Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50
 Скачать 20.37 Mb.
|
  ЗМІСТ РОЗДІЛ І 4 § 3. Етнопедагогіка XX ст. 45 РОЗДІЛ III 50 § 2. Зміст ознайомлення дітей з українським народознавством 53 РОЗДІЛ V 107 § 2. Пісні-веснянки 144 РОЗДІЛ VII 153 § 3. Народні свята літнього циклу 168 § 4. Народні свята осінньо-зимового циклу 172 § 5. Методика проведення свята, дозвілля 193 РОЗДІЛ VIII 204 Ду-ду, ду-ду, ду-ду, ду-ду. 209 Ду-ду, ду-ду, ду-ду, ду-ду. 210 Передмова Динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростан ня соціальної ролі особистості, гуманізація та демокра тизація суспільства, інтелектуалізація праці потребують створення таких умов, за яких громадяни нашої країни мали б змогу постійно навчатися, починаючи з раннього дитинства. Урядом України прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»). Одним із найголовніших принципів цієї програми є національна спрямованість освіти, що полягає в її органічному поєд нанні з національною історією і традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу. Програмою також передбачено нероздільність нав чання і виховання, що полягає у підпорядкуванні орга нізації та змісту освіти завданням формування всебічно розвиненої особистості, перетворенні системи моральних і духовних цінностей на важливий чинник виховання мо лодого покоління, відродження духовності українського народу, його менталітету. Корені національної психоло гії, національного характеру, мислення та самосвідомос ті, як відомо, закладаються в ранньому дитинстві, пере даються дитині з молоком матері, через її колисанку, бабусині казки та дідусеві оповідки, в період виховання в сім’ї та дошкільному закладі. Ось чому у перспек тивній програмі «Освіта» наголошується на тому, що дошкільне виховання має грунтуватися на засадах ро динного виховання, народної педагогіки, національної культури. Нещодавно у вузах України введено навчальні кур си «Народознавство» та «Українознавство», які поклика ні ознайомити майбутніх педагогів з культурою та побу том народу України. Для дошкільних закладів розроблено програми з ук раїнського народознавства, якими передбачено прилу чення дітей з раннього віку до витоків народної культу ри. Все це зумовило необхідність видання посібника для майбутніх спеціалістів у галузі дошкільного виховання, в якому висвітлювалися б методичні засади ознайомлен ня найменших громадян України з національними тра диціями, звичаями, оберегами тощо. РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МЕТОДИКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДОЗНАВСТВА У ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ § 1. Витоки народної педагогіки Народ і виховання — ці два поняття взаємопов’язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до поко ління передає свій суспільний та соціальний досвід, ду ховне багатство як спадок старшого покоління молод шому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його само свідомість. Народ завжди виступає вихователем моло дого покоління, а виховання при цьому набуває народ ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Д. Ушинський, є живим органом в історичному про цесі народного розвитку1, таке виховання набуває над звичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини. «Чи дивно після цього, що виховання, створену самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну си лу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого на роду». Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своє рідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості. ІЦо такс народна педагогіка? В сучасній педагогіч ній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Так, російський учений Г. С. Виноградов характеризує народну педагогіку як сукупність навичок та прийомів, котрі використовує народ для фор мування особистості в певному напрямі, як сукупність народних поглядів, засобів впливу на молоде покоління для його навчання та виховання. Автор пов’язує народну педагогіку не з педагогічною теорією, а з педагогічною практикою, за його словами, «це не стільки система, скі льки сума знань та