Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50
 Скачать 20.37 Mb.
|
|
Запитання для повторення
Практичні завдання
РОЗДІЛ VIII УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ НАРОДНІ ІГРИ В ДИТЯЧОМУ САДКУ § 1. Характеристика народних ігор Народні ігри створені народом так само, як казки? приказки, загадки, вони передаються з покоління в по коління. В їх змісті відбито національну психологію кож ного народу: «У всіх народів існує чималий запас ігор,, котрі якоюсь мірою відбивають побут народу» Перші записувачі та збирачі українських народних ігор з’явилися в XIX ст. Це етногріфічні праці Н. Мар кевича (1860), П. П. Чубинського (1877), О. В. Богдано вича (1877). У наш час у Києві було започатковано Клуб друзів гри, учасники якого впродовж 10 років (1973— 1983) вирушали в етнографічні експедиції для збирання й записування українських народних ігор. Вони зібрали й опублікували понад 400 українських народних ігор. Народні ігри як засіб виховання дітей високо оціню вали К. Д. Ушинський, Є. М. Водовозова, Є. І. Тихєєва, С. Ф. Русова, О. П. Усова, В. О. Сухомлинський та ін. К. Д. Ушинський підкреслював яскраво виражену пе дагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчан ня, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з до рослими. О. П. Усова писала: «У народних іграх немає навіть тіні педагогічної настирливості, й разом з тим усі вони цілком педагогічні» 77. Високу оцінку іграм дав В. О. Сухомлинський: «Гра — це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ ди тини вливається живлючий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра — це іскра, що засвічує вогник до питливості» 78. Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий,, мовленнєвий, математичний, природни чий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. На родні ігри супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов’язані з хлі боробською та землеробською працею. Народні ігри — це історія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи. У вступі до збірки ігор «Літала сорока по зеленім гаю» український письменник Василь Довжик називає ігри народним мистецтвом: «Та й хитра ж штука, оця народна гра! Ви думали — такі собі пустощі, коли роби ти нема чого, то в креймахи грають, аби збавити час, а вона, ота забавка,— мистецтво. А вона має свій погляд на людину, батьківщину, добро, уявлення про тебе і світ. Бо мистецтво — це метод пізнання себе і світу. А гра записала в собі і закодувала в генах дії не лише народні знання, а нас із вами, наш національний характер» 79. З допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам’ять вірші, скоро мовки, лічилки. Окремі ігри розвивають і матема тичні здібності (класики, деркач, цурка, клітка та ін.), В. Скуратівський зазначає, що переважна більшість «абеткових істин дитинства» народжувалась у середови щі простого народу й виконувала певні функції людсько го співжиття. Ігри відкривали дітям живу історію свого народу, вчили любити народних героїв і ненавидіти кривдників. Вуличні ігри були і своєрідним «дитячим садком». Батьки багатодітних родин постійно були в полі, і діти об’єднувались для ігор у самостійні осередки. «Для ба гатьох дітлахів,— пише В. Скуратівський,— такі забави були не тільки формою дозвілля, але й своєрідною шко лою, де засвоювалися перші абетки науки. Адже далеко* не всім щастило відвідувати парафіяльні чотирикласки» Народні ігри можна класифікувати за такими група ми: дидактичні, рухливі з обмеженим мовленнєвим тек стом, рухливі хороводні ігри, ігри мовленнєвої спрямова ності, обрядові та звичаєві ігри; ігри історичної спрямо ваності; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу 80. Дидактичні ігри — це ігри розумової спрямованості які потребують використання раніше набутих знань, кміт ливості, активної мислительної діяльності. Народні ди дактичні ігри вчать дитину ненав’язливо, легко, захоплюють змістом так, що вона навіть не помічає того навчан ня. У скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку. Наприклад, для найменших: «Кую- кую чобіток», «Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Сорока-ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби», «Крас ка», «Дід Макар», «Фанти», «Бірка», «Кури» та ін. Гра «Краски», або «Фарби». Мета: Закріплення знань дітей про кольори81. Хід гри: Грають 10—20 дітей. Вибирають «мамку», «бога» і «чорта». «Бог» і «чорт» ідуть геть, а «мамка» по шепки кожному визначає краску, щоб інші не чули.
