Главная страница
Навигация по странице:

  • 110.Спільна сільськогосподарська політика, ССП

  • 112.Спільна торговельна політика

  • 113.Спільна транспортна політика

  • 115.Суд Європейських Спільнот

  • 116.Суд першої інстанції Європейських Спільнот

  • 118.Транс’європейські мережі

  • 121.Хартія основних прав

  • 122.Шенгенський договір та конвенція

  • ШПОРИ. 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір


    Скачать 0.98 Mb.
    Название1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір
    АнкорШПОРИ.doc
    Дата20.01.2018
    Размер0.98 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаШПОРИ.doc
    ТипДокументы
    #14654
    страница9 из 20
    1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20

    109.Спільна оборонна політика

    Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).
    110.Спільна сільськогосподарська політика, ССП

    одна з найважливіших і найвитратніших сфер діяльності ЄС (понад 40% бюджету). Належить до виняткових повноважень Спільноти; рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів Ради після консультацій у Європейському Парламенті. Головні завдання ССП – забезпечити фермерам прийнятний рівень життя, а споживачам – якісні харчові продукти за справедливими цінами, зокрема шляхом організації спільного ринку сільгосппродукції та застосування принципів єдиних цін, фінансової солідарності та переваги Спільноті.

    Створення ССП проголошено в Римському договорі. Головна початкова мета (зумовлена, зокрема, післявоєнними нестатками) – самозабезпечення харчовими продуктами, досягалась шляхом субсидій виробникам за вироблену продукцію, системи гарантованих цін і інтервенційних заходів. В результаті склалася негнучка дотаційна політика, яка створювала величезні надлишки харчових продуктів і дедалі більше коштувала Спільноті (1988 року ССП “з’їла” 68% бюджету ЄС). Спроби змінити систему і обмежити витрати на ССП робилися регулярно, та радикальна реформа почалася тільки на початку 2000-х років; суттєвим стимулом для неї послужили вступ до ЄС десяти нових членів і подальша лібералізація світової торгівлі в рамках СОТ. Головні засади реформування ССП закладені в “Програмі 2000”, йдеться про обмеження витрат і зміщення акцентів на безпеку харчових продуктів, розвиток села та збереження довкілля. На заміну дотацій на виробництво поступово запроваджують прямі виплати фермерам, як форму допомоги і засіб заохотити сільгоспвиробників дотримуватись харчових та екологічних норм.
    111.Спільна стратегія

    новий інструмент, запроваджений у рамках спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) Амстердамським договором. Відповідно до нової статті 13 Договору про Європейський Союз, Європейська Рада визначає принципи і загальні напрямки СЗБП і вирішує, які спільні стратегії має запровадити Союз у сферах важливих спільних інтересів. Конкретно спільна стратегія визначає завдання, терміни виконання та ресурси, які потрібно задіяти Союзу і країнам-членам. Реалізацією спільних стратегій опікується Рада, зокрема шляхом ухвалення спільних дій та спільних позицій. 1999 року Європейська Рада ухвалила перші дві спільні стратегії ЄС – стосовно Росії (червень) і стосовно України (грудень).
    112.Спільна торговельна політика

    сфера виняткових повноважень Спільноти (стаття 133 Договору про Європейський Союз). В рамках спільної торговельної політики країни Спільноти утворили митний союз зі спільними принципами щодо зміни тарифних ставок, укладення тарифних і торговельних угод з третіми країнами, імпортної та експортної політик тощо. Рішення ухвалюються в Раді міністрів кваліфікованою більшістю голосів.

    Амстердамський договір надав Раді можливість одностайним голосуванням поширювати повноваження спільної торговельної політики на міжнародні переговори і угоди щодо послуг та інтелектуальної власності; Ніццький договір дозволив це робити кваліфікованою більшістю. Втім, як і раніше, одностайності потребують рішення щодо угод у сферах, в яких повноваження поділені між Спільнотою і державами-членами (аудіовізуальні послуги, а також послуги у галузі культури й освіти).
    113.Спільна транспортна політика

    покликана виробити спільні правила щодо руху міжнародного транспорту, маршрут якого починається чи закінчується на території держав-членів або перетинає її (статті 70-80 Договору про заснування Європейської Спільноти). Вона також визначає умови, за яких перевізники-нерезиденти можуть надавати послуги в країнах ЄС і, нарешті, передбачає заходи щодо підвищення безпеки транспорту.

