться моральний момент: той, хто прямує в потойбічний світ, повинен стати перед суддею мертвих — Осірісом, але попередньо визначається кількість добрих і злих вчинків, зроблених ним протягом всього життя.

Фараон Аменхотеп IV, що царював на початку XIV ст. до н.е. (Нове царст­во), вирішив іменуватися Ехнатон (що означає «Дух Атона») і переніс столицю із древніх Фів у побудоване ним місто Ахетатон («Горизонт Атона»). Ехнатон встановлює єдинобожжя, оголосивши істинним богом сонячний диск під іменем бога Атона. Культ інших богів було відмінено, внаслідок чого похитнулася влада жерців. Багатобожжя, що існувало досі в Єгипті, сприяло збільшенню кількості жерців, які постійно збагачувались та, маючи величезні кошти, ущемляли само­державну владу фараона. Реформа ж нанесла удар по багатобожжю та жрецтву.

Однак реформа Ехнатона виявилася нетривалою. Спадкоємцям його дове­лося піти на примирення зі жрецями та родовою знаттю. Культ старих богів був відновлений.

2.2.3. Політичний лад і суд у Єгипті. На чолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися на численне чиновництво й військові сили (рис. 2.2.3).

Особлива роль відводилася в Єгипті касті жерців, які були хранителями знань, правлячим класом, творцями писемності та різних наук. До жерців нале­жали талановиті люди із різних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціо­нувала теократія (влада жерців). При цьому жерці не замикалися в межах своєї касти: якщо їхні діти не були достат­ньо здібними, вони ставали ремісника­ми, зате обдаровані діти простолюду змал­ку відбиралися в школи жреців. Такий приплив «свіжої крові» запобігав вирод­женню: на чолі країни завжди стояли здіб­ні, життєздатні та освічені люди.




Свою цивілізацію єгиптяни спокон­віку вважали створеною богами: до зем­них царів Єгиптом нібито правили боги небесні, потім — напівбоги. Тому не див­но, що і єгипетські царі обожнювались. Фараона вважали сином бога у плоті (його іменували також «сином Сонця») і вер­ховним жерцем.

Монархія в Єгипті, таким чином, під­порядковувалася класу жерців. Коли, на­приклад, Ехнатон силоміць встановив єдинобожжя (культ Атона), розігнавши жрецтво і позакривавши храми інших богів, то після смерті імя його було всюди. знищене, а традиційні структури — 2.2.3. Фараон Рамзес Великий поновлені.

Селян та ремісників нещадно експлуатували. Сільська община не володіла результатами своєї праці й підлягала тиранії чиновника, особливо ж коли рік був неврожайним: якщо зерна не було, селянина били палицями й пальмовими прутами. Скоцюрбленого ремісника, який тяжко працював у своїй комірчині від зорі до зорі, також постійно били, якщо він не виконував волі наглядача.

Влада трималася на жорстокості. В одному з написів, які збереглися, чинов­ник вихваляється тим, що викликав у людей жах- Фараони вимагали вбивати тих, хто Їм не кориться, знищувати їхні сім'ї та пам'ять про цих людей.

Суд вершили владні особи; вважалося, що вони захищали інтереси всіх громадян, а не тільки верхівки. Кожна людина, викликана до суду, мала захища­ти себе сама. Відома «Повість про красномовного поселянина», у якій селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, але й отри­мав усе майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішен­ня одразу, примушував селянина дев'ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папі­рус, потішити фараона.

У кожному місті був свій суд (кенбет). Судді здійснювали також поїздки в селища. Згодом з'явилися суди вищого ступеня, що отримали назву «суди слухачів». Найвищими вважали два Верховних суди (відповідно у Верхньому та Нижньому Єгипті), які очолювали візирі.

2.2.4. Наука та освіта. Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. У часи Стародавнього царства починається виготовлення із рослини папірус матеріалу для письма з такою ж назвою з метою увічнення життя та справ фараона. Найдавніше письмо з'явилося тут вже наприкінці IV тис, до н.е. Це ієрогліфічне письмо, назва якого утворилася від грецьких слів, що означали «священний» та «різьбити». Писали єгиптяни на папірусах, довжина яких іноді сягала 30—40 метрів.

