Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50
 Скачать 20.37 Mb.
|
|
У садочку шиє сорочку, Шовком да бієллю К свому весієллю! Гу-у-у! Віра в силу замовлянь яскраво простежується у вес няному звичаї «топтання рясту». Коли з’являлася тра ва, розквітали перші квіти, дівчата і хлопці юрбою хо дили до лісу, топтали ногами ряст, що нібито давало на весь рік здоров’я, і казали: «...іще буду топтати, щоб на той рік діждати». Від цього звичаю залишилась у народі приказка: «вже виліз на ряст» — про хворого, що одужує, а про безнадійного — «вже рясту не топтати». На молодіжних весняних гулянках, під час ігор і танців зав’язувалися знайомства, відбувалися зустрічі, мріялось про майбутнє одруження. Щоб принадити хлоп ців на гуляння, дівчата варили кашу з маслом і рако вою клешнею, закопували її посеред вулиці або під пе релазом і співали при цьому: Закопали горщик каші, Ще й колком прибили, Щоб на нашу та вулицю Парубки ходили! Вечорами молодь збиралася на вулиці або за селом, і дівчата, побравшись за руки, водили танки та ігри. Зародження різних форм хороводів та ігор досліджували В. Пригорницький та Ю. Климець. Вони зазначають, що % саме ці форми емоційно-ритмічного сприймання дійс ності належать до глибокої давнини. Так, розміщення в колі, рух кола за сонцем походять від магічно-закли нальних дій давніх землеробів, якими вони намагалися вплинути на природу («Грушка», «Мак» та ін.). Хорово дами починалися і закінчувалися веснянки. Дівчата бралися за руки, робили два кола, посередині ставили весняночку — заквітчану квітами дівчинку або юнку. Дівчинка-веснянка вставала і присідала в центрі хоро воду, а присутні звертались до неї: Ой весна, весна — днем красна, Що ж ти, весно, принесла? Подоляночка відповідала:
Щоб родилося житечко, Ще й червоні квіточки, Щоб квітчалися дітоЧкй... Ще й зеленую травицю, І холодну водицю, Принесла я вам ягнятко, Ще й малесенькеє телятко. Шикування у дві шеренги, які почергово то наступа ють, то відступають, беруть початок від воєнних ігор, таких, як «Воротар», «Мости». А розігрування дії у ко лі походить від мисливських ігор «Зайчик», «Качур», «Кізлик». Отже, характер рухів під час виконання хоро водно-ігрових пісень виправданий як за їх змістом, так і за історією виникнення. Як стверджує В. Пригорницький, найстародавнішими за походженням є хороводно-ігрові пісні землеробсь кої тематики: «Просо», «Овес», «Льон», «Гречка». В цих піснях учасники імітували оранку, засів, визрівання та збір сільськогосподарських культур. Аграрна пісня-гра мала і певне виховне значення для молодих трударів, але з часом перетворилася на розвагу. Відгомін обожнювання природи простежується у хо роводній пісні «Шум». Саме в ній, на думку автора, да ється зразок персоніфікації пісні — образ шуму першої весняної зелені: ...Нумо, нумо, заплітати Шума! У нашого Шума зеленая шуба! Серед веснянок чимало творів з виразним соціальним спрямуванням, у яких «осуджуються гонористі, ледачі багачки і схвалюється поведінка роботящих, скромних убогих дівчат. В останні дні весняних свят виконувалися пісні, в яких переважали мотиви прощання, розлуки, суму: Співай, співай, товаришко, Бо вже не будемо, Бо надходить годинонька, Що ся розійдемо. «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радо щів життя і молодої, свіжої сили» 72,— писав І. Франко. Вони є яскравим зразком обрядової лірики пізнішого походження. На початку XIX ст. в обрядових піснях весняного цик лу вже чітко виділилася значна група творів, які вико нувалися лише дітьми. Найпоширенішими в цьому жанрі є заклички до дощу, окремі з яких відомі в численних варіантах, часто Дуже близьких між собою. Заклички до дощу, сонця, хмар пов’язані із землеробством наших далеких предків. їх виконання могло супроводжуватись певними магічними ритуалами дорослих і дітей. Сьогодні маємо лише деякі натяки на відповідні дії у закличках з мотивами розби вання горщика, яйця тощо. Багато закличок до дощу й сонця — невеликі поетичні замальовки, пов’язані з госпо дарськими роботами на селі. Саме з ними і зверталися діти до сил природи. У закличках поєднувались дитяча розвага і серйозна турбота про долю праці, вкладеної у землю. Не йди, не йди, дощику, Дам тобі борщику У глинянім горщику, Поставлю на дуба. Дуб повалився, Дощик полився. (Варіант буковинської заклички) Іди, іди, дощику, цебром, відром, дійницею, Холодною водицею над нашою пшеницею, Хлюп, хлюп, хлюп, хлюп! Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику, А собі кашки, стрибати гопашки, Гопа, гопа, гопашечка, Наївшися вже кашечки, гогі! (Варіант подільської заклички) Тривале побутування жанру серед дітей викликало появу закличок, створених, можливо, самими дітьми, вважає Г. Довженок. Із прохань до природи поступово зникають згадки про землеробську працю, бажання ді тей спрямовуються на інші їхні потреби. Все це свідчить про поступове відмирання первинної функції жанру. Вийди, вийди, сонечко, На попове полечко. Там діти граються, Тебе дожидаються! (Варіант галицької заклички) Різновидом дитячих закличок е звертання до комах, птахів, рослин та надприродних істот. їх обов’язковою прикметою, як і в закличках до хмар, сонця і дощу, є імперативна форма звертання. При цьому характер звер тань дітей, їхній внутрішній зміст не рівнозначні у різ них творах. Якщо прохання до слимака «...показати свої ріжки» є простою розвагою для дитини, то комаха-сонечко (зозулька, божа корівка та ін.) або птах зозуля у свій спосіб вже повинні дати їй пророчу відповідь на запитання — скільки років буде жити дитина на світі? звідки чекати їй щастя? тощо. Виховні і пізнавальні можливості веснянок у роботі з дітьми дошкільного віку зумовлюють надзвичайно ши рокий діапазон їх використання у різних формах органі зації діяльності як на заняттях, так і поза ними. Почи наючи з другої молодшої групи вихователь планує на прогулянках в першу і другу половини дня використання закличок, персоніфікуючи різні явища природи у звер таннях дітей. Адже традиційно у народній творчості це — явища, предмети та істоти природи. Складовою частиною музичних занять можуть бути не лише веснян ки, а й заклички. Особливу роль вони відіграють на святах і дозвіллях весняної пори. У всіх вікових групах вихователь поєднує їх використання з театралізованими та ігровими дійствами, різними костюмами та атрибута ми, оберегами-рослинами, тваринами та речами побуту. Композиційно веснянка об’єднується з іншими жанрови ми одиницями українського фольклору, а саме: загадкою, прикметою, приказкою і легендою чи повір’ям. Співіс нуючи, вони взаємозбагачуються і взаємодоповнюються, сприяють чіткості і конкретності уявлень дітей про живу і неживу природу, про взаємозалежність людини і навко лишнього світу. Синтез естетичного й інтелектуального зміцнює пізнавальні інтереси, стимулює їхню самостій ність і творчість. Тому, добираючи веснянки і заклички, вихователь оцінює їх комплексно, прогнозуючи вплив на дітей в інших видах діяльності. Наприклад, праця в при роді навесні, бесіди і розповіді про весну, вивчення вір шів тощо. Важливе значення мають веснянки для пож вавлення роботи дітей у зображувальній діяльності. Діти, відтворюючи в малюнках весняні явища природи, особливо яскраво виявляють свою творчу уяву, при цьо му у дітей закладаються основи естетичних почуттів. РОЗДІЛ VII УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ § 1. Характеристика народних традицій, свят та обрядів Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які збе рігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя. Традиції у формі масових звичок підтримувались си лою громадської думки і за своєю природою були наді лені величезною стійкістю. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: «Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури» 73. Традиція (від лат. tradicio — передача) — це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педа гогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зу силь народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кож на епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об’єктивне розкриття сутності традицій можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання. У нерозривній єдності з традиціями перебувають на родні звичаї. Звичай — це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певно го народу, суспільної групи, колективу. У простому розумінні звичай — де те, що стало звич ним, засвоєним, насущним. Однією з першооснов усної народної творчості є об ряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно по в’язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду. Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні: 1) стереотипність, повторюваність без змін; 2) симво лічність (кожна обрядова пісня щось символізує), на приклад «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай. Обряди нерозривно пов’язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії на зивають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. На приклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року вклю чають у себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єди ний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи. Обрядовість на початку її виникнення була нерозрив но пов’язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду — частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відок ремився від обрядового інсценування події і набув са мостійності. Обрядовість на початку її виникнення була нерозрив но пов’язана з міфологією. Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли ^наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як люди на набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш спри ятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.) Частина таких регулярно повторюваних дій поступо во втрачала практичне значення і ставала обрядом. Іду чи на полювання, члени первісної общини ніби відтворю вали саме полювання — поведінку звіра і дії мисливців. Після щасливого полювання мисливці здебільшого пе ред одноплемінниками планували танець-розповідь, який щоразу повторювали. Поступово в первісному суспільст ві сформувалися вірування в магічну силу самого тан цю, що нібито забезпечував багату здобич. Первісні обряди були формою вияву емоцій та спо собом емоційної розрядки. Ця думка дуже важлива, ос кільки вчені вважають, що первісна людина була наба гато емоційнішою, ніж сучасна. Обряд задовольняв також естетичну потребу первісних людей: у нього вклю чались компоненти й образи мистецтва (малюнки, скуль птури звірів, їхні маски) і танцювально-музичні образи. Обов’язковим складником обряду з самого початку були і словесні тексти. У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповню вали все життя людини. Дослідження показали, що гро мадське і родинно-побутове життя людей було ритуалізо- ване і в первісно-общинному суспільстві, і в період ан тичності, і при феодалізмі. Виникнення певного виду обрядовості й специфічної символіки пов’язано з кожним сезоном року, із стадіями господарсько-соціальної, сімейно-побутової організацій суспільства, в тому числі й первісного племінно-родово го. На зорі людського існування домінував культ астра льних, рослинних, акварних (водяних) теотем. Відносно розвинуте землеробство посилювало культ сільськогоспо дарських рослин, зокрема вирощуваних самою людиною. Поклоніння таким культурам розпочиналося при святку ванні Нового року — синонімічній зустрічі весни (Но вий рік аж до часів Петра І святкували навесні). У праслов’ян кожна городньо-польова культура мала персоніфікованого свого покровителя-божество, а всім ярим культурам, і далекі предки в це вірили, сприяв Ярило. Пізніше його витіснив Перун (цим пояснюється етимологія слів ярина, Перун — випарування поля і т. ін). Первісна людина, яка була залежна від невідомих сил природи, змушена була всіляко задобрювати -їх. У цьому процесі первісні форми релігій — магія, пізніше фетишизм — схрещувалися з реалістичним мисленням, в обрядах співіснувала містична і реалістична творчість. Особливо яскраво ці елементи виявлялися в народних веснянках. У них і саму Весну-Ладу далекі предки віта ли, оспівуючи як найдорожчу, найріднішу в словесно-ма гічному побажанні: «Сійся-родися жито й пшениця». Так, до магічних дійств можна віднести і вихід на поле з попелом, збереженим від «новорічного вогню» (спаленого поліна з найбільшого дерева), висівання зер на з «бороди» (обжинкового, останнього снопа), виведен ня в поле дівчат у цікавій грі «Зав’язування колоска» або в обрядах весняного циклу. Українці здавна символічно використовували вербу, яка мала дати подвійну вро