Учебник по клиндиагностике (укр.). Учебник по клиндиагностике (укр. Вступ предмет клінічної діагностики

• Название: Вступ предмет клінічної діагностики
• Анкор: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Дата: 26.04.2017
• Размер: 2.87 Mb.
• Имя файла: Учебник по клиндиагностике (укр.).doc
• Тип: Документы; #5786
• Категория: Биология. Ветеринария. Сельское хозяйство
• страница: 26 из 32

287

крові. Поява в крові еозинофілів при захворюваннях, які супро­воджуються еозинопенією, на фоні деякого зменшення кількості нейтрофілів і збільшення лімфоцитів може розглядатися як спри­ятливий симптом (його називають «зорею одужання»). Еозинопе-нія, яка перебігає на фоні лейкопенії, недостатньо вираженої ней­трофіли, особливо при запальних процесах, що характеризуються, як правило, нейтрофілією, вважаються ознакою зниження імунно­го опору організму і є несприятливим показником.

Нейтрофіли (neuter — ні той, ні інший; phileo — люблю) або гетерофіли (різнолюби) залежно від віку клітин, форми й ступеня забарвлення ядра поділяють на чотири групи: мієлоцити, юні, па-личкоядерні та сегментноядерні нейтрофіли. Виробляються вони в кістковому мозку, у синусах якого кількість депонованих клітин в 10—20 разів більша, ніж у крові. Щогодини в кров надходить 0,6-10¹⁰—1-Ю¹⁰ гетерофілів, тривалість їх життя в крові коли­вається від кількох годин до двох діб. Основна функція нейтро­філів — участь у захисті організму від інфекційно-токсичного впли­ву: вони фагоцитують і перетравлюють мікроорганізми, виробля­ють ферменти, які діють бактерицидне, адсорбують на своїй обо­лонці антитіла і доставляють їх у вогнище інфекції, виділяють речовини, що стимулюють процеси регенерації у різних органах і тканинах.

Кількість нейтрофілів в крові при різних хворобах може збіль­шуватися — нейтрофілія або зменшуватися — нейтропе-н і я. Нейтрофілія може перебігати без змін співвідношень окре­мих форм нейтрофілів (наприклад, після крововтрат, фізичного напруження, при гіпотонії передшлунків) або супроводжуватися підвищенням кількості молодих форм нейтрофілів у периферичній крові — зрушення ядра вліво або, навпаки, збільшення кількості сегментноядерних клітин — зрушення ядра вправо. За ступенем регенерації нейтрофільний лейкоцитоз буває:

а) з простим (регенеративним) зрушенням ядра — загальна кількість лейкоцитів у межах норми або незначно збіль­шена, кількість паличкоядерних нейтрофілів збільшена в 1,5— 2 рази порівняно з максимальною нормою, з'являються поодинокі юні (1—3%). Це зрушення характерне для легкого перебігу го­стрих інфекційних та запальних процесів з відносно сприятливи^ перебігом (бронхіт, катаральна бронхопневмонія, мастит, артрит, перитоніт, нефрит, гнійні рани, абсцеси, флегмони, ендометрит). Прогноз від сприятливого до сумнівного;

б) з різким регенеративним (гіперрегенера-тивним) зрушенням — характеризується вираженим лейкоци­тозом, появою в лейкограмі великої кількості юних нейтрофілів, навіть мієлоцитів, а кількість паличкоядерних більша як у два рази порівняно з нормою. Відносна кількість сегментноядерних нейтрофілів і лімфоцитів зменшена. Зустрічається дана різновид-

288

ність нейтрофіли' при тяжкоперебігаючих гострих гнійних запаль­них процесах, септичних інфекціях (гнійний перитоніт, гнійний пе­рикардит). Прогноз від обережного до несприятливого. Виражена нейтрофілія при незначному лейкоцитозі й тим більше в поєднанні з лейкопенією супроводжує тяжкоперебігаючі септичні інфекції при ослабленій резистентності організму;

в) нейтрофілія з гіпопластичним (регенера­тивно-дистрофічним) зрушенням ядра характеризується лейкопенією, збільшенням кількості молодих форм нейтрофілів,, у яких відбуваються дистрофічні зміни ядра та цитоплазми (ток­сична зернистість, вакуолізація цитоплазми й ядра), в поєднанні із зменшенням кількості сегментноядерних гетерофілів. Зрушення ядра спостерігається при тривалому і сильно вираженому впливу на кровотворні органи бактерійних отрут і є показником пригні­чення функції кісткового мозку. Прогноз у таких випадках не­сприятливий.

Нейтрофілія із зрушенням ядра вправо харак­теризується збільшенням кількості сегментноядерних нейтрофілів при нормальній або зниженій кількості паличкоядерних. Вона може зустрічатися у трьох варіантах: незначна нейтрофілія на фоні незначного лейкоцитозу спостерігається при легкому перебігу інфекцій, після крововтрат, при м'язовому навантаженні; збіль­шення кількості сегментноядерних нейтрофілів при нормальній або-зниженій кількості лейкоцитів зустрічається у старих і виснаже­них тварин; значне збільшення кількості сегментноядерних ней­трофілів, поява в них дистрофічних змін у поєднанні із зменшен­ням в лейкограмі кількості паличкоядерних форм і вираженою лейкопенією зустрічається при перебігаючих хронічно септичних процесах і є показником виснаження кісткового мозку. Прогноз при таких хворобах несприятливий.