    Відколи набрав чинності Амстердамський договір (1 травня 1999 року), рішення в галузі транспортної політики ухвалюють за процедурою спільного ухвалювання рішень, після консультацій з Соціально-економічним комітетом та Комітетом реґіонів. Однак досі існують особливі випадки:

    заходи, які можуть відчутно вплинути на рівень життя, зайнятість та рух транспортних засобів, Рада ухвалює одностайно, після консультацій з Європейським Парламентом та Соціально-економічним комітетом;

    у випадку особливих заходів щодо морського та повітряного транспорту, в кожному окремому випадку Рада кваліфікованою більшістю вирішує, яку процедуру ухвалювання рішень застосовувати.
    114.Субсидіарність

    один з основоположних принципів Європейського Союзу, згідно з яким Спільнота вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, реґіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільноти). Означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погляду наявних можливостей на національному, реґіональному та місцевому рівнях.

    Амстердамський договір додав до Договору про заснування Європейської Спільноти Протокол про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, де викладені керівні настанови щодо субсидіарності. Цей Протокол, після оновлення, стане додатком до європейської Конституції.


    115.Суд Європейських Спільнот

    одна з п’яти офіційних інституцій Європейського Союзу, найвищий суд ЄС, рішення якого не оскаржуються.

    Суд Європейських Спільнот (Суд ЄС / у скороченні “Суд ЄС” виникає певна двозначність, оскільки абревіатура “ЄС” закріпилась у мові як відповідник “Європейському Союзові”. Однак через брак ліпшої пропозиції для скорочення назви “Суд Європейських Спільнот” і не припускаючи можливості вживати натомість термін “Європейський Суд”, який традиційно асоціюється з Європейським судом з прав людини, упорядники пропонують все ж вживати “Суд ЄС”, пам’ятаючи, що “ЄС” у цьому випадку – Європейські Спільноти) в Люксембурзі був однією з перших інституцій Спільноти, заснованих Паризькоим договором 1951 року. Римський договір 1957 року зобов’язав його наглядати за виконанням усіх європейських договорів.

    До складу Суду ЄС входять по одному судді від кожної держави-члена (після останнього розширення – 25), яким допомагають вісім генеральних адвокатів. Суддів і адвокатів призначають за загальної згоди держав-членів на шестирічний термін. Суд може засідати в палатах або збиратися на пленарні засідання для розгляду особливо важливих чи складних справ та на вимогу держав-членів.

    Він виконує дві основні функції:

    перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами;

    тлумачить право Спільноти на запит національних судів.
    116.Суд першої інстанції Європейських Спільнот

    створений 1989 року на допомогу Судові ЄС, як другий рівень судової влади у Спільноті: рішення Суду першої інстанції (СПІ) можуть бути оскаржені в Суді ЄС з позиції законності. Початково СПІ мав доволі вузьку юрисдикцію: він розглядав лише кадрові суперечки в установах ЄС та спірні питання в галузі конкуренції, переважно позови компаній. Відповідно до початкового рішення Ради про створення СПІ, його завданням є слухання справ, що потребують “вивчення численних фактів”. Це зручний критерій для ліпшого розуміння різниці між Судом ЄС та СПІ: Суд першої інстанції вивчає факти, а Суд ЄС загалом тлумачить закони. 1993 року Рада розширила повноваження СПІ, передавши йому всі справи за позовами осіб та компаній, крім справ проти заходів із захисту торгівлі Європейського Союзу (таких як антидемпінг).

    Суд першої інстанції складається з 25 суддів (по одному від кожної з держав-членів), яких на шестирічний термін з правом подовження повноважень призначають за загальної згоди уряди держав-членів. Судді вибирають поміж себе президента на трирічний термін з правом подовження повноважень. На відміну від Суду ЄС, в СПІ немає генеральних адвокатів.

    Ніццький договір спростив процес зміни статуту та регламенту СПІ, так само, як і для Суду ЄС. Він передбачає також подальший перерозподіл повноважень між Судом ЄС та СПІ, що мають на меті розвантажити обидва суди й прискорити розгляд справ.

    117.Тісніша співпраця поглиблення інтеграції між декількома, не всіма, країнами-членами в окремих галузях політики.

    Щоб заохочувати тіснішу співпрацю між країнами Європейського Союзу, які прагнуть більшої інтеграції, ніж це передбачено договорами (в соціальній сфері, скасуванні прикордонного контролю тощо) створювались різні механізми, зокрема Договір з соціальної політики та Шенгенська угода. Це дало країнам-членам змогу просуватися швидше або іншими напрямками поза інституційними рамками Європейського Союзу.

    Амстердамський договір узаконив використання таких інструментів у межах ЄС, внісши термін “тісніша співпраця” в Договір про Європейський Союз (ДЄС) і Договір про заснування Європейської Спільноти (ДЗЄС).

