Учебник по клиндиагностике (укр.). Учебник по клиндиагностике (укр. Вступ предмет клінічної діагностики

• Название: Вступ предмет клінічної діагностики
• Анкор: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.87 Mb.
• Имя файла: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Тип: Документы; #5786
• Категория: Биология. Ветеринария. Сельское хозяйство
• страница: 25 из 32

27»

«більш раннім показником патології є підвищення активності кіст­кового (термолабільного) ізоферменту лужної фосфатази. Раніше інших тестів при патології міокарда реагують креатинкіназа і ЛДГ,.

Деякі ферменти та їх ізоферменти локалізуються у цитоплазмі клітини або в різних її органелах та ділянках органа, тому визна­чення їх активності дає змогу характеризувати ступінь пошко­дження паренхіми органа або ж уточняти місце локалізації пато­логічного процесу. Так, значне підвищення активності ГДГ, поява мітохондріальних ізоферментів АсАТ у сироватці крові є показ­ником глибоких структурних пошкоджень гепатоцитів, оскільки мітохондріальна мембрана щільніша і стійкіша порівняно з клі­тинною.

Завдяки підвищенню в крові активності гамма-глутамілтранс-ферази (ГГТ) та печінкового ізофермента лужної фосфатази мож­на уточнити місце локалізації патологічного процесу (запалення жовчних протоків — холангіт), і встановити, чи дане захворюван­ня або інші хвороби печінки (гепатит, гепатоз, цироз) супрово­джуються затримкою виділення жовчі (холестазом).

Диференціальна діагностика похожих за клінічними проявами хвороб є нерідко надто важким завданням. Багато біохімічних критеріїв виявилися несприйнятливими для диференціації хвороб. Використання ферментних тестів у таких випадках значно поліп­шило діагностичні можливості. Переконливим прикладом може •бути визначення трансаміназ або СДГ і ГГТ для диференціації печінкової і механічної жовтяниць (перші два ферменти зміню­ються при печінковій, а ГГТ — при механічній). У медицині для диференціації інфаркту міокарда та стенокардії велике значення має визначення активності креатинкінази і аспартат-амінотранс-ферази (КК і АсАТ). Інколи для диференціації патології важливі дані можна одержати при визначенні окремих ізоферментів одно­го й того ж ферменту. Наприклад, при рахіті у молодняка великої рогатої худоби підвищується активність кісткового ізоферменту, при ураженні печінки — печінкового, кишечника — кишкового (Левченко В. І., 1986). Досить показовими є зміни ізоферментів лактатдегідрогенази (ЛДГ) — активність першої фракції підви­щується при ураженні міокарда, а п'ятої — печінки.

Ферменти зарекомендували себе надійними критеріями, які досить чітко характеризують перебіг хвороби (гострий, хронічний) і її можливі загострення. За даними Б. В. Уша, наприклад, актив­ність АсАТ при гострому перебігу гепатиту підвищується у 5— 10 разів, а при хронічному — в 1,5—3 рази.

У клінічній практиці ензими використовують для оцінки ефек­тивності лікування, ступеня видужання, прогнозу. Відсутність змі-яи активності ферментів на фоні застосування лікарських препа­ратів є показником низької ефективності терапії. Ферменти вияви-

.280

лися інформативнішими показниками порівняно з Іншими біохі­мічними тестами при оцінці ступеня видужання. Так, визначення активності аспарагінової трансамінази (АсАТ) достовірніше відо­бражає репаративні процеси в печінці при гепатиті та гепатозі,, ніж вміст білірубіну (Головаха В. І., 1994).

Накінець, визначення деяких ферментів застосовують для про­гнозування закінчення хвороби. Наприклад, стійке зниження ак­тивності холінестерази при хронічному гепатиті є показником прогресуючої патології і несприятливого прогнозу.

Ферментна діагностика у ветеринарній медицині України лише набирає розвитку. Однак, як показує зарубіжний досвід, за нею велике майбутнє.

ДОСЛІДЖЕННЯ МОРФОЛОГІЧНОГО СКЛАДУ КРОВІ

У клінічній практиці дослідження морфологічного складу кро­ві включає підрахунок еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, ви­ведення лейкограми, вивчення патологічних змін клітин крові.

