ШПОРИ. 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір
 Скачать 0.98 Mb.
|
|
75.Інституції ЄС В Європейському Союзі наразі п’ять інституцій: Європейський Парламент (обирається народами держав-членів) Рада Європейського Союзу (представляє уряди держав-членів) Європейська Комісія (рушійна сила та виконавчий орган) Суд ЄС (забезпечує законність) Європейський Суд авдиторів (контролює управління фінансами) Їх доповнюють інші важливі органи: дорадчі – Європейський соціально-економічний комітет (виражає позицію організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) і Комітет реґіонів (виражає позицію реґіональних та місцевих органів влади); фінансові – Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та євро) та Європейський інвестиційний банк (фінансовий інструмент досягнення цілей Союзу); і з захисту прав людини – європейський омбудсмен (опікується скаргами громадян на інституції та органи ЄС). Є також чимало інших органів і установ (див. наприклад “Агентства Європейського Союзу”), які допомагають досягненню цілей ЄС. 76.Кваліфікована більшість кількість голосів, необхідних для ухвалення рішень в Раді ЄС за процедурою більшості (на відміну від одностайного способу). Рада складається з 25 міністрів – по одному від кожної держави ЄС. Але голоси держав-членів мають різні вагові коефіцієнти відповідно до кількості населення цих країн з певною поправкою, яка дає змогу маленьким державам мати гарантоване мінімальне представництво. В Європейському Союзі з 15 країн ця система гарантувала леґітимність ухвалених рішень. “Великі” країни не могли об’єднатися, залишивши “маленькі” у меншості, і навпаки. Велика Британія, Італія, Німеччина та Франція мали по 10 “голосів” кожна, Іспанія – 8; Бельгія, Греція, Нідерланди та Португалія – по 5; Австрія та Швеція – по 4; Данія, Ірландія і Фінляндія – по 3; Люксембурґ – 2. Порогова кількість голосів, необхідна для ухвалення рішень (кваліфікована більшість) дорівнювала 62 з 87 (71%). З огляду на розширення, Ніццький договір переглянув вагові коефіцієнти голосів, зросла відносна вага голосів найбільших за кількістю населення країн, щоб забезпечити леґітимність ухвалюваних рішень з позицій демографічного представництва. П’ять найбільших країн тепер набирають в сумі 60% голосів (а не 55%, як раніше). Змінилось і саме визначення кваліфікованої більшості. Ухвалення рішення за процедурою кваліфікованої більшості тепер обумовлюється двома вимогами (подвійна більшість): рішення повинно набрати щонайменше порогову кількість голосів – 232 (з 321, див. таблицю) та здобути підтримку більшості держав-членів (в окремих випадках – дві третини). Крім того, будь-яка держава в Раді може вимагати перевірки, з метою пересвідчитися, що ухвалене рішення отримало підтримку (через національних представників) щонайменше, 62% населення ЄС. Нова система набрала чинності 1 листопада 2004 року. З розвитком інтеграції та поглибленням інституційних реформ, процедура ухвалювання рішень кваліфікованою більшістю дедалі більше витісняє одностайне голосування, яке стримує ефективне впровадження політики Спільноти (завдяки праву будь-якої країни-члена накласти на рішення вето). Ніццький договір поширив процедуру голосування кваліфікованою більшістю ще на 27 положень, які раніше передбачали одностайне рішення. Втім, одностайність лишається головним інструментом в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики, фіскальної політики, реґіональної політики тощо. 77.Комітет з питань політики та безпеки “пусковий механізм” європейської безпекової та оборонної політики, а також спільної зовнішньої й безпекової (СЗБП) політики; підпорядкований Раді міністрів. Рішення про його створення ухвалила Ніццька Європейська Рада в грудні 2000 року, поклавши на Комітет стратегічне керівництво та політичний контроль за операціями з подолання кризових ситуацій. Крім того, Комітет стежить за розвитком міжнародних подій у царині СЗБП, допомагає визначати напрямки цієї політики та наглядає за її втіленням. До складу Комітету входять по одному представникові від кожної держави-члена. Йому допомагають Військово-політична група (Politico-Military Group), Комітет з цивільних аспектів врегулювання кризових ситуацій (Committee for Civilian Aspects of Crisis Management), Військовий комітет (Military Committee) та Військовий персонал (Military Staff). 