философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
Соціальна стратифікація – це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період. Це нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ через своє положення в суспільній ієрархії. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується. Соціальна стратифікація має такі особливості: • стратифікація – це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому становищі порівняно з нижчими; • кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії): 1. прибуток, власність; 2. влада; 3. освіта; 4. престиж. Перші три критерії стратифікації – прибуток, освіта, влада – мають об’єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди). Престиж є суб’єктивним показником, який відтворює рівень поваги до будь-якої професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці. П. Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види: • економічна – за рівнем прибутку, де багатство й бідність – полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви; • політична – означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; • професійна – за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства. Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов’язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство. Соціальна мобільність – це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури. Варіанти соціальної мобільності різноманітні. Вона буває: 1) індивідуальною і колективною; 2) вертикальною і горизонтальною; 3) внутрішньогенераційною та міжгенераційною. У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності: • горизонтальна – передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; • вертикальна – передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації. Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, груповою, тобто характерною для цілої групи. Групова мобільність відбувається тоді, коли знижується або підвищується статус цілого класу, стану, касти. Причинами групової мобільності служать наступні чинники: соціальні революції, іноземні інтервенції, міждержавні війни, військові перевороти, зміна політичних режимів, селянські повстання, боротьба аристократичних родів, створення або крах імперії. Етносоціальне буття суспільства. В соціальній філософії вивчення етнічних спільнот почалось зі значним запізненням, їх вивчала в основному етнографія та деякі інші науки. Але за своїм значенням і важливістю саме ці спільноти, як свідчить світова історія і сучасність, займають провідне місце. Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу. За даними ЮНЕСКО, на нашій планеті проживає понад 2 тис. народів (останнім часом все частіше вживається поняття «етнос» або «етнічні спільноти» – від грец. етнос – народ, плем’я). Із них: в Європі – біля 50, в Азії – понад 800, у Північній та Південній Америці – понад 300, в Австралії і Океанії – більш як 200 (В Україні, згадаємо, – понад 100). Більш як 90% народів входять до складу багатонаціональних держав – із понад 160 існуючих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними. А ця обставина породжує надзвичайну складність міжнаціональних чи міжетнічних відносин у всьому світі. Під етносами ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто – етнос – це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння етносу дозволяє виділяти певні його історичні типи, адже етноси, з кожним етапом розвитку людства, набувають нових історичних форм. Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства був рід, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. Рід був найпершою етнічною і виробничою групою людей, члени якої пов’язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів. На початковій стадії розвитку роду, тобто на рубежі середнього палеоліту (кам’яного віку), належність до нього визначалась за материнською лінією (матріархат). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважаючою, що пов’язане з переходом до землеробства, матріархат змінився на патріархат, за якого приналежність до роду почала визначатися по батьківській лінії. Наступною формою етнічної спільноти людей є плем’я. У кількісному відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об’єднувала щонайменше два роди, складалася, як правило, із декількох сотень або навіть тисяч людей. Поява племені обумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту середовища існування, тобто території проживання, місць полювання та рибальства, від зазіхань з боку інших людських об’єднань. Важливе значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало йому у зв’язку з сексуальними стосунками між кровноспорідненими гомо сапієнс, звідси - заборона (табу) на такі стосунки. Важко переоцінити значення родоплемінної спільноти як у становленні людства у цілому, так і кожної окремої особистості зокрема. Перш за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і в більш досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою спільнотою, яка відповідала й водночас стимулювала виробничу діяльність. Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у всіх народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія). Отже, племена – це етнічні спільноти людей, які об’єднували роди, що проживали на одній території і мали власне ім’я, мову (точніше, племінний діалект), звичаї, міфологічні чи релігійні уявлення, культові обряди тощо. Звідси і походження слова «плем’я» – від кореня «плід», «плодити». Поняття нації. Нація – певна форма існування етносу, характерна для певного етапу історичного розвитку Нація — (від латин, — плем'я, народ) це історична спільнота людей, яка має власну територію, мову, культуру, певний психологічний склад, самосвідомість та об'єднана економічними й політичними зв'язками. Поняття політичної системи суспільства. Розгляд такого складного питання і явища як політична система слід почати з тлумачення поняття "система". В перекладі з грецької термін "система" означає ціле, що складається з частин. Тобто система є цілісна, порядкова множинність елементів, взаємодія яких породжує нову