вмінь». Натомість, Г. Н. Волков, дослідник чуваської народ ної педагогіки, розглядає її як педагогічну науку. Він уперше ввів в педагогічну літературу термін «етнопеда- гогіка», дав її наукове визначення. Етнопедагогіка — це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, їхні педагогічні погляди; це наука про педагогіку побуту, педагогіку сім’ї, роду, племені, народності, нації. Етнічна педаго гіка досліджує особливості національного характеру, що склався під впливом історичних умов». Автор розмежо вує поняття народної педагогіки та етнопедагогіки з двох позицій — етнічної та наукової. На його думку, народна педагогіка включає в себе передусім емпіричні педагогічні знання незалежно від конкретної етнічної спільності, натомість, етнопедагогі ка обов’язково відбиває належність до конкретної ет нічної спільності з тільки їй притаманними педагогіч ними традиціями. Г. Н. Волков вбачає в народній педагогіці лише на родний досвід та його опис. За його визначенням, народ на педагогіка — це сукупність емпіричних знань з пи тань виховання, які розповсюджуються переважно усног це практична діяльність у вихованні підростаючого по коління. Водночас Г. Н. Волков розглядає народну пе дагогіку як струнку систему, що являє собою сукупність та взаємозв’язок мети, завдань, шляхів та засобів ви ховання й навчання, педагогічних прийомів і навичок, які використовуються народом для прищеплення особис тості потрібних рис характеру. Етнопедагогіку Г. Н. Волков відносить до наукової сфери, до теоретичної думки. Окремі вчені зводять поняття народної педагогіки ли ше до набуття суми знань. Як-от: «народна педагогіка — це сукупність поглядів, ідей, звичаїв, традицій народних мас з питань виховання у широкому розумінні цього сло ва» (А. Ш. Гашимов); «сукупність та сума знань народ них мас, нагромаджених та перевірених практикою» (В. Ф. Афанасьєв) Г. М. Філонов визначає народну педагогіку стосовно філософії. Він вбачає в ній систему прийнятих у певній місцевості певним народом прийомів та методів вихован ня, що передаються від одних поколінь до інших, засвою ються ним насамперед як певні знання та навички, кот рих люди набули в процесі життя. Народна педагогіка передбачає передавання соціального досвіду, норм по ведінки, суспільних традицій, тієї чи іншої ідеології, ви мог до виховання дітей. Вона виступає в моральних за конах, звичаях, закріплює традиції. Спробу узагальнити й об’єднати всі попередні визначення зробив А. Е. Ізмайлов. Народна педагогіка — це сукупність накопичених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь та нави чок, що передаються від покоління до покоління пере важно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу. Пам’ятки народної педагогіки зберіга ються в казках, легендах, епосах, прислів’ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних зви чаях, традиціях різних народів, передбачають цілеспря моване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу. Народна педагогіка «є колискою наукової педа гогіки» 2. На сучасному етапі в Україні проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджує академік М. Г. Стельмахович. За його визначенням, народна педагогіка — це «галузь емпірич них педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що ви робляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і павичок виховання та навчання»3. Українська народна педагогіка — це багатотомний усний підручник навчання й виховання, який зберігаєть ся в пам’яті народу, постійно ним використовується, сис тематично збагачується й удосконалюється. М. Г. Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогі- ці відокремлює таку її галузь, як народна дидактика, і дає її визначення. Народна дидактика — це «відображення здобутків трудящих у галузі освіти й навчання, що виражається у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм І методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей, розвитку мовлення дітей»4. Народній педагогіці притаманні своєрідні риси та специфічні особливості, які детально аналізує А. Е. Із- майлов. Народна педагогіка існує стільки, скільки існує на род, корені її сягають у сиву давнину. Отже, вона є фун даментом наукової педагогіки, зокрема таких її галузей, як педагогіка сім’ї, педагогіка духовності, моралі, педа гогіка виховання. Народна педагогіка стимулює розви ток наукової педагогіки. Тому сьогодні вона сама є пред метом наукового дослідження багатьох учених. Основою народної педагогіки є наївно-реалістичні та стихійно-матеріалістичні погляди народної філософії. У змісті народних приказок, прислів’їв, прикмет об’єктивно відбито діалектику життя. Наприклад: «Грім гри мить — хліб буде родить», «З поганої трави погане й сіно», «Правда та кривда — як вогонь та вода». Твори народної педагогіки відбивають психологічні погляди народу на виховання дітей: «Виховуй дитину,, поки вона ще в колисці», «Чого в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Лінивому все ніколи», «Ша нуй людей, і тебе шануватимуть». Народній педагогіці притаманні риси синкретизму, в ній багато місцевих діалектизмів, архаїзмів, відсутні чіт кі наукові терміни. Усі твори народної педагогіки над звичайно емоціональні, переконливі, образні, конкретні,, мелодійні. Характерною рисою народної педагогіки є колектив ний характер творчості. В ній відсутні конкретні автори, творцем виступав народ. Ось чому зміст щедрівок, ко лядок, ігор має регіональний характер. Народна педагогіка базується на емпіричних знан нях, тому поряд з цінними, корисними знаннями можуть траплятись і спотворені, перекручені відомості або вис ловлюються думки, які шкодять вихованню. Все це пот рібно враховувати при самостійному доборі фольклор них творів для роботи з дітьми. Предметом методики ознайомлення дітей з україн ським народознавством у дошкільному закладі є засоби, форми, методи, прийоми ознайомлення дітей раннього та дошкільного віку з українськими народними тради ціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу. Завдання курсу:
Курс методики ознайомлення дітей з українським на родознавством тісно пов’язаний з історією України, на родознавством, дитячою літературою, дошкільною пе дагогікою, історією педагогіки, фаховими методиками. Так, з курсу «Історія України» студенти дізнаються про культуру Київської Русі, розвиток національної куль тури в Україні в різні історичні періоди. Курс загального народознавства ознайомлює студен тів з основами етнічної історії українського народу, ма теріальною та духовною культурою українців. Викорис товуючи наявні теоретичні знання, викладач подає студентам лише специфічні методичні прийоми ознайом лення дітей дошкільного віку з українськими національ ними традиціями, символами, оберегами. При цьому обо в’язково використовується місцевий матеріал. § 2. Образ рідного слова в народному вихованні Народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу, байдужого до материнської мови, до рідного слова, рід ної домівки, рідної землі. Рідна мова та національна культура взаємопов’язані. Поняття духовної культури формуються в національній мові, оскільки «мова для культури — те саме, що цент ральна нервова система для людини»5. Мова е «акуму лятором, інтегратором культури»6. Відомий лінгвіст О. О. Потебня підкреслював тісний зв’язок між культурою і мовою народу, мова формує й передає людські думки, «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної і глибокої думки»7. О. О. Потебня вважав, що кожна мова, як і кожний народ, неповторні, і люди добровільна не відмовляються від своєї мови. Функціонування рідної мови — основа духовного жит тя кожної нації. Рідне слово виховує національну пси хологію, національний характер, національну самосві домість. Задля цього педагог повинен знайти, за слова*» ми І. Франка, «тайники зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою»8. Основоположник вітчизняної народної педагогіки К. Д. Ушинський в той час, коли в Україні забороняли ся школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Вико ристовуючи яскраві образні вирази, він писав: «Мова на роду— кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпус кається, цвіт усього його духовного життя, яке почина ється далеко за межами історії» 9. К. Д. Ушинський був глибоко переконаний, що в мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; «в