философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
Суспі́льно-економі́чна форма́ція — одне з базових понять соціальної філософії марксизму, історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі виробництва. Одна із основних категорій історичного матеріалізму.Сам термін «формація» був запозичений з геології і введений в суспільні науки Марксом. У геології під формацією розуміється спосіб утворення гірської породи. Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. Цивіліза́ція— людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд). У поняття цивілізації входять соціальна й культурна складові життя суспільства. У сучасному уявленні цивілізація починається одночасно з переходом людини з первісного стану до розумного існування. З цього моменту вона розвивається за своїми внутрішніми законами, виходячи зі створюваних нею самою передумов. Інакше кажучи, необхідною умовою для розвитку цивілізації є лише її виникнення. Поняття цивілізації пов'язане зі спадковістю в житті суспільства, наявністю культурних традицій у широкому розумінні — як мистецтва, так і навичок виробництва предметів утилітарного призначення. Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурним утворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури. Характер і форми суспільних змін. Якщо розглянуте раніше поняття «тип соціальної динаміки» відображаєнапрямок суспільного розвитку, то в поняттях «еволюція» і «революція» відбивається характер цих змін. У широкому розумінні слова поняття еволюція (від латин. еволюціо – розгортання) є синонімом поняття«розвиток».У цьому смислі ми говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні еволюція є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних якостей, тобто соціально-економічного стану. Революція(від латин. револютіо – переворот, різка зміна) являє собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів. Отже, на відміну від еволюції поняття революції має більш вузьке, спеціальне застосування, воно пов’язане з суспільним життям, означає докорінні якісні зміни як суспільства в цілому (маємо на увазі соціальні революції), так і окремих його сторін – науки(мова йде про наукові революції), техніки(звідси – технічні революції), культури (культурні революції) тощо. Будь-яка революція є стрибком, але далеко не кожний стрибок можна вважати революцією. У процесі революційного стрибка вирішується основна суперечність суспільства як системи, поступове загострення якого на еволюційній стадії розвитку й призводить до стрибка як оновлення. Стрибкоподібні зміни у розвитку суспільства супроводжуються запереченням старого новим, внаслідок чого ліквідується все те, що віджило у старій системі, і водночас збереженням окремих елементів старого у новому, тобто відбуваються спадкоємність у розвитку, а також породженням таких елементів суспільного життя, яких не було у старому суспільстві. Накінець, революція співвідноситься лише з прогресивним розвитком, тобто з переходом від нижчого до вищого стану. Отже, революція і розвиток по низхідній лінії несумісні (для визначення регресивного стрибка вживається поняття «контрреволюція»). У літературі часто для позначення дій, протилежних революційним, вживається поняття реформістськихдій, що не має нічого спільного з реформізмом як політичною течією, адже у ході революції завжди використовувалися і реформістські методи боротьби. Розуміння суті революційних і еволюційних процесів у саморозвитку суспільства, їх ролі діаметрально протилежні: від «локомотивів історії», які завершують класову боротьбу (Ф.Енгельс) – а певною мірою це відображало історичне минуле людства XVIII – початку ХХ ст., – до повного заперечення революції, абсолютизації лише еволюційного шляху суспільного розвитку. Виходячи з сучасних реалій розвитку людства, можна зробити висновок, що воно не може собі дозволити «великих соціальних революцій», які здатні привести його до передчасної загибелі. Отже, всі процеси, що відбуваються у сучасному світі, приводять до суттєвих змін у співвідношенні революційного й еволюційного, революційного і реформаторського. Це має особливе значення для українського суспільства, для розуміння так званої «оксамитової революції», внаслідок якої України стала суверенною державою, а також для аналізу сутності сучасного українського перехідного суспільства, його трансформації. І революція, і еволюція є засобом вирішення соціальних конфліктів, адже процес саморозвитку суспільства дає безліч прикладів дисгармонії. Історичний процес є процесом постійного виникнення й вирішення різноманітних суперечностей, зіткнення інтересів, цінностей, відносин. Завершальним же етапом процесу виникнення суперечностей у суспільних відносинах є конфлікт, який виступає як форма встановлення або зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин в цілому. Попри наявності різних підходів до розуміння суті і причин конфліктів, можна сказати, що кожен із них має специфічні причини і витоки і, водночас, дещо спільне, повторювальне на кожному етапі розвитку історії. Італійський мислитель Н.