Етнопедагогіка XX ст. 45 Розділ III 50
 Скачать 20.37 Mb.
|
|
§ 1. Характеристика українського фольклору У народознавстві паралельно використовують термі ни «народна творчість», «народна поезія», «народна сло весність», «народна поетична творчість», «усна народна творчість» та «фольклор». Науку про народну творчість прийнято називати фольклористикою. Проте де дуже за гальне й широке поняття. Найуживанішим у сьогоденній практиці є поняття «фольклор». Фольклор — це народна творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбу вається в словесно-музично-хореографічних формах ко лективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов’язані з їхнім життям та побутом» ]. Усна народна творчість узагальнює багатовіковий людський досвід, вона є носієм і втіленням народної муд рості, народного світогляду, його ідеалів. У ній відбива ється національна психологія, національна свідомість на роду, це його історія, філософія, мораль, правові закони. Фольклор як категорійне явище має свої, тільки йому притаманні особливості45. Найхарактернішою з них є ус- па форма творення й побутування. Узагальнені форми життя, виховання, навчання, спостережливості втілюва лись у рідному слові, закріплювались, передавались із вуст у вуста, шліфувались, набували значимості «народ них перлин», які одне покоління передавало іншому як найдорожчу спадщину. Прагнення зберегти словесне народне творіння по требувало розвитку пам’яті, тому дослідники одностайно сходяться на тому, що «фольклор є мистецтвом пам’яті» (С. В. Мишанич). А це, в свою чергу, впливало на його жанрову структуру, поетичність. Невеличкі за обсягом фольклорні твори (пісні, приказки, забавлянки, утішки, примовки), завдяки образності й влучності рідного сло ва, краще запам’ятовувались, використовувались у по всякденному спілкуванні, знаходили свого слухача. Фольклору властива така риса, як традиційність, Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забез печується нерозривний взаємозв’язок між минулим і су часним, він також є скарбницею сталих народних зви чаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. «Головна оз нака традиції — не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку,— пи ше історик фольклору Б. Путилов.— Традиційність є спе цифічна форма народного життя, культури, побуту, фор ма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче на буває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають,— це перш за все зсунута і змінена традиція» Суттєвою ознакою фольклору є варіантність, фольк лор не має незмінних форм. Простежимо це на кількох варіантах колискової пісні «Гойда, гойда, гойдаша»:
Де кобила, там лоша, Де кобила, там лоша, Там печене порося. Кобила у лісі, А лоша у стрісі. Гойда, гойда, гойдаша! Гойда, гойда, гойдаша!
Купив батько лоша, Вивів лоша пасти, Стоїть злодій під корчем, Хоче лоша вкрасти.
І кобилка, і лоша, І семеро поросят, І восьмеро овечат, Та нікому пасти. Виглядає вовк із ліса, Хоче лоша вкрасти. А це в поле, а це в море, А це наввишки, Скакай, Іванку, з колиски! Багато варіантів фольклорних творів свідчить про колективний характер творення, хоч, безперечно, фольк лорні твори і мали своїх авторів у найпершому варіанті. Тому для усної народної творчості характерне поєднання колективного й індивідуального. Індивідуальне, яке сприймається гуртом, швидко поширюється, доповнюєть ся, стає колективним творенням. Імпровізаційність як фольклорна ознака яскраво ви являється в казках, легендах, частівках, коломийках, бувальщинах, спогадах. Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою. Увесь фольклор умовно поділяють на прозовий та поетичний 46. Прозовий фольклор у свою чергу поділяється на дві великі групи: художня проза і документальна (неказ- кова). До художньої прози належать різні види казок: про тварин, героїко-фантастичні та чарівні, соціально-побу тові, кумулятивні казки, небилиці. Документальна проза охоплює легенди, перекази, опо відки, народні оповідання. Провідною функцією неказко- вої прози є засвідчення та пояснення історично вірогід них джерел. Наприклад, переказ про заснування міста Києва: Одного разу, ще коли на тому місці, де тепер Київ, були ліси й поля, прийшли туди три рідних брати, що називалися Кий, Щек і Хорив. З ними була їхня сестра Либідь. Стали вони над Дніпром і найстарший Кий сказав:
Вони вирубали ліс і побудували перші хати. А те забудоване місце обвели ровом й обгородили гострокіллям і назвали цю осе лю — город Київ, значить — Києве місто. Через якийсь час переїжджали з півночі на південь човнами по Дніпру два хоробрих лицарі: Аскольд і Дир. Вони побачили гарне місто над річкою і воно їм дуже сподобалось. Тому ввійшли до нього і сказали киянам:
Жителі Києва радо згодилися на те, і ці два князі запанували як перші українські князі. Свою державу вони поширили на всі ті села та містечка, що вже тоді постали довкола Києва. Вони зі брали стільки війська, що ним могли не тільки боронити свою дер жаву від нападу чужих племен і чужих князів, а и самі йшли з військом на сусідні краї і навіть аж до грецької столиці — Царгороду. Отож росла і розвивалась українська держава зі своєю сто лицею Києвом, що започаткував цю державу. Про те, що в переказі про заснування Києва і про пер ших князів є трохи й правди, свідчать передусім згадки в грецьких книжках, а ще й ті пам’ятки, які й донині зо сталися з тих давніх часів: біля Києва гора Щековиця, горб Хорив, річка Либїдь, у Києві і над Дніпром — Ас- кольдова могила 47. Народні оповідання (оповідки) ведуться здебільшого від першої особи, мають характер спогадів про якісь надзвичайні події, пригоди або повчальні гумористичні історії, іноді з гумором. Наприклад, «Не випусти рака з рота»: — Летіла ґава понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла до лісу, щоб гарненько поснідати. Бачить рак, що доведеться пропасти, та й каже вороні:
Одним із жанрів поетичної усної народної творчості є замовляння, заговори, які начебто несуть у собі чудодій ну силу впливу на навколишній світ. У народі побуту ють господарські, лікувальні, громадські, приворотні за мовляння. Ось деякі приклади: Вуд-вуд, вуд-вуд, вуд-вуде, Чом не робиш, як люди? Люди роблять вдень, вночі, А ти сидиш на корчі.
На тобі полинь, А мене покинь. (Заклинають, як купаються на Мавчин Великдень.)
Вичисти мені око! (Замовляють, коли щось потрапило в око.)
Біжи до води, Кого стрінеш там, Того й напали: Чи коня, Чи вола, Хоч кобилу, Хоч дівчину чорнобриву. (Цим заклинанням допомагають позбутися гикавки.) До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови — приказки, примовки, прислів’я, загад ки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажан ня, афоризми тощо. Цей вид творчості називається пара- міографією, що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколиш нього середовища, суспільних і родинних відносин. Серед дитячого фольклору у цьому жанрі найпоши реніші примовки, заклички, прозивалки, мовчанки, ми- рилки. Наприклад, коли в дитини випадає зуб, його ки дають через грядки й промовляють: Мишко, мишко, На тобі кістяний зубок, А мені дай залізний! Просять зозулю вгадати тривалість життя: Зозуле рябенька, Пташино маленька! Закуй мені по звичаю, Доки жити в світі маю? Навесні, коли пригріє сонечко, прилетять ластівки. Діти, щоб позбутися веснянок на обличчі, кидають камін ці вслід за першими ластівками й промовляють: Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, Дай мені білянки! Встромлюючи послинену паличку у мурашник, діти приказують: Мурашка, мурашка, Садовая кашка, Дай мені кваску, А я тобі — медку. Побачивши слимака, малюки штовхають його палич кою. А коли він сховає ріжки, приказують: Павлику-равлику, Вистав свої ріжки. Тобі два, мені два, Поділимось обидва. Восени, шукаючи гриби, діти