ній втілюється твор чою силою народного духу в думку, в картину і звук не-' бо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її по ля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної при роди, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно & рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних пое тів» 10. Перші місяці життя немовляти. Над колискою схи лилася мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з ново народженою дитиною через рідне слово, втілене у ко лисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постій ного діалектичного взаємозв’язку минулого і прийдеш нього. «Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мо ві,— в спадщину потомкам,— пише К. Д. Ушинський.— У скарбницю рідного слова складає одно покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди істо ричних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості,— одним словом, весь слід свого ду ховного життя народ дбайливо зберігає із народному слові»11. Отже, рідна мова є найважливішим, найбагатішим і найміцнішим зв’язком між нинішнім і майбутнім по колінням народу як одне велике, історичне, живе ціле. Тому цілком заслужено називає К. Д. Ушинський рід ну мову «народним наставником», «народним педагогом», який навчав народ тоді, коли ще не було ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії, нав чає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшеним методом. «Ми хочемо передати дитині п’ять-шість невідо мих їй назв, сім-вісім іншомовних слів, два-три нові по няття, кілька складних подій, і це коштує нам чимало праці та ще більше праці коштує дитині,— зазначає К. Д. Ушинський — Вона то вивчає, то знову забуває, і якщо подавані поняття хоч трохи абстрактні, мають у собі якісь логічні або граматичні тонкощі, то дитина зов сім не може їх засвоїти; тоді як на практиці, у рідній мові, вона легко й вільно користується тими ж самими тонкощами, що їх ми марно силкуємося їй пояснити»12. Народна дидактика, використовуючи рідне слово, нав чає дитину різним наукам. З вуст батьків, близьких до рослих людей діти отримують перші знання з народної філософії, народної астрономії, народної метеорології, математики, геометрії тощо. Адже «засвоюючи рідну мо ву, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови,— і засвоює легко й швидко, за два — три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання. Такий цей великий народний педагог — рідне слово!»13 Любов до слова рідної мови пронизує педагогічні пра ці В. О. Сухомлинського. Рідна мова, з його погляду, це безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передав з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. Він образно називає рідну мову «невмирущим джерелом», з якого дитина черпає перші уявлення про навколишнє, про свою батьківщину, про своє село і міс то, про весь свій край, а слово рідної мови порівнює з неповторним ароматом квітки. Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння куль тури мовлення триває протягом усього життя. Ось чому народна дидактика «виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає у новонародженої дитини відразу, а формується поступово»14. Перші слова дитина починає промовляти в кінці пер шого — на початку другого року життя. Малюк уважно прислухається до мовлення батьків, адже воно є взірцем для наслідування. Враховуючи психологію дитячого віку, народна ди дактика пропонує дитині полегшені мовленнєві моделі так званої дитячої мови: льоля, ляля, моня, ґава, киця, жижа, коко, гам, зюзя, беця, цяця, фіця та ін. Ці слова становлять своєрідний фонд народної дитячої лексики,, яка передається, весь час доповнюючись та збагачую чись з покоління в покоління. У дитячому словнику народної дидактики чимала звуконаслідувальних слів: бам-бам, гав-гав, ням-ням, ку-ку, кар, люлі-люлі, тосі-тосі. Вони стимулюють мовлен нєву активність дитини, полегшують її спілкування з до рослими. У практиці народного виховання етап користу вання дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсив но й охоплює відносно невеликий відрізок часу. Проте «без застосування створеної народом дитячої