ШПОРИ. 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір
 Скачать 0.98 Mb.
|
|
91.НАТО (Організація північноатлантичного договору) Організація Північноатлантичного договору (вживається також назви “Північноатлантичний альянс” або “НАТО”) заснована 1949 року, її штаб-квартира розташована в Брюсселі. До складу НАТО входить 26 країн: країни-члени ЄС (крім Австрії, Ірландії, Кіпру, Мальти, Фінляндії та Швеції), кандидати до ЄС – Болгарія, Румунія і Туреччина, а також Канада, США, Ісландія та Норвегія. Головною метою Північноатлантичного договору є забезпечення свободи і безпеки країн-учасниць політичними та воєнними засобами. Політика ЄС формується з урахуванням зобов’язань, що мають деякі країни Союзу у зв’язку з членством у НАТО, і не суперечить спільній оборонній та безпековій політиці, яку провадить НАТО. 92.Недискримінації принцип гарантує однакове ставлення до людей, незалежно від їхньої національності, статі, расової належності чи етнічного походження, релігії або вірувань, фізичних вад, віку чи сексуальної орієнтації. Стаття 12 Договору про заснування Європейської Спільноти (колишня стаття 6) оголошує поза законом будь-яку дискримінацію за національністю. Згідно з Амстердамським договором в Договорі про заснування Європейської Спільноти з’явилась нова 13-а стаття, спрямована на зміцнення принципу недискримінації та поширення його на інші перелічені вище випадки. Європейська Конституція (стаття 81), поряд із обмеженням прав за національністю, в явному вигляді забороняє дискримінацію “за статтю, расою, кольором, етнічним або соціальним походженням, генетичними властивостями, мовою, релігією чи віруваннями, політичними або іншими поглядами, приналежністю до національної меншини, власністю, народженням, неспроможністю, віком або сексуальною орієнтацією.” 93.Ніццький договір змінює окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов’язаних з ними законодавчих актів. Ухвалили в грудні 2000 року на засіданні Європейської Ради в Ніці; підписали 26 лютого 2001 року. Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення. Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформування процедури тіснішої співпраці. Окрім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілові повноважень, леґітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи. Ніццький договір ратифікували всі держави-члени, і вона набрала чинності 1 лютого 2003 року. 94.Основоположні договори чотири основні договори, на яких базується європейська інтеграція: Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (Паризький договір) Договір про заснування Європейської економічної спільноти (див. “Римські договори”) Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (див. “Римські договори”) Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір). Основоположні договори зазнали численних змін і доповнень, які вносились за допомогою нових договорів ( Амстердамський договір, Єдиний Європейський Акт, Ніццький договір). Зміни договорів здійснюються шляхом скликання міжурядових конференцій. Нова європейська Конституція об’єднує всі договори в єдиний текст основного закону. 95.Пакт про стабільність і зростання мав на меті гарантувати дотримання країнами, учасницями Економічного та монетарного союзу, “бюджетної дисципліни” після впровадження єдиної валюти. Практично Пакт складається з резолюції Європейської Ради, ухваленої в Амстердамі 17 червня 1997 року, та двої постанов Ради міністрів від 7 липня 1997 року, які описують технічні деталі домовленостей щодо нагляду за бюджетом, координації економічних політик і штрафних санкцій у разі порушення бюджетної дисципліни. В резолюції Амстердамської Європейської Ради три сторони – держави-члени, Комісія та Рада міністрів взяли на себе обов’язки повною мірою виконувати домовленості щодо нагляду за бюджетом і дотримання бюджетної дисципліни. Пакт надав Раді міністрів право вдаватися до покарання країни-учасниці, що не доклала достатньо зусиль для дотримання передбачених меж бюджетного дефіциту (3%). Спершу покарання передбачає безвідсотковий внесок на користь Спільноти; а якщо протягом двох років країна не виправила становища, на неї може бути накладений штраф. Втім чітких правил щодо цих покарань немає, тож їх застосування чи незастосування залишається на розсуд Ради. 96.