Нейтропенія є ознакою пригнічення функції кісткового мозку. Вона може бути функціональною (тимчасовою) і органіч­ною (стійкою). Функціональне пригнічення гранулопоезу спосте­рігається при аліментарній дистрофії, інфекційних захворюваннях, застосуванні антибіотиків і сульфаніламідів. Стійка нейтропенія є показником ураження гранулоцитарного ростка кісткового моз-\у й виникає при лейкозі, стахіботріотоксикозі. Незначна нейтро­пенія при помірному лейкоцитозі в поєднанні з відносним лімфо-цитозом, еозонофілією змінює нейтрофілію і є показником виду­жання.

Лімфоцити (lympha — чиста вода, волога, cytos — клітина) вперше були описані Ерліхом у 1879 p., але функції їх залишила­ся нез'ясованими до 1961 р. Лімфоцити циркулюють по замкнутій системі: кров — лімфа — кров і здійснюють цей шлях багатора­зово протягом доби. Продукція, диференціювання і функціонуван­ня лімфоцитів відбуваються у лімфоїдних органах, які умовно

289

поділяють на три основні відділи: кістковий мозок; центральні лімфоїдні органи — тимус і фабрицієва сумка у птахів або її еквівалент у ссавців — кістковий мозок або пейєрові бляшки; периферичні лімфоїдні органи — лімфатичні вузли, селезінка, кров. Частина поліпотентних стовбурових клітин із кісткового мозку мігрує у тимус і тут диференціюється в Т-лімфоцити. Із тимуса вони мігрують і заселяють тимусзалежні периферичні лімфоїдні органи, де формують Т-клітинну популяцію, яка в основному здій­снює клітинну імунну відповідь.

Популяція Т-лімфоцитів включає: ефектори клітинного імуніте­ту (Т-кілери), відповідальні за клітинну резистентність проти ін­фекцій; клітини-помічники (хелпери), клітини-супресори, які при­гнічують В-клітинну гуморальну імунну відповідь.

Другий шлях розвитку лімфоцитів відбувається в птахів у фаб-рицієвій сумці. Такі лімфоцити одержали назву В-клітин (перша літера назви Bursa Fabricius). їхня основна функція — участь у гуморальній імунній відповіді. При взаємодії з антигеном В-клі-тини проліферують і частина з них перетворюється у плазматичні, які секретують велику кількість антитіл.

Лімфоцити, крім того, адсорбують циркулюючі в крові антиті­ла і, мігруючи в тканини, доставляють їх у вогнища запалення. Вони виконують також антитоксичну функцію, адсорбуючи та інактивуючи токсини різного походження, беруть участь у ліпідно­му обміні, виробляють гуморальні фактори, що стимулюють ре­генерацію тканин.

Лімфоцитам характерна також фагоцитарна активність, але рухаються вони повільно й у вогнищі запалення з'являються піз­ніше нейтрофілів. Тут вони перетворюються у полібласти-макро-фаги (за Мечниковим), які захоплюють не лише мікроби, а й відмираючі тканинні елементи. Цим вони очищають місце, де був запальний процес, і полегшують ріст молодої регенеруючої спо­лучної тканини.

Зменшення кількості лімфоцитів в крові називають лімфо-цитопенією, а збільшення їх — л і м фо ци тозом. Лімфо-цитопенія частіше буває відносною, особливо у великої рогатої худоби, і перебігає на фоні нейтрофіли при гострих септичних процесах. Різко виражена лімфопенія та абсолютна нейтропенія виникають при променевій хворобі. Лімфоцитопенія у поєднанні з лейкопенією — несприятливий прогностичний показник, що свід­чить про виснаження захисних сил організму.

Лімфоцитоз буває короткотерміновим (змінює нейтрофільний) і стійким. Прогностичне значення першого різне. Якщо лімфоцитоз супроводжується збільшенням кількості еозинофілів, моноцитів, незначним зменшенням нейтрофілів без суттєвих змін рівня гемо­глобіну та еритроцитів, то він є сприятливим симптомом, який свідчить про близьке видужання. У випадках, коли лімфоцитоз

290

перебігає на фоні лейкопенії, супроводжується значною нейтро-пенією, еозинопенією та олігоцитопенією, то це свідчить про пере­хід гострого процесу в хронічний і є показником зниження захис­них сил організму. Прогноз у таких випадках обережний.

Стійкий лімфоцитоз розвивається при деяких хронічних інфек­ціях (сап, бруцельоз, туберкульоз, чума свиней, лімфолейкоз та ін.), при яких боротьба організму із збудником інфекції здій­снюється антитілами.

Базофіли беруть участь в алергічних реакціях, оскільки вони утримують половину наявного в крові гістаміну, а концентрація його в базофілах у 1 млн раз вища порівняно з плазмою крові. Базофіли впливають на функцію зсідання крові: в них містяться фактори, що прискорюють цей процес, так і ті, що запобігають згортанню (гепарин) крові. Здатність базофілів виділяти гепарин дає змогу зробити припущення про участь їх в обміні ліпідів. Базофіли беруть також участь у фагоцитозі, але це не є їх основ­ною функцією.

Збільшення кількості базофілів — базофілія зустрічається при гемофілії, мієлоїдному лейкозі, після парентерального введен­ня гіперімунних сироваток. Зменшення кількості базофілів — б а -з о п е н і я діагностичного значення не має.

Моноцити — є основним джерелом кількісних і різноманітних тканинних макрофагів і є центральною ланкою мононуклеарної фагоцитарної системи — МФС. Моноцити утворюються у кістко­вому мозку. В крові циркулюють протягом 36—104 год, а потім мігрують у тканини, де дозрівають і функціонують як макрофаги, понад 60 днів, а за деякими даними можуть існувати навіть кіль­ка років, зберігаючи здатність до рециркуляції. Макрофаги засе­ляють сполучну тканину (гістоцити), знаходяться у печінці (куп-ферівські клітини), легенях (альвеолярні макрофаги), селезінці, лімфатичних вузлах, шкірі, кістковому мозку, нервовій тканині (клітини мікроглії). Загальна кількість макрофагів утворює моно-нуклеарну фагоцитарну систему (МФС) — це нова назва ретику-лоендотеліальної системи.

