философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування). Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом. Структура свідомості. Самосвідомість. 1 . Інтелект - психічні здібності, знання і вміння, необхідні для вирішення розумових завдань. До інтелектуальних здібностей відносяться: властивості мислення (швидкість, системність, гнучкість); властивості пам'яті (обсяг пам'яті, швидкість запам'ятовування і забування, готовність до відтворення); властивості уваги (обсяг, розподіленість, концентрація, стійкість, переключення); властивості сприйняття (спостережливість, вибірковість, здатність впізнавання). Основним елементом свідомості (інтелекту) виступають знання. Без знання немає свідомості. Рівень інтелекту залежить не тільки від ерудиції, компетенції, начитаності, володіння методами і навичками розумової роботи, але і від результату засвоєння культури, освоєння духовних цінностей, створених людством. 2. Мотивація - сукупність спонукань, що визначає цілеспрямованість дій людини. Джерелом активності людини є його потреби. Центральним моментом є вибір мети. Велику роль тут грають уява, мрія. Мотивація може бути сильною, слабкою, стійкою, нестійкою. 3. Почуттєво - емоційна сфера (емоції) - переживання людини, які виражають його суб'єктивне ставлення до тих чи інших явищ, ситуацій, до інших людей і до самого себе. В емоційну сферу входять: почуття, настрої, афекти, переживання, емоційні стреси. 4. Воля - здатність людини свідомо регулювати поведінку і діяти, не відступаючи перед труднощами. У волі виражається «енергетична», дієво-практична сторона свідомості. Вольове управління поведінкою передбачає свободу і відповідальність. У сфері волі розуміється зміст інших сфер свідомості. 5 . Самосвідомість - це відображення власного «Я». Це частина свідомості людини, до того ж частина неординарна. Формування самосвідомості починається в ранньому дитинстві з найпростіших актів самовідчуття, самоузнавания. Самосвідомість будується на підставі Я - концепції, яка включає в себе кілька різних образів: «реальне Я», «динамічне Я», «ідеальне Я», «фантастичне Я», «сприймальне Я». Завдяки самосвідомості забезпечується саморегуляція, самоконтроль і самовиховання особистості. Самосвідомість - це усвідомлення людиною своїх дій, відчуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища в суспільстві. Це виділення людиною себе з навколишнього світу, оцінка нею своїх можливостей, характеристика себе у власній думці. Самосвідомість - своєрідний центр нашої свідомості, інтегруючий початок у ній. Вона є історичним явищем, формується лише на певній, достатньо високій стадії розвитку первісного суспільства. Разом з тим вона є результатом індивідуального розвитку. Самосвідомість знаходиться у процесі безперервного розвитку і вдосконалення, має свої рівні і форми. Самосвідомість - це особлива форма свідомості. Вона відображає рівень розвитку свідомості та її спрямованість. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то самосвідомість на частину, найважливішу для людини - внутрішній світ. Рівні самосвідомості: першим рівнем самосвідомості є усвідомлення людиною свого тіла, виділення його з світу речей і інших людей (самопочуття); другий рівень - це усвідомлення людиною своєї приналежності до певного співтовариства, соціальної групи, нації, конкретної культури; третім рівнем самосвідомості є розуміння свого «Я» як індивідуального явища, своєї неповторності, унікальності. На цьому рівні усвідомлюється можливість вільних самостійних вчинків і відповідальність за них, необхідність самоконтролю і самооцінки. Структура самосвідомостілюдини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: - пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; - емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення; - вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше. Свідомість і психіка. Несвідоме в житті людини. Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що: 1. Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення; 2. Свідомість – вища форма відображення дійсності; 3. Свідомості передують більш прості форми відображення; 4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям. 5. Свідомість детермінована біологічно, генетично; 6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами. Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження – земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення. Людина відображає об’єктивну дійсність не лише на рівні свідомості, але і на рівні психічної активності. Ця активність виявляється як з зовнішньої, так і внутрішньої сторони. Зовні – у тілесних рухах, жестах, міміці; внутрішньо – у процесах орієнтації, сприйняття, уваги, уяви, фантазії, пам'яті, темпераменту, мислення тощо. Свідомість і психіка – це не тотожні поняття. Перше, безумовно, є психічним процесом. Однак друге не завжди є усвідомленим. Вищі тварини мають психіку, але вони не мають свідомості, котра притаманна лише людині. Несвідоме. Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються. Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутністю явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта. Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому. За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами, тобто несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави. Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відіграють важливу роль у діяльності людини, однак не настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість. Суспільна свідомість і її структура. Суспільна свідомість– це складна сукупність почуттів, настроїв, звичаїв, традицій, поглядів, ідей, теорій, у яких відбивається суспільне буття, реальний процес життя людей. Суспільна свідомість нерозривна пов'язана із суспільним буттям. Суспільна свідомість є основним атрибутом людської діяльності і виявляє себе у всіх проявах суспільного буття. Структура суспільної свідомості 1. Конкретно-історичний, виділяє типи свідомості:свідомість первісного суспільства, свідомість античності, середніх віків, Нового часу, сучасного суспільства. 2. Гносеологічний (епістемологічний), виділяє види(емпірична, теоретична, художньо-образна, масова, професійна)/ рівні свідомості(повсякденна - пізнання явищ, і наукова - пізнання сутності). 