Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50

• Название: Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50
• Анкор: A_M_Bogush_N_V_LISENKO_-_UKRAYiNS_KE_NARODOZNAV.docx
• Дата: 14.04.2017
• Размер: 20.37 Mb.
• Имя файла: A_M_Bogush_N_V_LISENKO_-_UKRAYiNS_KE_NARODOZNAV.docx
• Тип: Документы; #4800
• страница: 3 из 32

§ 1. Народознавчі ідеї XIX ст.

Становлення і розвиток народної педагогіки своїми витоками сягає давніх часів. Однак поява першого обгрунтування принципу народності у навчанні і вихованні дітей неподільно пов’язана з педагогічною діяльністю К. Д. Ушинського і припадає на кінець XVIII — початок XIX ст.

Найважливіше місце в системі педагогічних поглядів К. Д. Ушинського посідає ідея народності виховання. Саме ця ідея пронизує більшість його статей, книг, підручників. Він слушно вважав, що народ треба вчити, але, зазначав педагог, ще більше треба вчитись у народу. Народне виховання завжди спирається на характер і душу людини. «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними й поодинокими особливостями — її тіло, душу й розум,— і передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність» — писав він.

Глибоко проаналізувавши системи виховання дітей в Англії, Німеччині, Франції, К. Д. Ушинський дійшов однозначного висновку, що система виховання у кожній країні пов’язана передусім з умовами її історичного розвитку. Вона будується відповідно до інтересів народу, а тому розвиває і змінює у дітях ті цінні психологічні риси і моральні якості, які є основою патріотизму, національної гордості. У педагогічній системі К. Д. Ушинського першорядного значення надається патріотичному вихованню, адже почуття народності в людині найсильніше: «Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини». Навіть людина, яка оселилась на чужині, зберігає у своєму серці народність. «Можна забути ім’я своєї батьківщини і носити в собі її характер» ²³,— писав К. Д. Ушинський. Він вважав, що де б не була людина, в які краї доля її не занесла, вона завжди зберігає у своєму серці дух свого народу, любов до рідного краю. Народність, на його думку, «це той фундамент, на якому базується все подальше виховання... виховання, створене самим народом і засноване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає у найкращих системах, заснованих на абстрактних ідеях, або²⁴ запозичених в іншого народу» ¹.

Одне з важливих місць у вихованні духовності підростаючого покоління, на думку К. Д. Ушинського, займає релігія. Адже саме церква звертається до почуттів людини. Вона притягує до себе напівдику людину і змушує її повірити в істину, любов і доброту. Серед усіх релігій найсправедливішою і найгуманнішою великий педагог вважав християнську. Він наголошував на тому, що виховання, яке хоче бути народним, насамперед повинне бути християнським. Цим принципом завжди керувався народ, навчаючи і виховуючи своїх дітей, закликаючи їх жити за законами християнської моралі.

Важливе місце у народному вихованні К. Д. Ушинського належить праці. Саме в ній виховуються кращі моральні якості людини: працелюбність, наполегливість тощо. В кожній сім’ї дитину змалку привчали до праці, до виконання трудових обов’язків, що мало на меті не тільки допомагати батькам, а й виховувати доброго господаря на майбутнє. Ушинський вказував, що в сім’ї головне місце посідає не стільки любов між батьками, скільки праця і турбота один про одного, про дітей. Саме цим селянська сім’я і відрізнялася від дворянської. Адже в праці зміцнюється сім’я, успішно виховуються діти. Приклад батьків, коли в сім’ї дитина отримує перші враження, набуває елементарних знань, навичок і звичок, розвиває свої задатки, К. Д. Ушинський розглядав як азбуку морального виховання.

Отже, вся наукова система виховання і навчання дітей базується, на думку педагога, на народній основі, на його звичаях і традиціях.

Історію українського народу, зокрема історію Запорізької Січі, поряд з іншими вченими, досліджував І. І. Срезневський. У листі до російського бібліографа і перекладача В. Г. Анастасевича він писав: «...в наш час говорять і пишуть про народність багато, а розуміють її, здається, тільки деякі... Сьогодні потрібно дорожити працями і думками небагатьох істинних любителів — знавців народності... Зроблено мало, а залишається зробити дуже багато... Характеристичною біографією героїв української історії маю намір я тепер зайнятися...».