жайність від рано розквітлого дерева і від самої дів чини — майбутньої матері, покликаної продовжувати життя. Отже, з давніх-давен існували спеціальні обряди, по в’язані з виробничою діяльністю,— мисливські, рибаль ські, землеробські, скотарські, ремісничі, жниварські тощо. Існували обряди, що супроводжували появу людини на світ і подальші сходинки її життя — дитинство, юність, зрілість, старість. Широко побутували й інші обряди. Характерною ознакою для всіх був словесний супро від — піснями, промовляннями, ритуальними командами, так званим обрядовим фольклором. Він існує і в наші дні із збереженням зв’язку з тими чи іншими традицій ними обрядами, але з привнесеним у нього сучасним змістом і сферою застосування. Таким чином, календарні звичаї та обряди є ще до християнськими, язичеськими. Власне християнських елементів у їх складі не так уже й багато. Однак право славна християнська релігія значно вплинула на обря довість календарного циклу. В процесі багатовікової історії календарні свята було приурочено до дат христи янського календаря; в обряди увійшли церковні моли товні формули, близькі за своєю спрямованістю до давніх заклинань, а в обрядові пісні було включено імена Христа, Богородиці, святих. Залучення дітей до дійової участі у традиціях і зви чаях рідного народу дає їм змогу практично пізнавати його культурно-історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів. У дитячому садку рекомендується проводити такі на родні свята та обряди відповідно до календарної сезон ності: навесні — Великодні свята та різноманітні вес нянки (свято першого жайворонка, свято тополі та ін.); влітку — зелені свята, косовиця, Івана Купала, обжинки, Спаса; восени — Покрова; взимку — Калета, Миколая, Різдвяні свята, Стрітення. § 2. Народні свята весняного циклу У давніх слов’ян рік починався навесні, березневе лі точислення зберігалося до 1409 р. (За цим літочислен ням Нестор-літописець розпочав «Повість временних літ».) У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою 1. Ратай з нетерпінням очікував тієї пори, коли прогля не сонечко, прилетять з вирію птахи, принесуть з собою теплі дні; вийде він у поле землю орати... У деяких ук раїнських селах був навіть такий звичай: щоб прискори ти прихід весни, випікали з борошна «пташок», підкида ли їх угору і співали: Ой вилинь, вилинь, гоголю, Винеси літо з собою, Винеси літо-літечко І зеленеє житечко... Весняні свята та обряди відбувалися з початку березня до кінця червня. Головними тут були зустріч весни, ві тання пробудженої природи, звертання до землі, щоб дала добрий урожай. Початку березня чекали з нетерпінням. Справжній прихід весни пов’язували зі святом Явдохи, яке припа дає на 14 березня (за старим стилем — на перше). До цього дня випікали обрядове печиво, так звані веснян ки. Дівчата і хлопці брали їх у долоні і з простягнутими руками йшли на околицю села, щоб закликати в гості весну-красну. Цей ритуальний хід супроводжувався пі снями, поетичними діалогами та обрядовими сценами. В Україні був широко відомий звичай — у березні роби ли з соломи опудало, що ніби уособлювало собою Зиму, його вдягали у лахміття, вивозили з села, топили в річ ці або спалювали. Назад в село привозили Весну і Лі то. Це означало, що весна остаточно переборює зиму. Для весняного циклу характерні звичаї та обряди, пов’язані з певними змінами в поведінці тварин. Напри клад, першою ознакою приходу весни вважався посвист байбака. Вдосталь виспавшись, тварина, відчувши теп ло, вилізає з нірки, стає на задні лапки і, насторожив ши вуха, піднімає голову й голосно сповіщає про свою появу під сонцем. Люди спеціально ходили в степ, щоб не пропустити голос живого провісника тепла. «Посвис тів байбак,— казали в народі,— ховай у затінок сіряк!» Другою ознакою весни був приліт вівсянок — най перших перелітних птахів. З Кононового дня—18 березня—починався весня ний сонцеворот, день уже переважував ніч. З цієї наго ди влаштовували цікаві дитячі забави — заклички пта хів. Діти юрбами виходили за село, несучи в долонях фігурки випечених з тіста жайворонків та голубків, і го лосно декламували: Пташок викликаю З теплого краю. Летіть, соловейки, На нашу земельку! Спішіть, ластівоньки, Пасти