Петерсберзькі завдання Завдання Європейського Союзу в галузі оборони та безпеки, початково визначені в червні 1992 року Радою міністрів країн Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), що відбувалась у готелі “Петерсберґ” поблизу Бона. На цій зустрічі держави-члени висловили готовність надати для виконання воєнних операцій під егідою ЗЄС військові підрозділи всіх своїх традиційних родів військ. Було визначено, що збройні сили ЗЄС можна залучати для виконання таких завдань: гуманітарні та рятувальні операції; операції на підтримку миру; застосування збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, зокрема миротворчі операції. Амстердамський договір включив так звані “Петерсберзькі завдання” до Договору про Європейський Союз (стаття 17), відтак вони становлять невіддільну частину європейської оборонної та безпекової політики. 97.Петиції Кожен громадянин або мешканець Європейського Союзу, а також будь-яка компанія, організація чи асоціація з головним офісом в одній з держав-членів, має право індивідуально або разом з іншими, звертатися до Європейського Парламенту зі скаргою щодо будь-якого питання в межах повноважень Спільноти (статті 21 та 194 Договору про заснування Європейської Спільноти), яке стосується скаржника безпосередньо. Усі запити надходять у парламентський комітет з петицій, який вирішує, чи є вони прийнятними для подальшого розгляду. За потреби комітет може звернутися з запитанням до омбудсмена. Для формування свого висновку за петицією, яку прийняли до розгляду, комітет може просити Європейську Комісію надати йому необхідні документи або інформацію. Згідно з новим положенням статті 21, внесеним Амстердамським договором, кожен громадянин Союзу має право звертатися з письмовими запитами в усі установи Союзу, зокрема, і в Комітет реґіонів, Соціально-економічний комітет і до омбудсмена будь-якою з офіційних мов Союзу (а також ірландською) та отримати письмову відповідь цією ж мовою. 98.Президентство Союзу Посаду президента Ради Європейського Союзу держави-члени обіймають по черзі упродовж шести місяців. Іншими словами, країни, одна за одною, беруть на себе клопіт організації роботи Ради, контроль за виконанням її завдань, сприяння ухваленню політичних та правових рішень та посередницьку функцію між державами-членами. Президентом Ради Європейського Союзу є міністр закордонних справ країни-президента; він головує на засіданнях Ради з загальних та питань. Інші конфігурації Ради очолюють профільні міністри уряду країни-президента (наприклад, Раду з сільського господарства – міністр сільського господарства тощо). На засіданнях Європейської Ради головує прем’єр-міністр країни-президента. Розклад президентства в Раді до кінця 2006 року: липень-грудень 2005 р. — Велика Британія; січень-червень 2006 р. — Австрія; липень-грудень 2006 р. — Фінляндія Система шестимісячної ротації вже давно викликала нарікання, зокрема, через свою короткотерміновість; після того ж, як останнє розширення збільшило кількість країн ЄС до 25, реформа інституту президентства Ради стала нагальною. Європейська Конституція передбачає постійну посаду президента Європейської Ради і посаду міністра закордонних справ Союзу, який очолюватиме Раду з закордонних справ. Президентство в інших конфігураціях Ради здійснюватиме команда з трьох держав-членів. 99.“Програма 2000” програма дій Європейського Союзу з огляду на розширення, головна мета якої – реформування політик Союзу (головним чином, сільськогосподарської та структурної) і визначення фінансової перспективи на період 2000 – 2006 рр. Глави держав та урядів ухвалили “Програму 2000” в березні 1999 року на Берлінському саміті. 100.Процедура консультації процедура ухвалювання рішень в ЄС, яка надає Європейському Парламенту можливість висловити свою позицію щодо законодавчої пропозиції Комісїі. У визначених договорами випадках, Рада зобов’язана консультуватися з Парламентом, перш ніж голосувати пропозицію Комісію, і взяти його думку до уваги. Однак обов’язковою є тільки сама консультація, зважати на позицію Парламенту необов’язково. Процедура консультації застосовується в таких сферах, як: поліція та співпраця щодо кримінальних справ; перегляд договорів; сільське господарство; візи, надання притулку, імміграція та інші галузі, пов’язані з вільним рухом людей; транспорт (коли передбачається, що рішення матиме суттєвий вплив на певні реґіони); правила конкуренції; економічна політика; тісніша співпраця і деякі інші. Крім обумовлених законом випадків, Рада звертається до Парламенту по консультацію за ухвалення найважливіших рішень. Такі консультації необов’язкові. 