философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
Філософська істина- це вияв сенсу універсального буття через буття людини, в єдності її чуттєвих, раціональних, естетичних, моральних і релігійних сил. Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї. Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання. 1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства? 2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно? Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину. Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною. Її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ. Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища. Цей процес пов'язаний з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині. Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання. Проблема істини у філософії зажадала для свого вирішення декількох способів тлумачення цього поняття. Онтологічне розуміння. «Істина – те, що є». Важливо сама наявність речі або предмета. Вірність висновку може бути розкрита в певний момент, людина відкриє його через слова, твори мистецтва, зробивши тим самим надбанням всіх. Позитивістське розуміння. «Істина повинна підтверджуватися досвідом». Позитивізм розглядав тільки те, що можна реально перевірити на практиці, а інше виходило за межу вивчення «справжньої філософії». Прагматичне розуміння. «Істина – корисність, ефективність знання». Відповідно до цього підходу вірним визнавали те, що дає ефект, приносить прибуток. Швидше за все, проблеми істини у філософії об’єднують всі ці підходи. Істина – те, що насправді існує, відповідає нашому знанню. У той же час це певний договір, угода. Вона об’єктивна і суб’єктивна, абсолютна і відносна, конкретна і абстрактна. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності. Практика як основа, ціль пізнання і критерій істини. Практика надає рух всьому предметному світу, змушуючи його служити людині, в практиці людина постійно пов'язує світ речей і свої суб'єктивні стремління. Саме в практиці реалізується активний початок людської особистості, її свобода і відносна незалежність від природи. Практика людини грунтується на його розумі, вона є доцільною діяльністю. Мета передбачає уявне представлення майбутньої речі, вона має ідеальний (духовний) образ майбутнього результату. Розумний характер практичної діяльності передбачає попереднє продумування програми дій, оцінку можливих засобів і умов досягнення мети, побудова плану діяльності. Практика-це матеріальна, чуттєво-предметна цілеспрямована діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і перетворення природи і соціальних об'єктів і складову загальної основи, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Під практикою насамперед розуміють не тільки і не стільки діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід всього людства в його історії розвитку. Як за змістом так і за формою практика носить суспільний характер. Практика включає в себе такі моменти як мета, потреба, мотив, окремі дії, рух, акти, предмет, на який спрямована діяльність, засоби досягнення мети і результат діяльності. Громадська практика знаходиться в діалектичній єдності з пізнавальною діяльністю, з теорією. По відношенню до пізнання вона виконує потрійну роль: 1. є джерелом, основою пізнання, його рушійною силою, дає йому необхідний фактичний матеріал. 2. практика є способом застосування знань, і в цьому сенсі вона ціль пізнання . Кінцевою метою пізнання не є знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства. По-третє, практика служить критерієм істинності результатів пізнання. Основними видами практики є матеріально-виробнича діяльність людей і соціально-перетворююча діяльність (соціальна, духовна, політична сфери). Природничий експеримент - це особливий вид практики. Теорія і практика становлять таку єдність протилежностей, в якому практика спочатку належить до вирішальної ролі. Але теорія не обмежується простим узагальненням практики, а переробляє емпіричний матеріал і відкриває нові перспективи для розвитку практики. Природні та суспільні науки, виходячи на арену практичного застосування, створюють механізм зворотного зв'язку між теорією і практикою. Емпіричні та теоретичні методи наукового пізнання. Емпіричні методи наукого пізнання: Спостереження — це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і звязків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання обєкта, що досліджується. Основні функції спостереження такі: - фіксація та реєстрація фактів - попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій - порівнювання зафіксованих фактів. Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де його результати значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до обєкта. Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і звязки об’єкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження обєкта є основою для експерименту. Експеримент — це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку. На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об’єкт, експеримент — це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент — це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки. Експеримент широко застосовується не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє важливу роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами: - експеримент дає можливість досліджувати обєкти в так званому чистому вигляді - експеримент дає змогу досліджувати властивості обєктів в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність - важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності. Опис — це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних обєктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про обєкт. Вимірювання — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного обєкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики обєкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик обєкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання. Моделювання — це вивчення обєкта оригіналу шляхом створення та дослідження його копії моделі, яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості обєкта, що досліджується. Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення обєктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Розрізняють два основних види моделювання: фізичне і математичне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться компютерному моделюванню. Компютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини. Теоретичні методи наукового пізнання: Аналіз — це розчленування предмета на його складові сторони, ознаки, властивості, відношення з метою їх всебічного вивчення. Синтез — це обєднання раніше виділених частин сторін, ознак, властивостей, відношень предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв’язку всіх сторін досліджуваного об’єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання обєкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов’язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання. Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об’єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета в чистому вигляді. А отже, і проникнути у їхню сутність. Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи обєктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального. У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція. Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно повязана з нею. Дедукція — це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані обєкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих обєктів. Результати ідеалізації — не довільні. Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд обєктивного процесу розвитку обєкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять. Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого. Проблема, ідея, концепція як форми наукового пізнання. Проблема− це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об’єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у будь-яких результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема − це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми − це вихід з сфери вже вивченого у сферу того, що ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість суб’єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і хибні. Проблема − це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і у якому істинне переплітається з неістинним, об’єктивний зміст не відділений від суб’єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. У такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для розв’язання практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Ідея− це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності та спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Ідея виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтез знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів розв’язання проблем. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. |