Домом життя називали єгипетську вищу школу, де навчали головним на той час наукам — астрономії, математиці, медицині. Школи готували чиновників, яким присвоювали звання «писаря, що одержав табличку». В Єгипті існував культ грамотності, що пояснювалося складністю староєгипетського письма. Не кожний міг опанувати його, і той, хто здобував професію писаря, міг розраховувати не тільки на славу, але й на владу. В Єгипті існувала приказка «Місце писця — в столиці, і там він не буде знати нестатку». Характерна також інша приказка, яка відповідає давньоєгипетській педагогіці: «Вуха хлопчика на спині його, він слухає, коли його б'ють».

Із року в рік розливи Нілу змивали межі між полями, які доводилося понов­лювати. Для справедливого обкладання податками потрібно було вміти обчислю­вати площу різних за формою земельних ділянок. Знайдено папіруси з точними рекомендаціями, як обчислити об'єм зрізаної піраміди. У IV тис, до н.е. єгиптя­ни винайшли ніломір, який допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розмір паводка. Існувало три типи ніломірів. Перших два — це прибережні скелі та кам'яні сходи до річки, на яких позначали рівень павод­кової води. Найцікавішим є третій — шахта, з'єднана каналом з Нілом, де, за
законом сполучених посудин, про який вже тоді мали уявлення єгиптяни, рі­вень води був такий, як у Нілі.

Єгиптяни поділяли рік не на чотири пори, а на три — по чотири місяці кожна, і називали Їх так: розлив, пророщення, спека. Подібний поділ року був пов'язаний з Нілом, тому що більшість населення Єгипту займалося землероб­ством. Календар налічував 365 днів.

Гідний подиву розвиток інженерії в Стародавньому Єгипті. «Нинішні інже­нери в захопленні від того, як грамотно спорудили єгипетські архітектори похо­вальну камеру в піраміді Хеопса, складену з 50—70-тонних кам'яних блоків. На стінах і підлозі цієї камери немає жодної тріщини, хоча над нею тяжіє кам'яне громаддя вагою у кілька мільйонів тонн. Не розплющилася камера лише тому,' що єгипетські будівельники завбачливо розмістили над нею п'ять розвантажуваль­них порожнин, верхня з яких має фальшиве перекриття з велетенських кам'я­них брил».

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, в першу чергу — математики (арифметики та геометрії) та астрономи.

Мабуть, найбільші досягнення єгиптян — в галузі медицини. В Єгипті з'являється перша в світі жінка-лікар (не знахарка!) — єгиптянка ПесечеТ (ІЇІ тис. до н.е.). На папірусах перелічені методи зцілення: огляд та лікування ран голови, рук, ніг. Згадуються й безнадійні випадки, коли лікар не повинен брати­ся за лікування, щоб хворий не помер в нього на руках (тому що за лікування, яке не увінчалося успіхом, з лікарів суворо питали). Розвиток єгипетської меди­цини був зумовлений, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію, вміли робити розтин трупів. Саме єгиптянам належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок (а не серце). Водночас єгипетська медицина мала тісний зв'язок з магією, хвороби заговорю­вали, затанцьовували; наприклад, коли болів зуб, то до нього прикладали живу мишу, бо у мишей чудові зуби.

Досягнення єгипетської медицини, насамперед у хірургії, цінувались при дворах іноземних володарів і слава єгипетських лікарів надовго пережила Їх самих. Середньовічні арабські та європейські медичні тексти містять чимало рецептів, запозичених із єгипетських папірусів.

2.2.5. Мистецтво та література. Найбільш вражаючих результатів єгип­тяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уяв­леннями та політичним ладом.