Лист свідчить про те, з якою відповідальністю вчений ставився до проблеми народності в тойперіод, коли її ніцемірно експлуатували правлячі кола в рамках доктрини «офіційної народності».

У дослідженнях І. І. Срезневського усна народна творчість послугувала основним матеріалом для написання збірки «Запорізька старовина». В ній автор опублікував історичні пісні і документи, пов’язані з побутом запорожців.

І. І. Срезневський 1832 р. відвідав місця, де знаходилась Запорізька Січ. Він слухав і записував народні пісні, приказки, народну мову. І. І. Срезневський описує Дніпро, який розлився на дві версти, його киплячі хвилі, рев порогів, мис Кичкас, де річка тече між двома скелями. На його думку, Україну не можна пізнати достатньо, якщо не відвідаєш цих місць, не можна пізнати запорожців, не побувавши на порогах Дніпра.

І. І. Срезневський записує пісні старих бандуристів, знайомиться з 97-річним запорожцем, якого називає «живим пам’ятником минулого», і жадібно слухає детальні розповіді старця. Так поповнювалася «українська скриня».

«Запорізька старовина» І. І. Срезневського сьогодні — це великий скарб знань про одну з сторінок історії українського народу: 39 українських історичних пісень і народних дум з доповненнями окремих варіантів, авторські коментарі історико-джерелознавчого змісту, складені І. І. Срезпевським па основі широкого кола першоджерел, описи важливих епізодів з історії України XVI— XVIII ст.

Фольклорні твори «Запорізької старовини» присвячено боротьбі українського народу проти гніту магнатської Польщі, султанської Туреччини, татарських загарбників. У них оспівуються національні герої України: Хмельницький, Наливайко та ін.

У листі до М. Максимовича І. І. Срезневський писав, що своїм виданням мав на меті показати важливість народних матеріалів для історії України і особливо пам’яток усної народної словесності.

Отже, саме І. І. Срезневський розкрив сучасникам та нащадкам багате невичерпне джерело народних переказів. Головний національний герой «Запорізької старовини» — Богдан Хмельницький. Йому присвячено половину опублікованих у збірці І. І. Срезневського фольклорних текстів. У них ми знаходимо інформацію про події, які не знайшли висвітлення у документальних джерелах тих часів. У цьому і є сила його твору.

І. І. Срезневський закликав сучасників не задовольнятися, а збирати далі народні скарби, продовжувати їх записувати. У 50-х рр. І. І.' Срезневський публікує мотивовану записку до членів другого відділення Академії наук із закликом організувати широкий запис українських народних дум із вуст бандуристів. Учений в одному з листів пояснює причину видання «Запорізької старовини». Він пише про те, що сьомий рік займається історією України, зокрема Запоріжжя, зібравши матеріали, які ще нікому не відомі, за винятком пам’яті народної і деяких любителів стародавніх рукописів. Мета цієї роботи, наголошує І. І. Срезневський,— принести користь тій країні, якій він зобов’язаний усім ²⁵.
§ 2. Ідеї народного виховання у творчості українських письменників

Початок становлення і розвитку народної педагогіки як окремої наукової дисципліни припадає на кінець XVIII га XIX ст.

Значний вилив па розвиток тогочасного українознавства мали просвітителі-демократи, особливо Г. С. Сковорода. Він був першим з видатних педагогів минулого в Україні, хто осягнув суть народної педагогіки і сказав про неї своє вагоме слово. Філософ-просвітитель і гуманіст другої половини XVIII ст. зазначив особливу здатність народу до педагогічної творчості.

Джерела знань Г. С. Сковорода вбачав у мудрості народного досвіду, який нагромаджується завдяки природній сутності людини: «Опыт есть отец искуству,вЪдЪнію и привічкЪ. Отсюду родилися вс1> науки, и книги...» ²⁶,— писав видатний мислитель.

Ідеями української сімейної етнопедагогіки пройнято його вірші, притчі, пісні, байки, діалоги і трактати. Так, у притчі «Благодарный Еродій», тобто атеїст, він відзначає переваги виховання дітей у трудовій сім’ї порівняно з вихованням в аристократичних родинах, яке основане на наслідуванні зарубіжним зразкам.