корівоньки! Дівчаточка — вороб’ята, Радьмося! Та виходім на травицю — Граймося! Та виходім на травицю — В добрий час. Нема таких співаночок, Як у нас! Якщо хто вперше побачив ластівку, то брав грудоч ку землі і жбурляв їй услід, примовляючи: «На тобі, ластівко, гніздо, а людям на добро». Астрономічний прихід весни вважався на Олексу (ЗО березня). Цей день в Україні так і називали — теп лий Олекса, на якого «щука хвостом лід розбиває», то му навіть у лісових озерах починає скресати крига. В особливій пошані серед пасічників був теплий Олек са. У цей день годилося винести з омшаників вулики й виставити їх на пасіки, щоб комахи зробили перший об літ. Остаточним утвердженням весни вважалося Благо віщення, яке припадає на 7 квітня за новим стилем, а за старим — на 25 березня. З цього дня вже можна було починати ранню оранку. Отже, в українського народу з березнем пов’язано чи не найбільше обрядів весняного циклу. Не останню роль у цьому відігравала й та обставина, що в наших да леких предків це був початок нового року. А тому пере важна більшість дійств має давнє, ще язичеське похо дження. Культом новолітування, що супроводжувалося обрядами, вважалося рівнодення. До речі, сучасна аст рономічна весна також настає 21 березня о 6 годині 52 хвилини ранку. Добре відомо, що назва «березень» і похідна «бере золь» чи «березіль», на думку багатьох учених пов’я зана з давнім промислом — заготівлею березової золи та кори, а також кленового чи березового соку. Молоді пагони дерев сікли на невеликі цурпалки і заливали їх водою. Через два-три тижні таку настоянку можна було пити. Вона вважалася цілющою як для дорослих, так і для дітей. Проте найпопулярнішим був березовий сік. Рідину, заготовлену з дерев, які планувалися під зруб, зливали в діжку, заправляли смаженим ячменем або сухофрук тами і тримали в прохолодному місці. Такий напій міг зберігатися протягом трьох — чотирьох місяців, був ду же смачний і корисний. Отже, місяць березень у традиціях і обрядах особли вий. Він, як мовиться, й усміхнеться, й заплаче, й ошкі риться крутим норовом. Недарма про його непередбаче ну поведінку і норовисту вдачу в народі кажуть: «У бе резня жіночий характер: вночі тріщить, а вдень — плю щить». У лісі на галявинах молодь весело зустрічала весну і в останні дні березня поряд з іншими іграми та забава ми, хороводами починали заплітати першого «шума» (дерева і кущі вкривалися ніжними бруньками і перши ми молодими листочками: зеленіли верба, вільха, бере за та ін.). Великодня обрядовість має в Україні давні традиції ї різноманітну регіональну специфіку. За тиждень до Великодня в Україні святкують Вербну неділю (паль мову, квітну, цвітоносну, шуткову, Васькову). Це па м’ятна дата в’їзду Ісуса Христа що Єрусалима. Перед тим він відіслав двох учнів до найближчого села, щоб привели осла. Ісус сів на нього й урочисто в’їхав до цьо го великого міста, а десятки тисяч людей вийшли йому назустріч: одні стелили свій одяг на дорозі, інші лама ли пальмові віти й кидали перед Ісусом, а діти співали. На пам’ять про цю знаменну подію у наших храмах освячують вербові гілочки, прикрашені квітами, стріч ками, а в південних країнах святять пальмові віти. Є кілька традицій, пов’язаних із Вербною неділею. Так, великими галузками легенько б’ють знайомих, про мовляючи: «Баська б’є, а за тиждень паска є», «Верба красна — б’є даремно, верба біла — б’є за діло», «Будь те дужі, як вода, родючі, як земля, веселі, як весна, а красні, як сонце». Інша традиція: після освячення верби кожен член родини повинен з’їсти один вербовий котик, що ніби дасть здоров’я. В деяких регіонах України вербові гілоч ки використовували згодом для вигону худоби на пасо виська, застосовували як ліки. Останній тиждень перед Великоднем називається бі лим або чистим. Найважливішим днем цього тижня є Чистий Четвер (Великий четвер, Страсний четвер). Богослужіння Чистого четверга присвячене згадкам про Тайну вечерю, яка, згідно з Євангелієм, була влаш тована учнями Христа в домі одного з жителів Єруса лима на честь зустрічі єврейської Пасхи. Тут Ісус перед бачає зраду Іуди, відречення Петра і свою мученицьку смерть. Вечеря стала подією, яка послужила основою для встановлення християнською