примовляють: Гайку, гайку, Дай гриба і бабку, Сироїжку з добру ніжку, Красноголовця з доброго молодця. До власне дитячого фольклору цієї групи належать прозивалки. Ось деякі з них: На Миколу: Коля-Колюнчик Розбив чавунчик, Черепочки збира, Ними курочку ганя. На Марка: Ходить Марко по ярмарку, Не купує, не торгує, Тільки кричить, пащекує. Для забав дітей використовують каламбури: Пішов дід на гриби, Баба на підпеньки, Дід свої поварив, Бабині сиренькі. Танцювала риба з раком, А петрушка з пастернаком, А цибулька дивувала, Як петрушка танцювала. Дотепи-пастки: Перша дитина: Я піду до лісу. Друга дитина: І я. Перша дитина: Зрублю дерево. Друга дитина: І я. Перша дитина: Зроблю ночви. Друга дитина: І я. Перша дитина: Свині будуть їсти. Друга дитина: І я. Як ставитись вихователеві до кепкувань, прозивалок, дотепів-пасток? Адже вони несуть негативне емоційне забарвлення. Забороняти? Та це не допоможе. їх ство рюють самі діти, вони їх і промовляють. Це прояв дитя чої творчості. З приводу цього академік М. Г. Стельмахович пише, що заборона нічого не дасть, «...хіба що ві діб’є бажання від щирого волевиявлення настрою, від захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можли вості пізнати полеміку, відчути суть міжособистих взає мин, набувати вміння відстоювати свою гідність, усу вати непорозуміння, бути стриманим, статечним, вміти попросити пробачення, помиритися, якщо допустив нео бачний учинок чи посварився, не ображатися на критику, якщо вона справедлива, не бути злопам’ятним» К Діти сваряться — це неминучий супутник дитячого життя. Тут у нагоді вихователю стануть прислів’я («Умі ли сваритися, умійте й миритися») та тексти мирилок: Мир — миром, Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружки красні. Обнімемося! Поцілуємося! Або діти беруться за руки й промовляють: Мирись, мирись Та більше не сварись! Поцілуємося! До поетичного фольклору належать і небилиці, нісе нітниці— жартівливі, смішні тексти, які містять гумор, описують неіснуючі вигадані події. У дітей вони виклика ють сміх, бажання запам’ятати та переказати текст ін шим, насмішити їх. Ой гоп, чики, чики, Та червоні черевики, Підківками цьок, цьок, цьок! А ніжками скок, скок! Ой гоп та й по хаті, Сватавсь рогач на лопаті, Горщик сватався на мисці, Ополоник на копистці, Мисник сватавсь на полиці, Житній хліб на паляниці. Ой гоп, рано-вранці Гарбуз сватавсь на ковганці, А ковганка незлюбила, Салатовку полюбила, Віник сватавсь на мітлі, Макогін на моїй спині. Поетичну групу українського фольклору складають також пісні, голосіння (голосилки) та думи. Українська пісня — це невичерпне джерело національної культури. Пісня супроводжує все життя і діяльність людини — від народження до останнього проводу з життя. Тому-то й класифікація пісень досить різноманітна. Це календар но-обрядові, трудові пісні, колядки, щедрівки, веснянки (гагілки, гаївки), купальські, петрівчані, обжинкові, гре- бовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні. До епічного жанру народної творчості належать ду ми, балади, історичні пісні. Отже, система фольклорних жанрів, створена укра їнським народом упродовж віків, є тим ґрунтом, на якому зросла народна педагогіка, народна дидактика; ґрунтом, з якого започатковується й наукова педагогіка. § 2. Колисанки і забавлянки у роботі з дітьми Колискові пісні, забавлянки, утішки належать до най більш ужиткової народно-поетичної спадщини, яку вико ристовує народна педагогіка для виховання своїх най молодших громадян. Висока художність цих малих жан рів фольклору не може не залишити слід у душі дитини і, часом, стає фундаментом для подальших естетичних уподобань людини. Ця жанрова галузь фольклору скла дається і виконується дорослими, це творчість дорослих для дітей, для немовлят, які ще тільки починають опа новувати мову. Тому не дивно, що саме цей жанр здавна цікавив як збирачів, так і