Будь-яке вогнище гострого запалення в організмі швидко ви­кликає проліферацію промоноцитів, зростає продукція моноцитів у кістковому мозку, вони скоріше потрапляють у кров, де кіль­кість їх збільшується у 3—4 рази. Через дві доби після виник­нення вогнища гострого запалення кількість макрофагів у ньому збільшується в 3—4 рази.

Найважливішою функцією моноцитів є фагоцитарна. Вони фа-гоцитують не лише мікроорганізми, а й продукти розпаду клітин і тканин, найпростіших, поглинають і руйнують ендотоксини, які утворюються у ділянках запалення, патологічне змінені еритроци­ти, мікроагрегати фібрину та інші білки. Моноцити також беруть участь у синтезі антитіл: поглинають антигени, частково руйнують

291

їх і зберігають з утворенням високоімуногенної форми антигена, яка забезпечує взаємодію його з Т- і В-клітинами. Антиген, захоп­лений макрофагами, зосереджений на їх мембрані, значно ефек­тивніший в стимуляції продукції імунних тіл.

Збільшення кількості моноцитів у крові — моноцитоз — зустрічається при імунізації тварин, прихованому перебігу захво­рювань, протозойних хворобах (піроплазмідозах), хронічних сеп­тичних процесах, а також при видужанні після гострих запальних та інфекційних хвороб. Зменшення кількості моноцитів у крові — моноцитопенія — розглядають як показник пригнічення функції МФС. Вона зустрічається на початковій стадії гострих запальних процесів, інфекційних та септичних захворювань (у по­єднанні з нейтрофілією). Це короткотермінове явище є закономір­ним і не повинне оцінюватися як несприятливий симптом. Стійка моноцитопенія супроводжує перебігаючі хронічно інфекції і є оз­накою зниження захисних сил організму і тому є несприятливим прогностичним показником.

Підрахунок кількості тромбоцитів. Тромбоцити беруть участь у зсіданні крові, виконують деякі захисні реакції. Утворюються вони в червоному кістковому мозку, тривалість їх існування 5—8 днів.

Підрахунок кількості тромбоцитів проводять у лічильних ка­мерах або забарвлених мазках крові (метод Фоніо). Зважаючи на те, що тромбоцити поза кров'яним руслом збираються у куп­ки, в яких підрахувати їх неможливо, необхідно запобігти їх склеюванню. Цього досягають застосуванням 1%-ного розчину магнію сульфату або 5%-ного натрію цитрату. Після взяття крові для підрахунку еритроцитів місце уколу протирають і наносять краплю зазначеного розчину, потім видавлюють краплю крові. Мазок роблять звичайним способом, фіксують і забарвлюють. Підрахунок ведуть в імерсійній системі. Тромбоцити мають вигляд маленьких (з діаметром 2—3 мкм) утворів круглої або овальної форми, забарвлених у фіолетовий колір, які зрідка розміщені по одному серед еритроцитів. Слід паралельно рахувати еритроцити і тромбоцити. З'ясувавши, скільки пластинок припадає на 1000 еритроцитів, і знаючи абсолютну кількість їх у 1 мкл крові, легко вирахувати кількість тромбоцитів у цьому об'ємі крові. У крові великої рогатої худоби міститься 260—700 тис. у 1 мкл; овець — 270—500; кіз — 300—900; коней — 200—500; свиней — 180—300 тис. у 1 мкл (табл. 15).

У хворих тварин частіше спостерігається зменшення кількості тромбоцитів (тромбоцитопенія, яка зустрічається при більшості інфекційних хвороб, геморагічному діатезі (К- і С-гіпо-вітамінозах), стахіботріотоксикозі, променевій хворобі. Значно рідше спостерігають збільшення кількості тромбоцитів — тром­боцитоз після хірургічних операцій, травмах м'язів, у стадію видужання після інфекційних хвороб.

292

Підрахунок кількості клітин крові у птахів. У птахів еритроцити і тромбоцити мають овальну форму і містять ядро. Крім того, еритроцити не руйнуються 1—3%-ним розчином оцтової кислоти, яку застосовують при підрахунку лейкоцитів для лізису еритро­цитів. У зв'язку з цим у птахів спочатку підраховують у лічильній камері всі види клітин в 1 мкл крові, а потім у пофарбованих мазках підраховують 1000 клітин з поділом їх на еритроцити, тромбоцити та лейкоцити. Після перерахунку визначають кіль­кість клітин кожного виду в 1 мкл крові.

Патологічні зміни клітин крові. Зміни величини, форми і за­барвлення еритроцитів частіше бувають при анеміях. Зміни ве­личини (анізоцитоз) характеризуються появою еритроцитів, роз­мір яких менший (мікроцити) або більший (макроцити) нормаль­ного. Зміни форми (пойкілоцитоз) проявляються тим, що еритро­цити стають зірчастими, витягнутими, грушоподібними або іншої неприродної форми. Зміна забарвлення (анізохромія) характери­зується тим, що поряд з нормально забарвленими еритроцитами (нормохромними) з'являються інтенсивніше забарвлені (гіпер­хромні) або слабо забарвлені (гіпохромні) чи забарвлені неодно­рідно — в сірувато-бузковий, синювато-рожевий, світло- і темно-синій кольори (поліхроматофільні). Включення в еритроцитах: тільця Жоллі (залишки ядра) у вигляді 1—2 яскраво-червоних невеликих круглих крапок; кільця Кебота (залишки оболонки ядра) мають форму вісімки червоно-фіолетового кольору; базо-фільна пунктуація — темно-синього кольору зернистість; нормоци-ти — еритроцити з ядрами.

