философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
Концепція − це система взаємопов’язаних наукових положень, котрі використовує дослідник для досягнення результату. Концепція може ґрунтуватись на загальновизнаних теоріях певної наукової школи, а може бути авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. Це форма наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, але, на відміну від теорії, вона ще не може бути втілена у чітку логічну систему точних наукових понять. Гіпотеза і теорія як форми наукового пізнання. Гіпотеза− це форма теоретичного знання та метод розвитку наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів розв’язання проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є методом розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв’язання будь-якої конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою в процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередня була безкорисною на певному етапі пізнання: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової. Як форма теоретичного знання гіпотеза повинна відповідати таким вимогам: Повинна бути простою, відповідати установленим в науці законам. Повинна бути узгоджена з фактичним матеріалом, тобто вона має пояснювати всі наявні достовірні факти. Не повинна мати в собі суперечності, які забороняються законами формальної логіки. У той же час суперечності, що відображають суперечності об'єктивної дійсності, необхідні. Має бути такою, щоб її можна було застосувати для більш широкого кола споріднених об'єктів, а не тільки для тих, для пояснення яких вона була висунута. Повинна допускати можливість доведення чи заперечення. Гіпотеза як метод розвитку теоретичного знання у своєму застосуванні проходить кілька етапів: Робиться спроба пояснити явище, що досліджується, на основі відомих фактів. Якщо це неможливо, то робиться наступний крок. Висувається припущення про причини і закономірності даного явища, його властивостей, відношень, етапів розвитку тощо. На цьому етапі висунуте припущення є вірогідним знанням. Часто висуваються кілька припущень для пояснення одного і того явища. Висунуті припущення оцінюються з точки зору їх ефективності та можливостей доведення і відбирають найбільш обгрунтовані. Розгортання висунутого припущення в цілісну систему знання і дедуктивне виведення із нього наслідків з метою подальшої емпіричної перевірки. Дослідна, експериментальна перевірка висунутих із гіпотези наслідків. У результаті чого гіпотеза або переходить у ранг теорії, або відкидається. Теорія − це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має злагоджену логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія, на відміну від гіпотези, є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв'язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще не відомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Основнікомпонентитеоріїтакі: Емпірична основа − безліч зафіксованих у даній гвлузі знань фактів, отриманих в експерименті, які вимагають теоретичного обгрунтування. Вихідні основи − фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми тощо. Ідеалізовані об'єкти — абстрактні моделі суттєвих властивостей і зв'язків предметів, що вивчаються (наприклад, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ тощо). Логіка теорії − сукупність певних правил і засобів доведення, націлених на пояснення структури і зміни знання. Філософські установки і ціннісні фактори. Сукупність законів і тверджень, виведених як наслідки із основних положень теорії відповідно до конкретних принципів. Основні функції теорії такі: Синтетична функція − поєднання окремих достовірних знань в єдину, цілісну систему. Пояснювальна функція — виявлення причинних й інших залежностей, розмаїття зв'язків даного явища, його суттєвих характеристик, законів його походження і розвитку тощо. Методологічна функція — на базі теорії формулюються різноманітні методи, способи і прийому дослідної діяльності; Прогностична — функція передбачення. На основі теоретичних уявлень про наявний стан відомих явищ роблять висновки про існування невідомих раніше фактів, об'єктів або їх властивостей. Практична функція − втілення в реальну дійсність, керівництво до дії. Ключовий елемент теорії, його ядро − закон. Закон можна визначити як об'єктивний, суттєвий, необхідний, внутрішній, сталий, повторювальний зв'язок між явищами, процесами. Основна задача наукового дослідження − знайти закони даної предметної галузі, певної сфери дійсності, втілити їх у поняттях, абстракціях, ідеях, принципах, теоріях. Поняття суспільства. Розвиток суспільства як природно - історичний процес. Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Суспільство — це форма спільної життєдіяльності людей, яка організована на засадах соціальних норм, структур і стандартів та у відповідності із вищими духовними орієнтаціями людини. Суспільством називають як загальну форму організації людської життєдіяльності (в цьому сенсі суспільство протистоїть природі), так і конкретні прояви такої форми (наприклад, ліберальне суспільство, розвинене суспільство, цивілізоване суспільство та ін.). Всі процеси, що відбуваються в природі, що не залежать від волі і свідомості людини. Вони є об'єктивними або природними. Тому і закони, що керують явищами природи, об'єктивні. Чи можуть існувати об'єктивні закони розвитку суспільства, тобто закони, які не залежать від волі і свідомості людей? Адже сама діяльність людей має дві взаємопов'язані сторони - матеріальну і духовну. Основоположники марксизму-ленінізму відповідали на це питання ствердно. Узагальнюючи досвід історії, вони прийшли до висновку, що закони суспільного розвитку діють так само об'єктивно і невідворотно, як закони природи, з тією лише принциповою різницею, що вони прокладають собі дорогу через діяльність людей. Саме тому вони називали розвиток суспільства природничо-історичним процесом. При цьому люди можуть не розуміти, не усвідомлювати, що їх діяльність в кінцевому рахунку поза їхньою волею і намірів підпорядковується об'єктивним суспільним законам. У подібних випадках кажуть, що розвиток суспільства відбувається стихійно. Стихійність не означає, що люди діють абсолютно несвідомо. Це взагалі неможливо, якщо мова йде про нормальних, здорових людей. На стадії стихійного розвитку люди усвідомлюють і формулюють лише безпосередні особисті і групові цілі і вибирають засоби для їх вирішення, не спираючись на знання законів суспільного розвитку. У цьому випадку результати їх діяльності можуть виявитися не відповідними поставленими цілями. Якщо ж люди усвідомлюють справжні закономірності суспільного розвитку, то їх діяльність в повному розумінні слова є свідомою. На стадії свідомої громадської діяльності її результати повніше відповідають поставленим цілям і призводять до їх досягнення, оскільки в цьому випадку самі