У період Стародавнього царства складаються основні архітектурні форми, які знаходять своє втілення в монументальних спорудах (піраміда і заупокійний храм, сонячний храм з обеліском). Зокрема, створюється найперша з єгипет­ських пірамід — піраміда Джосера, побудована Імхотепом. Фараон Джосер

забажав, щоб його усипальниця «лава за лавою» піднімалася до неба, перевер­шуючи усипальниці всіх знатних людей. Піраміда складається з декількох змен­шуваних догори уступів. Згодом піраміди споруджують з більш гладкими стіна­ми. Значно виша та величніша піраміда Хуфу, або Хеопса, як Ті іменували греки. В об'ємі піраміди Хеопса міг би розташуватися будь-який європейський собор. Висота її становить близько 147 метрів.

Привласнення життєвих благ фараоном та жерцями породжує народні за­ворушення, в результаті яких на руїнах Стародавнього царства виникає Середнє царство, яким править фараон вже із нової столиці — верхньоєгипетського міста Васет (пізніше іменованого Фіви).

Середнє царство вважають класичним періодом єгипетської культури. На­прикінці XVI ст. до н.е. було споруджено заупокійний храм цариці Хатшепсут. Він дає нам уявлення про загальні принципи храмового будівництва в ту епоху. Всі частини храму розташовані по горизонтальній осі. Три тераси, що підніма­ються одна над одною, утворюють три горизонталі, що чергуються. На цих терасах розташовувались водойми, густо обсаджені деревами. Живопис та скульп­тура прикрашали зали храму, висічені в скелі. В одному святилищі стояло понад 200 статуй, а його підлога була викладена золотими та срібними плитами. В цей же період споруджується заупокійний храм Аменемхота III, який греками був названий Лабіринтом (до наших днів не зберігся). Він займав величезну тери­торію і являв собою пантеон богій країни.

У цей період остаточно складаються норми давньоєгипетського образотвор­чого мистецтва. Воно взагалі мало змінювалося, індивідуальна воля художника була обмежена — завдання його не творити, а оберігати священні канони. Оскільки, на відміну від короткочасного земного життя, мистецтво вважалося носієм життя вічного, воно мало непорушні правила. Єгиптяни, очевидно, не знали ще законів перспективи: розмір фігур у них залежав не від розташування у просторі, а від значущості кожної з них. Тому на єгипетських рельєфах града­ція розмірів — це градація цінностей: значущіший суб'єкт завжди більший, Наприклад, в розписі піраміди найбільшою є фігура фараона, господаря гробни­ці; його родичі — трохи менші, раби та полонені — ще менші. Розмір робив зайвими інші атрибути величі. Тому фараона, якого вважали богом, зображали без перебільшеної пишноти. Ці традиції передавалися в Єгипті з покоління в покоління і відступали від них вкрай рідко (здебільшого в епоху Нового царства).

Розрив з давньою релігійною традицією в мистецтві Єгипту епохи Ехнатона означав відхід від застиглої ідеалізації царського образу. Виникає підкреслена прав­дивість зображення (навіть з передачею фізичних вад), фігури зображають у русі.

У період Нового царства розквітає архітектура храмів. Найграндіозніші будівлі Нового царства — храми Карнакський та Луксорський. Один з головних архітекторів Карнакського храму — Інені. Колонна зала цього храму — найбільша в світі: 134 колони, розташовані в 16 рядів; висота центральних сягає 23 метрів, на капітелі кожної з них може розташуватися 100 осіб. Єгипетська колона своє­рідна й різноманітна (рис. 2.2.4).

Живопис та скульптура в Єгипті зазвичай становили частину архітектур­но-митецького ансамблю. Традиційна єгипетська скульптура — це переважно

барельєф; кругла скульптура розвивається в часи елліністичного впливу. Функціонувало чимало культових фігурок богів з каменю та металу. Богів зображали у вигляді людських фігур з го­ловами звірів (сліди первісного мисливського тотемізму). Колосальний за розмірами Великий Сфінкс у Гізі. Зображення людей мали сталу кольорову гаму: чоловіків малювали брунатним, жінок — рожевим, іноземців — білим, афри­канців — чорним кольорами. В зображенні лю­дини чи людиноподібної фігури склався так зва­ний єгипетський канон (рис. 2.2.5): голова, руки й ноги — у профіль, корпус фігури — анфас; це було спробою зобразити рух.