мови на вряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкуван ня» 15. Третій рік життя — вік засвоєння дорослої мови, по ступово дитина замінює полегшуючі та звуконаслідува льні слова правильною лексикою рідної мови, починає опановувати літературну мову, вступає в сферу побуто вого спілкування, якому притаманний розмовно-побуто вий стиль. У мовленні дитини з’являються перші багато слівні речення: «Оля хоче спати», «Галя їсть кашу», «Та- расик їде на машині». Саме в цей період сеизитивиого засвоєння мови народна дидактика пропонує дитині най кращі зразки народної мудрості — малі жанри фольк лору: колисанки, забавлянки, потішки, лічилки, примов ки, заклички, приспівки. Це невипадково, адже вони легкі для наслідування, водночас вводять дітей у світ до рослого побутового життя, прилучають до споконвічних національних цінностей, традицій, звичаїв. Так, коли санка «Ой, ну, ну, ну, коточок» ознайомлює дітей з ук раїнським національним символом — віночком, який но сила кожна дівчина. Ой, ну, ну, ну, коточок, Не йди рано в лісочок, Не полохай галочок. Нехай галки вінки в’ють З хрещатого барвінку Та Одарці на квітку. Одна квітка сонлива, А другая дрімлива, А третяя щаслива, Та щоб спала дитина. Народні забавлянки легко запам’ятовуються дітьми. Спочатку дитина повторює окремі римуючі слова, а по тім і весь текст. До того ж з їх допомогою вправляють дітей у вимові важких звуків. У скарбниці народної дидактики можна знайти вір шовані тексти, які супроводжують навчання дітей ходи ти, їсти, вмиватись, одягатись, роздягатись, танцювати, варити їсти тощо. Слово супроводжує дії, створює у ди тини позитивний емоційний настрій, стимулює малюка до активної діяльності, навчає дітей невимушено, водно час словник дитини збагачується образними виразами рідної мови. Яка прозорлива далекоглядність у тексті забавлянки «Оце раз, оце два»! Дитину вчать ходити, вона робить перші кроки, промовляє перші слова. Народна мудрість пов’язує навчання ходіння з навчанням елементарній математиці — лічбі своїх перших кроків. Оце раз, оце два, Оце три, оце чотири, Оце п’ять, оце шість, Оце сім, оце вісім, Оце дев’ять, оце лин, Оце щука з Кременчука, Оце карась затрепетавсь, Оце заввишки — вставай з колиски. Народна дидактика вдало використовує у мовленнє вому вихованні дітей закономірності мовленнєвого роз витку дитини. Так, відомо, що третій рік життя — це пе ріод засвоєння дитиною діалогічного мовлення. На до помогу дітям народ склав потішки, примовки, забавлян ки та ігри — мовленнєві моделі життєвих діалогів. — Лася-Парася, — Де була? — У лісі. — Що їла? — Горісі. — Чим кусала? — Зубами. — Куди клала? — До мами. Кожний діалогічний текст народних забавлянок — це своєрідний мовленнєвий зразок розмовно-побутового стилю, що супроводжує повсякденне спілкування малюка. Дитина ненароком чхнула. Мати гладить долонями обличчя дитини й промовляє діалог: — Коточку, де ти був? — У коморці. — Що там робив? — Молочко пив. — А мені залишив? — Забувся. — Апчхи! Апчхи! Апчхи! Апчхи! Четвертий рік життя — рік засвоєння художнього стилю рідної мови. Це стає можливим знову-таки за до помогою фольклорних творів та кращих зразків літера турної творчості українських письменників. Дитина вивчає напам’ять народні забавлянки, пісні, вірші, які започатковують формування національного світобачення, національної самосвідомості. Українка я маленька, Українці батько й ненька, Сестричка, братик милий На Вкраїні ся родили. Слова дитячого фольклору — це і виховання духов ності дитини. Усунення народного поетичного слова з життя дитини негативно відбивається на формуванні май бутньої особистості: «Попередні спостереження свідчать на користь того, що діти, виховані на фольклорі, як пра вило, чутливіші до художньо-образного слова... розви ток дитини поза фольклором тільки у межах побутового спілкування... гальмує розвиток духовного начала, міс тить небезпеку закріплення підсвідомої орієнтації вже змалку переважно на задоволення утилітарних потреб»16. Протягом дошкільного віку доречно використовува ти в спілкуванні з дітьми прислів’я, приказки, примов ки, афоризми. Недаремно італійці називають