Патологічні зміни лейкоцитів. У нейтрофілах спо­стерігаються анізоцитоз, підвищена сегментація ядра, втрата зв'яз­ку між сегментами, вакуолізація, пікноз і рексис ядра, вакуоліза-ція і токсична зернистість цитоплазми.

У лімфоцитів цитоплазма містить вакуолі, ядро забарвлюється нерівномірно, рихле, бувають двоядерні лімфоцити. У моноцитів вакуолізована цитоплазма дифузно-сірого кольору з жовтуватим відтінком, ядро часткове, поліморфне. У еозинофілів, крім круг­лих, у цитоплазмі є овальні гранули, які забарвлюються в черво­но-фіолетовий колір, ядро гіперсегментоване із зміненим забарв­ленням.

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЛЕЗІНКИ

Селезінка бере участь у кровотворенні (лімфопоез), обміні ре­човин, руйнуванні еритроцитів і в меншій мірі інших формених елементів крові, імунологічних та захисних реакціях організму, є депо крові (затримується до 15 % загального об'єму крові).

Селезінка розміщена в лівому підребер'ї. Зовнішня поверхня її прилягає до грудної клітки, відокремлюючись від неї лише діа-

293

фрагмою, а внутрішньою поверхнею у жуйних тварин прилягає до стінки рубця, у тварин інших видів — до шлунка. Селезінку досліджують пальпацією, перкусією та пункцією.

У великої рогатої худоби в нормі дослідити селезінку загаль-ноклінічними методами не можна. Притуплення її виявити не вдається, тому що вона тонка й лежить на верхній стінці рубця у тій ділянці, де нагромаджуються в рубці гази. При збільшенні селезінки із значним потовщенням її (лейкоз, сибірка, гнійне за­палення) зона тупого звуку знаходиться за задньою межею легень, зліва у верхній частині останніх міжреберних проміжків. При необхідності можна провести пункцію селезінки з наступним мор­фологічним, мікроскопічним чи бактеріологічним дослідженнями пунктату. Пункцію роблять зліва у 12-му міжреберному проміж­ку на рівні маклака або за останнім ребром, відступивши на 5—8 см від поперечнореберних відростків поперекових хребців.

У коней селезінка прилягає безпосередньо до реберної стінки і створює зону невеликого притуплення, яке виявляють при пер­кусії у верхній частині останніх міжреберних проміжків зліва за задньою перкусійною межею легень. При гострому розширенні шлунка зона тупого звуку, який створює селезінка, зміщується назад за межі реберної дуги. Ця зона може доходити навіть до маклака. Селезінку у коня досліджують також внутрішньою паль­пацією (ректальним дослідженням). У невеликих коней можна пальпувати весь орган, а у великих — лише задній край її біля основи. Визначають розміщення селезінки, її величину, форму, характер поверхні та больову реакцію. Пункцію селезінки роб­лять в останньому міжреберному проміжку зліва на рівні макла­ка. У собак селезінку досліджують пальпацією. Тварин кладуть на правий бік. Селезінку знаходять лише при сильному збільшен­ні, зумовленому лейкозом, злоякісними пухлинами, амілоїдним переродженням.

ДОСЛІДЖЕННЯ ІМУННОЇ СИСТЕМИ

Схильність тварин до захворювань і характер їх перебігу в більшості зумовлені станом природної резистентності. Під термі­ном резистентність (імунітет) слід розуміти стан захисних і при­стосувальних механізмів організму, здатних протидіяти різним несприятливим факторам навколишнього середовища, в тому чис­лі вірусам, бактеріям та іншим агентам. Резистентність організму зумовлена його реактивністю.

Резистентність умовно поділяють на неспецифічну (природну) та специфічну (імунітет). Під неспецифічною резистентністю слід розуміти як спадкову здатність організму протидіяти факторам середовища загальними стереотипними захисними та пристосу­вальними механізмами, виробленими в процесі еволюції. Тому не-

294

специфічну резистентність ще називають природною або загаль­ною. Відповідну реакцію організму на введення мікрофлори та її токсинів називають специфічною або імунологічною реактивністю з утворенням специфічної резистентності (імунітету). Загальна закономірність еволюційних пристосувальних механізмів полягає у відборі більш економних і ефективних диференційованих систем захисту організму й їх спадкове закріплення. Природні пристосу­вальні механізми були першим захистом організму, в подальшому з'являлися ефективніші специфічні фактори цього захисту. Подіб­на послідовність формування резистентності має місце і в онто­генезі: виникненню імунної системи передує розвиток неспеци­фічних спадкових механізмів захисту, які активні вже з моменту народження тварини. Тому рівень утворення специфічної рези­стентності (імунітету) залежить від рівня неспецифічних механіз­мів захисту організму, зумовлених загальною його реактивністю. Однак слід зазначити, що природна резистентність хоча генетич-но й зумовлена, але її рівень буває різним залежно від віку тва­рини, пори року, умов утримання і годівлі.

Вікова динаміка природної резистентності тварин залежить від особливостей розвитку реактивності організму в постнатальний (після народження) період. Знижений рівень реактивності, а звід­си, й захисних і пристосувальних механізмів новонароджених і мо­лодняка першого місяця життя, пояснюється структурно-функціо­нальною недосконалістю їх імунної, нервової та ендокринної си­стем, які тісно пов'язані між собою. Слід пам'ятати, що організм реактивний на будь-якій стадії онтогенезу, але рівень прояву цієї реактивності у різні періоди неоднаковий і залежить від генетич­них і паратипових (середовищних) факторів.

