ШПОРИ. 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір
 Скачать 0.98 Mb.
|
|
42.Євровійсько Євровійсько засноване на 59-ому франко-німецькому саміті в місті Ла-Рошелі (Франція) 21-22 травня 1992 року. Відтоді до нього приєдналися ще три країни: Бельгія, Іспанія та Люксембург. Генеральний штаб Євровійська, в роботі якого беруть участь також представники Австрії, Греції, Італії, Нідерландів, Сполученого Королівства, Фінляндії, а ще Канади, Польщі й Туреччини, розташований у Страсбурзі (Франція). Євровійсько може бути залучене для виконання гуманітарних місій, евакуації громадян країн-членів і миротворчих операцій під егідою ООН чи ОБСЄ. Наразі в Євровійську близько 7000 офіцерів та 60000 солдатів. Від червня 2001 року використовується як сили швидкого реагування, що знаходяться в розпорядженні Європейського Союзу та НАТО. 43.Європа a la carte (“Меню” стратегій розвитку європейських країн) модель європейської інтеграції, за якою держави самі обирають, чи брати участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, чи ні. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване “право на неучасть” (opt-out) щодо положень “Соціального пакету” Маастрихтського договору. Цей термін відбиває ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії, “як з меню”, і залучатися до їх реалізації. Ця модель може становити загрозу всьому процесові європейської інтеграції, отже, має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС. Інша назва – модель “змінної геометрії” євроінтеграції. 44.Європейська асоціація вільної торгівлі створена 1960 року за ініціативою Британії, як альтернатива Європейській Економічній Спільноті. Початково до складу Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) крім Британії, увійшли Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція та Швейцарія; пізніше до них приєдналися Ісландія, Ліхтенштейн і Фінляндія. Пізніше всі, крім чотирьох, члени ЄАВТ вступили до ЄС: Британія й Данія – 1973 року, Португалія – 1986-го, Австрія, Фінляндія та Швеція – 1995 року. Нині в складі ЄАВТ чотири країни – Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія, три з яких (крім Швейцарії) є членами Європейської економічної зони з державами ЄС. 45.Європейська валютна (монетарна) система запроваджена 1979 р. у відповідь на значні коливання світових валют, з метою створення в Європі зони відносної монетарної стабільності. Об’єднала валюти держав-учасниць через механізм обмінних курсів, який регулював їхні відхилення від “європейської грошової одиниці” – екю (European Currency Unit, ECU). Після непевного старту, європейська монетарна система (ЄМС) допомогла країнам-учасницям боротися з інфляцією та відновити економічне зростання; стала перехідним етапом на шляху до економічного та монетарного союзу. 46.Європейська грошова одиниця. Екю – євро Грошову одиницю екю запроваджено 1979 р. як центральний елемент Європейської монетарної системи задля підтримки механізму обмінних курсів. В її основу покладено зважений кошик валют. Від 1 січня 1999 року запроваджено євро за курсом 1 екю=1 євро. Готівковий обіг євра – від 1 січня 2002 року. Назву “євро” було узгоджено 15-16 грудня 1995 року на Мадридському саміті. 47.Європейська економічна зона зона вільної торгівлі; включає ЄС та країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), крім Швейцарії; не поширюється на риболовлю та сільське господарство. Угода про європейську економічну зону (ЄЕЗ) набула чинності 1994 року (підписана 1992 року). Згідно з угодою, країни ЄАВТ – ЄЕЗ (Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн) запроваджують до національних законодавств правовий доробок Спільноти в усіх галузях, на які поширюється ЄЕЗ. В органах ухвалювання рішень ЄС Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн мають лише дорадчий голос; вони беруть участь у фінансуванні структурних фондів ЄС. Керівним органом ЄЕЗ є Рада, що збирається двічі на рік. Відповідно до угоди про ЄЕЗ, розширення ЄС потягло за собою і розширення ЄЕЗ. Таким чином, наразі європейська економічна зона охоплює 28 країн. 48.Європейська Комісія унікальна інституція Європейського Союзу, що не має аналогів у національних системах урядування. Європейську Комісію (Комісію) часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва “двигун європейської інтеграції”. І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, але також і через її історію, склад, культуру й радше європейський, ніж національний, світогляд. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів. Відповідно до записаного в угодах Комісія має: розробляти й пропонувати законодавчі акти; керувати запровадженням політики Спільноти; розпоряджатися бюджетом; підтримувати зовнішні відносини; наглядати за дотриманням законів Спільноти; вказувати шляхи та перспективи розвитку. Комісія складається з двадцяти п’яти незалежних членів (по одному від кожної країни-члена), разом з президентом і п’ятьма віце-президентами. Комісію призначають на п’ятирічний термін за згоди країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії допомагає в роботі адміністрація, до якої входять генеральні директорати та генеральний секретаріат. 49.