Поняття про культуру. У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста

• Название: У матенадарані музеї рукописів Вірменії зберігається величезний ста
• Анкор: Поняття про культуру.doc
• Дата: 18.03.2018
• Размер: 34.73 Mb.
• Имя файла: Поняття про культуру.doc
• Тип: Документы; #16836
• страница: 12 из 39

що в місцевості Лікія. Довідуємося, що він рятував життя невин-но засудженим, виступав проти єресі Арія і навіть, за переказом, дав на Соборі ляпаса творцеві нової єресі (яка жива людська риса!). Його здавна вважали покровителем усіх убогих і нужденних, зокрема — подорожуючих, особливо ж морем,

Високо шанувався також Олексій. Він, син заможних людей, покинуп от­чий дім в день власного весілля, аби цілком віддатися молитвам та добрим справам. Життя його пройшло в м. Едесі (Мала Азія): тут Олексій роздавав зібрану ним милостиню іншим злидарям, безперестанно молився, викликаючи глибоку пошану у людей. Помер він, за житієм, невпізнаним у комірці будин­ку своїх батьків, куди через багато років повернувся, аби Їм таємно послужити.

Аскетизм, зречення всього земного загострилися з появою чернецтва у християнізованому «грецькому» Єгипті (III ст.). Св. Антоній прожив життя самітником у пустелі, приборкуючи хтиві бажання плоті. Житія цих подвиж­ників, записані їхніми учнями та шанувальниками, утверджували Ідеал люди­ни, яка хоче пробудити в собі затьмарений гріхом образ Божий, стати за життя осяяним небесним світлом.

Це не означає, що духовне життя у Візантії було безхмарним. Після катакомб­ного періоду переслідувань почалася ера вільної думки, контамінація з християн­ством ідей язичницької філософії. І це зумовило виникнення доктрин, які загро­жували гармонійній системі християнських цінностей.

Виникли єресі («особливі вчення») — на зразок аріанства (вчення Арія, іцо Христос є творіння Бога, а не Син Божий, тобто — заперечення Трійці), богомилів (матеріальний світ створений не Богом, а дияволом)⁵, іконоборців (ікони суть ідоли), монофізитів, які вважали, що Христос мав лише одну — Божественну — природу, і його страждання на хресті — чиста «видимість»;

були й численні інші єресі — практично вони протягом століть розбурхували християнську громаду, вселяли зневіру або' відчай, а часом ставили суспільство на межу громадянської війни.

Патристам довелося також боротися з поганською реакцією, коли імпера­тор Юліан-Відступник, який прагнув поновити стару віру, хотів заборонити християнам користуватися плодами язичницької вченості та полишити їх на самому лише ґрунті єврейської Біблії.

Візантійські Отці церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали новий для античного світу напрям: проповідь Слова Божого, хоча суто літературну та художньо-митецьку культуру античності також не відхиляли.

Перемогли ті церковні діячі, що виступали за вільний і широкий розвиток християнства, але за умови твердої опори на цінності Біблії. Водночас вони санк­ціонували збереження й розвиток у рамках церковної культури елементів антич­ної культури (філософи, архітектури та живопису, риторики, античного природо­знавства тощо).

Проте церква в тому вигляді, в якому вона склалася у Візантії, при всіх ЇЇ духовних досягненнях, не мала достатньої самостійності, її повсякденним жит­тям і Соборами занадто часто керували імператори, які привласнили собі пра­во вищого суду в духовних і мирських питаннях. Тобто Візантії був властивий цезарепапізм, уявлення, ніби світський володар (цезар) має право остаточного керівництва і в духовній галузі (іншими словами — має функцію «папи», керівника церкви). Бувало, що імператори втручалися й в рішення Вселенсь­ких Соборів. Бували й імператори-єретики (наприклад, іконоборці), що утис­кували Православ'я. Це входило в протиріччя з біблійною тезою «Священство вище від царства» і з загальноцерковним положенням, сформульованим у трактаті Августина «Град Божий»: автор, спостерігаючи загибель Західної Римської імпе­рії, дійшов висновку, що християнинові слід будувати, перш за все, Небесний Єрусалим, а не тимчасовий Град Земний. Церква за ідеєю була начебто «дер­жавою в державі», а християни мали вважати себе від початку громадянами Граду Небесного.

