философия 39-75. VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М. Ф. Філософія. Курс лекцій. Одеса, 1997
 Скачать 375.5 Kb.
|
|
VІ. Рекомендована література Кавалеров А.І. Цирба М.Ф. Філософія. Курс лекцій. – Одеса, - 1997. Чунаева А.А. Мысык И.Г. Философия в кратком изложении. – Одесса, - 2004 Философия. Учебное пособие //Под ред.В.Н. Хвостов П.И. Мовчан М.С. Оганисян. – Москва-Одесса, - 2000 Філософія. Навчальний посібник// За ред. І.Ф.Надольного.-К.,2000-2003. Введение в философию. Учебное пособие. Изд. 2-е, перер. и доп. (Руков. авт. кол. Фролов И.Т.)- М.,2001. Історія філософії. Підручник. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. Історія філософії. Підручник ( За ред. В.І.Ярошовця.) - К.,2002. Історія соціальної філософії / АндрущенкоВ.П. - К.,2001. История философии в кратком изложении ( Пер. с чешского И.И. Богута.) - М.,1991. Історія філософії України. Підручник (Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю. та ін.) - К., 1994. Історія української філософії. Курс лекцій. Горський В.С. - К., 2002. Історія української філософії. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г - К., 2001. Социальная философия. Барулин В.С. Изд-во МГУ, - М., 2001. Сучасна соціальна філософія. Андрущенко В.П., Михальченко М.І.- К.: Генеза, 1996. Українська філософія в іменах (Огородник І.В., Русин М.Ю.) -К.,1997. Філософія. Підручник. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. - К., 2001. Філософія. Підручник ( За заг. ред. Горлача М.І., Кременя В.Г.,Рибачка В.К.) - Харків: Консум, 2001. - 672 с. Філософія: Підручник ( В.В. Ільїн, Ю.І. Кулагін.) В 2 ч. - К.: Альтерпрес", 2002. Філософія. Навчальний посібник. Буслинський В.А., Скрипка П.І. та ін.- К.,2002. Філософія: Курс лекцій. Горак Г.І. - К., 1997. Філософія: Навчальний посібник. Друге видання ( За ред. І.Ф.Надольного). - К., 2001. Філософія. Курс лекцій. Петрушенко В.Л. - Львів, 2001. Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів ( Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль А.А.) - К.: "Академія", 2001. Філософія історії. Підручик. Бойченко І.В. - К., 2000. Філософія політики: Хрестоматія: В 4-х т. (Редакційна колегія: Л.В.Губерський, В.П.Андрущенко, М.І.Бойченко та ін.) - К., 2003. Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. VІІ. Орієнтований перелік питань до іспиту Світогляд, його структура. Історичні типи світогляду. Філософія і світогляд. Особливості філософського знання. Проблема основного питання філософії. Філософія і наука. Філософія і релігія. Функції філософії. Основні риси античної філософії. Філософія Середньовіччя ( V-ХV ст.), її основні риси. Гуманізм філософії Відродження (ХV-ХVІІ ст.). Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.). Основні риси. Основні риси класичної німецької філософії. Марксистська філософія, її особливості. Проблема людини у філософії екзистенціалізму. Сучасна релігійна філософія Заходу. Неопозитивізм: основні ідеї та принципи. Західна філософія ХХ ст. Г.Сковорода - родоначальник української класичної філософії. "Філософія серця" П.Юркевича. Філософія І.Франка. Філософський зміст поняття "буття". Філософське розуміння матерії. Поняття руху і розвитку, їх співвідношення. Простір і час як форми існування матерії. Єдність матерії, простору і часу. Діалектика та її альтернативи. Метафізика і діалектика як концепції розвитку. Принципи діалектики. Поняття закону. Закон єдності та боротьби протилежностей. Всезагальний і специфічний характер діалектичних суперечностей. Соціальні суперечності, їх сутність та особливості. Діалектика якісних і кількісних змін. Діалектика якості і властивостей. Міра як філософська категорія. Закон заперечення заперечення. Сутність і природа людини. Природні, соціальні та духовні виміри людського життя. Раніше, особливо при розгляді еволюційної гіпотези походження людини, вже йшла мова про природне походження людини. Тому у сучасній філософії, як і в природознавстві, чимдалі усвідомлюється вплив природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя значно більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині кої постійно відбуваються ще не відомі нам процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошинка, мчить у своєму русі в безоднях космосу. Нині залежність стану організму людини від природних процесів – від перепаду температури, тиску, від коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної енергії – цілком очевидна. Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або полегшенню деяких захворювань організму. Більшість же природних впливів на людський організм до цього часу залишається ще невідомою, наука розпізнала лише незначну їх частину. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине. Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому, адже Земля, повторимося, не є ізольованим від Всесвіту космічним тілом. Сучасна наука встановила, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов’язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну систему, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо «в унісон» зі всім космічним середовищем, і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані. Тому актуальними і прозірливими є ідеї К.