Підрахунок кількості еритроцитів. Еритроцити є носіями гемо­глобіну, який забезпечує організм киснем, переносить вуглекислий газ із тканин у легені, бере участь в регуляції кислотно-основного балансу (гемоглобіновий буфер) та у ряді ферментативних про­цесів, транспортує до тканин амінокислоти, ліпіди, адсорбує ток­сини.

Утворення еритроцитів (еритропоез) відбувається у червоному кістковому мозку. Початковим елементом є еритропоетинчутлива клітина, яка послідовно диференціюється в еритробласт, пронор-моцит (пронормобласт), нормоцити (нормобласти)—базофіль-ний, поліхроматофільний, оксифільний, ретикулоцит і еритроцит. У периферичній крові знаходять лише зрілі еритроцити, але при патології можуть з'являтися і ядерні — нормоцити (нормобласти).

Тривалість життя еритроцитів ПО—130 днів, руйнуються вони (гемолізуються) у фагоцитуючих макрофагах селезінки, печінки, легень, лімфатичних вузлів та інших органів.

Кількість еритроцитів підраховують за допомогою мікроскопа в лічильних камерах, серед яких найбільшого поширення набула камера з сіткою Горяєва, або в лабораторних кюветах, де сітка Горяєва нанесена на накривне скло. Кров попередньо розбавля­ють у меланжерах (кровозмішувачах) в 200 або 100 разів (кров набирають до мітки 0,5 або 1, а розбавлювач — до мітки 101) або в пробірках (метод П'ятницького). В останньому випадку в про­бірку набирають 3,98 мл рідини, а потім капіляром від гемометра вносять 0,02 мл крові (одержують розбавлення у 200 разів). Для розбавлення крові при підрахунку еритроцитів використовують 0,85%- або частіше 3%-ний розчин натрію хлориду. Підрахунок проводять у п'яти великих квадратах, кожний з яких розділений

28)

72. Гемоцитометр ГЦМК-3

на 16 маленьких, розміщених по діагоналі сітки Горяєва. Клітини у великому квадраті починають рахувати з лівого верхнього ма­ленького квадратика, а потім пе­реходять на другий, третій, чет­вертий. Після верхнього ряду рахують еритроцити в нижчероз-міщеному ряду, починаючи з пер­шого правого квадрата і т. д. Рахують еритроцити, що знахо­дяться всередині маленьких квад­ратів, а також на лівому і верх­ньому боках великого квадрата, а еритроцити на нижньому і пра­вому боках не враховують.

Кількість еритроцитів (Е, в 1 мкл) крові визначають за фор­мулою: Е=(а-с) : (n-S-h), де а — кількість еритроцитів, підрахо­ваних в п'яти великих квадратах; с — розбавлення крові (у 200 або 100 разів), п — кількість квадратів, у яких рахували еритро­цити (5), S — площа великого квадрата (1/25 мм²), h — висота камери (0,1 мм). Отже, Е = (а-200) : (5-1/250) =а-10000 (при роз­бавленні крові у 200 разів). У міжнародній системі одиниць (Si) кількість еритроцитів виражають у таких одиницях а-10¹⁵-м³ або а-10¹² л^-1, можна заміняти приставкою — тера (Т). Наприклад, 5,0-10⁶ у 1 мкл або 5,0 Т/л.

Нині кількість еритроцитів часто підраховують із застосуван­ням різних електронних лічильників частинок — французькими «Культерами» (модель D і DN), шведськими «Целлоскопами» (моделі 302, 401), угорськими «Пікоскелами». Вітчизняна промис­ловість випускає гемоцитометр ГЦМК-3 (рис. 72).

Кількість еритроцитів в крові здорових тварин залежить від їх виду (див. таблицю 15) й віку (у новонароджених еритроцитів дещо більше), м'язового напруження, особливо у коней, продук­тивності та породи, рівня годівлі тварин.

Серед змін еритроцитів, у крові частіше спостерігають змен­шення їх кількості — еритроцитопенія або олігоцитемія. Вона зу­стрічається при анеміях, зумовлених недостатньою годівлею (не­стача білків, вітамінів В₂₎ В₁₂, кобальту, заліза, міді), пригнічен­ням функції кісткового мозку при інтоксикаціях, отруєнні гемолі­тичними отрутами, піроплазмідозах, крововтратах, структурних змінах кісткового мозку при променевій хворобі, злоякісних ново­утвореннях, у клінічну стадію лейкозу. Збільшення кількості ери-

282

троцитів у крові (еритроцитоз, поліцитемія) у свою чергу буває фізіологічним та патологічним.

