философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
Науково-технічний прогрес Науково-технічний прогрес є взаємозумовленим, єдиним поступальним розвитком техніки і науки, яке характерно виключно для великого машинного виробництва. Прискорення науково-технічного прогресу обумовлюють два чинники: ускладнення і зростання потреб суспільства. Основою безперервності науково-технічного прогресу виступають постійні дослідження, які застосовуються в технології виробництва. Витоки науково-технічного прогресу йдуть у період мануфактурного виробництва, в часи коли відбувалося зближення теоретичних знань і технічної діяльності. Сучасний науково-технічний прогрес характеризується застосуванням не тільки в промисловості, але і в багатьох інших сферах суспільного життя, зокрема охороні здоров’я, освіті, сфері послуг. На основі розробок сучасного науково-технічного прогресу здійснюються найважливіші дослідницькі програми, які в перспективі можуть докорінно змінити світ. Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура. Поняття "спосіб виробництва матеріальних благ" вперше ввели в соціальну філософію Маркс і Енгельс. Кожен спосіб виробництва базується на певному матеріально-технічному базисі. Спосіб виробництва матеріальних благ - це певний вид життєдіяльності людей, певний спосіб добування засобів до життя, необхідних для задоволення матеріальних і духовних потреб. Спосіб виробництва матеріальних благ - діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили - це ті сили (людина, засоби та предмети праці), за допомогою яких суспільство впливає на природу і змінює її. Засоби праці (машини, верстати) - є річ або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці (сировина, допоміжні матеріали). Поділ і кооперація громадських продуктивних сил сприяє розвитку матеріального виробництва і суспільства, вдосконалення знарядь праці, розподілу матеріальних благ, оплати праці. Виробничі відносини - це відносини з приводу власності на засоби виробництва, обміну діяльністю, розподілу і споживання. Матеріальність виробничих відносин виражається в тому, що вони складаються в процесі матеріального виробництва, існують незалежно від свідомості людей, носять об'єктивний характер. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більше того, нові, прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва. Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх. Ця сторона взаємозв"язку між продуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загально-соціологічній тенденції — відповідності виробничих відносин характерові та рівневі розвитку продуктивних сил. І все ж, було б помилково вважати, що виробничі відносини залежать лише від розвитку продуктивних сил. Не можна абсолютизувати цю властивість виробничих відносин, не враховуючи свідомої діяльності людей. Адже люди завжди діяли і діють, вступаючи в певні відносини, свідомо. Об"єктивність встановлення тих чи інших виробничих відносин означає, що їхній характер визначається не станом суспільної свідомості чи свідомості окремої людини, а характером і рівнем розвитку продуктивних сил. Тобто тими можливостями, які створюють для людської діяльності продуктивні сили. Виробничі відносини — це результат людської свідомої діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а залежно від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили. Отже, розвиток засобів задоволення постійно зростаючих потреб людей спричиняє зміни способів виробництва матеріальних благ. Воно характеризується розмаїттям основних форм життя суспільства разом з соціальними, політичними, духовними аспектами, які тісно пов"язані між собою не лише впливом, який вони здійснюють один на одного, а й тим, що мають єдину основу, яка визначає їхній розвиток — матеріальне виробництво. Певна форма матеріального виробництва детермінує, по-перше, відповідну структуру суспільства, по-друге, конкретне ставлення людей до природи. Державний устрій та духовне життя людей визначаються обома цими факторами, а це в свою чергу визначає характер духовного виробництва. Тобто поняття "виробництво" не слід обмежувати лише матеріальним виробництвом, а треба розуміти як життєдіяльність суспільства, суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє основну, визначальну роль. Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом матеріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні характеристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспільства. Трансформується система управління, руйнується стара інфраструктура, заклади, організації, на їхньому місці виникають нові установи та організації. А разом з цим змінюються погляди людей, їхня свідомість, психологія, формуються нові особистості. В цілому набирає нових форм спосіб життя людей. Слід зазначити, що зміни в укладі суспільного життя відбуваються не лише у випадку повної заміни одного способу виробництва іншим. Якщо зміни відбуваються в надрах конкретного способу виробництва, то це теж може викликати певні зміни укладу життя суспільства. Продуктивні сили та виробничі відносини, їх сутність і структура. Продуктивні сили - це ті сили (людина, засоби та предмети праці), за допомогою яких суспільство впливає на природу і змінює її. Засоби праці (машини, верстати) - є річ або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці (сировина, допоміжні матеріали). Структура продуктивних сил: фактори виробництва; робоча сила; предмет праці; засоби праці; засоби виробництва; особистий фактор; речовий фактор. Виробничі відносини - це відносини з приводу власності на засоби виробництва, обміну діяльністю, розподілу і споживання. Матеріальність виробничих відносин виражається в тому, що вони складаються в процесі матеріального виробництва, існують незалежно від свідомості людей, носять об'єктивний характер. Виробничі відносини — це результат людської свідомої діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а залежно від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили. Структура виробничих відносин: неоднорідна і включає в себе: соціально-економічні (виробництво, розподіл, обмін, споживання) і організаційно-економічні відносини (поділ праці, спеціалізація, кооперування, комбінування, організація і управління). Науково - технічна революція: сутність та проблеми розвитку. Науково-технічна революція (НТР) - це корінне, якісне перетворення продуктивних сил на основі перетворення науки в провідний чинник розвитку суспільного виробництва, безпосередню продуктивну силу. У найзагальнішому вигляді науково-технічну революцію можна визначити як корінне, якісне перетворення продуктивних сил суспільства на основі трансформації науки в провідний фактор суспільного виробництва. Цей докорінний переворот у системі продуктивних сил охоплює всі компоненти соціальної системи, суттєво змінює загальний вигляд соціуму та зумовлює його швидкий розвиток. В процесі розгортання науково-технічної революції відбувається зміна не лише процесів виробництва, а