дослідників народного фольк лору. Так, у XIX ст. колисанки, забавлянки та утішки були предметом дослідження М. Левицького, О. Вєтухова, на сучасному етапі — І. Пільгука, Г. Виноградова, В. Бойка, Г. Довженок. Вони зібрані в окремі фольклор ні збірки 48. Колисанка — це перший поетичний твір, з яким зу стрічається дитина вже в перші дні свого життя, вона чує його з вуст найближчої людини — матері. Вони не суть у собі емоційно насичену функцію встановлення контакту між матір’ю та немовлям без сторонніх слуха чів. У них відбита глибока материнська любов, оспіву ється світ добра, краси й справедливості, який кожна матір прагне виплекати у своєї дитини. Тому в них відо бражуються найглибші почуття людини, вони захоплю ють своєю ніжністю, безпосередністю, простотою. Це перші уроки духовності, моральності, чесності, чемності (добре, погано, можна, не можна), шанобливого став лення до праці. Колисанки допомагають ознайомити дити ну з навколишнім світом, це перші поетичні твори, які дитина запам’ятовує, повторює слова, фрази. Це й перші музичні твори. Головна функція колискових пісень — впливати на стан і настрій дитини в момент засинання. «Багаторазове погойдування з повторенням однієї і тієї ж музичної фрази — поспівки вузького діапазону в одноманітному ритмі,— зазначає Г. В. Довженок,— позитивно діє на психіку дитини і швидко її заколисує. Водночас ці пісні є ще й неусвідомленим початком проникнення малечі у світ мистецтва, що є важливим виховним елементом» 49. У колисанках органічно поєднуються пізнавальний (по вчальний) та естетичний (мистецький) аспекти на «...са мій доступній для дітей хвилі — емоціональній. Поступо во, краплина за краплиною, вбираються й запам’ятову ються через пісню... фонетичні, лексичні й морфологічні особливості поетичної мови, а далі — все коло образнос ті, конкретні засоби мистецького уособлення тих чи ін ших відтінків почуттів і думок, що врешті-решт приво дять до усвідомлення національної самобутності мис тецтва» 50. Колисанкам як жанровій різновидності фольклору притаманні специфічні риси та характерні тільки для них особливості. Розглянемо їх. Змістовна характеристика колискових пісень характе ризується оспівуванням дитини й матері. Найпоширені ша група пісень, у центрі яких — дитина й турбота про неї. Задовольнити її потреби допомагають супроводжу ючі дійові особи: Котик, гулі, шпаки, Сонко, Дрімота та сама мати. Співаючи пісню, дитині бажають здоров’я, немовляті здоров’я приносить спокійний сон. Тому, заколисуючи дитину, мати закликає Сон та Дрімоту, ці персоніфіко вані образи, принести малечі тихий, міцний, спокійний сон: Ой ходить сон коло вікон, А дрімота коло плота. Питається сон дрімоти:
Де дитина малесенька,— Там ми будем ночувати, Дитиноньку колихати. Особливістю українських колисанок е те, що образ Кота виступає в них першим оберегом, який перебирає на себе всі незгоди, все лихо, він оберігає сон та здоро в’я малюка, заколисує його: А-а, котино! Засни, мала дитино! Ой на кота все лихо, Ти, дитино, спи тихо! Ой кіт буде воркотати, Дитинонька буде спати! Центральним атрибутом колискових пісень є колис ка з мальованими бильцями, золотими вервечками, сріб ними дзвіночками, пуховими подушками, шовковим ук ривалом: Ой ну, люлі, люлечки, Шовковії вервечки, Мальовані бильця, Ходім до Кирильця... А щоб одягти дитину, мати знову звертається до Кота: Ой кіт-воркіт На віконечко скік, А з віконечка на торжок, Купив собі кожушок, І шапочку бобровую, І стьожечку шовковую. Треба з котика зняти, А дитині дати, Щоб тепленько було спати. У наступній групі пісень оспівуються образ матері, її турбота про дитину, роздуми над долею, страждання, смуток. Оспівує мати і свої сподівання на щасливу материн ську долю, якій не судилося сповнитися: Мати сина колихала, Дня і ночі не доспала Та думала — добрий буде, Що він мене не забуде. Мати сина годувала, Всю неділю покладала.