Г. С. Сковорода засуджував верхівку суспільства, яка відмітала все національне, зневажливо ставилась до свого народу, його мови і звичаїв. «Всяк должен узнать свой народ,— писав він,— и в народе себя. Рус ли ты? Будь им... Лях ли ты? Лях будь. Немец ли ты? Немечествуй. Француз ли? Французуй. Татарин ли? Татарствуй, Все хорошо на своем месте и в своей мере, и все красно, что чисто, природно, т. е. неподдельно, неподмешено, ио по своєму роду»

У пісні «Всякому городу прав и права» Г. С. Сковорода висміяв згубні сподобаннл панівної верхівки феодального суспільства, протиставляючи їй мораль трудового народу, виховану на традиціях народної педагогіки: «... чія совесть, как чистый хрусталь» ²⁷. Тому вільнодумець усе життя був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, «кто сердцем чист и душею» ²⁸.

Г. С. Сковорода гостро висміював неробство й показав неперевершену силу праці як провідної основи, на якій саме і базується народна педагогіка. Його ідея про працю також виходить з етнопедагогїки, зокрема з народного ідеалу про те, що кожна людина повинна обов’язково працювати і займатись тим, до чого вона виявляє особливі нахили.

Завдяки спадщині Г. С. Сковороди було закладено основи демократично-просвітительської платформи для вивчення української етнопедагогіки.

У кінці XVIII ст. освітньо-демократичний напрям в Україні знайшов своє продовження в діяльності І. П. Котляревського. За свідченням його сучасників, І. Котляревський любив відвідувати «збори і розваги народні і сам, переодягнувшись, брав участь в них, уважно вслуховуючись в народний говір, записуючи пісні і слова, вивчаючи мову, традиції, звичаї, обряди, повір’я, перекази ук- раїнців і з цієї практичної школи виніс він глибокі знання малоруського говору і побуту народного»²⁹.

В образі Наталки І. Котляревський втілив саме такі риси характеру дівчини, які обстоює народна педагогіка: вірність сім’ї, розум, щирість, доброзичливість, працьовитість, енергійність і наполегливість у боротьбі за людське щастя, вміння критично оцінювати людей, поважати людську гідність, вміння бути справжньою дочкою своїх батьків і свого народу.

Вустами Наталки автор твору визначає народні погляди на шлюб і сім’ю. На поставлене нею запитання: «Скажіть мені, для чого люди женяться?», вона сама переконливо відповідає: «Мені здається, для того, щоб завести господарство і сім’ю; жити полюбовно і дружно; бути вірними до смерті і допомагати один одному» К Так автор «Наталки Полтавки» стверджує народне уявлення про підхід до вибору подружньої пари, про відповідальне ставлення до сім’ї, до виховання дітей.

Виходячи з вимог народної педагогіки, І. Котляревський у поемі «Енеїда» засуджує і садить у пекло всіх тих батьків, які дають своїм дітям неправильне виховання:

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тільки, знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах ³⁰.

Цілком у дусі етнопедагогікн побудовано розповідь про покарання тих, хто легковажно ставився до подружнього життя, нехтував народними звичаями, ухилявся від шлюбу і прямих батьківських обов’язків, топтав дівочу честь і чоловічу гідність.

Підмічені і вдало представлені у творчості І. Котляревського штрихи з сімейного побуту і народного виховання стали помітним внеском у висвітлення української етнопедагогіки, що відбило нові тенденції, пов’язані з виникненням освіти й активізацією національного життя українців. Незабаром у І. Котляревського з’являється ціла плеяда продовжувачів, які свою письменницьку діяльність будували у нерозривному зв’язку з народною педагогікою.

Українська етнопедагогіка стала об’єктом уваги вченого-педагога, письменника та історика О. В. Духновича. Саме він першим в Україні створив підручник з педагогіки і запровадив у наукову термінологію поняття «народна педагогіка» К У передмові до підручника він писав: «Людину складають: натура, наука і звичай; при- родню здібність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання»³¹. На конкретних прикладах з життя народу О. Духнович виділяє ряд важливих аспектів. У своїх працях він використовує народні педагогічні вислови такого типу: «З совиного гнізда ніколи не вийде соловей, а лише вухата сова», «Якщо посієш пшеницю, то пшениця і вродить, а як посієш кукіль, то крім куколю нічого не виросте», «Від п’яних батьків підуть п’яні діти» і т. п.