Європейська Конституція Проект Конституції ЄС, підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом (див. також Лаекенська декларація), упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він набуде чинності після ратифікації в усіх країнах Європейського Союзу. Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок Спільноти шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Серед головних нововведень Конституції – юридичний статус ЄС; запровадження посади президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо. Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005) дали негативний результат, доля Конституційного договору лишається невизначеною. 50.Європейська політика сусідства нова політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами. Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Мароко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія. Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії "Ширша Європа" у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами - один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності. Для фінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий "Європейський інструмент сусідства й партнерства" (ЄІСП), який починаючи з 2007 року замінить чинні програми технічної допомоги "ТАСІС" і "МЕДА" в країнах ЄПС і в Росії. ЄІСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонного співробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансування транскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чинних інструментів у так звані "Програми сусідства". 12 травня 2004 року Комісія представила конкретну стратегію реалізації ЄПС і аналітичні доповіді щодо семи перших країни з "кола друзів": Ізраїлю, Йорданії, Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Туніса та України. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС. 51.Європейська Рада Цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу. Започаткована згідно з комюніке, прийнятому в грудні 1974 р. на закритті Паризького саміту; перше засідання відбулося 10-11 березня 1975 р. в Дубліні. Раніше, від 1961 до 1974 рр., практикувалися європейські конференції на найвищому рівні. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз. Проводиться щонайменше двічі на рік; президент Європейської Комісії бере участь у засіданнях як повноправний учасник. Визначає генеральні політичні напрямки для ЄС та спонукає його до подальшого розвитку. Європейська Рада або саміт ЄС (не плутати з Радою ЄС) формально не належить до інституцій Союзу; однак лишається “останньою інстанцією” ухвалення багатьох рішень і уособлює міждержавну складову Європейського Союзу. 52.Європейська стратегія зайнятості головний інструмент визначення загальносоюзних пріоритетів у сфері зайнятості та координації політики зайнятості держав-членів. Європейська стратегія зайнятості (ЄСЗ, ще відома під назвою “Люксембурзький процес”) передбачена в новому розділі “Зайнятість” (раніше просто стаття) Амстердамського договору; Люксембурзький саміт в листопаді 1997 року запровадив ЄСЗ, не очікуючи доки Амстердамський договір набуде чинності (1999 р.). До Амстердамського договору співпраця на рівні ЄС в галузі зайнятості та ринку праці нічим не відрізнялася від міждержавного співробітництво в таких міжнародних організаціях, як ОБСЄ або Міжнародна організація праці. Амстердамський договір проголосив зростання зайнятості одним з ключових завдань Європейського Союзу, настільки ж важливим, як і макроекономічні цілі зростання й стабільності; зобов’язала держави-члени зі Спільнотою працювати над розробкою узгодженої стратегії зайнятості та сприяти формуванню кваліфікованої, підготовленої, динамічної робочої сили, і такого ринку праці, що може швидко пристосовуватись до нових економічних обставин. Крім того, він запровадив принцип “головного потоку”, згідно з яким при розробці всіх інших політик ЄС береться до уваги їхній вплив на зайнятість. Для реалізації європейської стратегії зайнятості Люксембурзький саміт розробив новий, так званий “відкритий метод координації”, коли замість примусових постанов використовується добровільна співпраця і “м’які постанови”. Комісія та Рада міністрів щороку аналізують політику зайнятості держав-членів і оприлюднюють “Спільний звіт”. Далі Комісія пропонує, а Рада затверджує “Головні напрямки щодо зайнятості”, на підставі яких країни ЄС розробляють національні “Плани дій щодо зайнятості”. Допомагає Раді в цій роботі Комітет із зайнятості, також створений згідно з Амстердамським договором на заміну Комітету з зайнятості та ринку праці, створеного 1996 року. Комітет із зайнятості моніторить політику держав членів у сфері зайнятості та ринків праці, сприяє її координації та висловлює свою думку. До нього входять по два представника від кожної держави-члена і два представника від Комісії. Відповідно до змін соціально-економічної ситуації, наступні Європейські Ради спрямовували і корегували ЄСЗ. Найважливішими в подальшому розвитку ЄСЗ стали Кардіффський саміт (червень 1998 р.), Кельнський (червень 1999 р.), Лісабонський (березень 2000 р.), Стокгольмський (жовтень 2000 р.) і Барселонський (березень 2002 р.). В Лісабоні була вироблена так звана “Лісабонська стратегія”, ключовим елементом якої назвали Європейську стратегію зайнятості. Згідно з метою, визначеною в Лісабоні, до 2010 року загальна зайнятість в ЄС повинна сягнути 70%. 53.