У ранній період після народження захисна система організму закінчує своє формування. У фізіологічно розвинених новонаро­джених тварин становлення природної резистентності настає знач­но швидше, ніж народжених недорозвиненими. Оскільки у ново­народжених тварин у перші дні життя природна резистентність недостатньо виражена, захист організму від несприятливих факто­рів навколишнього середовища забезпечується за рахунок імуно-глобулінів, які надходять в організм через плаценту в антенаталь­ний період, або з молозивом в постнатальний період, або й тим і іншим (тобто двома) шляхами. У кролів, лабораторних гризунів, собак і котів імуноглобуліни від матері передаються потомству через плаценту та молозиво; у приматів — через плаценту лише гамма-глобуліни; у телят — через молозиво. В сироватці крові но­вонароджених телят до згодовування молозива імуноглобуліни майже відсутні. Тому захист новонароджених телят від неспри­ятливих факторів зовнішнього середовища в перші дні життя за­безпечується за рахунок імуноглобулінів, що надходять в організм із молозивом (пасивний або колостральний імунітет). Тривалість

29$

пасивного Імунітету у різних тварин неоднакова й коливається від кількох годин до кількох тижнів. Зумовлене це тим, що іму-ноглобуліни можуть всмоктуватися у кишечнику в незмінному вигляді в перші години після народження. В подальшому формує­ться бар'єрна функція слизової оболонки та ферментативна си­стема травного каналу, внаслідок чого інтенсивність всмоктуван­ня імуноглобулінів у кишечнику зменшується, що знижує їх концентрацію в організмі. Проникнення через кишкову стінку в лімфо- і кровотечію організму імуноглобулінів у незмінному виг­ляді пояснюють по-різному. Портер (1960) пов'язує це з наявністю у молозиві великої кількості трипсинового інгібітора, вміст якого поступово зменшується із збільшенням тривалості післяродового періоду. Пейн і Марш (1962) показали, що в різних відділах кишечника блокується всмоктування імуноглобуліну в незмінному вигляді неодночасово після згодовування молозива. Так, передній відділ кишечника блокується незабаром після споживання молози­ва, а задній — залишається активним і здатний адсорбувати іму-ноглобуліни. Період блокування усього кишечника (від передньо­го до заднього) триває від 24 до 36 год, що викликає зниження всмоктування імуноглобулінів у незмінному вигляді. Горре з спів­авторами (1969) процес всмоктування імуноглобулінів у незмін­ному вигляді в кров та лімфу пояснюють незрілістю гістологічної структури стінки кишечника. Вальдман (1976) установив, що по­трапивши з молозивом у тонкий відділ кишечника теляти імуно-глобуліни утворюють комплекс с рецепторами для Fc-фрагментів імуноглобулінів, які розміщені на мембрані ентероцитів. Утворен­ня цих комплексів відбувається найбільш інтенсивно при рН 6—6,5. Пенгале та інші (1973) встановили, що деякі класи імуно­глобулінів молозива всмоктуються із кишечника в лімфотечію телят в незмінному вигляді по-різному: IqG — 27 год; IqM—16, IqA — 22 год після народження. Тому раннє (не пізніше однієї години після народження) згодовування молозива новонародже­ним є запорукою високого колострального імунітету у них.

Слід зазначити, що найбільший вміст імуноглобулінів у моло­зиві спостерігається у перші години після родів, потім його рі­вень знижується. У зв'язку з цим важливо забезпечити максималь­не споживання молозива в перші години та дні після народження тварин.

Вміст імуноглобулінів у молозиві залежить також від віку, го­дівлі та умов утримання самок. Наприклад, у молозиві самок старшого віку міститься значно більше імуноглобулінів, ніж у молодих (первісток), що позначається на стійкості проти захво­рювань і розвитку новонароджених.

Для забезпечення колострального імунітету телятам необхідно випоїти молозиво матері першого надою в кількості 1,5—2 л (тем­пература 37—39°С). У перші три дні добова потреба їх в молозиві

296

становить 5—8 л при 3—4-разовому випоюванні, а в наступні дні одноразова — 7—8 % від маси тіла. У поросят колостральний іму­нітет триває п'ять тижнів (35 днів) після народження. У плазмі крові поросят, одержаних від дорослих свиноматок, міститься у се­редньому близько 40 мг/мл імуноглобулінів G, а від молодих (першоопоросок) — ЗО мг/мл.

Резистентність організму зумовлена численними факторами. До них відносять: шкіру та слизові оболонки, температурну й за­пальну реакції, кількість і співвідношення лейкоцитів у крові, фер­ментативну активність і функцію органів усіх систем, які забезпе­чують гомеостаз організму та його пристосування до несприятли­вих умов навколишнього середовища і специфічну імунну систему, до якої належать клітини та гуморальні механізми захисту й іму-нокомпетентні клітини.

Шкіра та слизові оболонки є бар'єром для багатьох мікроорга­нізмів. Вони не лише перешкоджають механічному проникненню мікроорганізмів, а й виділяють секрети, які діють бактерицидно. Тому кількість мікрофлори на шкірі та слизових оболонках є одним із показників імунологічного стану організму. Гарячка, реакції шкіри та інших тканин під впливом подразнюючих факто­рів характеризують стан захисної функції організму.