Найкращі зразки давньоєгипетського обра­зотворчого мистецтва — це глибоке духовне осмислення проблем буття людини. Таким був і портрет фараона Тутанхамона на кришці сар­кофага, виконаний із золота та темно-синього лазуриту: юне, але зболене обличчя, з велики­ми, підведеними сурмою очима свідчать про трагізм людської долі.




Водночас єгиптяни вдосконалювалися і в прикладному мистецтві, заповнюючи свій побут витонченими митецькими творами. Ві­дома ложечка для ароматів, виконана у формі стрункого тіла юної дівчини, що лине, тримаю­чи на витягнутих руках місткість для парфуму.

Поневолений ассирійцями, потім персами, Єгипет у IV ст. до н.е. підкоряється новим за­войовникам — грекомакедонцям, і відтоді за­знає впливу елліністичного світу, переймає грець­кі культурні традиції. Наприклад, єгипетська скульптура втрачає застиглість, стає більш подіб­ною до реальних силуетів людини або тварини;


2.2.5. Єгипетський канон. Зображення фараона
традиційний барельєф витісняється круглою скульптурою. Зображення фараонів, зокрема, набувають об'ємності і конкретних портретних

рис. А відомий фаюмський портрет (м. Фаюм), який став одним з витоків християнської ікони, є поєднанням стародавньої єгипетської погребальної маски і грецького живопису (рис. 2.2.6).

Любили стародавні єгиптяни й музику. На стінах храмів і гробниць зобра­жено чимало музикантів і музичних інструментів. На рельєфі, присвяченому збиранню врожаю, створено образ флейтиста, який, мабуть, своєю музикою за­давав ритм, підбадьорював тих, хто працював.

До наших часів дійшли не тільки зображення, а й самі музичні інструмен­ти: тимпан, систр, барабан та очеретяні брязкальця.




Замість нот єгиптяни використовували хейрономію — жестикуляцію, що визначала ритм і мелодію (диригування). Здебільшого хейрономом для акомпаніатора був сам співак. .

Загалом музику в Стародавньому Єгипті вважали розвагою, що підтверджується вже са­мою "її назвою (хі — «задоволення»). Професія музиканта часто передавалася з покоління в покоління. Відомого сім'єю давньоєгипетських музикантів була родина Снефрунофер, з якої походили придворні хейрономи.

В епоху Середнього царства з'являються мелодії різного характеру — філософські розду­ми, пісні-танці, пісні-гімни; виконувались вони під акомпанемент арфи²⁵.

Багата й різноманітна література Стародав­нього Єгипту. Чільне місце тут посідали записи міфів, історії про богів, які складалися спочатку в кожному номі окремо (в одній місцевості небо мислилося як золота ріка, по якій пливе човен Сонця-Ра; в іншій — небо уявляли у вигляді корови тощо), а потім узгоджувалися, зазнавали обробок. Слід згадати також сакральний (священний) текст «Книги мертвих», яку жрець — поводир душі — читав при смолоскипі, обходячи по периметру гробницю і зупиняючись біля кожного намальованого на стіні моменту зустрічі душі з загробними чудовиськами на зразок велетен­ського змія Апопа. Аби дістатися до царства Осіріса, треба 6уло.„пройти за допомогою жерця ці тортури жахом.


2.2.5. фагомський

портрет
«Книга мертвих» містила численні моління на зразок такого: «Я приходжу до тебе, пане Осірісе, з чистими руками, Я була справедлива у всіх моїх справах, не грішила проти фараона і не зробила нічого, в чому люди могли 6 звинувати­ти мене! Дивися, я непорочна, о, прийми мене! Зверни до мене своє милостиве обличчя, пане Осірісе!» (з погребального папірусу цариці Макара).

Знали єгиптяни й документальну хроніку, й чарівну казку, сповнену магіч­ної атмосфери чаклунства, й авантюрно-пригодницьку оповідь. В єгипетській лі­риці кохання стверджується сила почуття, якому ніщо не може перешкодити.