101.Процедура погодження процедура ухвалювання рішень в ЄС, запроваджена Єдиним Європейським Актом. Полягає в тому, що за ухвалювання деяких важливих рішень Рада має отримати згоду Європейського Парламенту. Парламент не може вносити зміни до пропозиції, він має лише право погодитись або ні (в такому разі рішення не ухвалюється). Застосовується в таких сферах: специфічні завдання Європейського центрального банку та зміни його статуту і статуту Європейської системи центральних банків; структурні фонди і Фонд гуртування; деякі міжнародні договори; вступ нових членів і деякі інші. 102.Процедура співпраці процедура ухвалювання рішень в ЄС, що збільшила вплив Парламенту на законодавчий процес, надавши йому право другого читання деяких законопроектів. Процедуру співпраці запровадив Єдиний Європейський Акт (1986). Договір про Європейський Союз поширив застосування співпраці на чотирнадцять галузей політики, але Амстердамський договір фактично скасував нововведення на користь оновленої процедури спільного ухвалювання рішень, яка надає Парламентові значно більше законодавчої влади. Нині процедуру співпраці фактично більше не використовують. Вона суттєво вплинула на розвиток Європарламенту на початку 1990-х, а окремі її елементи увійшли до процедури спільного ухвалювання рішень. 103.Процедура спільного ухвалювання рішень спільне ухвалювання рішень Радою міністрів та Європейським Парламентом. Запроваджена 1992 року Майстрихтським договором з метою наблизити законотворчий процес у Європейському Союзі до норм європейської демократії, згідно з якими закони ухвалює безпосередньо обраний народом і підзвітний йому орган (парламент). В рамках цієї процедури Європейський Парламент має змогу накласти вето на законопроект, щодо якого він не досяг згоди з Радою. Спрощено процедура складається з таких етапів: Комісія вносить законодавчу пропозицію; Парламент, абсолютною більшістю, висловлює Раді своє ставлення до неї; якщо Парламент не пропонує змін, Рада ухвалює рішення кваліфікованою більшістю; якщо Парламент відхиляє пропозицію, вона не стає законом; якщо Парламент пропонує зміни, Рада й Комісія їх розглядають; якщо Комісія погоджується з ними, Рада може їх затвердити кваліфікованою більшістю; якщо Комісія відхиляє запропоновані Парламентом зміни, Рада може ухвалити їх одностайно; якщо Рада також не погоджується на зміни, створюють узгоджувальний комітет з представників Ради і Парламенту за участі Комісії; якщо узгоджувальний комітет не дійде згоди, пропозицію знімають; якщо узгоджувальний комітет виробляє компромісний варіант тексту, його має ухвалити Рада (кваліфікованою більшістю) і Парламент. Спочатку процедура спільного ухвалювання рішень застосовувалась лише в кількох галузях політики, а саме: єдиний ринок, освіта, охорона довкілля, захист споживачів та охорона здоров’я. 1997 року Амстердамський договір значно розширив коло її застосування, спростивши саму процедуру. Нині це головна форма законотворчої співпраці Ради й Парламенту. Неухильний рух від одностайності до кваліфікованої більшості в ухвалюванні рішень у Раді полегшує й прискорює законодавчий процес в ЄС, але водночас призводить до того, що національні парламенти втрачають змогу контролювати свої уряди, які вже не мають права вето. Компенсувати цей так званий “дефіцит демократії” може Європейський Парламент, тож будь-який законодавчий акт, ухвалюваний кваліфікованою більшістю, теоретично має належати до сфери застосування процедури спільного ухвалювання рішень. Здебільшого так воно й є. Ніццький договір збільшив застосування кваліфікованої більшості, паралельно розширивши коло повноважень процедури спільного ухвалювання рішень. Однак на деякі галузі, де кваліфікована більшість запроваджена раніше (сільське господарство, торгівля), спільне ухвалювання рішень поширити не вдалося. 