Широко представлений у створених О. Духновичем шкільних підручниках і український фольклор. Особливе місце посідає він у букварях, книгах і календарях народного читання. До системи фізичного виховання дітей включено народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, боротьба, копання землі, саджання квітів, рибна ловля, збирання ягід і грибів, прогулянки в поле і до лісу, а взимку — катання на санчатах, ковзанах, ігри в сніжки, ліплення снігової баби.

Популяризації народної педагогічної мудрості значною мірою сприяли художні твори О. Духновича. Деякі з них стали навіть народними піснями. У написаній живою розмовною мовою комедії «Доброчинність перевищує багатство» О. Духнович підтримує народну традицію особливої поваги до простого трудівника, людини працюючої, морально чистої і правдивої. У байках О. Духнович висміює зрадників і вовкулаків, які цураються власного народу заради особистих вигод.

Особливу роль у вихованні дітей О. Духнович надавав рідній мові. У важкі часи, коли трудящі Закарпаття жили у рабській неволі іноземних загарбників та своїх експлуататорів, видатний педагог прославляє патріотизм і повагу до власного імені і походження, виголошує непримиренне ставлення до ренегатів, які відреклися від близьких і рідних, від власного народу, які зневажають рідну мову.

Педагогічний заповіт трудящих О. Духнович виго лосив словами відомого вірша «Вручання», який став крилатим, давши його автору почесне ім'я «народного будителя»:

Я русин був, єсть і буду,

Я народився русином.

Чесний мій рід не забуду,

Залишусь його сином.

Надзвичайно важливе значення має трактування народної педагогіки Т. Г. Шевченком й І. Я. Франком.

Мотивуючи свій задум видання «Мальовничої України», яке мало відтворити історичне минуле, народний побут, звичаї, природу України, Т. Г. Шевченко в листі до чернігівського цивільного губернатора писав: «Історія південної Росії дивує кожного своїми подіями і майже казковими героями; народ на диво оригінальний; земля дивна. І все це до цього часу ніким не показане освідченому світові, тоді як Малоросія давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захоплювались, забувши своє рідне,— не знаю. Мені здається, що якби моя батьківщина була навіть самою бідною, самою нікчемною на землі, і то була б вона для мене краще Швейцарії і всієї Італії. Той, хто бачив хоч раз нашу країну, говорить, що хотів би жити і вмерти в її чудових степах. Що ж нам сказати її дітям? Треба любити і гордитися своєю чарівною матір’ю. Я як член її великої сім’ї, слугую їй. Якщо і не приношу їй суттєвої користі, то, в крайньому разі, прославляю її ім’я» ³².

Т. Г. Шевченко не раз змальовував дітей у своїх художніх творах. Глибоко хвилюючою є відома його картина «Байгуші під вікном» із зображенням дітей, які помирають. Картина сповнена глибоким співчуттям до дітей і зневоленого казахського народу.

Стверджуючи традиції народної педагогіки, Т. Г. Шевченко прославляє жінку-матір як вічного покровителя долі власних дітей. Він пише:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

З особливим захопленням пише поет про трудові родини, де вміють підтримувати теплі, щирі родинні стосунки. Саме вони мають вирішальне значення у правильному вихованні дітей. Ця думка з особливою переконливістю звучить у вірші «Садок вишневий коло хати...».

З глибокою повагою висловлювався Т. Шевченко про педагогічну роль українських кобзарів і лірників, мудрих народних казкарів. У творах «Перебендя», «Мар’яна- черниця», «Сліпий» поет змальовує джерела народної мудрості. Недарма народним словом кобзар він назвав власний поетичний збірник.

Виховну силу народної педагогіки Т. Г. Шевченко розкрив особливо переконливо на прикладі власної долі. Ще з дитинства маленький Тарас чув від дідуся розповіді про Коліївщину. Дитячу уяву і серце полонила ця розповідь, яка значно пізніше, у зрілі роки, вилилась у поему «Гайдамаки». Помітним фактом є також і те, що у створений поетом «Букварь южнорусский» для недільних шкіл вміщено значну добірку українського фольклору.

Т. Г. Шевченко першим в Україні висунув ідею про необхідність вивчення у школі етнографії і мав намір написати для учнів спеціальний підручник.