цілі ставляться і формуються з урахуванням об'єктивних історичних закономірностей. Разом з тим не слід думати, що усвідомлення об'єктивної соціальної реальності і розуміння закономірностей її розвитку - проста і легка справа, якесь раптове прозріння. Таке усвідомлення рідко буває всебічним, повним, глибоким і, як правило, відбувається в тривалій і складній боротьбі. Реальні, живі люди в реальному, а не у вигаданому житты переслідують насамперед свої особисті чи групові цілі. Вони замислюються головним чином над подіями і обставинами сьогоднішнього дня і найближчого майбутнього. Їх думками і вчинками керують різні бажання, наміри, захоплення, пристрасті. Вони нерідко жертвують істиною, справедливістю, почуттям обов'язку заради своїх вигод і задоволень. На їх погляди, на їх свідомість і на глибину розуміння ними закономірностей реального світу і суспільного розвитку впливають виховання, умови життя, класове становище, а отже, і ідеологічна боротьба, і зіткнення світоглядів. Зважаючи на це усвідомлення соціальної реальності схильне найрізноманітнішим, часом прямо протилежним впливам, що утрудняє таке усвідомлення, а то і призводить до його прямого спотворення, до того, що К. Маркс називав «хибною свідомістю». Саме тому так важливо усвідомити собі, які чинники і механізми є визначальними в процесі усвідомлення соціальної реальності і її закономірностей. Розуміння історії суспільства як природничо-історичного процесу базується на визнанні визначальної ролі матеріальної сторони людської діяльності. Разом з тим при цьому враховується, що духовна сторона цієї діяльності відіграє важливу активну роль. Вона може помітно впливати на матеріальну сторону, хоча саме цей вплив визначається і обмежується матеріальними умовами життєдіяльності людей. Для кращого розуміння взаємодії і взаємовпливу цих двох сторін природничо-історичного процесу слід мати на увазі наступні важливі положення, висунуті і обгрунтовані К. Марксом і Ф. Енгельсом. 1. «Історія» не є певна особлива особистість, яка користується людиною як засобом для досягнення своїх цілей. Історія - не що інше, Як діяльність переслідує свої цілі людини ». 2. «... Людство ставить собі завжди тільки такі завдання, які воно може вирішити, так як при найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови її рішення вже є в наявності, або, принаймні, знаходяться в процесі становлення ». З наведених висловлювань добре видно, яку важливу роль відводили основоположники марксизму суспільній свідомості, формулювання цілей і завдань суспільного розвитку. Разом з тим вони постійно підкреслювали, що характер і зміст цих завдань визначаються матеріальними умовами і засобами людської діяльності. Ясно тому, що буржуазні ідеологи, реформісти і ревізіоністи перекручують дійсний стан речей, дорікаючи історичний матеріалізм в тому, що він недооцінює значення духовної сторони людської діяльності. І в той же час вони не можуть зрозуміти, що визнання цілеспрямованої діяльності людей справжнім змістом історії ніяк який суперечить тому, що визначальною стороною цієї діяльності є матеріальні умови і засоби їх здійснення. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття «природа» є похідним від слів «при роді» (тобто родовій общину), «при родах», «при родильниці» (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно. У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття «природа» охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття «матерія». Природа не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в безперервному русі, змінах. Про це говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному розумінні слова є існування речей, підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в себе і суспільство. В іншому розумінні природа – це об’єкт науки, точніше – сукупний об’єкт «наук про природу», природознавство. Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме у цьому розумінні поняття «природа» вживається для характеристики її місця і ролі в системі відносин людини і суспільства до об’єктивної дійсності, розуміння якої протягом розвитку людства історично змінювалося. Таким чином, поняття «природа», «природне середовище» мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування. Протилежне поняттю «природа» – поняття «культура». Не розглядаючи останнє детально (про це йтиме мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне, перетворене людиною, природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме у цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського існування в світі. Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої «матері-природи». Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя. Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою. Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі. Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне – «довкілля». Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають «натуральною природою»), і другу, тобто природу, яка вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури. До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’єктом виробництва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі Економічне життя суспільства. Економічне життя суспільства являє собою сукупність дій членів громадських відносин, які виникають в результаті процесу переміщення і виробництва матеріальних благ. Економічне життя суспільства: поняття і основні елементи Економічне життя суспільства є об’єднаною областю виробництва, розподілу та обміну різних товарів і послуг. Ця сфера складається з таких елементів – людські трудові ресурси, матеріальна база, капітал, який об’єднуэться поняттям продуктивні сили. У процесі виготовлення та обміну товарів і послуг члени суспільства вступають у відносини один з одним, які мають чітку регламентацію – виробничі відносини. Синтез виробничих відносин і продуктивних сил становить економічну сферу життя суспільства, і є його основними елементами. Техніка та технологія Техніка є сукупністю засобів, які були створені людьми для того, щоб задовольнити потреби виробничого і невиробничого характеру. Техніка виступає предметом матеріалізації виробничого досвіду і теоретичних знань, які вдалося накопичити людству в ході його історичного та еволюційного розвитку. У більш вузькому сенсі під поняттям техніки маються на увазі машини, прилади та механізми, які використовуються в різних напрямках. З технікою нерозривно пов’язане таке явище як технологія – сукупність системи виробничих процесів, а також способів виробництва. Техніка та технологія – опора будь-якого виробничого процесу. У ході історичного розвитку техніка і технологія зазнали кардинальні зміни і значно перетворилися. В даний час технологія – це складна структура інноваційних знань, які отримані не з історичного досвіду, а за допомогою дорогих інформаційних досліджень. |