78.Комітет постійних представників/Корепер впливове об’єднання глав (послів) і членів постійних представництв країн ЄС у Брюсселі. Готує засідання Ради міністрів: веде переговори щодо порядку денного Ради (пропозиції та проекти рішень готує Європейська Комісія) і попередньо розглядає питання, чимало з яких Рада лише формально ухвалює. Комітет постійних представників або Корепер (Coreper, акронім від назви комітету французькою) відіграє ключову роль у системі ухвалювання рішень Спільноти. Він є водночас і форумом для діалогу (між самими представниками і між ними та національними урядами їхніх країн), і органом політичного контролю (керує роботою експертних груп і наглядає за їхньою діяльністю). Комітет фактично розділений на два: Корепер I, до складу якого входять заступники постійних представників, та Корепер II, який складається з глав постійних представництв. Ефективність засідань Ради залежить від рівня роботи Комітету. 79.Комітет реґіонів консультативний орган ЄС, що висловлює думку місцевих і реґіональних органів влади. Комітет реґіонів (КР) створений згідно з Договором про Європейський Союз, розпочав свою діяльність 1994 року. Він складається з представників місцевих і реґіональних органів управління, яких призначає Рада за пропозиціями країн-членів на чотирирічний термін. В процесі ухвалювання рішень з питань, що зачіпають місцеві й реґіональні інтереси, як-от освіта, справи молоді, культура, охорона здоров’я, соціальне й економічне гуртування, консультації з КР обов’язкові. Амстердамський договір (набув чинності в травні 1999 року) розширив коло цих питань, включивши до них охорону довкілля, розпоряджання коштами з Європейського соціального фонду, професійно-технічна освіта, транскордонна співпраця і транспорт. Крім того, КР може готувати висновки і з власної ініціативи. Кількість і розподіл місць у Комітеті реґіонів такі ж, як у Європейському соціально-економічному комітеті. Так само, як і у випадку останнього, Ніццький договір не змінив розподіл місць в КР між державами-членами. Він лише обумовлює, з огляду на розширення Союзу, що в майбутньому кількість місць у Комітеті не повинна перевищувати 350. Крім того, Договір чітко визначає, що членом Комітету може бути лише представник виборних органів реґіональної чи місцевої влади або особа, політично підзвітна виборному органові. 80.Копенгаґенські критерії У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право країн Центральної та Східної Європи вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями: політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин; економічного: дійова ринкова економіка; “членського”: зобов’язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей. Так звані “копенгаґенські критерії” або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС. Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів. 81.Котонуська угода регулює відносини між ЄС та країнами Африки та Карибського і Тихоокеанського басейнів (АКТ). Котонуська угода – новий етап у співпраці з країнами АКТ, початок якій поклала 1964 року Яундеська конвенція і продовжили чотири Ломеські конвенції. Котонуську угоду про співпрацю між ЄС та країнами АКТ підписали 23 червня 2000 року в столиці Беніну місті Котону. Головними цілями співробітництва є зменшення бідності, інтеграція країн АКТ до світової економіки та постійний розвиток. Найважливішим нововведенням Котонуської угоди в порівнянні з попередніми договорами про партнерство стало поширення співпраці на політичну сферу та принцип взаємності зобов’язань. Надання допомоги з боку ЄС обумовлюється певними політичними вимогами до країн-партнерів щодо дотримання миру, поваги до прав людини, чесного урядування тощо. 82.