й виробничих відносин, взаємин людини як із засобами праці, так і між людьми. Характерними рисами науково-технічної революції можна назвати такі: – якісне перетворення всіх елементів продуктивних сил – знарядь, засобів та предметів праці, а також самого робітника, який перестає бути «обслуговувачем» машин; – зміна характеру та змісту праці, зростання творчої складової в трудових операціях, перекладання основного тягаря виконавської праці на плечі машин; – використання принципово нових джерел енергії та створення нових матеріалів з наперед визначеними властивостями; – зростання ролі міждисциплінарних наукових досліджень, поступове усунення «ізоляції» окремих галузей наукового знання; – суттєве підвищення ролі інформаційної діяльності та засобів масової інформації й комунікації. Науково-технічна революція оптимізує всі види людської діяльності, радикально їх змінює. В галузі науки і техніки з’явилися нові напрями дослідження й проектування (термоядерний синтез, електроніка, біотехнології, клонування тварин, створення квантових і плазмових генераторів, ракетної техніки, полімерних матеріалів тощо); у у промисловості й сільському господарстві впроваджуються комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів, відбуваються хімізація та біологізація праці, її індустріалізація та інтелектаулізація; на транспорті та у зв’язку радикально зросли швидкість руху й коефіцієнт корисної дії, можливості мобільного зв’язку тощо; у побуті підвищилася якість послуг, зросли їх масштаби; у сфері культури чільне місце посіли телевізори, магнітофони, диктофони, електронні музичні інструменти та мультимедійні системи. Соціально - класова структура суспільства. Опорним при дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т.Гоббса «Левіафан»: соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства. Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи. Середні групибільші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад, мешканців одного села, району. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування. Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії. Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави в долині Нілу та в Месопотамії; в середині ІІІ тис. – в басейні Інду; в ІІ тис. – в басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе; в І тис. до н.е. – на більшій часині території Старого світу і в Центральній Америці. Класи виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та внаслідок виникнення економічної нерівності в общині, суспільного розподілу праці, виділення груп людей, які виконували соціальні функції і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших. Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов’язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII – початку ХІХ ст. Специфіку історичного процесу як боротьби класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов’язане марксистське визначення класів. Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів: існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок – С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші); класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші); класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер); Як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака – це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов’язані лише з матеріальним виробництвом, сьогодні є недостатнім, про що свідчить досвід становлення класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві. Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства. Отже, класова боротьба – реальний факт суспільного життя, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, і всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму. Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула, скажімо так, антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Він виключав з історичного процесу середні класи суспільства, заперечував їхню творчу діяльність у суспільному розвитку. Це призводило до ігнорування єдності соціальних об’єднань, їхніх багатоманітних і складних контактів. У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, управлінсько-адміністративні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-економічних, типу класів, то вони «стають», формуються. Це один з характерних наслідків колишньої тоталітарної системи – адже відбулося «розселянювання» селянства і «розкласування» робітничого класу; гасла «Землю – селянам!», «Заводи і фабрики – робітникам!» – були лише деклараціями. Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть нові соціально-економічні спільності. Про формування ж «середнього класу» за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це – наше майбутнє. До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) – наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники). У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значення у житті суспільства інтелігенції як «посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством». Поняття «інтелігенція» (від латин. інтелігенс – знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років. Інтелігенція – це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям «інтелігентність» як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем; про це йшла мова при розгляді професійно-освітньої структури суспільства. В західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні «пласти», або шари, тому замість поняття «класи» треба користуватися поняттям «страти» (від латин. стратум – шар, пласт, геологічний термін); ознаки стратифікації довільні – рід занять, зайнятість, стать, приналежність до політичної партії, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, освіта, кваліфікація тощо; кількість стратів різні автори визначають по-різному – 4, 5, 6, 7, 8, і більше (до 12). До них інколи додають це й престиж (а американці – національність). Друга, певною мірою похідна теорія, що пов’язана з першою і відображає соціальну динаміку, – це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока мобільність, рухливість, пов’язана з переходом з однієї страти до іншої. Відповідно до сказаного існують «соціальні ескалатори», або «ліфти», з допомогою яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища, – це «вертикальна мобільність». «Ліфтами» такої мобільності є: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика – можна зробити політичну кар’єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква – тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди. Окрім «вертикальної мобільності», коли люди «підіймаються та спускаються, як ліфти в установах» (за термінологією американського філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана «горизонтальна мобільність», коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини. Отже, соціальне буття суспільства є складним, багаторівневим історично мінливим утворенням. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність. |