Макіавеллі основу соціального конфлікту вбачав у матеріальному, майновому, тобто економічному інтересі людини. Англійський економіст А.Сміт вказував на економічне суперництво класів як основне джерело соціального конфлікту. К.Маркс також обґрунтовував теорію соціального конфлікту (класової боротьби, революцій, війн) як породженими економічними чинниками. У той же час у середні віки, наприклад, джерелом хрестових походів та релігійних війн були розбіжності у вірі, а не матеріальні чи соціальні інтереси. Світова історія свідчить, що в основі конфлікту може бути територія, майнові претензії, духовно-релігійні пріоритети, соціально-політичні прагнення, етносоціальні відмінності народів та інші чинники. Е.Тейлор головну причину зіткнення культур бачить, наприклад, у розбіжності таких пріоритетів, як знання, традиції, вірування, правові і моральні норми, мистецтво тощо. Отже, соціальна філософія і наука виявили і обґрунтували основну причину та джерела соціального конфлікту – розбіжність суспільного, групового та індивідуального інтересів людей та соціальних груп, що охоплюють усі сфери людських відносин і, насамперед, економічних, соціально-політичних, духовних, культурно-побутових особистих. Від типізації соціальних конфліктів автор свідомо ухиляється, тому що в політології існує спеціальний розділ вчення про конфлікти – конфліктологія. До умов вирішення конфліктів відносяться насамперед глибоке розуміння їх суті, причин виникнення, визначення учасників та можливих їх наслідків. Отже, аналіз суспільних відносин як конфліктних дозволяє зробити висновок про їх процесуальний характер, адже суспільні відносини – це і є динаміка суспільства, його рух, процес постійних змін одного соціального стану іншим. Яскравим свідченням цього є людство на межі тисячоліть. Поняття культури. Структура і функції культури. Поняття "культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура” латинського походження і означає "обробіток”, "догляд”. Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму. Пізніше слово "культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура” асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у ХVІІ ст. слово "культура” набуває самостійного наукового значення. Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура”. Ось деякі з них: Культура – все те, що є результатом людської історії; Культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи; Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей які людина виробила протягом всієї її історії і сам процес творчості; Культура – водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною. Функції культури: 1. Людинотворчість і соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що первісно позбавлені соціального спілкування і культурного оточення. 2. Інформативна. Передавання соціального досвіду. Історична спадкоємність культури. 3. Пізнавальна. За допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі. 4. Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває в межах культури, приводить до розуміння існування певних культурних заборон, норм і табу. Культура як система моральних обмежень і положень. 5. Комунікативна. Спілкування активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми. 6. Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих чи інших феноменів. 7. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найважливішою. В сучасних умовах вона трансформується і можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання в ньому. Якщо виходити з такого погляду, то адаптаційна функція культури відіграє найважливіше значення для людини як члена суспільства. 8. Розмежування та інтеграція людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або об’єднує їх в одній такій спільноті. 9. Регулятивна. Реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Ця функція підтримується такими нормативними системами, як мораль і право. 10. Світоглядна. Синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції. Структура культури: Як випливає з попереднього, культура є наслідком людської діяльності. А діяльність людей здійснюється у двох основних формах - матеріальній та духовній. Матеріальна діяльність - це процес створення, розподілу і споживання матеріальних благ. Духовна діяльність - це процес творення і споживання духовних цінностей у галузі науки, мистецтва, моралі, права тощо. Відповідно до форм діяльності людини культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності та її результати, а також взаємини між людьми, що складаються в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Найкраще матеріальну культуру характеризують знаряддя праці та інші технічні засоби і споруди, предмети повсякденного вжитку та асортимент побутових послуг, житло, одяг, транспорт, зв'язок та ін. До духовної культури належить сфера свідомості, засоби і способи духовної діяльності та її результати. Духовні