Фізіологічна поліцитемія спостерігається у новонародженого молодняка, а також при зниженні парціального тиску кисню. В останньому випадку збільшення кількості еритроцитів зумовле­не як надходженням у циркулюючу кров еритроцитів з кров'яних-депо, так і посиленим еритропоезом, який є реакцією кісткового мозку на зниження парціального тиску кисню.

Патологічна поліцитемія буває відносною і абсолютною. Від­носна поліцитемія спостерігається при втраті організмом води й згущенні крові внаслідок різних хвороб, які супроводжуються діа­реєю, блюванням, при розвитку транссудатів і ексудатів внаслідок-переходу рідини із судинної системи у тканини.

Абсолютна патологічна поліцитемія зумовлена посиленням ери-тропоетичної функції кісткового мозку при хворобах серця (по­роки, перикардит), рідше при захворюваннях, що супроводжую­ться порушенням дихання (пневмонія, емфізема легень). Причи­ною еритроцитозу є рефлекторне збудження еритропоетичної функ­ції кісткового мозку внаслідок гіпоксемії.

Підрахунок кількості лейкоцитів. Лейкоцити (від грецьк. leu-cos — білий, Kytos —- клітина) — білі, точніше, безколірні тільця. Вперше вони були знайдені лише в XIX ст. у той час як еритро­цити стали відомими ще в XVII ст. Першу спробу підрахувати кількість лейкоцитів у 1854 р. зробив Вільнер, а в 1867 р. Потен запропонував меланжери для розбавлення крові, які використо­вують до цього часу.

Існує кілька методів підрахунку кількості лейкоцитів: мелан-жерний, пробірковий та електронно-автоматичний. При першому кров у меланжер набирають до мітки 0,5 або 1,0, а 3%-ний розчин оцтової кислоти, забарвлений 1%-ним розчином генціанвіолету, до мітки 11 й одержуємо розбавлення відповідно у 20 або 10 ра­зів. Підраховують лейкоцити при малому збільшенні мікроскопа* у 100 великих чистих квадратах сітки Горяєва. Кількість лейкоци­тів в 1 мкл крові (х) визначають за формулою: х = а-с: (n-S-h), де а — кількість підрахованих лейкоцитів; с — розбавлення крові¹ (у 10 або 20 разів); п — кількість квадратів, у яких підраховува­ли лейкоцити (100); S — площа великого квадрата (1/25 мм²); h — висота камери (1/10 мм).

При масових дослідженнях застосування меланжерного спосо­бу утруднене, тому в практику впроваджується пробірковий, за­пропонований М. М. Ніколаєвим (1954) і удосконалений М. П. П'ятницьким (1961). У пробірки спеціальною піпеткою на­бирають 0,38 мл 3%-ного розчину оцтової кислоти, а потім дода­ють 0,02 мл крові, одержуючи розбавлення 1 :20.

Електронно-автоматичним методом лейкоцити підраховують швидко і з високою точністю (±1—2%). Кров розбавляють ізо-

283.

тонічним розчином нат­рію хлориду (1 :500, 1 : 700), а потім додають реактиви, які викликають лізис еритроцитів (сапо­нін, сапоглобін).

Кількість лейкоцитів у крові залежить від виду тварин (табл. 15), їх віку, деяких фізіологічних фак­торів.

Збільшення кількості лейкоцитів у крові на­зивають лейкоцитозом, а зменшення — лейкопе­нією.

Лейкоцитоз буває фі­зіологічним, медикамен­тозним, реактивним і па­тологічним. До фізіоло­гічних лейкоцитозів від­носять: травний'—спосте­рігається через 2—3 год після приймання корму, у тварин з багатокамер­ним шлунком він не виражений; міогенний — кількість лейкоцитів збільшується при м'язовому навантаженні в основному за рахунок нейтрофілів і повертається до вихідного рівня через 0,5—1,5 год; лейкоцитоз вагітних — пов'язаний з ендокринними змінами в орга­нізмі вагітної самки і відбувається переважно за рахунок нейтро­філів; лейкоцитоз новонароджених — спостерігається у перші 2—З тижні життя; збільшена в основному кількість нейтрофілів.