Є.Ціолковського, В.І.Вернадського та О.Л.Чижевського, що набувають визнання у сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця. У наш час зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Вивчаються дивні ритмічні одноманітності, які підтверджують відносно синхронне «биття пульсу» в макро- та мікросвіті, в тому числі в енергосистемах людського організму. Отже, як висновок: і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Природне начало в людині (а до нього належать також і особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків. Соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У такому розумінні людина – істота соціально-обмежена, вона обумовлена «зовні», виступає своєрідною «маріонеткою» соціальних сил і суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість тощо обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського «Я», адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Якщо в свідомості людини знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом. Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині. Духовність людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності. Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І.Канта, – закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П.Гольбаха, – це наш «внутрішній суддя»). Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо. Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей. Особистість як продукт суспільного розвитку. Поняття "суб'єкт" добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт. Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність. Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна. Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві. Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої. Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості. Матеріальне та ідеальне як категорії філософії. Матеріальне — філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об'єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо). Ідеальне — це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, що ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми тощо. Він не має жодного грама тілесності. Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб'єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості. Категорія «ідеальне» має, принаймні, чотири значення у філософії: ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо); ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма); ідеальне як результат ідеалізації об'єкту у людській пізнавальній діяльності. Наприклад, «точка», «абсолютно тверде тіло», «ідеальний розчин» тощо Таких об'єктів у природі не існує. Ідеальне як об'єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості («абсолютний розум», «абсолютна ідея» у Гегеля, «вічні ідеї» у Платона тощо). Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії. Що передує свідомості як вищій формі відображення дійсності? Які передумови цього? Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути генезис (зародження), та розвиток форм відображення на різних рівнях розвитку матерії. Неорганічний рівень: носій відображення - неорганічна природа (неживе). Форма відображення - просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна природа має здатність відображати. Відображення - загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати "відбиток", що фіксує особливості відображуваного предмету. Характер відображення - відображення пасивне, дзеркальне. Органічний рівень: носій відображення - жива природа (рослини, прості організми). Форма відображення - подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної дійсності. Характер відображення - здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність. Більш високі, якісні ознаки відображення характерні для тваринного світу. На цьому органічному рівні носієм відображення є вищі тварини. Форма відображення - відчуття, розсудливість, психічна діяльність. Характер відображення - психічна активність, розсудлива діяльність з елементами індукції і дедукції, аналізу і синтезу. Соціальний рівень: носій відображення - людина як суспільна істота. Форма відображення - психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова. Характер відображення - понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний - постановка мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання). Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, - соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, - вищий ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, що вона - істота суспільна, - продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури. Людина є природною істотою, але, як писав К. Маркс, вона не тільки природна істота, вона людська природна істота, тому сутність її визначається сукупністю всіх суспільних відносин. Свідомість як вища форма відображення світу, її соціальний характер. |