В Єгипті була поширена дидактика. Наприклад, у «Повчанні вельможі Птахотепа своєму синові» прекрасно змальовано психіку людини тоталітарного суспільства; «Тільки-но народжується людина, як вона вже падає ниць перед начальником своїм».

Єгиптяни знали ціну слову, зокрема його фольклорним джерелам: «Шукаєш слова дорогоцінного, мов зелений камінь (смарагд), а знаходиш його у рабині, яка меле зерно», — зауважував Птахотеп.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що вам відомо про тотемістичні корені релігії Стародавнього Єгипту?

2. Охарактеризуйте теократію як суспільно-політичну модель життя в Єгипті.

3. Чим подібна влада фараона до влади месопотамських царів?

4. Порівняйте роль писемності, науки та писарів у месопотамському та єгипетському суспільствах.

5. Які особливості давньоєгипетської літератури вгі можете назвати? Що вам відомо про Книгу «мертвих»?

6. Чим відрізняється функція єгипетської піраміди від функції месопотам­ського зіккурату?

7. Перелічіть основні риси єгипетського образотворчого канону.

2.3. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

2.3.1. Історичні відомості. Культура Стародавньої Індіі зароджується в III тис. до н.е. Від початку вона перебуває в тісних історико-культурних контактах з багатьма країнами Сходу та античним світом, які мали значний вплив на її формування.

Індія була заселена ще з часів палеоліту. Найвідоміші з найдавніших цивілі­зацій Індії — Мохенджо-Даро та Хараппа — відносяться до бронзового віку і створені споконвічним темношкірим населенням Індостану (дравідами). Тут існували міста і села, побудовані на високому архітектурному рівні з культови­ми спорудами.

У Її ст. до н.е. формується давньоіндійська філософська школа-йога, за вчен­ням якої людина може злити свою душу з божеством, цілком звільнивши її від впливу зовнішнього світу. Це вчення породжує систему фізичних та психічних вправ, яка сприяє розвитку паранормальних здібностей.

У середині II тис. до н.е, Індостан було завойовано білошкірими кочовими племенами із Заходу, які називали себе аріями. Слово «арій», подібно, означа­ло колись «пастух», та після завоювання цивілізації темношкірих набуло значен­ня «шляхетний» (тут позначилася звичайна зневага кочівників до землеробів). Арії мали високу духовну культуру: переспіви, що склалися в період кочування, згодом трансформувалися у Кеди (Книги знання) — найдавніші пам'ятки індій­ської релігійної культури.

Арійські племена колись розшарувалися на релігійному грунті: одні вважа­ли богами (деві) такі сили природи, як сонце, вітер, вогонь, весну тощо, ашурами (агурамм) називали невидимих злих демонів. Інші, навпаки, обожнювали агурів, а девів розуміли як сили зла. Саме перша група дійшла до Індостану, а друга осіла, на Іранському нагір'ї .

Після завоювання Індостану аріями починається період інтенсивного син­тезу місцевої та арійської традицій, становлення індуїзму як релігійної панівної

.

системи, що визначила характер класичної індійської культури (середина II тис. до н.е. — І тис. до н.е.).

Останній сплеск розквіту культури Стародавньої Їндп відбувається в IV ст., коли вона об'єднується в міцну державу під владою династії Гупта.

2.3.2. Ведична релігія, брахманізм і буддизм. Веди, священні тексти аріїв, уславлюють богів, що уособлюють сили природи: Індра — бог грози, Агні — вогню, Ушас — світанку, Сур'я — сонця, Яма — смерті та ін. Відлуння давнього тотемізму простежується у культі корови як священної тварини.

Для ведичної релігії періоду кочування було характерним поклоніння бага­тьом богам, головним серед яких вважали Індру — бога грози, могутності, воїнів. Веди — це і звернення до богів, і гімни, і магічні заклинання. Складалися Веди як синтез арійських і місцевих вірувань, увібравши уявлення про тисячі богів. Спочатку Їх навіть не записували, побоюючись, що неправильна вимова і невідповідні записи священних текстів розгнівають Богів.