3. Соціологічний, виділяє окремі сфери(ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості(політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну) Принципи наукового пізнання. Єдність пізнання забезпечується системою принципів, характеризуються як певні ідеї та вимоги, що мають науковий характер. Серед основних принципів пізнання називають наступні: принцип всесторонності пізнання – забезпечує дослідження держави і права не як окремо взятих категорій, а у зв’язку та взаємодії з іншими явищами. Цей принцип забезпечує також різноаспектність дослідження держави і права, що забезпечує визначення їх сутності та соціального призначення. принцип історизму – забезпечує можливість дослідження державно-правових категорій з урахування існуючого досвіду їх розвитку та з визначенням шляхів і напрямків їх вдосконалення в майбутньому. Саме це забезпечує визначення критеріїв ефективності функціонування держави і права та можливості їх підвищення. принцип комплексності – забезпечує вивчення держави і права не лише як суто юридичних категорій, а і з точки зору таких суспільних наук як політологія, політекономія, філософія, соціологія. принцип професіоналізму – забезпечує реальність умов щодо необхідності спеціальних знань стосовно державно-правових категорій, що визначаються як основні елементи юридичної надбудови суспільства. принцип гласності – забезпечує доступність результатів дослідження як для суб’єктів, що займаються науковою діяльністю професійно, так і для населення. Цей принцип забезпечує науковість юридичної практики та необхідність підтвердження достовірності наукових висновків на практиці. принцип відповідальності – забезпечує відповідність наукових досліджень суспільним інтересам та можливість притягнення до відповідальності суб’єкта, що своїми науковими висновками створює загрозу для людства. принцип системності – забезпечує врахування в процес наукових досліджень вже існуючих наукових висновків та теорій, що підтверджуються чи спростовуються. принцип об'єктивності - він означає, що істинне відображення державно-правової дійсності у науковому знанні, відтворення її такою, якою вона існує реально. принцип конкретності - детального аналізу всіх умов, у яких перебуває об'єкт пізнання, виділення головних, суттєвих властивостей, зв'язків і тенденцій його розвитку, вимагає від теорії держави і права Єдність чуттєвого та раціонального у пізнанні. Емпірики стверджували, що чуттєвий досвід людини є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші). Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші). Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів. Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ. Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального. Навіть тоді, коли ми просто спостерігаємо явище дійсності, ми мислимо, переводимо результати наших спостережень на мову думок. Тобто, весь процес пізнання є взаємозв'язком і взаємовпливом чуттєвого і раціонального. Про чуттєвий та раціональний ступені пізнання є сенс говорити в генетичному, а не в логічному плані, Пізнання здійснюється на основі суспільної практики людини, йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього – знову до практики. Таким чином, першим моментом пізнання є живе споглядання або чуттєве пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення. Саме з живого споглядання, і насамперед з відчуттів, починається пізнання об'єктів дійсності. Живий організм не може існувати без зв'язку з навколишнім середовищем. Формою цього зв'язку із зовнішнім світом є відчуття. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний рівень -такий рівень наукового пізнання, на якому суб'єкт оперує наочними об'єктами і образами. Його мета: 1) збір даних і їх первинна обробка; 2) перевірка для підтвердження теорії. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Емпіричне дослідження базується на безпосередній практичній взаємодії дослідника з об'єктом, що вивчається. Воно припускає здійснення спостережень і експериментальну діяльність. Тому засоби емпіричного дослідження необхідно включають в себе прилади, приладові установки і інші засоби реального нагляду і експерименту. Теоретичний рівень – такий рівень наукового пізнання, на якому суб'єкт оперує об'єктами, що ідеалізуються, з метою в ідеалі побудови наукової теорії. У теоретичному дослідженні відсутня безпосередня практична взаємодія з об'єктами. На цьому рівні об'єкт може вивчатися тільки опосередковано, в уявному експерименті, але не в реальному. У теоретичному дослідженні відсутні засоби матеріальної, практичної взаємодії з об'єктом, що вивчається. Мова теоретичного дослідження відрізняється від мови емпіричних описів. В якості його основи виступають теоретичні терміни, значенням яких є теоретичні ідеальні об'єкти. Їх також називають об'єктами, або абстрактними об'єктами, що ідеалізуються. Їх прикладами можуть служити матеріальна точка, абсолютно чорне тіло, ідеальний товар, ідеалізована популяція в біології. Задачею теоретичного дослідження є пізнання суті в чистому вигляді. В теоретичному дослідженні застосовуються такі методи: - ідеалізація (метод побудови об'єкту, що ідеалізується); - уявний експеримент з об'єктами, що ідеалізуються, який як би заміщає реальний експеримент з реальними об'єктами; - особливі методи побудови теорії (сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний і гипотетико-дедуктивний методи); - методи логічного і історичного дослідження і ін. Проблема істини у філософії. Проблема істини споконвіку цікавила мислителів. Без спроб її розв’язання не обходилася і не обходиться в даний час жодна область знання. Як у минулому, так й в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом як людських діянь, так й самого життя людини – її служіння істині, добру та красі. Істина є тим фокусом, у якому з'єднуються добро й краса. Для того, щоб розібратися в проблемі істини слід проаналізувати питання пізнаваності світу, суверенності мислення, шляху, який проходить наше мислення в ході досягнення істини, розгледіти перехід від абстрактного до конкретного, уяснити питання відношення абсолютної і відносної істини, а також її критеріїв. |