Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
 Скачать 34.73 Mb.
|
колегії (коледжі), члени яких (від учня до професора) почувають себе колегами, що об'єднані вивченням одної дисципліни. 3.2.3. Чернець-переписувач книг У школах вивчають два цикли дисциплін: це тривіум (тобто перехрестя трьох шляхів) — граматика, риторика та діалектика (філософія) та квадривіум (перехрестя чотирьох шляхів) — арифметика, геометрія, астрономія та музика. усі ці науки вважали «сімома служницями богослов'я». Це називалося також «сім вільних мистецтв». З часом деякі колегії переростають в університети: саме таким шляхом утворилися Сорбонна, Оксфордський і Кембриджський та деякі інші славетні університети Заходу. Якщо порівняти ситуацію з Візантією, то там було, пригадаємо, лише кілька навчальних закладів, які можна визнати школами вищого рівня. Саме з цього моменту західна цивілізація починає міцно укріплювати своє буття на фундаменті наукового знання й доброякісної освіти. Середньовічний університет мав чотири факультети: артистичний (тут вивчали «сім вільних мистецтв»), теологічний, юридичний, медичний. Кожен факультет, як і сьогодні, очолював декан., а університет загалом — ректор. Університети були незалежними від місцевої влади, мали власний суд і право обирати посадових осіб. Тим, хто закінчив університет, присвоювалися наукові ступені: бакалавр (деяким випускникам факультету, що витримали іспит з тривіуму); ліценціат (тим, хто витримав іспит з квадривіуму); магістр (деяким ліценціатам, які закінчили один з попередніх факультетів). Магістрант після складання іспитів мав прочитати лекцію і провести диспут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення, спростувати їх. Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: каблучку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію. Навчання було схоластичним (від лат. schola — «школа» — учена бесіда): з часом це слово стало означати механічне зазубрювання та сліпе прийняття на віру теологічних догматів. Але люди середньовіччя сприймали схоластику інакше; це була справжня школа діалектичного мислення, і, як зауважив знавець питання Б. Майоров, автор книги про середньовічну філософію, колиска західного раціоналізму. До того ж викладання орієнтоване було зовсім не на пасивне засвоєння знань: поряд з лекціями звичайними були й різноманітні диспути. Навчання велося латиною. Оскільки всі науки вважалися «служницями теології», то доведення буття Божого сприймалося як почесне завдання будь-якої дисципліни. Мета лекцій зводилась до коментування Біблії. Однак характерною рисою західного середньовічного «розумування», на відміну від візантійської думки, було чітке й тверезе розрізнення інтелектуальної моделі та реальних речей. Цікавою є суперечка двох філософських шкіл — номіналістів та реалістів — щодо існування абстрактних понять типу «доброчинність», «справедливість» тощо: перші вважали, що це лише слова; другі — що це вияви якоїсь тілесної субстанції, Інтерес до властивостей реальних речей та технічного винахідництва яскраво виявився у діяльності Альберта Великого, видатного теолога, знавця Арісто-теля, автора підсумкової праці «5итта іЬеоІо^іа». Він залишив єпископський сан, аби мати час для практично-наукових занять. Займався фізикою, хімією, ботанікою, механікою. Переказують, що він начебто сконструював робота, який говорив людською мовою (І був розбитий переляканим Томою Аквінантом, учнем Альберта, коли металева істота заговорила до нього). Вченого мали за чаклуна, бо ж в західній богословській думці чітко розрізняли творчість та винахідництво: Творцем був Бог, а винахідником (майстром) — диявол. Та врешті католицька церква титулувала Альберта як «універсального доктора». Завдяки цьому західному інтересу до природи та конструюванню артефактів навіть у рамках суворо догматичного мислення поступово вимальовувалася інша методологія думки, яка полягала в застосуванні не дедукції (від загального до часткового), а індукції (від часткового до загального). Пов'язують такий перехід з ім'ям видатного теолога Оксфордського університету XIII ст. Роджера Бекона. Він стверджував, що мета науки — вивчати природу та примусити Ті слугувати