За опрацювання текстів Вед узялися брахмани, каста жерців, яка відповіда­ла за виконання ритуалів. Брахмани вважали всі інші класи населення «худобою богів», гідною лише для того, аби приносити жертви. На грунті ведичної релігії утворюється брахманізм, який стає панівною релігійною системою на початку І тис. до н.е.

Брахманізм, використавши місцеві вірування, сприяв створенню тисячі різно­манітних богів. Але при цьому брахмани втілювали ідею верховного бога (дав­нього Індру на якийсь час замінив король богів — Праджапаті, але згодом і його витіснила так звана індуїстська трійця: Брахма, Вішну та Шіва.

Брахма народився із золотого яйця, що плавало у водах первісного хаосу. Він розколов яйце' навпіл, створивши небо і землю. Сини Брахми — від ство­реної ним богині Майї (що значить «омана») — Вішну, охоронець світу (його ім'я пов'язане з поняттям «весна») та Шіва — руйнівник. Брахму вважали творцем та правителем світу, йому приписували впорядкування буття. Характер­но, що в Індії Брахму шанують мало; всю шану індуїсти віддають синам Брах­ми, які панують у матеріальному світі — Вішну та Шіві, втіленню народження й руйнації; відповідно індуїсти поділяються на вішнуїтів та шівагстів. Окрім згаданих, існують ще тисячі божеств.

Висунуто було й вчення про поділ людей на варни (кольори), тобто на різні класи, здебільшого за кольором шкіри. Вчення про варни освячувалось брахманіз­мом, пов'язувалося з уявою давніх індійців про загробне життя та переселення душ. Індійці вважали, що людина складається з тіла та душі, вона після смерті стає перед судом, який зважує Ті погані та добрі вчинки, зроблені протягом життя. Гарні вчинки визначаються ретельним виконанням обов'язків, призначених для
кожної варни {карма). Якщо людина протягом життя порушувала Їх, вона засу­джена на нижчі перевтілення. Наприклад, вбивця жерця перевтілювався в соба­ку, той, хто украв хліб, ставав змією; учень, що позаздрив вчителеві, — комахою та ін. Тому, якщо людина важко працює, голодує та бідує, це означає, що її душа в минулому належала грішникові.

Віра в переселення душ (реінкарнація) давала змогу піднятися над своєю варною. Якщо людина заслуговувала на це, то в майбутньому житті вона могла не тільки залишитися людиною, а в нагороду — потрапити до вищої варни та бути щасливою і багатою. Отже, раби та бідняки не можуть скаржитися. Поря­док започаткував сам Брахма, і хто невдоволений цим порядком — порушує тим самим волю богів. Лише жерці могли молитися за всіх інших.

Отож, основна маса людей в Індії підлягала тяжкому соціальному й расово­му гніту, а індуїзм посилював цей тягар.

Ситуація мала два виходи: повне вивільнення почуттів й створення культу насолод («Кама-сутра» — навчальний посібник з сексуального життя — типо­вий продукт цієї ситуації) та повний аскетизм, зречення чуттєвих потягів і ба­жань; і сьогодні в Індії чимало мандрівних садху («святих»), які роками не миються, не розчісуються або ж надовго застигають у неприродних позах, прак­тикуючи елементи йоги. Народ ставиться до них з марновірною пошаною: адже аскети відмовляються від життєвих благ і задоволень, підкоряючись волі богів.

У VI ст. виникає та швидко поширюється нова песимістична релігія — буддизм, яка звертає своє вчення до всіх людей, незалежно від варни, до якої вони належать.

За переказами, засновник вчення Сіддхартха Гаутама був сином князя, що жив в Індії в VI ст. до н.е. Намагаючись з'ясувати, звідки в світі зло й страждан­ня, він залишає палац, жінку та сина, і сім років мандрує по країні, шукаючи вчителя, який би пояснив йому причини страждання. За цей час він переконався, що ніхто цього не знає, і почав шукати шляхів вивільнення від страждань. Він знаходить цей шлях: не потрібно нічого прагнути, ні до чого бути прив'язаним, навіть до свого життя. Нірвану Гаутама відтак трактує як кінцеву мету цього процесу, як стан повного заспокоєння, вищого ступеня щастя.