церквою таїнства при частя: «Як вони споживали, Ісус узяв хліб і дав своїм учням і сказав: «Прийміть, споживайте — це Тіло Моє». А взявши чашу, подав їм і сказав: «Пийте з неї, бо це Кров Нового Заповіту, що проливається на відпущення гріхів». За народною традицією вважається, що Чистий чет вер — це день весняного очищення. В Україні до цієї дати обов’язково вичищалися оселі, мастилися, розма льовувалися хати та печі. Столи застеляли гарними руш никами, діставали зі скринь найкраще вбрання. У Чис тий четвер допомагали митися старим, немічним та хво рим. Останні прагнули помитися рано, до сходу сонця, доки ворон діточок не скупав. За народним повір’ям, хто випередить ворона, той обов’язково одужає. По всій Ук раїні побутувало повір’я, що попіл, вибраний з печі у Велику середу, четвер, п’ятницю або суботу, оберігає ка пусту від шкідників. А якщо такий попіл винести у кур ник, кажуть, що він впливає на несучість курей. Збіжжя, посіяне у четвер, буде чисте, вільне від бур’янів. Після вечірньої служби в четвер з церкви несли страсні свічки, випалювали ними хрест на дверях, що мало оберігати від нечистої сили. Вогонь очищання був жаданим у кожній оселі. Вважалось, якщо страсної свіч ки вистачить на 12 разів, тому щаститиме. До того ж ві рили, що освячені на Чистий четвер свічки відганяють від оселі грім та блискавку, за що й називали їх громничками або громовицями. І третю назву мав четвер на «білому» тижні — Навський Великдень, бо, за давніми переказами, цього дня навідуються померлі родичі. По дейкували, що можна також побачити відьму за осино- вими ворітьми або осиновою бороною. У Страсну п’ятницю віруючі нічого не їдять до вине сення плащаниці з вівтаря. Вважається, що робити в цей день також нічого не можна, за винятком садіння капусти і цибулі та випікання пасок. Все, що стосува лось паски, мало дуже велике значення: крихти не мож на було викидати свиням чи курям, лише рогатій худо бі; вершечок від паски, висушений і залишений про за пас, мав, за повір’ям, лікувальні властивості не лише для людей, а й для худоби. Багато уявлень про паску пов’язували з городніми роботами. Наприклад, коли паску садили в піч, треба було садити в землю цибулю, бо добре вродить. Одну паску тримали на столі цілий тиждень.—до Проводів, «щоб добре родила пшениця і всяка пашниця». Печуть паску з пшеничного борошна на опарі, додаю чи молоко, цукор, яйця та різні прянощі — корицю, шаф ран, ванілін. Хвилюється господиня: чи сходить тісто, чи вдадуться паски? Напалюють піч дровами, які по по ліну, протягом Великого Поста, щочетверга скидали на горище. У хаті не можна голосно розмовляти, обгово рювати паску. Вчинене в діжі, макітрі або дерев’яних ночвах тісто розкладають у спеціальні форми — пасків- ники. Місять, дають підійти тісту кілька разів і саджа ють паску у піч з молитвою, щоб діти були такі пишні, як вона. За П’ятницею надходить Великодня субота — день виготовлення крашанок і писанок 74. Про виникнення цієї традиції існує переказ, що Ма рія Магдалина, якій першій з’явився воскреслий Христос, прилюдно засвідчила на Пасху в римському амфі театрі про своє християнство, даючи імператорові Тіберію червоне яйце із словами: «Христос Воскрес!». Цей приклад і став основою Великоднього привітання християн. Яйце — загальнолюдський символ життя, весни, сон ця. В Україні яйця не лише фарбують (крашанки), а й розписують (писанки). Існує легенда, що коли Ісус Христос ходив з святим Петром по землі проповідувати, якось зупинилися в селі, де жили іудеї. Побачивши Христа, вони почали кидати в нього камінням, грудками землі і як торкався камінь Ісусової одежі, то робилася з нього писанка, а як торкалася грудка, то перетворювалась на крашанку. Святий Петро позбирав все те до кишені, а] пізніше людям роздав. З того часу ніби пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень. Крашанки красять переважно в червоний колір — колір вогню, життя, крові Спасителя. Для фарбування з давніх часів наш народ використовував рослинні барв ники — лушпиння цибулі, кору дуба або молодої яблу ні, проліски, бузину. Крім писанок і крашанок у деяких регіонах України виготовляли мальованки, шкробанки, крапанки, з якими пов’язувалось багато