При дослідженні лейкоцитів крові звертають увагу на кіль­кість і їх видовий склад. Зрілі клітини нейтрофілів — сегментно-ядерні нейтрофіли та моноцити крові разом з макрофагами орга­нів і тканин (гістіоцитами сполучної тканини, купферовими клі­тинами печінки, альвеолярними макрофагами легень, вільними й фіксованими макрофагами кісткового мозку, селезінки та лімфа­тичних вузлів, перитонеальними макрофагами, плевральними мак­рофагами, остеокластами, клітинами мікроглії нервової системи) є високоспеціалізованими фагоцитарними клітинами, які реагують на функціональні та патологічні зміни в організмі, виконують роль захисних функцій. Еозинофіли також виконують фагоцитар­ну функцію, хоча значно меншу, ніж нейтрофіли.

Лімфоцити слід розглядати як центральний ланцюг в імуно­логічних реакціях. Лімфоцити периферичної крові є неоднорідною популяцією клітин, яка складається із Т-лімфоцитів (тимусзалеж-них), що беруть участь в утворенні клітинного імунітету, В-лімфо-цитів (бурсазалежних), що беруть участь в утворенні гумораль­ного імунітету і так званих О-клітин. Т- і В-лімфоцити за своєю функцією ще називають імунокомпетентними.

Захист організму від дії несприятливих факторів зовнішнього середовища потребує певних пластичних і енергетичних витрат, що компенсуються за рахунок перебудови обмінних процесів і функцій органів систем, як прояв пристосувальних механізмів організму.

Імунна система організму представлена первинними та вто-

297

ринними лімфоїдними органами й тканинами, розміщеними в різ­них місцях, які функціонують як одне ціле. Основні функції імун­ної системи — розпізнавання, взаємодія і видалення із організму чужорідних клітин і інших субстанцій, що потрапили екзогенним шляхом, або утворилися внаслідок мутагенезу чи патологічних процесів у клітинах і тканинах. Серед первинних (центральних) лімфоїдних органів важливим є тимус у ссавців і фабрицієва сумка у птахів, які визначають імунокомпетентність Т- і В-лімфо-цитів.

Тимус — є джерелом Т-лімфоцитів, відповідальних за клітин­ний імунітет. Вони відіграють провідну роль у противірусному, протипухлинному та трансплантаційному імунітеті, гіперчутливості повільного типу (ГПТ) і аутоімунних процесах. Т-лімфоцити син­тезують і виділяють (екскретують) лімфокіни — медіатори іму­нітету, що зумовлюють їх зв'язок з макрофагами, В-лімфоцитами, нейтрофілами.

Т-лімфоцити диференціюються на: Т-кілери, які мають специ­фічну цитотоксичну активність щодо клітин-мішеней без участі антитіла та комплемента; Т-хелпери (помічники), які взаємодіють з В-лімфоцитами, стимулюють їх трансформацію у клітини плаз­матичного ряду (антитілоутворюючих); Т-супресори, що блокують функцію Т-хелперів в імунній реакції і тим самим знижують про­дукцію антитіл.

В-лімфоцити дозрівають у птахів в фабрицієвій сумці, а у ссав­ців — в кістковому мозку та інших тканинах і органах. Вони є попередниками антитілоутворюючих плазмоцитів, що відіграють головну роль у реакціях гуморального імунітету, беруть участь в реакції гіперчутливості негайного типу. В-лімфоцити мають кло-нальну будову, тобто клітини кожного клона мають рецептори, специфічні для одного або кількох споріднених антигенів.

Вторинні лімфоїдні органи — лімфовузли, селезінка та скуп­чення лімфоїдної тканини у різних ділянках організму, які скла­даються із змішаних популяцій Т- і В-лімфоцитів. У цих органах відбувається реакція клітинного та гуморального імунітету. В по­пуляції В-лімфоцитів також виділяють кілька субпопуляцій: В_г, В₂-, Вз-лімфоцити, В-супресори, В-пам'яті.

Для визначення функціонального стану імунокомпетентних клітин використовують лімфоцити периферичної крові та органів. Метод виділення і ідентифікації Т- і В-лімфоцитів із крові і орга­нів грунтується на принципах різної швидкості седиментації їх у градієнтах щільності (1,050—1,090), які виготовляють із різних речовин з великою молекулярною масою. Для приготування розчи­нів з такою щільністю використовують сахарозу, альбумін сироват­ки, фікол, верографін та ін. При вивченні функціонального стану Т-і В-лімфоцитів у новонароджених тварин слід ураховувати при

298

цьому, крім щільності розчину (1,068—1,071), ще чутливість їх клітинних мембран до змін осмотичного тиску (295—305 міліо-смолей), іонного складу і рН середовища (7,38—7,41).

Функціональний стан Т-лімфоцитів периферичної крові визна­чають за спонтанним розеткоутворенням з еритроцитами барана. Рівень цієї реакції на неспецифічний мітоген фітогемаглютинін є показником функціонального стану Т-лімфоцитів, а отже й рези­стентності організму. Кількість Т-лімфоцитів від загальної кіль­кості лімфоцитів коливається у межах: у великої рогатої худоби 15—40 %, у свиней —40—85 %.

Функціональний стан В-лімфоцитів периферичної крові визна­чають методом комплементарного розеткоутворення. Кількість В-лімфоцитів від їх загальної кількості становить: у великої рога­тої худоби 5—20, свиней 15—35 %.

Клітинний фактор захисту організму визначають за фагоци­тозом нейтрофілів і моноцитів периферичної крові. Ці спеціалі­зовані клітини крові, а також гістіоцити сполучної тканини та фіксовані макрофаги тканин організму при контакті з імуноло­гічне чужорідними субстратами, в тому числі й мікроорганізмами, поглинають і знешкоджують їх перетравленням (руйнуванням) внутрішньоклітинними ферментами. При дослідженні фагоцитозу визначають фагоцитарну активність (ФА), фагоцитарний індекс (ІФ), перетравну активність або індекс завершення фагоцитозу (ІЗФ), абсолютний фагоцитоз або елімінуючу здатність крові (ЕЗК) за певний період.