Отож, церква, не розділена іце на західну та східну, поставала як єдиний організм. Від початку природно з'явилося питання про авторитети духовні, що функціонують незалежно від світської влади Імператора. В церкві раннього середньовіччя були, окрім дияконів, священиків та єпископів, чотири вищі авторитети — чотири патріархи (в древніх центрах християнства — Єрусали­мі, Александрії, антіохії та Римі), які незалежно керували церковним життям у своїх областях. З підвищенням ролі Константинополя у ньому було створено патріархат, який в силу могутності Візантїї став вважатися вселенським, керівним.

На Заході ж склався незалежний від Константинополя тип відносин між державою та церквою. Після розпаду централізованої Західно-римської монархії зв'язок між молодими напівварварськими державами, що виникли на руїнах Західного Риму, тримався саме на єдності церкви. ЇЇ глава залишився в старому, звичному центрі — Римі, посилаючись на те, що колись сам апостол Петро, учень Христа, котрому Христос заповів за Євангелієм «ключі від Царства Небе­сного», був першим римським єпископом. Римські єпископи почали іменувати себе папами (отцями), бо від самого початку мали особливий авторитет, ося­яний пам'яттю про першоапостола Петра. Це дратувало імператорів Візантії, котрі прагнули, щоб усі без винятку єпископи підкорялися їм та константино­польському патріархові.

Природно, що з плином часу на Сході та на Заході у сфері церковної

культури з'явилося чимало.дрібних відмінностей, В латинському обряді прича­щали прісним хлібом (аналог єврейської маци, бо вважали, що Тайна Вечеря була святкуванням юдейської Пасхи; на Сході ж причащали звичайним дріж­джовим хлібом, вважаючи, що Тайна Вечеря відбулася в переддень юдейської Пасхи. Латиняни давали мирянам у причасті лише хліб — Тіло Христове, а священики споживали у причасті ще й вино — Кров Христову. На Сході ж подавали у вигляді причастя і хліб, і вино всім. На Заході в певні моменти літургії можна було сидіти. На Сході — тільки стояти. На Заході служба Божа включала і спів, і гру на музичних інструментах. На Сході дозволявся лише живий голос співака. Латинські єпископи носили на знак духовної влади перс­ні, на Сході це не поширилося. З плином часу формувалися й інші численні дрібні відмінності.

До 1054 р, прихована віддавна суперечка загострилася через висунуту захі­дними богословами нову догматичну проблему: чи можна вважати, що одна з трьох осіб Святої Трійці, а саме — Святий Дух — походить не тільки від Бога-Отця, але й від Сина — Ісуса Христа? Прихильників такого погляду було більше на Заході, і Візантія оголосила цю версію єрессю. У 1054 р. владний патріарх Константинополя Михаїл Керуларій, який маніпулював імператором, пориває із західною римською церквою. Справжньою ж причиною розколу стала боротьба за владу та вплив у церкві, по суті — конфлікт між інтересами, візантійського імператора і римського папи.

Відтоді візантійська церква почала іменувати себе православною (ортодок­сальною, тобто «такою, що правильно славить Бога»). Західна ж церква відте­пер іменувала себе католицькою (всесвітньою), вважаючи свою східну сестру схизматичною (відокремленою). Відтоді культура під проводом церкви в схід­но-православному та західно-католицькому регіонах почала розвиватися різни­ми шляхами. З часом відмінності у віровченні та культі ааіж православ'ям та католицизмом зростатимуть.

3.1.3. Політичний устрій та юстиція у Візантії. У Візантії спочатку водночас з рабством процвітали вільна селянська праця, міста, торгівля, ремес­ла. Рабство поступово щезло, зате вільні селяни стали кріпаками. Зміцнювалась централізована влада імператора, який спирався на розгалужений бюрократич­ний апарат. Цікаво, що на вищі чиновницькі посади тут ставили євнухів

(кастратів), вважаючи, що вони працюватимуть не для себе (сім'ї в них бути не могло), а для імператора й держави. Імператори вели численні війни, намагаю­чись посилити вплив Візантії у світі і одночасно прагнучи встановити стабільність її у власній державі, закріпити особистий авторитет.