Коли краски всі визначені, приходять «бог» і «чорт».
Бере краску й одводить убік. Знову підходить.
Тоді підходить «чорт».
Забирає краску, підходить знову і так само питає білу краску, але такої немає. Тоді знову підходить «бог»:
Буває, що надають таких красок, що, яку не спитай: синю, зелену, червону,— її нема та й нема. «Бог» і «чорт» сперечаються, і тоді за згодою всіх «мамка» каже назви: глиняна, залізна, земляна, зелений горіх, жовтий горіх, чорна рожа, золотий черевичок, срібна рибка, червона хустина, біла зірка, солодка морква, дрібна рута... І вже тоді залишається вгадати, хто саме. Коли виберуть усі «краски», беруть цурку — міцну палку, «бог» і «чорт» беруться за неї, а «краски» — за ними, обнявши попе реднього попід руки; «мамка» стає туди, де менше «кра сок», і тягнуть; хто перетягне, той і переміг. Значну групу становлять народні рухливі ігри з об меженим мовленнєвим текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це ігри «Панас», «їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горю-дуб», «Ко тилася бочка...», «На чім стоїш?», «Іваночку, покинь схо- ваночку», «Зайчик і Ьурчик», «Бочечка», «Квочка», «Ірву, ірву горішечки» та ін. Наприклад, гра «Їду, їду». Мета: Виховувати в дітей спритність і кмітливість. Реквізит: паличка-«кінь» для Вершника, батіжок. Хід гри: Обирається Вершник. Для всіх інших ді тей малюють крейдою на долівці невеличкі кружальця, які можна розмістити в коло або розкидати в різних місцях кімнати на значній відстані один від одного. Діти, взявшись за руки, ходять у колі то в один, то в другий бік (або рядком з різними зигзагами та поворо тами) й співають пісню: Їду, їду, батіжком коня підганяю, На вороному коні вітра доганяю. Як проїхав чисте поле, мусив з коня злізти, І коневі вороному мусив дати їсти. Під пісню Вершник «їздить» по кімнаті на «коні». По закінченні пісні Вершник стає на якесь кружальце, реш та учасників розбігаються по кімнаті: кожен шукає віль не кружальце, щоб стати на нього. Хто залишається без кружальця, той бере паличку («коня») і батіжок у ко лишнього Вершника, виходить на середину кімнати, і гра починається спочатку. Гра «Іваночку, покинь схованочку». Мета: Розвивати спритність, швидкість бігу. Хід гри: Обирається Іванко. Повертається до сті ни обличчям. Діти стають гуртом і промовляють: Іваночку, Іваночку, Покинь свою схованочку. Раз, два, три — кого схочеш, То злови. Діти тікають, Іванко їх ловить.
Обрядові та звичаєві ігри передають характерні по ні і життя українського народу: початок жнив, косови цю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки. Наприклад, гра «Розлилися води». Мета: Уславлення весни; узгодження рухів та слів. Хід гри: Діти стають у коло, водять хоровод та спі вають пісню: Розлилися води на три броди Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку. Що в першому броді зозуленька кує. Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку. Що в другому броді соловей щебече. Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох. Що в третьому броді сопілонька грає. Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Ду-ду, ду-ду, ду-ду, ду-ду. Зозуленька кує, бо літечко чує. Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку. Соловей щебече, садки розвиває. Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох. Сопілонька грає, на грання скликає. Приспів Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке. Ду-ду, ду-ду, ду-ду, ду-ду. Ігри історичної та соціальної спрямованості відбива ють характер тієї епохи, коли вони складались. У їх змісті трапляються архаїзми, як для нас, гравцями ви ступають «пан», «король», «цар», «царівна». Це ігри: «Король», «У короля», «Воротарчик», «Пускайте нас», «Нема пана дома», «У відьми», «Дзвін», «Прослужив я в пана рік», «Кружок» тощо. Ігри побутової спрямованості відображають у своєму змісті буденне життя людей («Жили у бабусі...», «Ой су сіди, сусідоньки», «Здрастуй, сусіде», «Куй-куй, ковалі...», «Як було у баби...»). Чимало серед них ігор з сюжета ми про сімейне життя: «Батько», «Батько й діти», «Гор щечки», «Гладущики», «Сімейка» тощо. Наприклад, гра «Сімейка». Мета: Закріплення лічби; узгодження слів та рухів. Хід гри: Діти стоять у колі. Обирається Омелько. Йому одягають бриль. Розподіляють ролі між іншими дітьми, які по черзі заходять у коло до Омелька. Усі ра зом промовляють слова: У нашого Охмелечка Невеличка сімеечка: Тільки він та вона, Та старий, та стара, Та Іван, та Степан, Та Василь, та Панас, Та той хлопець, що в нас, Та дві дівки косатих, Та два парубки вусатих, Та дві Христі в намисті, Та дві ляльки в колисці. Українські народні ігри описує й В. Скуратівський 82. Діти грали в гилку, завіяло, квача, квочку. Вибравши стежку, кожен викручував собі п’яткою ямку. Діти ста вали пообіруччя вздовж ямок, крайній котив м’яча, і в чиїй ямці він зупинявся, той мав вийняти його й поцілити когось із однолітків, які втікали навсібіч. Промахнувся — маєш пасти свиню, тобто котити м’яча. Коли спадала ро са й прогрівався ґрунт, починали грати в скраклі, аж до ки матері не скликали дітей іти обідати. «Й чим більше задумуюсь, тим переконливіше доходжу висновку,— пи ше В. Скуратівський,— всі чи переважна більшість ди тячих ігор були лише формою проведення дозвілля — у них поєднувалися спритність і фізичне загартування, вправність і кмітливість, гнучкість і винахідливість, на полегливість і витривалість, вони розвивали пам’ять, ува гу, зосередженість, вміння приймати раптове й найдо цільніше рішення, гартували волю, почуття колективізму та взаємовиручки»83. Народні ігри як фольклорний жанр мають специфічні особливості. Це ігри гуртові, вони об’єднують від 10-ти до 20-ти і більше дітей, їх структурна особливість дозво ляє об’єднати всіх бажаючих грати. Народні ігри можуть проводитись у будь-якій обстановці: у помешканні й на галявині, на подвір’ї і біля ставу чи на луках і на річці. Народні ігри багатоваріантні. Одна й та сама гра у різних регіонах України має не однакові приспіви, пов тори. Це легко простежити на таких іграх, як: «А ми просо сіяли», «Мак», «Калина». Так, в одному варіанті гри «А ми просо сіяли...» є приспів «Ой дід-лада»: А ми просо сіяли, сіяли, Ой дід-лада, сіяли, сіяли... а в другому варіанті — «Зеленая рута, жовтий цвіт»: А ми просо сіяли, сіяли, Зеленая рута, жовтий цвіт, жовтий цвіт... У грі «Мак» у першому варіанті діти звертаються до Городника, чи полив він мак та чи поспів мак. При цьо му кожне запитання оспівується приспівом: «Маки, маки, маківочки, золотії голівочки». Є й такий варіант гри, в якому після приспіву йде суцільний діалог з козачком:
... і т. ін. Характерною особливістю народних ігор є навчаль ний зміст, який подається в ігровій формі. Мати бавить немовля, перебирає його пальчики, приказуючи: Печу, печу хлібчик Дітям на обідчик.
Цьому дам і цьому дам... А цьому не дам, бо цей буцман. Він дров не носив, Він діжі не місив, Він печі не топив, Діток гулять не водив — Справжній лежень. То я цьому не дам. Змістом цієї гри-забавлянки мати вчила дитину бу ти працьовитою, не лінуватись. Народні ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або випадок, близький за своїм змістом ди тині. Не можна переоцінити значення народних ігор у роз витку мови дітей, у збагаченні їхнього словника образ ними словами. Почувши спів зозулі, дитина, підстрибую чи, промовляє: Зозулю-кавулю, зозуле, голубонько, Сім літ не кувала, Закуй мені в цьому літі, Скільки житиму на світі? За своєю структурою більшість народних ігор прості, однопланові, завершені, в них в єдине ціле поєднуються слово, рух, пісня. |