Фагоцитарна активність (ФА) — це вміст активних фагоцитів (%) у загальній кількості підрахованих лейкоцитів. ФА= (кількість активних клітин: загальна кількість підрахованих клітин) X100. Інтенсивність або індекс фагоциту (ІФ) це середнє число тест-мікроорганізмів, фагоцитованих однією активною клітиною ІФ = кількість фагоцитних мікробних клітин: кількість активних клі­тин. Перетравна активність або індекс завершення фагоцитозу (ІЗФ) — це середня кількість перетравлених мікроорганізмів до середньої кількості фагоцитованих мікробних клітин одним лей­коцитом.

Абсолютний фагоцитоз або елімінуюча здатність крові (ЕЗК) — це кількість фагоцитованих мікробних клітин лейкоци­тами 1 мкл крові.

Існує кілька методів визначення фагоцитарної активності, фа­гоцитарного індексу, перетравної активності та абсолютного фаго­цитозу лейкоцитів крові (Коста і Стенка, Бермана та Славської„ Чумаченка), мікрометод, за допомогою виявлення лізосомних катіонних білків у лізосомах гранулоцитів, відновлення нітроси-нього тетразолію та ін.

Середні показники фагоцитозу у великої рогатої худоби (Мар-ков Ю. М., 1975): ФА —22—60, ІФ — 5—11%; у свиней (Map-299

ков Ю. М., 1975): ФА —45—62; ІФ — 3—7%. На промислових комплексах, за даними В. Ю. Чумаченка та інших (1986), у свиней ФА становить 33—60, ІФ — 5—8%, ЕЗК —38—80, ІЗФ — через 1 год 0,38—0,45, через 2 год — 0,50—0,85.

Із гуморальних факторів захисту організму визначають бак­терицидну активність сироватки крові. Вона є одним із важливих локазників резистентності. Бактерицидні властивості мають також слина, шлунковий сік, жовч, сльози та ін. Бактерицидність крові по відношенню до мікроорганізмів зумовлена інтегральною дією багатьох захисних її факторів {імуноглобулінів, лізоциму, комп-лемента, пропердину, інтерферону та ін.). Тому для визначення стану резистентності організму поряд з бактерицидною активністю крові досліджують й окремі її складові (бактерицидні фактори): вміст імуноглобулінів, титр антитіл, активність лізоциму та ін. Такі дослідження необхідні для встановлення за рахунок яких факторів підвищується або знижується бактерицидна активність крові, як гуморальний фактор резистентності організму. Бактери­цидну активність сироватки крові визначають за методами Смир-нова та Кузьміна, Петрачева, Маркова.

Середні показники бактерицидної активності сироватки крові у здорових тварин (Марков Ю. М., 1975) становлять: у великої рогатої худоби 35—65 %, у свиней 38—60, у свиней промислових комплексів (Чумаченко В. Ю. та ін., 1986) 11—50 %.

Основою гуморального імунітету та резистентності організму в цілому є імуноглобуліни. Тому дослідження їх у крові має ве­лике значення для визначення імунного статусу. Принципи ви­значення загальних імуноглобулінів у сироватці крові та молозиві полягають у тому, що при внесенні в розчин, який містить імуно­глобуліни, цинку сульфату або натрію сульфіту, змінюються біл­кові молекули, внаслідок чого розчин стає мутним. Ступінь по­мутніння розчину прямо пропорційний вмісту імунних глобулінів і може бути визначений фотометричними приладами.

При оцінці рівня резистентності слід ураховувати, що надійний імунний захист новонароджених телят забезпечується при кон­центрації колостральних імуноглобулінів у сироватці крові 20— 22 мг/мл, або 20—22 г/л. У телят добового віку в сироватці крові повинно бути не менше 18 мг/мл або 18 г/л імуноглобулінів Проте, вивчаючи вміст імуноглобулінів у сироватці крові та молозиві, слід пам'ятати, що їх загальна кількість не завжди відповідає рівню резистентності організму. Оскільки імуноглобуліни містять антитіла різної специфічності, то в деяких випадках при наявності нормального або навіть підвищеного рівня загальних імуноглобу­лінів не виключена можливість повної відсутності або зниження концентрації антитіл до певних антигенів, що може бути причи­ною виникнення захворювань, особливо в стаціонарно неблаго-получних господарствах щодо окремих хвороб. Тому поряд з ви-

300

значенням вмісту загальних імуноглобулінів необхідно визначити класи імуноглобулінів, електрофореграму білків і антитіла. Від­повідно до номенклатури Всесвітньої організації охорони здоров'я (1964), виділено п'ять класів імуноглобулінів Iq : A, M, G, D, Е; у сільськогосподарських тварин детальніше вивчені перші три класи: Iq : А, М, G.

Більша частина імуноглобулінів розміщена на електрофоре-грамі в спектрі гамма-глобулінової фракції, a IqA — в бета-гло-буліновій фракції білка. В онтогенезі IqM з'являється першим. Він же з'являється у сироватці крові першим і при імунізації тварин різними антигенами, але в організмі знаходиться нетрива­лий час. Антитіла, які відносять до цього класу, утворюються переважно у відповідь на грамнегативні бактерії. Функція IqM — забезпечення зв'язку з антигеном. Через кілька днів після введен­ня антигену синтезується IqG, який є основною масою антитіл, фіксує комплемент.