ці перли ни «народною школою», можна продовжити їхню думку й назвати афоризми «школою розвитку мови», адже всі вони містять надзвичайну образність рідного слова. Ось тільки деякі приклади: «Народ скаже, як зав’яже», «Як мед, так і ложкою», «Мала бджілка, та й та працює», «Боязливому і миша ведмідь», «Кожній речі своє місце», «Дружба та братство — велике багатство», «Мак чор ний та смачний, редька біла та гірка». Завдання вихователя дошкільного закладу — домог тись, щоб ці народні перлини стали надбанням дитячого активного словника. Образне слово приходить до дитини й у змісті укра їнських народних казок. Ще милує душу материнська колисанка, а вже тчеться на здоровий сон, на щасливу долю дідусева чи бабусина казочка. Скільки в ній для дитини незвичайного, дивовижного, прекрасного. Реаль не й вигадане напрочуд гармонійно поєднується в казці, зачаровуючи малюка на все життя красою та образністю народного слова, сповненого мудрості, добра й оптимізму. Словник дитини збагачується яскравими влучними об разними виразами, як-от: вовк-панібрат, лисичка-сест ричка, котик-воркотик, коза-дереза, ворона-каркарона, мишка-шкряботушка, жабка-скрекотуиіка, зайчик-побі- гайчик, кабан-іклан, вовчик-братик, ведмідь-набридь, горобець-молодець, яйце-райце, рак-неборак та ін. Діти старшого дошкільного віку вже самостійно здат ні переказувати та розповідати казки, влучно викорис товуючи казкові образні вирази, зачини та кінцівки ка зок. Наприклад, такі як: «А хто не вірить, най переві рить!», «От вам казочка, а мені бубликів в’язочка», «На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик», «Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, фай- ніші, ніж у Косові» та ін. Отже, мова народу, в якій відбивається його духовне життя, є для дитини найкращим зразком рідної приро ди, батьківщини, це шлях до пізнання своїх національ них коренів та пізнання самого себе, це відповідь на спо конвічне запитання: «Хто ти є?». Проте сама дитина, як справедливо зазначає К. Д. Ушинський, не може засвоїти це надзвичайно цін не духовне надбання, тому сім’я, дошкільний заклад по винні стати першими наставниками дитини у засвоєнні рідної мови. К. Д. Ушинський визначає обов’язки та зав дання наставника, які передбачають введення дитини у світ живої, народної, образної рідної мови. Насамперед вихователь повинен пам’ятати, що у шес тирічної дитини вже значно більше слів і зворотів для висловлювання почуттів і думок, ніж самих почуттів і думок. Засвоєні слова і звороти дитина часто вживає недоречно, не знаючи їх справжнього, точного значення. Тому завдання вихователя — своєчасно пояснювати, тлу мачити дитині кожне слово, кожну фразу чи крилатий вираз рідної мови, стимулювати до активного викорис тання усвідомленого образу рідного слова у практиці мовленнєвого спілкування. Мова, яку діти переймають від дорослих, не завжди буває бездоганна, зазначає К. Д. Ушинський, іноді вона рясніє неправильностями, недомовками, провінціалізмами. Дуже часто в тому суспільному середовищі, в якому дитина засвоює рідну мову, багато слів і зворотів, що мають вузьке значення, вживаються в розумінні ширшо му, і навпаки, словам і зворотам, що мають широке зна чення, надається вузьке значення. Звідси обов’язок та завдання вихователя «поправляти і поповнювати сло весний запас дитини відповідно до вимог її рідної мови і, притому, вводити ці поправки і доповнення не тільки в знання дитини, а й у число її звичок». К. Д. Ушинський радить пов’язувати вивчення рідної мови з пізнанням близького й рідного дитині оточення, влучно й точно позначати кожне пізнане явище словом рідної мови, а не запозиченим чи, ще гірше, покручем. «Слово добре тоді,— пише він,— коли воно правильно ви- ражає думку, а правильно виражає думку тоді, коли ви ростає з неї, як шкіра з організму, а не надягається, як рукавичка, пошита з чужої шкіри» 17. Мова є одним із наймогутніших вихователів дитини, але вона не може замінити собою знань, набутих безпо середньо із спостережень і досвіду. Тому світ рідної мо ви у дошкільному закладі може бути повноцінним тіль ки у поєднанні з народознавчими знаннями, витоками рідного слова. |