Один з видатних імператорів Візантії Юстиніан (У—УІ ст.) створив на ос­нові римського права звід законів — Кодекс Юстиніана, що мав регулювати життя візантійців. У ньому існували паралельно норми права світського й церков­ного. Зокрема, були закріплені такі моменти, як самовладність монарха, кріпац­тво селян, система світського феодалізму та правила існування церковного орга­нізму (хоча зсередини церковне життя регламентувалося власним кодексом, іцо називався «Номоканон»). У Константинополі була навіть вища юридична шко­ла — рідкість для Східної Європи того періоду.

З.Ї.4. Наука та освіта. Загалом Візантія втримала основи давньогрецької вченості, хоча тут часом набували статусу справжньої науки дивні фантазії (візан­тійці вважали, наприклад, що в Індії живуть люди з собачими головами і т. ін.). Популярною була збірка під назвою «Фізіолог», в якій реальні факти з життя природи чергувались з фантастичними вигадками.

Водночас візантійці продовжували вдосконалювати й вивчати природничі науки та математику. Візантійський вчений — Леон Математик (Лев Філо­соф) запровадив літерне позначення числових величин. Відомий він також як винахідник та механік, що розробив систему світлової сигналізації, яка викори­стовувалася у воєнних операціях. Серед його інженерних досягнень — відомі статуї левів і птахів, які рикали, співали та рухалися завдяки використанню енергії води. Він був одним з ініціаторів створення вищої школи в Константино­полі, спрямованої на вивчення суто світських, зокрема природничих наук.

Продовжувались у Візантії і традиції античної географи. Не було забуте й учення про кулеподібність Землі, хоча тут з'являється і характерна постать Козьми Індікоплова, купця, який, ставши у похилому віці монахом, створив «нову» картину Всесвіту; Земля — це прямокутний острів, оточений океаном; Сонце, Місяць і зірки, створені для її освітлення та календарних підрахунків, рухають янголи,

У галузі медицини уславлені були імена Орибасія, автора поширеної «Медичної енциклопедії» (76 томів), Нїкшби, що написав «Підручник з хірургії», Симона Сіфа, якому належить «Книга про властивості Їжі», Ніколая Міркеса, що дослід­жував проблеми фармакопеї, та ін.

У війнах візантійці часто перемагали завдяки використанню винайденого Їхніми вченими так званого «грецького вогню» — запалювальної суміші на осно­ві нафти, селітри та ін.

Гуманітарні науки переважали. Традиційний інтерес викликала у візантій­ців історія. Євсевій Кесарійський спробував у своїй «Церковній історії» змалю­вати в християнському дусі спрямованість і логіку історичного процесу; зокрема, чималу увагу він приділив нарису середньовічної теологічної літератури. Користува­лася широкою популярністю (зокрема в Київській Русі) «Всесвітня хроніка» Іоа-на Малали, в якій біблійна концепція ілюструвалася подекуди як реальними історичними фактами, так і елементами язичницьких міфів. Варто згадати та­кож таких істориків, як Георгій Амартол, Лев Дракон, Нікіта Хоніат та ін.

Хоча астрономію в той час майже витіснила астрологія, всесвітній резонанс отримали історико-хронологічні обчислення Діонісія Малого, який визначив дату

Різдва Христового 25 грудня і поклав початок літочислення «нової ери» від 1-го року — «Anno Domini» (букв. латинською мовою — «літо Господнє», цитата зі Старого Заповіту про -прихід Месії).

У Візантії існували численні середні школи (риторичні, філософські, бого­словські) та вищі — юридична і медична. Існував Константинопольський уні­верситет (так званий «Аудиторій»), призначений для підготовки вищих держав­них мужів: тут викладали філософію, фізику, біологію, медицину, право.