Медикаментозний лейкоцитоз виникає після парентерального введення тваринам білкових препаратів, вакцин, сироваток, адре­наліну, камфори, кортикостероїдів.

Реактивний лейкоцитоз є супутником більшості інфекційних хвороб, деяких незаразних (пневмонія, перикардит, плеврит, пери­тоніт, гастроентерит, артрит та ін.). Причиною його є стимуляція лейкопоетичної функції кісткового мозку, лімфатичних вузлів, се­лезінки, циркулюючими в крові продуктами розпаду тканинних білків, бактеріальними токсинами. Вираженість лейкоцитозу за­лежить від характеру хвороби та реактивності організму: значно виражений є показником доброї реактивності, а незначне збіль­шення кількості лейкоцитів при тяжкоперебігаючому процесі є свідченням пригнічення лейкопоезу. Ці зміни лейкоцитів мають

284

захисний характер, оскільки в кров надходять зрілі клітини, здат­ні виконувати захисні функції, і визначають лейкемоїдну реакцію організму.

Реактивний лейкоцитоз необхідно відрізняти від патологічного, , при якому в крові з'являються патологічне змінені або морфоло­гічно і функціонально незрілі форми лейкоцитів, що є показником органічних змін органів кровотворення (пухлини, лейкоз). Основ­ні відмінності між лейкемоїдними реакціями організму та змінами крові, які виникають при лейкозі, полягають у тому, що зміни при реактивному лейкоцитозі тимчасові і з поліпшенням стану здоров'я тварин склад крові нормалізується, а при лейкозі зміни крові стійкі; реактивний лейкоцитоз супроводжується помірним збіль­шенням кількості лейкоцитів, яке не перевищує меж, характерних для сублейкемічної стадії лейкозу (20—ЗО тис. в 1 мкл у великої рогатої худоби).

Реактивний лейкоцитоз буває абсолютним, коли збільшується загальна кількість лейкоцитів в 1 мкл крові, і відносним, який характеризується збільшенням одного виду лейкоцитів за рахунок інших видів, у той час коли загальна кількість білих кров'яних тілець залишається без суттєвих змін (відповідно до цього роз­різняють нейтрофільний, еозинофільний, базофільний лейкоцито-зи, лімфоцитоз і моноцитоз).

Лейкопенія (грецьк.— leukos — білий і репіа — бідність) — за­вжди патологічне явище, яке є показником зниження реактивності організму. Особливо небезпечна лейкопенія при захворюваннях, які, як правило, супроводжуються лейкоцитозом. Лейкопенія мо­же бути зумовлена: посиленим руйнуванням лейкоцитів у кров'я­ному руслі під впливом специфічних антитіл — лейкоаглютинінів (чума свиней, сальмонельоз телят), опромінення великими дозами радіонуклідів, рентгенівського проміння; пригніченням функції ор­ганів лейкопоезу (кісткового мозку, селезінки, лімфатичних вузлів) продуктами життєдіяльності бактерій, грибів, вірусів, деякими отрутами, лікарськими засобами, іонізуючим випромінюванням. Часто токсичні продукти спричиняють не лише пригнічення лейко-поетичної функції, тобто функціональні зміни, а й переродження органів лейкопоезу, особливо червоного кісткового мозку (розви­вається органічна лейкопенія).

Лейкопенія, як і лейкоцитоз, буває абсолютною, коли має міс­це рівномірне зменшення усіх видів лейкоцитів, і відносною, якщо зменшується кількість деяких форм лейкоцитів (еозинопенія, ней-тропенія, лімфопенія і т. д.).

Лейкограма периферичної крові. Визначення загальної кількос­ті лейкоцитів не дає уявлення про кількість окремих видів лейко­цитів. Такі дані можна одержати при виведенні лейкограми — процентного співвідношення між окремими видами лейкоцитів (табл. 16). Визначають її на забарвлених мазках крові диферен-

285



цінованим підрахунком 100 або 200 лейкоцитів за методами Ме-андра або Філіпченка. Вивівши лейкограму і підрахувавши за­гальну кількість лейкоцитів, можна визначити абсолютну кіль­кість кожного виду клітин в 1 мкл крові і вияснити характер лейкоцитозу чи лейкопенії: відносні вони чи абсолютні.