По досягненні нірвани Гаутама починає називатися Буддою (тобто «про­світленим»), Подальше своє життя він присвячує проповіді вчення про подо­лання страждання.

Буддизм одразу ж поширився серед нижчих варн, тому що, на відміну від брахманізму, стверджував рівність людей. Він звертався до всіх варн, закликаю­чи особистість до самовдосконалення, відречення від мирських спокус, і люди, розчаровані в брахманізмі, масово пішли в буддійські общини.

За царя Ашоки (III ст. до н.е.) буддизм на якийсь час стає державною релігією. Але у часи панування династії Гупта знову зростає роль брахманізму, який витіснив буддизм з Індії. Та буддизм вже поширився у Південно-Східній та Центральній Азії, Китаї, Японії, перетворившись на світову релігію.

2.3.3. Політичний устрій та закони Давньої Індії. Князі (.раджі), що виділилися колись як вожді, обрані аріями, спиралися на озброєних воїнів-дружинників {кшатрії), тримали у покорі простолюд (вайшья) і місцеве

темношкіре населення {шудр). Поступово раджі перетворилися на царів, які володарювали над окремими областями Індії.

Другою панівною групою (власне — теоретично навіть першою) були жерці-брахмани, які постійно конфліктували з кшатріями в боротьбі за вплив у суспільстві. За твердженням брахманів, нібито сам бог Брахма поділив суспіль­ство на соціальні групи (варни). Таких груп було чотири, і приналежність до них успадковувалася від народження: брахманів (жерців), яких Брахма створив зі своїх уст; кшатріїв (воїнів), створених з плечей та рук Брахми; вайшьїв (землеробів, ремісників і купців), створених зі стегон Брахми; шудр (місцеве темношкіре населення, фактично перетворене на рабів, та військовополоне­них), створених зі стопів Брахми, що стикаються з землею.

Перші дві варни («білих») були панівними, третю умовно вважали «біло­шкірою» (насправді простолюд становили нащадки давно змішаних рас), най­нижчою вважали варну шудр. Їх називали нечистими і навіть спілкування з ними оскверняло усі інші варни, а їхнє життя цінувалося не більше за життя кішки чи собаки. Обов'язком шудр було прислуговувати вищим варнам. Якщо шудра перечив брахманові, йому заливали рот розплавленим сріблом.

Такі позиції було закріплено в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, в яких зафіксовано й соціальне гноблення, і суто расистські принципи (поділ на «чорних» і «білих», на варни тощо). Але «Закони Ману» закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя: «Якщо не було 6 послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили 6 жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили 6 заміж, були 6 розірвані всякі узи і панував би загальний розбій».

2.3.4. Наука та освіта. Індія з давніх-давен відрізнялась високорозвиненою наукою, багатою повчальною та навчальною літературою, освітніми традиціями.

У ІЇІ тис. до н.е. була сформована найдавніша індійська писемність — протоіндійське письмо (яке гине разом з хараппською цивілізацією). За ведійської доби поширюється (при запозиченні від вавилонян письма) санскрит — грама­тично та літературно оброблена мова індоаріїв. Водночас існує дравідійська пи­семність та література мовами місцевого населення.

Індійцями була створена десятична система числення (із застосуванням нуля) і чимало математичних термінів, які вживаються й сьогодні (синус, корінь, цифра та ін.). Індійські математики вміли добувати квадратний та кубічний корені, розв'язувати рівняння з одним невідомим. Правила арифметичних дій, розроблені ними, практично не відрізняються від сучасних.

Індійський астроном Аріабхата висловив здогад, що Земля має форму кулі і навіть зробив спробу обчислити Її окружність.

Пам'яткою юргідичної думки Стародавньої Індії' є книга «Велика Артхашастра» (авторство приписане сановнику на імя Чанакья) — науковий посібник з основних принципів права.
У Стародавній Індії сформувалася й одна з найбільш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкува­ли Паніні та інші вчені, сформувалася навіть теорія художньої літератури. Існу­вали теоретичні посібники («Поетичні прикраси» Бхамахи та ін.).