3.1.5. Мштецтво та література у Візантії. На початку середніх віків Візантія залишилась єдиною берегинею елліністичних традицій. Водночас її культу­ра ввібрала багато елементів культури Ізраїлю, Ірану, Єгипту, Сирії — достатньо назвати хоча б вплив Біблії, який поставив слово в центр всієї культури (пригадай­мо, — у стародавніх греків центром уваги були зорові або пластичні мистецтва).

Візантія створила багатющу, своєрідну літературу, про яку, на жаль, сучас­на людина знає дуже мало. Для того, щоб уявити собі природу цієї літератури, слід зрозуміти, що вона була вже не художньою, як у стародавніх греків, а теологічною — переважно, коментарем до Біблії. Світська антична традиція (наприклад, пригодницькі романи та ін.) не стала визначальною.

Серед численних діячів церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають Василія Великого. Він вчився в Афінах на ритора, та змолоду став аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріанами мав величезний вплив на людей- Виявив він і талант літератора, наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував Плутарха з його орієнтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія Великого «Про те, як молоді люди можуть здобути користь з поганських кни­жок», створений певною мірою під впливом трактату Плутарха «Про те, як юнакові читати поетів», Зацікавив Василія і Платон з його моралістичною кри­тикою поезії. Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати у язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків; «у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищого мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всіма способами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми 6 не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини».

Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Александрії та Афін, товаришував з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху Їхньо­го торжества. Був єпископом Константинопольським. Доживав віку в своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні. Від Василія Великого він відрізнявся тим, що більше тяжів до самовияву, сповідальності, його цікавили, передусім, питання сенсу людського життя. У старості писав
вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидак­тичні поеми. У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: «Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якцр знайдеш, що моє безголосся краше від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави»⁹. Збереглося понад 200 листів, що поряд з богословськими питаннями торкаються приватно­го життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіографічний жанр. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика.

Григорій Міський, брат Василія Великого, а молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом Ніси, зазнав гоніння від аріан. Григорій Ніський був схильним до філософських роздумів, завдяки цьому здобув славу коментатора Біблії. Він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував « Пісню над піснями» як алегорію любові людської душі до Бога. пояснював Псалтир як «сходинки духу», вбачав у Книзі Екклезіаста рух від чуттєвого світу до духовного, пропагуючи аскетичну ідею «життя за Богом». Важливим є трактат Григорія Міського «Проти вчення про долю» — полеміка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини, не лишаючи Їй свободи вибору). Особливий інтерес викликають космологічні твори Григорія Ніського, в яких він стверджував, шо світ, створений Божим словом, за шість днів творіння впорядкувався за законами природи, без участі Бога.

Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іван Золотоустий. Він навчався риторики у відомого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни «переманили» учня. Від Ліванія він запози­чив блискучі прийоми гри словом. Потім Іван жив аскетом у Сирії, був архієписко­пом Константинополя, але викликав ненависть імператриці своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер. Іван Золотоустий був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. Він витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. До наших днів дійшло більше двох тисяч списків його творів. Неабияку увагу приділяв Іван Золотоустий внутрішнім протиріччям людини, складності її натури, Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іван Золото­устий вдається до яскравого змалювання людських пристрастей: «Завжди, а тепер особливо, пора сказати: «Марнота марнот, геть все марнота. Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескання, хорово­ди, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів? Все минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня». Іван Золотоустий імпровізував «на ходу», за ним ледве встигали скорописці. Він був і є ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі для України.
Особливо варто виділити вчення Діонісія Ареопагіта, який створив основи християнського спіритуалізму (духовності). Він стверджує, що духовне начало вище від тілесного, як небо вище від землі; золотистий колір неба мислиться у нього найблагороднішим — кольором святості; світло розлите у світі прихова­но й рівномірно, що повинно відтворюватися в іконопису тощо.

Цікаве також більш пізнє вчення Григорія Палами, який обґрунтував ідею ісіхазму (від грецьк. «мовчання»): в повсякденному житті потрібно мовчати, не розпорошувати себе на пусті речі, щоб сконденсувати духовну енергію, яка виливається в культурну творчість; мовчальник повинен споглядати внутрішнім поглядом світло Фавору — гори, на якій за Євангелієм Христос набув свого справжнього вигляду Небожителя,