    “Тіснішою співпрацею” вважається лише така взаємодія держав-членів, яка відповідає певним критеріям, а саме:

    охоплює галузі, що не входять до виняткової компетенції Спільноти;

    спрямована на подальше виконання завдань Союзу;

    не порушує принципів договорів і правового доробку Спільноти (Community acquis);

    застосовується лише у крайньому разі;

    охоплює визначений мінімум країн-членів;

    не перешкоджає поступовій інтеграції інших країн-членів.

    Застосування механізму тіснішої співпраці згідно з ДЗЄС (перший стовп) на пропозицію Комісії і після консультацій з Європейським Парламентом ухвалює Рада міністрів кваліфікованою більшістю голосів.

    Метою тіснішої співпраці в рамках ДЄС згідно з Амстердамським договором є формування зони свободи, безпеки та справедливості. На запит зацікавлених країн-членів, Рада міністрів дозволяє тіснішу співпрацю кваліфікованою більшістю, після того як запит буде подано на розгляд до Європейського Парламенту і висловить свою думку Комісія.

    Згідно з Амстердамською угодою, країна-член завжди може стати на заваді застосуванню тіснішої співпраці, посилаючись на національні інтереси. І хоча Рада міністрів кваліфікованою більшістю може передати справу до Європейської Ради, остання ухвалює рішення тільки одностайно.

    Ніццький договір запровадив суттєві зміни, а саме:

    скасовано вимогу про те, що для тіснішої співпраці потрібна участь більшості країн-членів; відтепер мінімальна кількість учасників дорівнює восьми незалежно від кількості держав-членів;

    держава-член уже не має змоги завадити іншим вдаватися до тіснішої співпраці;

    можливість вдаватися до тіснішої співпраці в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики (крім воєнних заходів та оборони).
    118.Транс’європейські мережі

    концепція, яка виникла наприкінці 1980-років у зв’язку з програмою єдиного ринку. Щоб забезпечити функціонування великого ринку та свободу пересування товарів, капіталів, людей і послуг потрібні добре розвинені національні й реґіональні транспортні й комунікаційні мережі, пов’язані між собою сучасною та ефективною інфраструктурою. Транс’євро­пейські мережі (ТЄМ) охоплюють три сфери:

    транспортні ТЄМ: автомобільні та комбіновані перевезення, водні шляхи та морські порти, швидкісна європейська залізниця. До цієї ж категорії відносять інформаційні системи керування транспортом, наприклад, нова супутникова система визначення географічного місцеположення “Галілео”;

    енергетичні ТЄМ: електро – та газопостачання. Головною метою в цій галузі є створення єдиного енергетичного ринку та безпека постачання;

    телекомунікаційні ТЄМ: сприяють широкому поширенню електронних послуг на базі телекомунікаційних мереж. Вони є стрижнем ініціативи “Інформаційне суспільство для всіх” у рамках програми “Електронна Європа”.

    Договір про Європейський Союз заклав законодавче підґрунтя транс’європейських мереж, як ключового елемента створення єдиного ринку та зміцнення економічної і соціальної згуртованості. З огляду на ці завдання, Спільнота розробляє директиви, в яких визначає цілі; пріоритети; проекти, що являють собою спільний інтерес; та широкий спектр заходів у трьох відповідних секторах (транспорт, енергетика і телекомунікації). На період 2000 – 2006 рр. бюджет, передбачений на проекти ТЄМ становить 4,6 мільярда єврів, до яких слід також додати внески з Європейського фонду реґіонального розвитку, Фонду гуртування, Європейського інвестиційного банку та Європейського інвестиційного фонду.
    119.“Трійка”

    представляє Європейський Союз у зовнішніх відносинах в рамках спільної зовнішньої та безпекової політики. Історично до складу “Трійки” входили представники (міністри закордонних справ) країни – чинного президента Ради ЄС, а також попереднього і наступного президентства. Сучасний склад “Трійки” дещо змінено згідно з Амстердамським договором. Нині чинного президента Ради супроводжує, зазвичай, Верховний представник ЄС у справах спільної зовнішньої та безпекової політики і член Європейської Комісії.
    120.Україна-ЄС

    Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

    Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
    121.Хартія основних прав

    вперше в історії Європейського Союзу поєднала в одному документі всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права європейських громадян і мешканців ЄС. Ці права розділені на шість розділів:

    Гідність

    Свободи

    Рівноправність

    Солідарність

    Права громадян

    Правосуддя

    Вони базуються, зокрема, на фундаментальних правах і свободах, проголошених в Європейській конвенції з прав людини, конституційних традиціях держав-членів, Соціальній хартії Ради Європи, Хартії основних соціальних прав робітників Європейського Союзу (див. “Соціальна хартія”) та інших міжнародних конвенцій, членами яких є держави ЄС або сам ЄС.