Видатний український поет П. А. Грабовський у своїх творах, статтях завжди звертався до рідного краю, рідної пісні: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцнюєш мої сили...»³³,— пише він на засланні. Пісня, пройнята гуманізмом та оптимізмом, глибиною народної мудрості, стала органічною частиною творів поета, який сам вийшов з трудових низів, завжди жив їхніми болями й надіями, невтомно збирав й акумулював у собі їхнє духовне багатство. П. Грабовський глибоко шанував носіїв і захисників народної творчості, і цю любов проніс як святиню через усе своє життя. Про це свідчать його поезії, публіцистичні праці, зокрема стаття «Невідомі творці», написана у 1892 р. в Іркутській тюрмі і присвячена самодіяльним авторам з народу. «Є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З_г усіх верств нашої зубоженої суспільності виринають якимось характерним побутом оті творці бідолашні, виринають часто без найменшого стороннього впливу чи приводу, спонукані єдино потребою власного одареного духа...»³⁴.

ГІоет скрізь чув українську мову, навіть на Півночі. У статті «З далекої Півночі» він пише: «...скрізь ти відома, скрізь ти відмолоджуєш душу заболілим та зажуреним; бриниш, як спомин незабутнього давнього, часом як єдина потіха, насолода на білому тяжкому світі... і слухаєш, та дивуєшся, і шепочеш собі нишком: «Ні, ще не вмерла... не вмре наша мати...»

У Сибіру поет зустрічався з місцевим населенням, розповідав їм про Україну, співав з ними українських пісень.

Діяльність І. Я. Франка в галузі українського фольклору й етнографії досліджувалась у багатьох працях відомих учених. Однак етнопедагогічний аспект його творчості залишився малопоміченим. М. Г. Стельмахович зазначає, що народній педагогічній мудрості І. Фран- ко приділяв особливу увагу. Прикладом такої уваги є лист до О. Рошкевич у 1879 р., де він пише: «А займаюсь я тепер в основному однією працею — «Погляд на дітей у слов’янських народів і перш за все у русинів» ³⁵.

У праці «До студій суспільно-економічних народних поглядів» зібрано матеріал про життя трудового народу, розглядаються питання народної педагогіки.

Про педагогічний вплив сімейного виховання І. Я. Франко пише у своїх художніх творах, зокрема в оповіданнях про дітей «Малий Мирон», «Олівець», «Отець-гуморист», «Schonschreiben» та інших, де він глибоко аналізує психологію дитини, світосприймання підлітків, що сформувалось у трудовому оточенні, в сім’ї. В автобіографічному творі «В кузні» змальовано, як батько своїм прикладом впливає на трудове виховання сина. Серед жанрової різноманітності фольклору І. Я. Франко особливо виділяв такі виховні засоби, як казки. За їх мотивами він створив цілу низку неповторних поетичних творів для дітей: «Коли ще звірі говорили», «Кішка», «Ящик», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Басім» та ін.

Добре відома дітям казка «Ріпка» за класичним переказом Івана Франка як неповторний вірш у прозі.

Скарбниця української етнопедагогіки стала невичерпним джерелом ідей для творчості багатьох українських письменників.

Прикладом може слугувати творчість Л. Глібова. Так, вустами одного з героїв повісті «На кому одружитися?» автор радить відшукати «світлі начала життя в нижчих прошарках нашого доброго народу» ³⁶. За мотивами українського народного фольклору він створив для дітей цикл віршів, які нагадували народну календарно- обрядову поезію, а також дидактичні вірші, акровірші і казки для дітей, поетичні загадки і жарти.

Талановито й дуже яскраво відобразив у своїх творах народні пісні, казки, повір’я, сімейно-побутову культуру українського народу Я. Щоголів. Так, збірник «Слобожанщина» вміщує добірку віршів, побудованих на матеріалах народних легенд і переказів, балад і міфів, оповідань і притч: «Ніч на Івана Купала», «Гаївки», «Колядка», «Вурдалак», «Клементові млини», в яких висвітлюються філософські і морально-етичні основи української сімейної етнопедагогіки.