цінності охоплюють надзвичайно широке коло явищ, серед яких: ідеї, знання, ідеали, норми моралі і права, релігійні вірування, твори мистецтва та ін. До духовної культури теж належать відповідні установи, організації і заклади, як от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, концертні зали тощо, які забезпечують функціонування духовної культури. Звернемо увагу і на те, що поняття духовної культури прийнято також вживати у значенні культури загалом. Це так зване вузьке розуміння культури, з яким ми часто стикаємося у повсякденному спілкуванні. Матеріальна і духовна діяльність в різних сферах і підсистемах суспільного життя має свою специфіку. Тому правомірно, залежно від видів матеріальної діяльності, розрізняти культуру праці, культуру виробництва, культуру торгівлі, культуру обслуговування, культуру побуту і т.д. Залежно від сфери духовної діяльності можна говорити про політичну, правову, моральну, естетичну, сексуальну культуру, культуру мови, мислення, почуттів, тощо. Культура і цивілізація. Культура– це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріального і духовного виробництва; – у системі соціальних (суспільних) норм, цінностей, знань; – системі відношень до світу й себе; – у сукупності практичних здібностей освоєння і перетворення світу. До закономірностей розвитку культури слід віднести: · взаємозв'язок та взаємодія складених її елементі, · нерівномірний розвиток окремих сторін та елементів культури, · спадкоємність культури, виходячи з її відносної самостійності. Видатний німецький філософ І.Кант, культуру пов’язував з моральним категоричним імперативом, який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Цивілізація – це сукупність усіх форм та видів матеріального вираження культурної діяльності людини та суспільства: – техніки, форм та способів організації матеріального виробництва; – усіх видів комунікацій; – соціальних інститутів. Основні характеристики цивілізації: 1) суспільний поділ праці, 2) виникнення товарно-грошових відношень та товарного виробництва, 3) розподіл суспільства на класи, 4) поява держав, 5) глибокий переворот у формах сім’ї, 6) створення писемності, 7) розвиток різних форм духовного виробництва. Структура цивілізації: 1) перетворена людиною окультурена природа, 2) засоби виробництва, 3)людина, яка спроможна жити в окультуреному середовищі. Показниками цивілізації є: 1) рівень смертності (особливо дітей), 2) санітарне становище міст, 3) стан екології. Самим важливим показником вважається наявність писемності. Хоча у всіх культурах використовується мова, але всі вони володіють писемністю. Відмінність цивілізації від культури: Перша ознака цивілізації– рівень розвитку культури. Але саме при вивченні цієї ознаки найчастіше відбувається ототожнення цивілізації і культури. Друга ознака цивілізації – спосіб освоєння культури: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культури, така і цивілізація. Поняття цінностей та їх структура. Цінності - це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або ж особистісне значення (значущість) явищ і фактів дійсності. Саме тому при розгляді культури ми визначали її як систему цінностей. Цінності існують як предметні, так і суб’єктивні. До перших відносяться ті сторони об’єктів людської діяльності, які викликають відношення до них людини як суб’єкта. Це природне благо чи зло, вартість предметів праці, тобто їх корисність, культурна спадщина, корисні результати пізнання, естетичні характеристики природних та соціальних об’єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Способом і критерієм оцінки є суб’єктивніцінності – сукупність настанов і оцінок, повелінь і заборон, ідеалів та принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її повсякденної діяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки людей обумовлена суспільним характером цих цінностей. Багатоманіття цінностей передбачає виділення рівнів цінностей, до яких відносяться загальнолюдські, суспільні, соціально-групові та особистісні. Але, використовуючи індуктивний метод, тобто від одиничного до загального, почнемо з особистісних цінностей. Система цінностей особистості, тобто ціннісне сприйняття і процес формування цінностей складається під впливом всіх суттєвих чинників людського існування – біологічних, соціальних, психологічних тощо. Ця система включає в себе універсальні цінності, такі, як життя (тобто спосіб існування людини, про що йтиметься пізніше), здоров’я як життя, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей (життя, сполучене зі свободою); красу як естетичне благо; користь як благо, яке стверджується у царині практичних інтересів та практичних дій; істину, про яку ми говорили при розгляді процесу пізнання людиною світу; правду як істину у поєднанні зі справедливістю; добро як моральне благо; святість, свободу (про неї річ буде окремо) тощо. Сюди ж можна віднести безпеку, родичів, сім’ю, освіту, кваліфікацію, достаток та інші. Ця система включає в себе |