Буду мати з нього радість... А він ледащиченька, Свою неньку зневажає, З двора її виганяє. Серед українських колисанок чимало й таких, які на гадують пародію на них, з комедійними образами діда й баби: Колисала баба діда Звечора до обіда, Поки стало в торбі хліба. Як не стало в торбі хліба, Покинула баба діда.
Чом ти й досі не жонатий? Чом ти, діду, не співаєш? Бо ти, діду, язика не маєші Своєрідними є колисанки за характером художніх засобів виразності. Створенню пісенних образів сприя ють прості художньо-зображувальні засоби мови: епі тети, порівняння, метафори, численні повтори, звертан ня, риторичні запитання, діалоги: А-а-а!
А-а, а-а, а!.. Для, колисанок характерна своєрідна вокалізація або на голосних звуках (а-аа, е-е-е), або на рівноскладових словосполученнях (баю-баю, бай; люлі, люлі, люлі; лю- ляй же, люляй; чуч-беле, чуч-беле), низький регістр спі ву, врівноважена ( у стабільному темпі) манера виконан ня, спрямована на збереження психологічного спокою дитини. Колискові пісні композиційно прості. Ось чому їх здавна використовувала народна педагогіка: «Пісня, звернута до дитини, стає художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду — непо дільності добра й праці, чесності й праці. Прості й вод ночас мудрі народні твори не вдаються до прямої дидак тики, а через яскраві, колоритні образи, використовуючи найхарактерніший для дитячого фольклору художній прийом — олюднення якостей та дій персонажів пі сень,— малюють захоплюючу, цікаву й повчальну кар тину». Колискові пісні повинні звучати над колискою з пер ших днів життя немовляти. Не завадять вони й дитині дошкільного віку. Тиха, чарівна мелодія колискової піс ні з вуст матері чи бабусі (або магнітофонний запис, пла тівка) заспокоюють дитину, вливають в її душу любов до рідного слова, до мелодики рідної мови. Бажано влаштувати для батьків дітей раннього та молодшого дошкільного віку вечір колискової пісні з за лученням батьків до співу. Це може бути вечір-конкурс серед батьків на краще виконання колискової пісні або «Чарівні мелодії колисанки» — вечір, на якому співають усі: і батьки, і вихователі, і діти. До того ж такі конкур си доцільні й серед педагогів дошкільного закладу. Тоді, можливо, колискові пісні залунають у спальних кімнатах дошкільних закладів чи то у виконанні вихователів, чи то в запису. З дітьми всіх вікових груп слід заучувати й розігру вати тексти колисанок на індивідуально-групових занят тях. Наприклад, розігрування колисанки «Коте білий, коте сірий» з дітьми середньої групи. На столі у вихователя — іграшкове ліжко, у ліжку — лялька, біля ліжка — котик. П’ятеро-шестеро дітей си дять півколом на стільчиках. Вихователька тихо співає колискову й супроводжує слова діями — погладжує ко тка: Коте сірий, коте білий, Коте волохатий, Не ходи по хаті, Не буди дитяти. Котусь буде воркувати, А дитина буде спати. «Втомилась Оленка маленька, лягла в ліжко й хоче заснути, та котик