104.Рада Європейського Союзу інституція Європейського Союзу. Рада ЄС (Рада або Рада міністрів) – головний орган ухвалювання рішень в ЄС. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо – загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші – раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція. Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється щопівроку (див. Президентство Союзу). Над підготуванням рішень Ради працюють близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, який здійснює політичну підготовку рішень. Організаційну роботу виконує генеральний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ради. Амстердамський договір зробив генерального секретаря Ради водночас і “Верховним представником” з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), відтак роботою секретаріату опікується здебільшого його заступник. Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість (для процедурних питань); кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену “вагу” голосу) – застосовується за розгляду питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення – застосовується, зокрема, за розгляду питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем СЗБП і правосуддя та внутрішніх справ. 105.Римські договори два основоположні євроінтеграційні договори, підписані в Римі 25 березня 1957 року: Договір про заснування Європейської економічної спільноти і Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії. Договори підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати “Договором про заснування Європейської Спільноти”, і коли говорять “Римський договір”, в однині, найчастіше розуміють саме його. 106.Розширення вступ нових держав до Європейського Союзу. До шести країн-засновниць – Бельгії, Франції, Німеччини, Італії, Люксембурґу та Нідерландів, що підписали 1951 року Паризький договір про створення Європейської спільноти з вугілля та сталі, згодом приєдналися ще дев’ятнадцять: 1973: Данія, Ірландія та Сполучене Королівство; 1981: Греція; 1986: Португалія й Іспанія; 1995: Австрія, Фінляндія та Швеція; 2004: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. 107.Соціальна хартія 1989 року всі держави Європейського Союзу, крім Сполученого Королівства, підписали декларацію під назвою "Хартія основних соціальних прав робітників" (скорочено Соціальна хартія, не плутати з Європейською соціальною хартією Ради Європи, підписаною 1961 року). Це політичний інструмент, який накладає на країн-учасниць "моральні зобов'язання" і покликаний гарантувати певні соціальні права громадянам цих країн. Йдеться насамперед про ринок праці, фахове підготування, умови праці та однакові можливості. Хартія також доручала Європейській Комісії якомога швидше розробити пропозиції для перенесення положень Хартії до законодавства Союзу. Розвиваючи положення Соціальної хартії, в грудні 1991 року держави-члени підписали Договір з соціальної політики. Британія знов утрималась, і щоб інші країни могли попри неучасть Британії, просуватися далі в узгодженні соціальної політики, Договір зробили додатком до Маастрихтського договору разом з так званим "Протоколом з соціальної політики" (соціальний протокол). Коли 1997 року Тоні Блер став прем'єр-міністром Британії, країна приєдналася до соціальної політики Спільноти, що дало можливість, через поправки, внесені Амстердамським договором, внести так звану "соціальну главу" в Договір про заснування Європейської Спільноти. 108.Спільна зовнішня та безпекова політика один з двох міжурядових “стовпів” Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої “європейської політичної співпраці”. СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) ДЄС, відомий також як “другий стовп”, визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації – спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді. Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду “Верховного представника” з питань СЗБП (“пан СЗБП”), надав у розпорядження Європейському Союзові новий інструмент СЗБП – спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в СЗБП для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного. |