Давньоіндійські металурги знали секрет виплавлення чистого заліза, яке нині вчені добувають грамами у лабораторних умовах.

І сьогодні в Індії (і не тільки) великою пошаною користується аюрведа — наука про довголіття, яка зародилася тут ще в сиву давнину. Давньоіндійські лікарі вивчали якості трав, вплив клімату на здоров'я людини, значну увагу приділяли особистій гігієні та дієті. Високого рівня досягла давньоіндійська хі­рургія: у трактатах згадуються 300 різних операцій та 120 хірургічних інструментів. Давньоіндійські медики вміли оперувати катаракту, робили кесарів розтин, здійс­нювали пластичні операції.

Освіта в Стародавній Індії тривалий час мала форму мнемоніки (заучування текстів напам'ять). Потрібні тексти (граматику Пйніні, словник санскритських синонімів тощо) учням диктував учитель. учні заучували їх напам'ять. У перші століття нашої ери в країні з'явилися вищі школи, у яких вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найдавніший універ­ситет було засновано в Наланді (згорів 655 р.), у ньому навчалося близько восьми тисяч студентів та викладало понад півтора тисячі викладачів. Конкурс тут становив чотири-п'ять осіб на місце³¹.

Все "це дає змогу сказати, що індійська культура була однією з найрозвину­тіших культур давнини. Про це ж свідчить і той факт, що про чимало відкрить, зроблених індійцями, європейська наука дізналася лише в Новий час (XV—XVII ст.), заново відкривши їх для себе.




2.3.5. Мистецтво та література. Культура Мо-хенджо-Даро та Хараппа (III тис. до н.е. — середина II тис. до н.е.) відома, в першу чергу, завдяки виробам ювелірного та прикладного мистецтва (рис. 2.3.1). Се­ред них — численні печатки з витонченою різьбою, які свідчать про подібність культур Стародавньої Індії та Месопотамії. Мотиви легенди про шумерського ге­роя Гільгамеша зображені на печатках, де вирізьблено фрагмент боротьби між людиною-буйволом та рога­тим тигром або сутичку героя з двома тиграми. На одній з них зображено божество з трьома обличчями, голова якого увінчана рогами (пізніше так стали зо­бражати Шіву — покровителя звірів).

Для хараппськоі цивілізації були дуже популярни­ми теракотові статуетки (тому її іноді називають на­віть теракотовою цивілізацією). Найпопулярніші се­ред них — фігурки Великої Матері, які символізували матір-землю. На них позначені прикраси, підкреслені химерні зачіски.

2.3.1. Бронзова фігурка з Хараппи

У Мохенджо-Даро знайдена велика кількість керамічних виробів, які були розписані чорною фарбою по червоному тлі. На посудини наносили орнамент з зображенням тварин і рослин (подібні візерунки збереглися в індійському мистецтві й сьогодні).

Унікальним хараппським витвором мистецтва є протоіндійське місто. Воно дивує правильністю свого планування. Характерно, що на головних вулицях будинки споруджували в один ряд, створюючи глуху стіну, покриту штукатур­кою та прикрашену розписами. А вхід у будинок знаходився зазвичай на бічній вулиці. Кути будинків — заокруглені, аби за них не чіплялися вози.

У Стародавній Індії існувала багатюща релігійна, наукова та художня літе­ратура численними мовами Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть істо­рія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність по-трактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Найдавніше літературне слово Індії представлене Ведами. Це, як ми вже згадували, сакральні (священні) тексти, що доносять до нас духовний досвід арЇїв. Веди містять гімни богам, ритуальні формули та магічні заклинання. Стиль Вед визначений, насамперед, фольклорною традицією, манерою співу кочівни­ка-пастуха, який співає про те, що бачить. Але Веди з їх нинішньому вигляді — це вже не примітивна поезія: перед нами сповнені високої філософічності розду­ми про всесвіт.

Не було тоді нічого не-сущого, і не було сущого,

Не було ані простору повітря, ані неба над ним.