Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50
 Скачать 20.37 Mb.
|
|
§ 1. Жанрові особливості українських народних казок Казка — найпопулярніший вид усної творчості серед дітей, вона захоплює й полонить серця не тільки дітей, а й дорослих. Важко переоцінити значення казки у вихо ванні дітей. К. Д. Ушинський назвав казки «першими блискучими спробами» створення народної педагогіки і вважав, що навряд чи хто-небудь був би спроможний «змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм на роду» 52. Високо оцінюючи виховне значення казки, К. Д. Ушинський зазначав: «Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спе ціально для дітей освіченою літературою... У народній казці велика, сповнена поезії дитина-народ розповідає дітям про свої дитячі мрії і принаймні наполовину ві рить сама в ці мрії» 53. Народна казка потрібна кожній дитині як її насущ ний, духовний хліб, який ніколи не приїдається. Адже казка зачаровує дитину образністю рідного слова, кра сою співучої української мови. Саме про це писав І. Франко: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тон кі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Ти сячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смер ті» 54. Великий Каменяр вважав, що казки впливають на моральне виховання дітей, прищеплюють любов до при роди, бажання її охороняти. Ось чому він писав: «Я ба жав би, щоб наші діти в інтересі здорового й морального розвою якнайдовше витали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин.... Відси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдо мовності і справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки». Казкам, як одному з жанрів народної творчості, при таманні характерні особливості. Розглянемо їх. Творцем казок є народ. Тому національні казки кож ного народу своєрідні, неповторні й унікальні. Народ відображує у казці свої бажання, сподівання. Як зазна чав один із перших дослідників українських казок О. По тебня, потреба українського народу в щасті, достатку, благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях. Тому українські казки відображують світогляд народу, його морально-етичні й естетичні принципи, багатовіковий дос від виховання підростаючого покоління 55. Народність казки виявляється і в своєрідності худож нього зображення героїв, доборі мовних засобів (порів нянь, метафор, епітетів). Українській народній казці притаманне зображення краси героя не детальним описуванням зовнішності (це може бути зроблено кількома штрихами: дорогі — мід ні, золоті, срібні — шати, відповідно такий самий кінь; змальовано кількома словами: «такий гарний, що й ну!», «такий, що на світі другого такого немає»), а відтворен ням чуйності, неодмінно скромності і добрих справ. Не випадково герої казок довго приховують свою справжню подобу, постають спочатку навіть у потворному вигляді («Царівна-жаба», «Про ужа-царевича та його вірну жо ну») 56. Українські народні казки варіативні за змістом (на приклад, казки «Колобок» і «Коржик»), у них бага то спільного з казками інших народів. Схожі або майже однотипні герої: українські народні казкові герої-богати- рі — Котигорошко, Іван-мужичий син, Іван Побиван, Ко зак Мамарига — дуже подібні до білоруського Удовенка, молдавського Фет-Фрумоса, грузинських Ростома та Зу- раба, узбецького Клич Батира, таджицького Ераджа Погливона та ін. Усі вони уособлюють чесність, доброту, хоробрість, справедливість. Кожна казка обов’язково має певну дидактичну ме ту. Вона повчає малюків, як потрібно діяти в певній си туації, застерігає від неправильних дій. Наприклад, каз ка «Ріпка» вчить дітей працьовитості, праці гуртом. А за змістом казки «Як квітень до березня в гості ходив» діти дізнаються про особливі прикмети й характерні погодні умови весняних місяців. Народна казка розвиває творчу уяву дітей. Нерідко казковість, фантазія стають реальністю життя, як-от: килим-літак став справжнісіньким літаком, чоботи-бі- гунці перетворились на швидкісні поїзди. Казки характеризуються захоплюючим сюжетом. У цьому їхнє педагогічне значення. Якщо хочете заціка вити дитину, запропонуйте їй послухати казку, і вона все облишить, аби потрапити у чудовий казковий світ. Казки мають і свої магічні числа. В українських каз ках такими числами є 3, 7, 9, 12. Число 7 у древніх вва жалося виразником найбільшої повноти міри. Це від творено й у народних прислів’ях: «Семеро одного не че кають», «Сім разів відміряй, один раз відріж». Та й змії у казках бувають три-, дев’яти-, дванадцятиголові. А го ловному герою казки доводиться вибирати, якою з трьох доріг йому йти. Тричі лисичка викрадає півника, тричі котик і кіт відбирають його у лисички. Тричі виконує свою пісеньку коза-дереза: «Я й не пила, я й не їла...». Крім магічних чисел є ще й своєрідні повтори, які створюють динамічну ритміку оповіді, полегшують ді тям запам’ятовування її змісту. К. Д. Ушинський писав: «...в усіх дитячих народних казках безперервно повторю ються одні й ті самі слова і звороти: із цих безперервних повторень, які найбільше задовольняють педагогічне значення оповіді, складається щось ціле, струнке, що легко оглянути, сповнене руху, життя й інтересу. Ось чому народна казка не тільки цікавить дитину, не тіль ки є прекрасною вправою в самому початковому читан ні, весь час повторюються слова й звороти, але надзви чайно швидко відбивається в пам’яті дитини з усіма сво їми мальовничими деталями і народними висловами» \ Казка має своєрідні художні та композиційні засоби побудови. Вона містить багато діалогів:
Діалогізована оповідь казки «справляє враження ко роткої п’єски, котру хороший казкар може розіграти сам» 57. Ця особливість народної казки дає змогу легко драматизувати, театралізувати, інсценувати її. У казках олюднюються звірі, птахи, явища приро ди — всі вони розмовляють людським голосом. Є в казці гіперболізація (перебільшення): у малень ку дідову рукавичку вміщується багато різних звірів; Кирило Кожум’яка розриває одночасно дванадцять шкур; Іван-мужичий син як замахнувся палицею, «то аж всі дерева нагнулись, а царський палац затремтів»; ретар дація (уповільнення): лисичка тричі вмовляє півника відчинити віконце, баран тричі дістає одну й ту саму вовчу голову 58. Казка має традиційні зачини і кінцівки, які обрамля ють оповідь, дають установку на вигадку. Зачини: «Де-не-десь у якімсь царстві жив собі цар та цариця, а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,— такі парубки стали, що ні заду мати, ні загадати, хіба в казці сказати!»; «Це було за царя Панька, як була земля тонка»; «Колись-то давно, не нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі...»; «Це було давно- предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові»; «Десь на Десні у десятому царстві...» та ін. Кінцівки: «От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам — грошей мішок»; «І я там був, мед- пиво пив, по бороді та вусам текло, а до рота не потрапи ло, тим-то вони мені й побіліли»; «І тепер вони собі жи вуть, і хліб жують, і постолом добро возять. Почали пити, почали гуляти. І я там був. Як почали гуляти, як почали з гармати стріляти, забили і мене в гармату, і як стрель нули, так; аж тут»; «Поїхали в ліс, вирубали на ківш, одягли на корець, от і казці кінець. А якби вони зробили ківш, то ще б казки було більш». Основними художніми засобами в жартівливих та са тиричних казках є дотеп, іронія, карикатура, гротеск, прийоми контрасту, зіставлення, алогізму тощо. Гротеск у казці — це своєрідне художнє вираження людської фантазії. Здавалося б, чи може маленька миш ка допомогти всьому сімейству вирвати ріпку? А за дим смішним зворушливим сюжетом, що об’єднує ціле гроно персонажів, постає народна мудрість: «Що не комар, то й сила». Або що й за біда — розбилося яєчко, але стільки га ласу, крику, горя, стільки переживань. Це викликає ус мішку, адже і в житті так буває — якась дрібничка об ростає такою «славою», що згодом вже чути про неї, як про важливу подію. Яскраво виражений гротеск у комулятивних, «надо кучливих» казках. Ось одна з них: «Просивсь подорожній чоловік зимою, де б перено чувати, та де не проситься, усе заставляють казки каза ти. Усю слободу обійшов, а далі й дума: «Дай скажу, що знаю». Сказав, що знає, його зараз і впустили. Дали повечеряти:
От він і почав.
Проказав це та й знов:
А тоді господиня слухала-слухала та й каже:
Та і почала:
А дочка:
Да так досвіта і засперечались, а той чоловік вис павсь, та й пішов». Складовими чинниками казок є численні прислів’я, приказки, приповідки, загадки, сновидіння, забобони, по вір’я, скоромовки, лічилки, нісенітниці, каламбури, які надають народній мові барвистості та образності. Загадка завжди мала певне обрядове призначення: відгадування загадок віщувало успіх справи. А до тих, хто відгадував загадки, було особливе шанобливе став лення, бо ніби-то вони й спонукали успіх. У змісті бага тьох чарівних казок є загадки-завдання: за ніч наткати полотна, викорчувати ліс, зорати поле тощо. У соціально-побутових казках загадка символізує ро зум, кмітливість простого народу. А тепер дещо з історії казки. Українське казкознавство започатковане письменниками. Митці слова добре ус відомлювали непересічну вартість усної народної твор чості, звертались до неї, записували оповіді казкарів. З-поміж збирачів минулого можна назвати І. Рудченка, П. Чубинського, І. Срезневського, Д. Яворницького» І. Манжуру, Б. Грінченка, із сучасних — П. Лінтура, Н. Забілу, С. Пушика, І. Гурина, М. Пригару, О. Іваненко та ін. Обробки народних казок здійснювали І. Котляревсь кий, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, П. Гулак-Арте- мовський, Є. Гребінка, М. Драгоманов. Вони записували казки з усіма народними виразами і «неправильностями», зберігали повнокровність і неповторність живої фольклорної прози, щоб раптом не викинути якесь до рогоцінне слово. Перший видавець окремої збірки українських на родних казок І. Рудченко писав М. Костомарову: «Самі здорові знаєте, як-то нелегко добути того скарбу-добра народного. Через те уже й дрижиш