людям. Вважають, що Бекон вперше запровадив математичні методи та експеримент, прагнучи практичних результатів знання. Вивчаючи оптику, він передбачив винахід телескопа та мікроскопа: «Прозорі тіла можуть бути так опрацьовані, шо віддалені тіла видаватимуться  3.2.4. Германьска прикраса близькими, й навпаки. На неймовірній відстані можна буде читати найменші літери й розрізняти найдрібніші речі, роздивлятися зірки, де забажаємо, приховане стане видимим». Вчений проводив також досліди з магнітною стрілкою. Дехто приписує йому (незалежно від китайців) винахід пороху. Врешті-решт, наукова думка Заходу починає тяжіти вже до конкретних і практичних проблем, що виникають у повсякденному житті людини. Характерне, наприклад, дослідження французького математика Ніколя Орема (XV ст.) «Про походження, сутність і обіг грошей». На початку XIV ст. італійський капітан Флавіо Джіойя вдосконалив компас, внаслідок чого прилад набув сучасного вигляду. До того часу магнітна стрілка розташовувалась в скляній посудині з водою та підтримувалась солом'яним або пробковим поплавцем. Джіойя закріпив її на нерухомому вістрі та помістив весь прилад до шухляди зі скляним верхом. Завдяки цьому компас став більш точним та зручнішим у користуванні. У XIII ст. Віттелій в багатотомному трактаті «Перспектива» пояснив явище веселки як результат заломлення сонячних променів. У цей же час Леонардо Пізанський описав відкритий ним спосіб обчислення числа «пі» («Практична геометрія») та виклав методику розв'язання невизначених рівнянь («Книга про квадрати»), 3.2.6. Літературно-митецьке життя Західної Європи в середні віки. Культура варварів була значно нижчою за римську. Вони не вміли, як римляни, будувати досконалі кам'яні споруди, людину в мистецтві зображали досить примітивно, проте майстерно покривали орнаментом та різьбленням вироби з металу, дерева, кістки. Найчастіше в орнаменті зображали боротьбу фантастичних чудовиськ та птахів, Спочатку (У—УІІІ ст.) в більшій частині Західної Європи провідна роль належала художнім традиціям варварських районів. Тоді мало розвиненим було образотворче мистецтво, проте збереглося чимало зразків художніх ремесел: вироби з металів, прикрашені коштовним камінням, (пряжки, зброя та ін.), різьблення по дереву тощо (рис. 3.2.4). Але поступово «варвари» асимілювалися з корінним населенням. І, хоча образи фантастичних чудовиськ — сліди давніх вірувань — ще довго зберігалися потім у західноєвропейському мистецтві, в культуру цих племен вже проникають античні й християнські традиції культури корінного населення. Культура західноєвропейського середньовіччя прагнула зрівнятися з римськими зразками. Першим значним свідченням цього був романський стиль у мистецтві (XI— XII ст.) Він належить до епохи, що почалася після розпаду імперії Карла Великого. Це був перший загальноєвропейський визначний стиль, який підкорив собі численні місцеві традиції і виявився на всіх рівнях художнього пошуку — від архітектури до дрібної пластики й навіть музики. Основна ідея його полягає в прагненні відродити римську велич та монументальність, римський стиль,  3.2.5. Романський храм хоча вміння митців цієї епохи аж ніяк не можна було зрівняти з умінням античних майстрів. Найяскравіше романський стиль виявляється у Німеччині та франції, хоча вплив його простежується аж до просторів Київської Русі. Обмін митецьким досвідом між різними областями та країнами зумовив поширення нового стилю по всій середньовічній Європі. Водночас після розриву з Візантією західноєвропейські митці шукають власну художню манеру. «Римська ідея», природно, відіграє свою роль на тлі суперництва з Константинополем. Перш за все, слід звернути увагу на романську архітектуру. З початку XI ст. в Європі починається будівництво кам'яних споруд, які витісняють дерев'яні будівлі. Будівельники чимало запозичили з архітектури Стародавнього Риму (арки, склепіння, архітектурні прикраси). Головні типи споруд цього часу — храм, монастир і лицарський замок. Домінувала церковна архітектура. Створювалися монастирські ансамблі. Монастирі будували за певним планом. Навколо двору, обнесеного аркадою, розташовували келії, різні службові приміщення, центрові всього ансамблю був храм. 