Критерії конвергенції (зближення) умови, виконання яких дає державам ЄС право приєднатися до третього етапу Економічного й монетарного союзу (ЕМС). Договір про ЄС визначає п’ять критеріїв конвергенції, які стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок. А саме:відношення державного дефіциту до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 3%; відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 60%; стабільність цін і сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення оцінювання; при цьому показник росту інфляції не може більш ніж на півтора відсотки перевищувати відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів; довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більш, ніж на два відсотки відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів; протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни, нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів. Отже, критерії конвергенції мають забезпечити збалансованість економічного розвитку в Економічному та монетарному союзі і не допускати виникнення ані найменшої напруги між країнами-членами. Виконання критеріїв, пов’язаних з державними дефіцитом та боргом так само важливе і після початку третього етапу економічного та монетарного союзу (1 січня 1999 р.). Ці вимоги були закріплені 1997 року в Пакті про стабільність і зростання. 83.Лаекенська декларація грудні 2001 року, через рік після Ніццького договору та Ніццької декларації, що закликала до продовження інституційної реформи, Європейська Рада ухвалила в Лаекені (Бельгія) декларацію про майбутнє Європи. Лаекенська декларація оголосила план реформування Європейського Союзу, з метою зробити його демократичнішим, прозорішим та ефективнішим. , декларації сформульовано 60 питань щодо майбутнього Європи, всі вони стосуються чотирьох основних тем: визначення та розподіл повноважень, спрощення договорів, інституційна структура та створення Конституції для громадян ЄС. Згідно з Лаекенською декларацією було скликано Конвент за майбутнє Європи, який працював над проектом Конституції і представив свої пропозиції на Європейській Раді в Салоніках у червні 2003 року (див. також “Європейська Конституція”). 84.Лісабонська стратегія нова стратегічна мета Європейського Союзу, спрямована на підвищення глобальної конкурентоспроможності Союзу через економічне оновлення та поліпшення в соціальній сфері й охороні довкілля. Європейська Рада в Лісабоні в березні 2000 року визначила для Європейського Союзу завдання на наступне десятиліття: стати найконкурентоспроможнішою та найдинамічнішою в світі економікою, що базується на знаннях, здатна до постійного зростання, забезпечує більше кращих робочих місць та тісніше соціальне гуртування. Див. також "Політика в галузі підприємництва". 85.Ломеська конвенція упродовж 25 років – з 1975 по 2000 рік – регулювала відносини між ЄС та країнами Африки і Карибського та Тихоокеанського басейнів (АКТ). Ломеська конвенція (за назвою столиці Тоґо), так само, як до неї Яундеська, мала на меті створити рамки побудови відносин з колишніми колоніями деяких країн Спільноти, і допомогти їм у розвитку. Передбачала систему пільг для країн АКТ в торгівлі з ЄС. Ломеська конвенція три рази поновлювалась, відповідно, з’являлись “Ломе II”, “Ломе III” і “Ломе IV”. Остання втратила чинність 2000 року, її замінила Котонуська конвенція. Головні фінансові й технічні інструменти реалізації Ломеської конвенції надавали Європейський фонд розвитку та Європейський інвестиційний банк. 86.Люксембурзький компроміс спосіб розв’язання кризи “порожнього крісла”, що виникла в липні 1965 р., внаслідок демонстративної відмови Франції від свого місця в Раді. Рішення президента Франції Шарля де Ґолля бойкотувати засідання Ради було викликане завершенням перехідного періоду, упродовж якого рішення щодо єдиного ринку ухвалювались одностайно. Перспектива голосування кваліфікованою більшістю такого життєво важливого для Франції питання, як фінансування спільної сільськогосподарської політики, і вірогідність залишитись у меншості змусили де Ґолля вдатися до такого радикального заходу. Люксембурзький компроміс, завдяки якому країни-члени здобули право накладати вето на пропозиції, що зачіпають головні національні інтереси, досягнуто в січні 1966 року. 87.Маастрихтський договір також відомий, як Договір про Європейський Союз (Договір про ЄС, ДЄС) проклав шлях до поглиблення європейської інтеграції, зокрема, через внесення до Римського договору Економічного та монетарного союзу. ДЄС запровадив також назву “Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту і два міждержавних “ стовпи” політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, ДЄС запровадив посаду європейського омбудсмена, Комітет реґіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширив сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Підписаний в Маастрихті 7 лютого 1992 року, ДЄС набрав чинності 1 листопада 1993 року. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації ДЄС. 88.Месcінська конференція конференція шести країн Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) у червні 1955 року, яка стала поворотним моментом в історії європейської інтеграції. Невдачі, які передували їй – провал ідеї про європейську оборонну спільноту, незадоволення діяльністю ЄСВС і несподівана відставка Жана Моне з посади голови Вищого органу ЄСВС спонукали міністрів закордонних справ “Шістки” (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція) замислитись над майбутнім європейської інтеграції. Вони доручили Полю-Анрі Спааку, міністру закордонних справ Бельгії, створити комітет і підготувати пропозиції щодо створення спільного ринку і поширення інтеграції на атомну енергетику. Пропозиції звіту комітету Спаака (звіт Спаака) лягли в основу Римських договорів про Європейську економічну спільноту та Європейську спільноту з атомної енергії, підписаних 1957 року. Відтоді в європейський лексикон увійшов вираз “нова Мессінська конференція” на позначення сподіваного прориву в поглибленні європейської інтеграції. 89.Міжурядова конференція переговори між урядами країн-членів з метою внесення змін і доповнень до договорів. Мають особливе значення для процесу європейської інтеграції, тому що саме вони розробляють і ухвалюють внесення інституційних змін. Міжурядову конференцію скликає Рада міністрів (з загальних питань) з ініціативи держави-члена або Комісії. Підготовчу роботу виконує група з представників урядів держав-членів, куди традиційно входить і представник Комісії. Європейський Парламент також бере активну участь у роботі конференції через своїх спостерігачів та президента Парламенту. Найважливіші міжурядові конференції завершилися ухваленням таких документів: Єдиний Європейський Акт (1986 рік) – запровадив зміни, потрібні для того, щоб спільний ринок почав функціонувати повною мірою від 1 січня 1993 року; Маастрихтський договір (1992 рік) – Договір про Європейський Союз готували дві окремі міжурядові конференції: на одній ішлося про економічний та монетарний союз, на другій – про політичний; Амстердамський договір (1997 рік). Завданням відповідної міжурядової конференції був перегляд деяких проблемних положень Маастрихтського договору та підготування до майбутнього розширення; Ніццький договір (2000 рік) – розпланував інституційні зміни після вступу в ЄС нових членів. Останній набрав чинності 1 лютого 2003 року, а вже 4 жовтня того ж року нова міжурядова конференція розпочала роботу над Конституційним договором ЄС, що мав замінити всі попередні. 18 червня 2004 року остання міжурядова конференція завершилась, глави держав та урядів дійшли остаточної згоди щодо тексту Конституції для Європи, а 29 жовтня 2004 року в Римі відбулася церемонія урочистого підписання нового договору. 90.Монетарна політика є основою економічного та монетарного (валютного) союзу (ЕМС). Регулюється статтями 105 – 111 Договору про заснування Європейської Спільноти. Процедури ухвалювання рішень в ЕМС варіюються залежно від питання: карбування монет у країнах-членах – процедура співпраці після консультацій з Європейським центральним банком (ЄЦБ); формулювання керівних положень щодо політики обмінного курсу – Рада ухвалює рішення кваліфікованою більшістю за рекомендацією ЄЦБ або Комісії після консультації з ЄЦБ; застосування заходів, передбачених статутом Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), а також умов, за яких ЄЦБ має право стягувати штрафи – Рада вирішує кваліфікованою більшістю за рекомендацією ЄЦБ і після консультацій з Європейським Парламентом та Комісією; технічні зміни до Статуту ЄСЦБ – Рада вирішує кваліфікованою більшістю за рекомендацією ЄЦБ і після консультацій з Комісією за згоди Європейського Парламенту; обмінний курс євра відносно валют третіх країн (за межами ЄС) – Рада ухвалює одностайно за рекомендацією ЄЦБ або Комісії після консультацій з Європейським Парламентом. |