Усі лейкоцити крові поділяють на дві групи: гранулоцити (зернисті) і агранулоцити (незернисті). В групу гранулоцитів від­носять базофіли (клітини з базофільною зернистістю), еозинофіли (клітини з ацидофільною зернистістю) і нейтрофіли, або гетеро-філи, зерна яких забарвлюються по-різному: у собак, котів і свиней зернистість нейтрофілів має більшу спорідненість з ней­тральними фарбами і за Романовським забарвлюється у рожево-фіолетовий колір, а у корів, овець і коней ці зерна мають більшу спорідненість з кислими фарбами. Агранулоцити не мають цито­плазматичної зернистості (лімфоцити) або мають дрібну азуро-фільну зернистість, яка не визначає функціональне значення клі­тини (моноцити).

Зміни лейкограми. При патології кількість якого-небудь виду лейкоцитів може збільшуватися (базофілія, нейтрофілія, лімфо-і моноцитоз) або зменшуватися (базопенія, еозинопенія, нейтро-пенія, лімфоцитопенія, моноцитопенія). Збільшення або зменшен­ня кількості окремих видів лейкоцитів може бути абсолютним і відносним.

Про абсолютний видовий лейкоцитоз мова йде тоді, коли поряд з відносним збільшенням якого-небудь виду лей-

286

коцитів спостерігається збільшення їх абсолютної кількості в 1 мкл крові. Одночасне зниження кількості того чи іншого виду лейкоцитів у лейкограмі і абсолютної кількості цих клітин в 1 мкл крові називають абсолютною видовою лейкопенією.

Відносний^идовий лейкоцитоз — збільшення від­носної кількості окремих видів лейкоцитів у лейкограмі поєднує­ться із зниженням загальної кількості лейкоцитів, в результаті чого абсолютна кількість лейкоцитів даного виду в 1 мкл крові буде нормальною.

Відносна видова лейкопенія буває тоді, коли про­центна кількість якого-небудь виду лейкоцитів у лейкограмі знижена, але в зв'язку з деяким збільшенням загальної кількості лейкоцитів у крові абсолютна кількість даного виду лейкоцитів в 1 мкл крові знаходиться в межах норми.

Із видових змін лейкоцитів 'у клінічній практиці частіше зустрі­чаються зміни кількості еозинофілів, нейтрофілів і лімфоцитів.

Еозинофіли утворюються у кістковому мозку і основні функції виконують в тканинах. Вони беруть участь в алергічних реакціях — адсорбують гістамін, який виділяється при алергії, інактивують його, запобігають звільненню гістаміну з базофілів і тучних клітин, транспортують його до органів виділення — легень і кишечника. Еозинофіли не мають здатності синтезувати антиті­ла, але вони адсорбують антигени і переносять їх в органи, багаті на плазматичні клітини, і цим самим посилюють продукцію анти­тіл. Еозинофіли виконують також антитоксичну функцію — вони адсорбують токсичні продукти білкової природи і руйнують їх, а в ділянках запалення фагоцитують бактерії, імунні комплекси, про­дукти розпаду тканин, хоча фагоцитарна активність їх нижча, ніж нейтрофілів.

Збільшення кількості еозинофілів у крові називають еозинофі-лією, зменшення — еозинопенією, а відсутність їх в крові — анео-зинофілією. Еозинофілія спостерігається при захворюваннях, які перебігають з явищами алергії (екземи, кропивниця, сироваткова хвороба); при паразитарних хворобах (трихінельоз, фасціольоз, ехінококоз, фіноз) кількість еозинофілів може досягати ЗО—40 %, що пояснюється посиленням надходження у кров гістаміну; при хронічному мієлолейкозі, бешисі свиней, хронічній альвеолярній емфіземі у коней. За даними М. Н. Дороніна з співавторами (1975), еозинофілія характерна для великої рогатої худоби не-благополучних щодо лейкозу стад.

Еозинопенія зустрічається при сепсисі, травматичному пери­кардиті, гострому міокардиті, пневмоніях, гостро перебігаючих інфекційних і протозойних захворюваннях, тяжких інтоксикаціях. Вона також характерна для стресу.

Прогностичне значення еозинофіли та еозинопенії необхідно оцінювати в комплексі з іншими клінічними ознаками та змінами