'Романський храм — це велика споруда з високими вежами та напівкруглими арками (рис. 3.2.5). Стіни храмів були масивними, а вікна — дуже вузькими. Ці риси надавали романському храму величі та ґрунтовності. Храм схожий на фортецю і служив нею під час війни. Та не ця функція була основною. Оскільки саме церква стала місцем зібрання людей в середньовічному суспільстві, вона об'єднувала особистості та народи єдиною вірою, насаджувала єдину мораль, то природно, що саме до церкви приходили люди у сумні та радісні хвилини, Церкви зводили на пагорбах, використовуючи особливості західноєвропейського ландшафту: середньовічний собор33 височів над містом, ніби ковчег біблійного Ноя над водами потопу: церква нагадувала корабель спасіння в морі житейському. Перейнявши ранньохристиянський культурний досвід, романські зодчі утверджували в церковній архітектурі тип базиліки, традиційні візантійські абсиду та трансепт, входи з трьох сторін світу. Досить часто зберігаються також куполи та підкупольний простір, система напівкруглих арок, коли, як і у візантійській церкві, все підпорядковане центральному куполу, образу неба. Проте виникають і класичні базиліки з підвищеною над бічними навами центральною навою. У дороманських базиліках над видовженим внутрішнім .    3.2.6. Фасади романських церков простором нави лежала просто пласка стеля. Романські зодчі перейшли до аркового, напівкруглого склепіння центральної нави. Воно було різних типів (циліндричне, хрестове, зімкнене тощо). У церквах типу «зали» всі три нави мали однакову висоту. Чимало елементів в романській архітектурі запозичено з Візантії, водночас — це принципово нова архітектура. Навіть куполи вже не обов'язково сфероїдальні — вони бувають подібні до намету або чотиригоанної призми; на них зверху встановлюються циліндричні «ліхтарі» з додатковим малим куполом (рис. 3.2.6). У візантійців вівтар заглиблено в апсиду, відокремлено іконостасом. В романській базиліці навіть за наявності апсиди зір ніде не зупиняється, прямуючи до відкритого вівтаря. Вхід до романської церкви починається з дзвіниці-вежі (часом — симетрично подвоєної з обох сторін фасаду). За візантійською традицією дзвіниця скромна, невисока й навіть стоїть окремо від церкви. Характерний приклад романського храму — церква сен-Сернен у Тулузі. Масивні дзвіниці західного фасаду (головний вхід) та видовжена башта над середохрестям (центром церкви) творять рух угору, до неба. Водночас це. врівноважується «земним», горизонтальним планом: приміїцення, де перебувають люди, сильно витягнуте і в довжину — як типова базиліка, і в ширину (цілих п'ять нав замість звичайних трьох). Таке планування створює настрій спокою, почуття захищеності й стабільності. Світські споруди також відображали дух епохи. Лицарська замки зводили на високому пагорбі або крутому березі річки- Стіни та роьи оточували двір, в центрі якого розташовувалась висока вежа — донжон. Ця вежа, що мала декілька поверхів, слугувала житлом володареві замку та була останнім прикриттям захисників у випадку облоги. Парадні зали лицарських замків прикрашали скульптури, живопис, килими. Місто також обносили високими кам'яними стінами, які з'єднувалися численними вежами. У цей час частими були війни, тому архітектура слугувала і практичним цілям: будинки були захистом від нападів. Цим і пояснюється те, що всі романські будинки мають вигляд фортець: масивні стіни, вузькі вікна, високі вежі, з яких можна спостерігати за ворогом. Типову картину являв, наприклад, французький міський ансамбль. «Протягом XI—XII ст. формувався й тип французького середньовічного міста. В романську епоху серед невисоких дерев'яних, глинобитних або цегляних будиночків виділялися будинки заможних громадян та подібний до невеликого замку палац єпископа, або місцевого феодала. Поступово склався й тип великого житлового будинку, менш суворого та войовничого за своїм виглядом, аніж феодальний замок. З ХП ст. почали будувати й перші кам'яні ратуші...».  