вірувань і повір’їв. Наприклад, вважалося, що писанка гасить пожежу, відганяє нечис ту силу, зцілює від хвороб. На Великдень і в наступні дні всі вітали одне одного яйцем. Великодні яйця обо в’язково приносили на кладовище, таким чином христо суючись з померлими. Для дітей великодні яйця були предметом захоплю ючих ігор. Наприклад, відомий звичай качати яйця був пов’язаний з вірою стародавніх слов’ян у демонів. Лю ди вірили, що, качаючи яйця, можна примусити злого духа танцювати, стрибати, а це спричиняло йому нібито великі страждання. Часто старші діти заздалегідь готу вали собі мацаки — міцні яйця, які фарбували і на свя та використовували для гри навбитки. Той, чиє яйце ро зіб’ється, мусить віддати його переможцеві. Головне християнське свято Великдень встановлене на згадку Воскресіння Ісуса Христа, яке, згідно з ново завітним переказом, відбулося на третій день після його смерті і в перший день по єврейській пасхальній суботі. За вченням церкви, пасхальний агнець євреїв — прооб раз Ісуса Христа, тому у Святому Письмі Ісус Христос і називається Агнцем Божим. За українською традицією Великдень — найвеличніше свято року, тому з ним пов’язано багато народних звичаїв. Старі люди кажуть, що на Великдень як зустрі неш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом. У давнину в народі вірили, що якщо на Великдень ви йдеш з хати на вулицю, що перше побачиш, тим і зай майся — буде вдача. Велику силу в народному уявленні мають слова «Христос Воскрес!». Існує цікава народна легенда, що від дня свого Воскресіння Спаситель посадив у підземел ля під тією скалою, де був його гроб, головного сатану ї наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 залізних дверей і 12 залізних замків. Якщо сатана перегризе все це від одного Великодня до другого, буде кінець світу. Сатана спочатку перегриз замки, потім двері і ось-ось мав перегризти останній ланцюг — ще тільки один раз треба було стиснути зуби, А тут як заспівали люди «Христос Воскрес!», так всі замки, двері і ланцюги від разу поновилися, і нечистий мусив гризти все спочатку. А якщо настане такий час, коли люди перестануть спі вати «Христос Воскрес!», тоді сатана перегризе останній ланцюг і буде кінець світу. На Великдень люди ідуть до церкви. Горять вогни ща, що нібито допомагають сонцю розігрівати землю. У гарно прибраній хаті ніхто не спить, мерехтить свіч ка; всі чекають, коли задзвонять дзвони. Вдома родина, помолившись до образів, пригощаєть ся. Починають із свяченого яйця, паски, а потім їдять ін ші страви. Господар обходить обійстя—дає тваринам покуштувати свяченого. У цей день відпочивать, провіду ють могили. А молодь, діти збираються біля церкви — Р водять гагілки, веснянки, грають крашанками та писан ками в котючки або в навбитки. У великодній понеділок (волочільний) ходять у гості, обмінюються гостинцями. Хрещеники носять хрещеним батькам пироги. Відбуваються поминки на могилах. У народі є повір’я, що в цей день покійники тужать за землею. Великодній понеділок також ще має назву обливальний, бо хлопці обливають дівчат водою, а ті від даровуються писанками чи крашанками. На третій день Великодня збиралися в корчмах — виряджали свято. У велику середу після обіду хазяйки печуть кукуци — малі хлібини з житньої муки. Того дня ходять малі діти за кукуцами, тому і звуть їх кукуцарі. Стануть вони під хаткою рядком під вікнами й кличуть всі в один голос: «Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички!» Кричать доти, поки хтось не вийде з хати і не дасть кукуци. Через тиждень після Великодня стихав веснянковий спів і наставала провідна неділя, коли (за народним по вір’ям) до своїх домовин спускалися душі предків. Як і на Великдень, пекли паски, розмальовували писанки. Усе де несли на могили для спомину рідних. З початку березня і до кінця червня відзначали вес няні свята та обряди. Головними тут були зустріч весни-красни, вітання пробудження природи, забезпечення родючості землі. Мали місце спалення зими-Мари, ри туальне обливання водою, розваги юнаків, дівчат. Куль мінацією весняних святочних дій виступали зелені свя та, коли зеленню прикрашали помешкання, водили «ку ща» (вбрану в зелені віти дівчину). Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на луки, на левади, в ліс і там «завива ють» вінки, співаючи: Ой зів’ю вінки та на всі святки, Ой на всі святки, усі празднички. У деяких місцевостях України дівчата ходять по се лах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, неза будки, василька, чебреця, вплітають і полин. Ставлять стіл під березою, а на стіл частування, й обов’язково яєшня. У деяких селах, переважно в східних районах Украї ни, зберігається звичай завивати берізку. В четвер із са мого ранку дівчата печуть пироги, різні солодощі, готу ють яєшню. В полудень починається головна дія. По двір’я, куди зійшлися дівчата, чисто виметене. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під нею — гор щик із водою. Дівчата ходять по двору або сидять на лавах, на призьбі... Кілька хлопців тримають у руках за готовлену їжу, інші — відра з пивом на палицях. Одна] з дівчат відділяється від гурту, підходить до дерева і перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню... Всі інші підтримують її у співі. Во рота відчиняються, і весь гурт, оточивши дівчину з дере вом, рухається по вулиці, прямуючи до лісу. В лісі роз стеляють обрус, ставлять їжу і пиво, сідають навколо І починають пригощатись. Після пригощання дівчата роз ходяться по лісу й вибирають одну з берізок для зави вання на ній вінків. Якщо дівчат багато, вибирають кілька берізок для завивання. Берізку вибирають такої висоти, щоб можна було дістати гілля, стоячи під дере вом. Розділившись по двоє, кожна; пара кумується: по дає через вінок жовту крашанку. Після цього присту пають до вибору старшої куми: скручують хустки, кида ють їх угору, і чия хустка підлетить вище, та з дівчат і буде старшою кумою. Після завивання вінків дівчата повертаються до се ла. В неділю, в день Трійці, дівчата йдуть у той самий ліс, де завивали вінки, щоб тепер розвивати їх. Кожна пара оглядає свій вінок: зів’яв чи ні. По цьому визнача ють своє щастя чи нещастя. На Харківщині та Полтавщині в зелений тиждень дівчата водили колись «тополю». Для цього вони з-по між себе вибирали найвищу дівчину, яка й повинна зо бражати тополю. Дівчина піднімала руки догори, з’єд нувала їх над головою, на руки їй одягали намисто, стрічки, барвисті хустки; все це було так рясно поначеплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Груди і стан теж пов’язувалися різнобарвними хустка ми. Та не завжди «тополя» мала зв’язані руки, не зав жди підіймала їх над головою. Частіше біля плечей при кріплювали дві палички, а над головою їх зв’язували під гострим кутом, і вже на ці палички чіпляли барвис ті оздоби. Вбравши «тополю», дівчата водили її не тільки по селу, а й по полях, де на той час колосяться жита. Зу стрівши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а госпо дарі частували дівчат і давали подарунки «тополі» на стрічки. Водячи «тополю», дівчата співали: Стояла тополя Край чистого поля. Стій, тополенько, Не розвивайсь, Буйному вітроньку Не піддавайсь... У суботу перед зеленими святами (Трійцею) гілки тополі разом з гілками інших дерев втикали у ворота, щоб відігнати нечисту силу. В тій хаті, де народилася дівчинка, на видному місці біля обійстя садили малень ку тополю. Існувало й повір’я: якщо дитина горбата, треба стати під тополею, міцно обняти її і вона «забере» горб. Серед рослинного світу тополя — найвиразніший жі ночий символ. Порівнюючи з гінким деревом вроду і став ність дівчини, у народі кажуть: «Струнка, як тополя», «Тонка, як тополя». Поширеною була й гра «Щітка», учасниками якої були як дівчата, так і хлопці. У цій грі учасники, беру чись за руки, утворюють довгий ланцюг, що замикається у коло. Посередині опиняється дівчина, яка була з краю. Вона співає: Щітка маленька, Де твоя ненька? На маківці сиділа, Дрібен мачок дзьобала: Дзьоб, дзьоб, дзьобанець, Ходи, дівко, у танець, А за нею молодець. Не йди, дівко, у танець — Лихо буде під кінець. Потім у коло стає хлопець, між ним і дівчиною зав’я зується розмова: - «Горю, горю, пень!» — - «Чого го риш?» - «Щітки, гребінки, красної дівки!» - «Якої?» - «Тебе молодої!» Дівчина тікає з кола, а хлопець ки дається її ловити. Спіймає — знову веде в коло, де вони танцюють разом. Якщо не дожене, стоїть у колі один. |