Європейська угода особливий тип угод про об’єднання (асоціацію), які Європейський Союз уклав у 1990-х роках з десятьма країнами Центральної та Східної Європи, а саме: з Болгарією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Румунією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною та Чехією. Базуються на дотриманні прав людини, демократії, верховенстві права та ринковій економіці й мають на меті підготувати асоційовані країни до вступу в ЄС. 54.Європейська економічна спільнота засноване 1957 р. згідно з Договором про заснування Європейської економічної спільноти (один з Римських договорів) з метою створення спільного ринку. Початково складалася з шести країн: Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембурґ, Нідерланди та Франція. Разом з Європейською спільнотою з вугілля та сталі (ЄСВС) і Європейською спільнотою з атомної енергії становить Європейські Спільноти. Згідно з Договором про Європейський Союз назву “Європейська економічна спільнота” було змінено на “Європейська Спільнота”. Після того, як 2002 року Паризький договір про заснування ЄСВС втратив чинність, залишилось дві Європейських Спільноти, які часто узагальнено називають “Європейська Спільнота”. Англійський акронім “EC” (European Communities) також розуміє всі три (дві) спільноти. 55.Європейська спільнота з вугілля та сталі створили 1951 р. (згідно з Паризьким договором) Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць і запобігти в такий спосіб новій війні в Європі. Ідея створення наднаціонального органа керування життєво важливими галузями промисловості, який зв’язав би потенційних суперників економічно, належала Жану Моне, а вперше офіційно озвучив її міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман (див. також “Декларація Шумана”). Європейська спільнота з вугілля та сталі завершило своє існування 2002 року, коли втратив чинність відповідний договір (див. “Паризький договір”). 56.Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом) Створена згідно з Римськими договорами 1957 року одночасно з заснуванням Європейської економічної спільноти і через шість років після створення Європейської спільноти з вугілля та сталі. Разом три об’єднання отримали назву Європейські Спільноти. Згідно з договором, Євратом сприяє розвиткові та дослідженням з атомної енергетики, створенню спільного ринку ядерного пального, контролю за ядерними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях в рамках єдиних стандартів безпеки. Після об’єднання органів керування Спільнотами 1967 року, функції Євратому, визначені договором, виконує Європейська Комісія. 57.Європейський банк реконструкції та розвитку створений 1991 р. на пропозицію президента Франції Франсуа Міттерана. Ставить за мету надання фінансової допомоги країнам Центральної та Східної Європи, які встановили демократичні форми правління і прийняли стратегію переходу до ринкової економіки. Початковими акціонерами Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРД) стали країни ЄС, Європейська Спільнота та Європейський інвестиційний банк, а також Сполучені Штати, Японія і країни колишнього радянського блоку. Наразі банк має 20 мільярдів євро капіталу (5 млн. внесені та 15 мільйонів на запит), і завдяки найвищому кредитному рейтингу надає позики, не звертаючись до грошей акціонерів, а залучає ресурси з міжнародних фінансових ринків. 58.Європейський інвестиційний банк фінансова установа Європейського Союзу. Створений 1958 року відповідно до статті 129 Римського договору (нині статті 266 та 267) з метою фінансування проектів, що сприяють європейській інтеграції, збалансованому розвитку, економічному й соціальному вирівнюванню та розвитку інноваційної економіки. Європейський інвестиційний банк (Банк) – неприбуткова організація, він не заробляє гроші на депозитах. Проекти, в які Банк вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме: сприяти виконанню завдань ЄС, зокрема, підвищувати конкурентоспроможність європейської промисловості та маленьких підприємств, стимулювати розвиток інформаційних технологій, захищати довкілля, поліпшувати освіту й охорону здоров’я; здійснюватись переважно на користь найбільш відсталих регіонів; залучати інші джерела фінансування. Переважну більшість (близько 90%) позик Банк надає всередині ЄС (зокрема й заморським територіям країн Союзу); значна частина позик спрямована на допомогу майбутнім членам. Поза межами ЄС він підтримує розвиток в країнах Середземномор’я, Африки та Карибського і Тихоокеанського басейнів, а також Латинської Америки й Азії. Майже всі кошти для фінансування своїх позикових операцій Банк позичає на ринках капіталу, переважно через випуск власних облігацій, які котируються на головних світових біржах. Висока репутація Банку й авторитет його акціонерів забезпечили йому найвищий кредитний рейтинг (ААА). Такий рейтинг дозволяє Банкові збирати великі ресурси, не обтяжуючи бюджет держав-членів, і спрямовувати їх в економічно ефективний спосіб у ті сектори й регіони, які потребують підтримки. Акціонерами Банку є держави-члени ЄС; розмір передплати кожної з них пропорційний економічній вазі. Європейський інвестиційний банк розташований у Люксембурзі; персонал Банку становить близько 750 працівників; головний керівний орган – правління керівників з міністрів (зазвичай, фінансів) усіх країн ЄС. |