3.2.7. Розп ятгя в сооорі у Кельт Форми романських споруд були простими, та їх прикрашали скульптурами — статуями та рельєфами (західна традиція дозволяла ікону у вигляді скульптури) і живописом на християнські сюжети. Іноді зображались і світські, проте важливі для суспільства події та особи. Характерне «Розп'яття у Кельнському соборі», сповнене трагізму (рис. 3.2.7). Підкреслено'глибокими зморшками обвислість мертвого тіла Христа; голова розіп'ятого безсило впала на груди; зав'язана тяжкими складками пов'язка на тілі доповнює ритми скуйовдженого довгого волосся. Все вирізьблено твердою, впевненою рукою, і деякий примітивізм у деталях лише підкреслює силу й монументальність образу. Стіни храмів часом прикрашалися, окрім скульптури та живопису, ще й тканими килимами. Так, килим із Байє (Франція) є одним з небагатьох художніх творів романського часу, що відображає історичні події. Це сімдесятиметрова смуга тканини (при висоті 5 м) з вишитими на ній сценами завоювання Англії норманами, яка слугувала для прикрашення церкви й нагадувала про героїчне минуле. Тут багато точно зображених деталей (одяг, озброєння, форма кораблів). Романські художники не прагнули створити «реальну» картину світу, тому зображення відверто умовні. Наприклад, щоби показати, що подія відбувається на лоні природи, спрощено зображали дерево або скелю. Схематично зображений храм або просто ряд арок поруч з дійовою особою означав, що подія відбувається всередині храму. Зображення людей також спростилися та стали більш примітивними порівняно з античністю. Церква забороняла тоді вивчати людське тіло. Тому статуї або живописні зображення святих теж умовні, фігури на картинах виглядають не об'ємними, а пласкими. Розмір фігур залежав від ієрархії: Христос був більший за янголів та 'апостолів, а ті, в свою чергу, — більші за звичайних людей. Головним для середньовічного художника було втілити ідею, ідеал, навчити, а не дати життєво правдиве зображення (рис, 3.2.8). Раціоналізм західної свідомості виявився в широкому використанні у розписах церков замість повного зображення того чи іншого святого лише його емблеми (Богоматір — червона ружа, свята Агнеса — агнець, Анто-ній Падуанський — лілія, Франциск Асизький — стигмати, Ієронім — лев і кардинальський капелюх тощо). Епоха варварства позначилася на романському мистецтві, тому іноді поряд зі святими можна зустріти зображення фантастичних тварин і птахів, які прийшли з давніх язичницьких культів, хоча тепер ця традиція переосмислюється як багатство створеної Богом природи. Однак натури тут мало Для мистецтва того часу радше характерна любов до незвичайного, фантастич ного. Тому так часто трапляються, наприклад, сцени з Апокаліпсису Іоаиа в яких митця приваблюють усілякі фантастичні істоти. Але загалом у романську епоху прикрашання церков, на відміну від візан тійського звичаю, радше засуджувалося. Наприклад, видатний церковний дія' епохи Бернард Клервоський (XI—XII ст.) наказав забрати всі прикраси з церкої м. Мілана (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним став ленням до розкоші й пишнот у церкві. «Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тил більше, чим більше накладено фарб... І до того,ж поміщають у церкві не вінці вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш, нія лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать пере,; очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що блищить коштовностями...». Наприкінці XI йшов новий стиль на початку XII ст. на зміну романському мистецтву при готичний, що розвивався до XIV ст. Назва стилю походить від імені германського племені готів. Термін готикі виникає в Італії в епоху Відродження. Насправді готичний стиль започаткувал» ще хрестоносці (церква Гробу Богоматері, храм Гробу Господнього у Єрусалимі) М.  3.2.9. Собор Паризької Богоматері. Південний фасад Готичне мистецтво було поширене по всій Європі, але раніше та повніше за все воно виявилося у Франції. Провідним видом мистецтва в епоху готики залишається церковна архітектура, собори, які зводилися на одному з центральних майданів міста. На відміну від романських храмів, що були масивними та фундаментальними, готичний, за принципами клюнійської реформи, був втіленням легкості. Зодчі цих храмів були майстернішими за романських будівельників. Вони змогли полегшити конструкцію будівель, прорізавши високі вікна та легкі арки, |