їй заважає, ходить по хаті, нявчить. Давайте, дітоньки, попросимо котика всі разом, щоб він не заважав нашій Оленці спати. Я буду співати, а ви тихесенько-тихесенько мені підспівуйте»,— каже вихо вателька. Вона співає, а діти підспівують (пісня вико нується на одному занятті три — чотири рази). На нас тупному занятті цією ж колисанкою загойдують ведме дика чи зайчика. Одна й та сама пісня повторюється на кількох заняттях, аж поки діти не запам’ятають її текст. Поступово вихователька вводить нові текстові варіанти цієї колисанки. Тепер уже з’являються двоє котів, які оберігають ляльчин сон: Ой ну, котів, котів два, Сірі, білі обидва. Сірі, білі, волохаті Полягали коло хати. Не збудіть малого дитяти: Воно у нас малесеньке, Воно спати радесеньке. З дітьми старшого дошкільного віку заучують склад ніші за змістом колисанки з цієї самої теми. Спочатку «нарощують» слова, продовжуючи сюжет та змінюючи окремі вирази: Ой ну, коте, котина! Засни, мала дитина! Коте волохатий, Не ходи по хаті, Не буди дитяти! Дитятко маленьке, Воно спати раденьке. Ой ну, коту рудку, Вимети хатку! А ти, коте сірий, Вимети сіни! Та піймай мишку, Та вкинь у колиску; Мишка буде грати, А мала дитина спати. Далі вихователька пропонує й нові ускладнені текс тові варіанти, за змістом яких дії імітують та виконують самі діти — розмовляють з котиком та дитиною (ляль кою) : А ти, коте сірий, А щоб спало, щастя мало, Та вимети сіни, А щоб росло, не кричало, Та піймай мишку, А щоб росло, не боліло, Та пусти в колиску. На животик не хворіло, Мишка буде грати, На серденьку здоровіло. Коток воркувати. Щоб рісточки у кісточки, Лялечка буде спати, Розум добрий в голівочку. А я буду колихати. А-а-а! Знайомі колисанки діти співають у дидактичних іг рах «Укладемо ляльку спати», «На добраніч, мої любі», «Колисанки нашій лялі» та інших, на вечорах співу. Забавлянки, утішки — це коротенькі пісеньки або вір шики, поєднані із своєрідними вправами і покликані зміцнювати дитину фізично, підтримувати радісний, ба дьорий настрій. Це своєрідна форма емоційного спілку вання дорослих з дитиною, побудована на глибокому знанні психології дитини різного віку. Для найменших, які тільки-но починають сидіти, у народі складено своє рідний тип забавлянок — чукикалок (гуцикалок) з похи туванням, підкиданням дитини на коліні або на одній нозі: Ой чук, чук, чук, А бабуся карасиків — Наловив дід щук! Годувати Тарасиків; А бабуся пліточок — А бабуся окунців — Годувати діточок, Годувати молодців. Для немовлят—утішки-ігри з пальцями. Це різні ва ріанти «Сороки-ворони», «Сороки-довбухи» та «Варила мамочка кашичку»: Варила мамочка кашечку, варила. Одному дала до горнятка, Другому до мисочки, Третьому до кайстроника, Четвертому дала до ложки, А п’ятому не дала, Бо не приніс сала. Для дітей, які опанували рідну мову, пропонуються забавлянки-діалоги (зважаючи на те, що це вік інтен сивного розвитку діалогічного мовлення):
Де була?