Імуноглобулін А є секреторним. Він міститься у молозиві, сли­ні, сироватці крові та інших рідинах організму. Цей Імуноглобу­лін визначає стан так званого місцевого імунітету проти інфекцій у системах травлення і дихання.

Із збільшенням віку тварин підвищується загальна кількість Iq і змінюється співвідношення їх класів, тому вивчення окремих класів Iq у тварин важливе для визначення імунологічного стану організму. Метод радіальної імунодифузії електрофорезу в агаро­вому гелі для виявлення класів імуноглобулінів грунтується на використанні моноспецифічних сироваток.

Метод радіальної імунодифузії за Манчіні полягає у тому, що імуноглобуліни дифундують в агар, який містить моноспецифічну сироватку, утворюючи кільце преципітації, ширина якого прямо пропорціональна кількості імуноглобулінів.

Як було зазначено вище, визначення вмісту загальних імуно­глобулінів не виявляє рівня специфічних імуноглобулінів або антитіл до певних антигенів. Тому в комплексі гуморальних фак­торів захисту організму визначенню неспецифічних і специфічних антитіл слід надавати важливого значення.

Неспецифічні антитіла (раніше їх називали нормальними) — гетерофільні аглютиніни, як природні компоненти присутні в си­роватці крові й постійно беруть участь у неспецифічному захисті організму. Синтезуються ці антитіла під впливом різних антиген­них факторів, у тому числі й мікробів, що заселяють органи тва­рин з раннього віку. Внаслідок цього виникає рання імунізація з переважним утворенням антитіл із імуноглобулінів класу М, які перешкоджають заселенню мікробами епітеліального шару трав­ного і респіраторного каналів. Титр неспецифічних гетероаглюти-нінів відображає зрілість і функціональну активність імунної си­стеми організму.

301

Із гуморальних факторів захисту організму важливе місце належить лізоцим-імуноактивному ферменту, здатному лізувати грампозитивні та деякі грамнегативні мікроорганізми. Лізоцим е природженим фактором захисту організму. Його рівень у сиро­ватці крові змінюється залежно від віку, годівлі, умов утримання тварин. Принцип визначення лізоциму в сироватці крові полягає у здатності його лізувати клітини М. lysodeikticus. Середні показ­ники лізоцимної активності сироватки крові у здорових тварин становлять: у великої рогатої худоби — 7—25, свиней 40—60 % (Марков Ю. М., 1975), за іншими авторами — 38—80 %, у свиней промислових комплексів 32—62% (Чумаченко В. Ю., 1986).

До гуморальних факторів захисту організму відносять інтер­ферон, пропердин, комплемент, методики визначення яких описано в спеціальних методичних рекомендаціях.

КЛІНІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПОКАЗНИКІВ РЕЗИСТЕНТНОСТІ

Імунній системі належить одне з провідних місць щодо забез­печення життєдіяльності організму. Тому лікар ветеринарної ме­дицини повинен володіти методами дослідження імунної системи й уміло застосовувати дані цих досліджень при діагностиці, ліку­ванні та профілактиці захворювань тварин.

При трактуванні імунного статусу організму слід ураховувати комплексність клітинних і гуморальних факторів захисту з функ­ціональним станом імунокомпетентних клітин. Зниження показни­ків фагоцитозу нейтрофілів крові, бактерицидної активності си­роватки крові, імуноглобулінів із зменшенням Т- і В-лімфоцитів свідчить про зниження імунного статусу. При цьому знижується й імунобіологічна реактивність. Такий стан називають імунним де­фіцитом, що є причиною виникнення захворювань. Імунний де­фіцит буває генетичного походження і є наслідком недостатньої і неповноцінної годівлі, порушення умов утримання та викори­стання тварин.

Імунний дефіцит також виникає при хронічному токсикозі мікотоксинами, нітратами, нітритами та іншими отруйними ре­човинами; при шаблонному й нераціональному застосуванні лікар­ських засобів, особливо антибактеріальних; дії на організм стрес-факторів. Усі ці фактори пригнічують функції імунної системи або блокують синтез імуноглобулінів внаслідок утворення клонів Т-лімфоцитів супресорної дії.

Імунний дефіцит буває природжений (спадковий), віковий, на­бутий.

Природжений (спадковий) імунний дефіцит зумовлений пору­шенням розвитку органів імунної системи в період ембріогенезу та розвитку плода.

Віковий імунодефіцит зустрічається: у новонароджених внаслі­док несвоєчасного й недостатнього одержання імуноглобулінів з

302

молозивом, або при порушенні засвоєння імуноглобулінів із мо-лозийа в кишечнику внаслідок його патології; у старих тварин внаслідок інволюції органів імунної системи, або утворення му­тантних клонів Т-лімфоцитів супресорної дії.

Набутий імунний дефіцит виникає внаслідок виснаження імун­ної системи після тяжкої хвороби (незаразної, інфекційної, інва­зійної). При цьому стійкий імунний дефіцит буває внаслідок структурних змін у центральних органах імунної системи (кістко­вий мозок, тимус та ін.), і тимчасовий, пов'язаний з тимчасовою втратою утворення гуморальних захисних факторів (імуноглобу­лінів) і збереження клітинних факторів захисту.

У новонароджених тварин рівень фагоцитозу високий й іноді перевищує його у матері.

Активність фагоцитозу нейтрофілів у новонароджених визна­чається повноцінністю розвитку плода, що зумовлене умовами годівлі й утримання матерів. Зниження фагоцитарної активності гранулоцитів залежить також від їх стану, який змінюється при отруєнні тварин різними хімічними речовинами.