    Розроблена й ухвалена в результаті спеціальної процедури, яка не має аналогів у історії Європейського Союзу. Вона складалась з кількох етапів:

    Європейська Рада в Кельні (3-4 червня 1999) доручила завдання виробити Хартію Конвенту

    Конвент з представників національних урядів, парламентів, європарламентаріїв та представника Комісії, вперше зібрався в грудні 1999 року, а в жовтні 2000 року представив проект Хартії

    Європейська Рада в м. Біарріці, Франція, (13-14 жовтня 2000) одностайно ухвалила проект і передала його на розгляд Європейському Парламенту і Комісії

    Європейський Парламент дав свою згоду 14 листопада, а Європейська Комісія – 6 грудня

    7 грудня 2000 року в Ніці президенти Європейського Парламенту, Ради та Комісії підписали і проголосили Хартію від імені своїх інституцій

    Пізніше аналогічну процедуру застосували за розробки європейської Конституції.

    Кельнська Європейська Рада, що поклала початок роботі над Хартією, підняла й питання щодо її юридичного статусу, а саме: чи буде вона внесена в Договір про Європейський Союз і чи стане обов’язковою до виконання. Конвент розробив проект Хартії з огляду на її можливе внесення в Договір, Європейський Парламент проголосував за. Однак Ніццька Європейська Рада відклала це питання. Нова Конституція ЄС включила Хартію до основного тексту; тож коли Конституція набуде чинності, Хартія основних прав ЄС набуде сили закону.

    122.Шенгенський договір та конвенція

    За договором, підписаним в містечку Шенгені (Люксембурґ) 14 червня 1985 р., Бельгія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн. Ті ж п’ять країн підписали 19 червня 1990 р. Шенгенську конвенцію, у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді до числа країн, що підписали Конвенцію, приєдналися Італія (1990), Іспанія та Португалія (1991), Греція (1992), Австрія (1995), Швеція, Фінляндія і Данія (1996); Конвенцію підписали також Ісландія та Норвегія. Отже, наразі до так званої “Шенгенської зони” або “Шенгена” входять 15 країн – 13 держав ЄС, а також Ісландія з Норвегією.

    Договір і Конвенція, разом з деклараціями та рішеннями, ухваленими Шенгенською виконавчою радою, утворюють сукупність документів, відомих під назвою “Шенгенський доробок”. Протокол до Амстердамського договору регулює внесення Шенгенського доробку в договори ЄС. Для цього його розподілено між першим “стовпом” (розділ ІV Договору про заснування Європейської Спільноти: візи, надання притулку, імміграція та інші питання, пов’язані з вільним пересуванням людей) і третім (розділ VI Угоди про ЄС: положення про співпрацю правоохоронних і судових органів у кримінальних справах). Юридичне включення “Шенгена” в Європейський Союз супроводжувалось інтеграцією інституцій. Рада міністрів перейняла на себе обов’язки і повноваження Шенгенського виконавчого комітету, а генеральний секретаріат Ради – обов’язки та повноваження Шенгенського секретаріату. Шенгенські країни вдалися, зокрема, до таких спільних заходів:

    скасували контроль на спільних кордонах

    виробили єдині правила перетину зовнішніх кордонів

    в аеропортах і портах розділили термінали для тих, хто мандрує всередині Шенгена і для тих, хто прибув ззовні

    гармонізували умови в’їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування

    створили Шенгенську інформаційну систему

    тощо.

    Ірландія та Сполучене Королівство юридично не є сторонами Шенгенського договору, однак згідно з протоколом до Амстердамського договору можуть брати участь у будь-якій “шенгенській” діяльності, якщо в Раді схвально проголосують усі 13 країн-учасниць договору і представник уряду зацікавленої країни. У березні 1999 року Велика Британія висловила бажання долучитися до певних аспектів співпраці Шенгенських країн, таких, наприклад, як співпраця правоохоронних та судових органів у кримінальних справах, боротьба з наркоторгівлею та Шенгенська інформаційна система. Рада ухвалила відповідне рішення в травні 2000 року, а в червні цього ж року та в листопаді 2001 року таке ж бажання висловила Ірландія, зокрема вона прагнула приєднатися до всіх положень, що стосуються впровадження та роботи Шенгенської інформаційної системи. Рада задовольнила її прохання в лютому 2002 року.

    Протокол до Амстердамського договору проголошує, що всі країни, які вступають до ЄС, мусять повністю прийняти Шенгенський доробок разом з правилами, виробленими інституціями на базі цього доробку.
    1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20


    написать администратору сайта