якість, не притаманну її частинам. Ці ознаки повністю підходять до політичної системи. У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі виникає політична система як одна з форм соціального руху матерії, що пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем — економічних, соціальних, духовних — політичну систему характеризує ряд рис. її участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотній зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою; політична система має монополію на здійснення влади; у рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна та інші форми політики; через її інститути здійснюється політичне керівництво й управління суспільством. Політична система суспільства розглядається у широкому та вузькому розумінні: в широкому— система "матеріальних" та "нематеріальних" компонентів, пов'язаних політичними відносинами з приводу здійснення політичної влади; у вузькому—взяті у поєднанні та взаємодії державні, громадські організації, трудові колективи та інші політичні інститути, що беруть участь у здійсненні політичної влади (політична організація суспільства). Політична система суспільства виступає як складне, багатогранне явище і аналізується спеціалістами в різних галузях держави і права, соціології, філософіїтощо. Наприклад, теоретики держави і права досліджують її за допомогою системного і структурно-функціонального аналізу, з точки зору її безперервної динаміки, співвідношення політичної системи суспільства як цілого з її окремими елементами, перш за все з'ясовуючи місце і роль держави у цьому утворенні, її нові якості, особливості як структурного елементу. Політична система — це універсальна керівна система державно організованого суспільства, компоненти якої зв'язані політичними відносинами і яка, в кінцевому результаті, регулює виробництво і розподіляє соціальні блага. Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів, закон зв'язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле. До структури політичної системи входять: а) суб'єкти (носії) політики; б) політичні норми; в) політичні відносини, стосунки; г) політичні функції; ґ) політичний процес; д) політичний режим; е) політична свідомість; є) політична культура; ж) політична діяльність. Структура духовного життя суспільства. Структура духовного життя суспільства: - духовна діяльність - духовні цінності - духовні потреби людей - духовне споживання - індивідуальна свідомість - суспільна свідомість Духовне життя суспільства надзвичайно складне. Воно не обмежується різноманітними проявами свідомості людей, їх помислів та почуттів, хоча свідомість є стрижнем, ядром духовного життя людини і суспільства. До основних елементів духовного життя суспільства відносяться духовні потреби людей, спрямовані на створення певних духовних цінностей, духовне виробництво в цілому. До елементів духовного життя відноситься також споживання духовних цінностей; сюди ж відноситься і міжособистісне духовне спілкування. Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах. Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства. Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є проявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості. Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання тих духовних цінностей, про які йшла мова раніше і йтиметься більш детально у заключному розділі цього посібника. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини. Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей. Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто – схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва, розповсюдження, споживання, збереження. Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяються такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні. Отже, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах їх життєдіяльності – у сімейній, виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст. Суспільна психологія і ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів, це безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Вона – важлива умова становлення духовної культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, лише проникаючи в сферу психології; Психологія відображає об'єктивну дійсність, як правило, суперечливо, тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збереження і закріплення пережитків, негативних стереотипів минулого в свідомості людей. Однак, хоча в суспільній психології досить вагомий елемент стихійності, зводити її винятково до сфери стихійного регулювання невиправдано; Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. Ідеологія – система поглядів та установок, теоретичне відображення соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів. Форми суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість. В політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою; моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”). Форми суспільної свідомості розмежовуються за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як вияв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах. Рушійні сили та суб´єкти суспільного розвитку. У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, способі виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей. Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі. Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. В цій діяльності, її піднесень та спадів. Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім'ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства? Відповідь, мабуть може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях. Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки. Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найближчі витоки ролі особистості у суспільстві у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність. Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій , відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві. Роль особистостей, соціальних груп, поколінь та еліти в розвитку суспільства. Поняття суспільно - економічної формації та цивілізації. |