У більшості забавлянок закладена практично-діяльна функція, яка передається різноманітними рухами: Дибки, дибки! Ходить котик по лавочці, Водить кішку за лапочки: Диб, диб, диб! Ця утішка супроводжує навчання ходінню. Забавлянки ознайомлюють дітей з трудовими проце сами («Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Куй-кую чобіток», «Печу, печу хлібчик»), прославляють працю, засуджують нероб. У змісті забавлянок передаються морально-етичні по вчальні мотиви, спрямовані на формування майбутнього світогляду, духовності дитини: Гопа, гопа, гопа-чуки, — А ви, діти, не сваріться, Наварила мама щуки, Та рибкою поділіться. Та не знала, де подіти, А ви, діти, пам’ятайте, Та кинула межи діти. Свою матір споминайте. Вік, на який припадають забавлянки, є сензитивним для мовленнєвого розвитку малюків. Саме тому народ створював для них бездоганні поетичні мовленнєві зраз ки. В них дитина зустрічається з різноманітними звуко- наслідуваннями. Тут і скрекіт сороки (скро-ко-ко), скиг ління зайчика (скугу-гу, скугу, скау-скау), цвірінькання горобця, курликання журавлів (трі-рі-рі); шелестіння листя (шу-шу-шу, ш-ш-ш), звукосполучення на означен ня руху (гойда-да, гойда-ша, чуки-чуки, тосі-тосі, а-та-та, хиті-хиті). Враховано й особливості запам’ятовування дітей, то му кожна утішка має багато повторів. Повторюються по чаткові слова («Варила мишичка кашку, варила», «Лад- ки-ладки», «Тосі-тосі»), слова-звернення («Зайчику- зайчику», «Мишко-мишко, де була?»), дієслова («їхали- їхали», «печу-печу», «товчу-товчу»), повторюються чис ла, звуконаслідувальні слова: Та й було у баби Сім котів, Сім котів, сім котів, Сім котів. Та й виорала Сім ланів, сім ланів, Сім ланів… До особливого виду жартівливих забавлянок нале жать казочки «надокучливі», «безконечні казочки», «ку мулятивні казочки»; їх розказують дітям, коли ті надто наполегливо просять розповісти казку. Вони мають за чин, оповідальність як і в справжніх казках. Ефект без конечності створює відповідь на поставлене наприкінці запитання, воно потребує повторення попереднього тек сту: Послухайте, люди, — А хто збив нам горнець? Дивна байка буде! Баба каже: — Горобець! Був собі раз горобець, — Підіб’ю йому крильця! Бабі збив новий горнець. Чи казати знов з кінця? Прилетіла горобчиха, Як казати, то казати: Питається баби стиха: Був собі раз горобець.., Забавлянки й утішки супроводжують усе життя дити ни, їх використовують у виховній роботі з дітьми усіх ві кових груп. Найрозповсюдженішою формою роботи е розігрування забавлянок. У групах раннього віку їх ро зігрують переважно індивідуально чи з двома-трьома дітьми, в молодшому та середньому дошкільному ві ці — з підгрупами дітей (до 12 чоловік). Так, у групах раннього віку розігрування утішок су проводжується наочністю й активною діяльністю дітей. Одну й ту саму утішку розігрують три-чотири рази. В перший раз вихователька читає сама і показує іграшки чи дії на ляльці. Потім поступово залучає дітей до вико нання окремих дій, повторення окремих слів. Якщо утішка розігрується останній раз, дитина повністю ви конує всі дії, повторює слова, вирази або навіть увесь текст. Наводимо приклади розігрування утішок, забав лянок. Кую-кую чобіток На столі лялька, взута в чобітки, лежить молоточок. За столом сидять трое-четверо дітей і вихователька. Во на знімає чобіток з ляльки, свої дії супроводжує слова ми: «Які гарні червоні чобітки у нашої Ганнусі, Та ось біда, вони трохи зносилися, їх треба підкувати. Де мій молоток? А ось і він». Читає утішку, тримаючи в одній руці чобіток: Кую-кую чобіток, Подай, бабо, молоток. (Бере сама молоток й імітує підбивання чобітка.) Не подаси молоток — Не підкую чобіток. Під час повторного читання замість слова бабо вихо вателька називає ім’я дитини: «Подай, Олю, чобіток». Через день-два діти можуть виконувати всі дії на слова і прохання дорослого: зняти з ляльки чобіток, взяти мо лоток і підбивати чобіток. Летів горобчик Діти разом з вихователькою сидять за столом. На столі — українська піч (зроблена з картону), іграшко вий стіл, на якому лежать калачі. В руках у вихова тельки пташка-іграшка. Діти розглядають іграшки, на зивають їх. Потім вихователька пропонує їм послухати українську народну пісеньку. Летів горобчик: (Імітує рухи горобчика.) Жив, жив, жив!