У вірші-притчі «Три дороги» Я. Щоголів в алегоричному плані змальовує життя людини, порівнюючи юність з весною, середній вік з літом, старість з осінню, зимою. Таким чином він посилався на добре відомий народний принцип «природовідповідності». А в творі «Чайчині діти» змальовує подвижницьку долю матері на основі глибокої віри в народну філософію. З великою художньою майстерністю показав Я. Щоголів вічну проблему зв’язків між поколіннями, проблему взаємовідносин батьків і дітей.

Вбачаючи у народній творчості духовну основу формування культури людини, Я. Щоголів разом з тим визначив і головну умову його здійснення: «Повинна уціліти народність і не повинні розвиватись у нас ще більші пристрасті до обезличення і космополітизму» ³⁷.

Відчутний внесок у вивчення і популяризацію народної педагогіки на Буковині зробив Ю. Федькович. У важких умовах поневолення народу Австро-Угорською імперією він невпинно боровся за створення нової школи, побудованої на принципах етнопедагогіки. Ця ідея знайшла відображення в літературній творчості письменника, в його педагогічній діяльності. Однак найяскравіше вона відображена в написаних підручниках для українських шкіл, в «Букварі для хазяйновитих дівчат на Буковині» та в «Пісеннику для хазяйновитих дівчаток».

В них багато народних творів: прислів’їв, приказок, казок, байок, оповідань про побут селянської сім’ї, традиції і звичаї українського народу.

У підручниках, які створив Ю. Федькович, ілюстративний матеріал підібрано так, щоб він сприяв вихованню у дітей таких позитивних якостей, які особливо виділяла народна педагогіка,— працьовитість, чесність, правдивість, непримиренність до зла і неправди, любов до сім’ї, батьків, рідного краю і народу, повага до старших і простих людей, прагнення наслідувати хороший приклад у поведінці.

На превеликий жаль, «Буквар» Ю. Федьковича із-за цензури так і не побачив світу. Сьогодні його рукопис знаходиться у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Однодумцем Ю. Федьковича щодо української етно- педагогіки був його земляк і сучасник С. Воробкевич. Він зробив значний внесок у справу вивчення, примноження і популяризації народної культури на Буковині, особливо поетичного, музичного, танцювального і пісенного мистецтва. Безліч пісень С. Воробкевича, які змальовують життя і прагнення народу до волі, стали народними, а вірші — хрестоматійними. Був час, коли його вірш «Рідна мова» знали напам’ять усі українські діти.

Надзвичайно різноманітно представлено українську етнопедагогіку у творчій спадщині Лесі Українки. Дівчинка з багатодітної сім’ї па Волині, вона глибоко пізнала життя, побут і звичаї українського народу, українського села.

Спеціальних праць, присвячених українській етнопе- дагогіці, у Лесі Українки немає. Почасти сюди можна віднести фольклорні збірники «Дитячі ігри, пісні і казки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського уїз- дів Волинської губернії» (укладачі Л. Косач і К. Квітка), «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», записані К. Квіткою. Разом з тим у її творчості знаходимо надзвичайно важливі положення, які мали значний вплив на подальшу розробку проблем народознавства.

Повчальним є підручник Лесі Українки «Стародавня історія східних народів», змістом якого стала не генеалогія царів, а історія людської думки і мистецтва. Народ і його праця — основна тема підручника. Серед найбільш надійних джерел історичних знань автор підручника вважає народне мистецтво, мову і всі види словесної творчості. «Характер, думки і світогляд народу найбільш видні у його вірі і мові, бо в них відображене все, що думають люди про природу і про самих себе» ³⁸.

Поезія Лесі Українки прославляє народну мораль ! педагогічний ідеал трудового народу. У праці відображені типові риси родинно-побутової культури народу (оповідання «Така її доля», «Пізно», «Помилка»), лірика («Колискова», «Літо краснеє минуло...», «Вишеньки»), епістолярна спадщина письменниці (особливо її листи до сестри Ольги), судження, висловлювання з позицій сімейної етнопедагогіки про виховання дітей в сім’ї, про стосунки між батьками і дітьми.

Філософське, соціологічне й естетичне трактування Лесею Українкою виховних народних засобів і досвіду мали велике значення для подальшого вивчення й об’єктивної оцінки української сімейної етнопедагогіки.

Отже, українська етнопедагогіка знайшла певне відображення в творчості відомих українських письменників і педагогів середини і кінця XIX ст.