над ним, може, й занадто: боїшся й слова викинути» Чимало казок було надруковано у 60-х рр. минулого щ, століття у журналі «Основа». У 1876 р. М. Драгоманов, дядько Лесі Українки, видає збірник «Малоросійські казки й оповідання», куди ввійшли записи І. Рудченка, М. Костомарова та ін. У 1878 р. Павло Чубинський опублікував другий том семитомної праці фольклорно-етнографічних матеріалів, яка була удостоєна золотої медалі Російського геогра фічного товариства і медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Значний внесок до українського казкознавства у дру гій половині XIX ст. зробили І. Франко та його соратник М. Павлик. І. Франко — автор збірок «Коли ще звірі говорили», «Фарбований Лис», казки-поеми «Лис Микита». Чимало казок зібрав і записав відомий фольклорист, критик, педагог, етнограф, автор словника української мови Б. Грінченко. Друкував він свої віршовані казочки в єдиному тоді на всю Україну дитячому журналі «Дзві нок», що видавався у Львові окремими книжечками, які одержали назву «метелики», бо вони й справді, як мете лики, досить швидко «розлітались» між дітьми. І сьо годні казки Б. Грінченка «Два морози», «Сірко», «Три бажання», «Дурень думкою багатіє» є улюбленими тво рами українських дітлахів. Сподвижницькою діяльністю збирання казок займа лися Леся Українка, її матір Олена Пчілка, Софія Тобілевич, Ганна Барвінок. Так, Леся Українка записала казки, які чула в дитинстві на Волині, серед них: «Казка про котика і півника», «Казка про Івашка», «Дивна со пілка» та ін. Олена Пчілка часом змінювала кінцівки казок, роз рахованих на дітей дошкільного віку, як би пом’якшува ла кінцівку. В неї є «Казка про коржика» у її переказі за підписом «Бабуся» з такою кінцівкою: «Коржик спі- ває-співає в лисички на носі... Вона його — гам! А у неї зуб — трісь! (Це коржик, поки гуляв по лісі, так висох, що хитрунці й не вдалось його з’їсти.) І побіг коржик додому. А дід з бабою зраділи, що він повернувся, і вирі шили його не їсти — хай живе!». Понад 1000 фольклорних творів зібрала С. Тобіле- вич, серед них багато чудових казок. Л. Дунаєвська у передмові до збірки українських ка зок «Семиліточка» досить образно описує вплив казок на формування духовності дитини, називає народну твор чість «духовним древом»: «Бурштиновими краплями проступає на ньому чарівна живиця поезії, фантастич них мрій наших предтеч, збережена у прекрасних каз ках. Із золотої криниці рідних казок ми черпаємо скарби народної мудрості, благородства. А скільки дотепних висловів знайдемо в казках! Скільки влучних слів запа м’ятаємо! Як замилуємося красою живого народнога слова!». § 2. Види українських казок У сучасному казкознавстві існує загальноприйнята класифікація казок за їх видами, а саме: казки про тва рин («звіриний епос»), чарівні (або героїко-фантастичні, фантастично-героїчні), соціально-побутові, комулятивні казки, небилиці, легенди, перекази. Казки відбивають життя різних епох, вони сягають своїми витоками у життя наших далеких предків, коли ще казковість сприймалась як реальність. Казки про тварин належать до «звіриного епосу», во ни є історично найдавнішими. У цих казках в алегорич ній формі розкриваються суспільні явища, побут людей. Вони пронизані сатирою, гумором. На основі опису дій та вчинків тварин проводяться аналогії з життя людей: персонажі казок обирають собі старосту, війта, царя, а також господарюють, змагаються, сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують слабших. У казках діють свійські (корова, коза, вівця, баран) та дикі тварини (вовк, лисиця, ведмідь), птахи (півень, качка, орел, сова, ворона, горобець), комахи, земноводні (жаба, черепаха) та ін. При цьому перевага часто надається свійським тва ринам над дикими. Тварини в казках уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк — грлодний хижак, не вдаха; лисиця — хитра, підступна, улеслива; ведмідь — вайлуватий, незграбний, тугодумний; овечка — беззахис на; осел — впертий; заєць — боягуз; орел — сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак — неповороткі, повіль ні; кінь і віл — працьовиті, покірні. Дії тваринних казкових образів олюднені: вони роз мовляють, спілкуються, товаришують. Саме тому зміст цих казок близький і доступний дітям будь-якого віку. «Діти люблять звірів,— писав І. Франко,— чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особли во, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди...» 59. У казках про тварин відсутні фантастичні істоти, во ни — реалістичні. І. Франко так підмітив цю особливість казок: «Говорячи ніби про звірів, вона [казка] одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: —Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних бара нів, вовків та ослів мова, а про вас самих, з вашою глупотою, з вашим лінивством... з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж навмисне даю їм ваші ру хи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозу міли— не їх а себе самих!». У казках про тварин переважають дія, рух, примовки, приспівки: |