(Шукає, розглядає.)
(Підлітає до столу.)
(Імітує рухи горобчика, що дзьобає калач.) Вихователька двічі читає, опісля запитує: «Як кричав горобчик?» Пропонує повторити разом: «Жив, жив, жив!» — «Де ж сісти горобчику?» Діти відповідають: «На печі».— «Що ж їсти горобчику?» — «Калачі».— «Як їв горобчик?» — «Гам». Повторне розігрування, дії з го робчиком виконують діти. Поїдемо, синочку, з тобою в село! На столі сидить лялька-хлопчик. З другого кінця — лоша, корова, теля, вівця, порося, коза, собака, кішка, курка, півень. Діти розглядають їх, називають. Вихова телька читає утішку, показує потрібну іграшку-тварину. Поїдем, синочку, З тобою в село. Багато побачим, Почуємо там. Лошатко: «І-го-го!» Корівонька: «Му-у-у!» Телятко: «Мі-мі-мі!» Вівця: «Бе-е-е!» Поросятко: «Хрю-хрю-хрю!» Кізонька: «Ме-е-е!» Собачка: «Гав-гав-гав!» А киця: «Няв!» Курочка по сінцях: «Ко-ко-ко!» А півничок на подвір’ї: «Ку-ку-рі-ку!» Під час повторного розігрування вихователька роздає тварини дітям (беруть участь 10 дітей), діти показують тварину, називають її і звуконаслідують. Інсценування й драматизація забавлянок та утішок проводиться в старших групах дитячого садка в години розваг у другій половині дня. Всі діти сидять на стільчи ках півколом. Одну утішку драматизують чи інсценізу ють три-чотири рази. Зайчику, зайчику
Де ти бував?
Перебили пальчики, Ледве я втік Через бабин тік, Та через колоду, Та хвостиком у воду — Шубовсть. Утішку драматизують двоє дітей: одна дитина запи тує, а зайчик (у шапочці зайчика і з хвостиком) відпові дає. На останнє слово «шубовсть» зайчик сідає на стіль чик. Я маленький хлопчик, я маленька дівчинка Троє дітей в українських національних костюмах. У хлопчика— дудочка, у дівчинки — сопілка. На килим ку— стовпчик і стільчик. Першим виходить хлопчик з дудочкою і промовляє: Я маленький хлопчик, Виліз я на стовпчик, На дудочку граю, Всіх вас забавляю. Ду-ду-ду-ду! Виходить дівчинка: Я маленька дівонька, Як у полі квітонька. (Сідає на стільчик.) На сопілку граю, Пісеньку співаю, Всіх вас розважаю. Ля-ля-ля-ля-ля! Виходить третя дівчинка-україночка: Українка я маленька, Українці батько й ненька, Сестричка й братик милий (Показує на дітей із сопілкою та дудочкою.) На Вкраїні ся родили. Ну-мо, станьмо в хоровод. Усі діти стають до хороводу і співають «Подоляноч ку». Отже, забавлянки, утішки, як і колисанки, у доступ ній формі ознайомлюють дітей з навколишнім, вводять їх у доросле життя, призвичаюють до морально-етичних норм поведінки, розвивають дитяче мовлення, збагачу ють словник образними виразами та поетичними ряд ками. |