ШПОРИ. 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір
 Скачать 0.98 Mb.
|
|
185. Спеціальна характеристика вторинних джерел права Європейського Союзу. Вторинні джерела права Євросоюзу є похідними від первинних джерел. Вони є сукупністю правових актів, що приймаються органами Євросоюзу в рамках їх повноважень. Вторинні джерела : Не повинні суперечити установчим договорм Основне завдання розвиток права ЕС Законодавчі акти органів ЕС Приймаються Комісією, Радою, Судом, Рахунковой Палатой. Обсяг вторинних джерел права Євросоюзу набагато більший у порівнянні з обсягом первинних. Класифікація актів дана в Маастрихтському договорі 1992 р. До вторинних джерел права належать: - регламенти; - директиви; - рішення; - рекомендації; - висновки. Регламент є актом загального характеру. Він є обов'язковим у всіх його складових і підлягає прямому застосуванню у всіх державах-членах. Має найвищу юридичну силу. Регулює питаня митного, торгівельного, конкурентного права, транспортні та с/г відносини. Директива обов'язкова для кожної держави-члена, якій адресована, в тому, що стосується очікуваного результату, зберігаючи за національною владою свободу вибору форм і методів його досягнення. Рішення є обов'язковим у всіх своїх складових частинах для тих, кому воно адресоване, є актом прямої дії. Рекомендації та висновки не е обов'язковими, можуть біти враховані державами при вирішенні окремих питань. Регламенти, директиви і рішення підписуються Головою Європарламенту і Головою Ради та публікуються в "Офіційному віснику Європейських Співтовариств". Вони набувають чинності із вказаної в них дати, а якщо дата відсутня, то на двадцятий день після опублікування. 186. Регламент як вторинне джерело права Європейського Союзу. Регламент є актом загального характеру. Він є обов'язковим у всіх його складових і підлягає прямому застосуванню у всіх державах-членах. Має найвищу юридичну силу. Регламент має три основні властивості: є нормативно-правовим актом загального характеру обов'язковий для всіх суб'єктів права Євросоюзу актом прямої дії Регламенти не потребують ратифікації державами-членами, включення до національного законодавства і не можуть бути змінені органами держави-члена, вони, діючи безпосередньо, забезпечують стабільність правового регулювання в рамках Співтовариств. В одному із рішень Суду ЄС (1971 р.) зазначено, що регламенти мають пряму дію і можуть створювати індивідуальні права, які повинні захищатися національними судами. Таким чином, положення регламентів можугь бути основою захисту прав особи також від актів національного законодавства. Регламенти, директиви і рішення підписуються Головою Європарламенту і Головою Ради та публікуються в "Офіційному віснику Європейських Співтовариств". Вони набувають чинності із вказаної в них дати, а якщо дата відсутня, то на двадцятий день після опублікування. 187. Директива як джерело права Європейського Союзу. Директива обов'язкова для кожної держави-члена, якій адресована, в тому, що стосується очікуваного результату, зберігаючи за національною владою свободу вибору форм і методів його досягнення. Особливісь директиви в тому що в них визначаються лише мета і результати, які мають бути досягнуті. При цьому національним органам влади надається право самим визначати механізми досягнення поставленої мети. Директиви зобов'язують державу стосовно досягнення окремих результатів та визначають строки їх досягнення. Директива не повинна містити детальної регламентації дій держав-учасниць. Згідно з Амстердамським договором директиви бувають: 1) рамкові; 2} звичайні. Рамкові директиви є самостійною групою актів, ієрархічно не підпорядкованих регламенту, а звичайні можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо приймаються на основі і на виконання регламенту. В даному випадку має місце ієрархічна підпорядкованість директив регламентам. Директиви часто використовуються для визначення заходів при гармонізації національного права країн-учасниць із правом Євросоюзу. Директиви можуть бути адресовані як усім держанам-учасницям Свросоюзу, так і окремим з них. У першому випадку вони підлягають офіційному опублікуванню, у другому випадку - нотифікації (повідомленню). Директиви набирають чинності з дати їх офіційного опублікування або нотифікації. Деякі держави-члени робили спроби встановити правила, згідно з якими для набуття чинності на їх території регламентами чи директивами необхідне прийняття відповідного акта національного законодавства. Але Суд ЄС в одному із своїх рішень (1972 р.) зазначив, що всі методи імплементації регламентів суперечать Договору про заснування вропейського Співтовариства. 188. Рішення - джерело права Європейського Союзу. Рішення є обов'язковим у всіх своїх складових частинах для тих, кому воно адресоване, є актом прямої дії. Особливість рішень як джерел права Євросоюзу полягає в тому, що це акти індивідуального, а не загального характеру. Вони стосуються спеціальних, вузьких, технічних питань і є обов'язковими лише для тих суб'єктів права Євросоюзу, яким адресовані. Рішення можуть бути адресовані: державі, певним групам юр.осіб, а також окремим юр. особам. За загальним правилом, рішення нотифікуються (повідомляються) тим суб'єктам права Євросоюзу, яких вони безпосередньо стосуються і які є виконавцями відповідних приписів. Норми, що закріплюються в рішеннях, мають конкретний управлінський характер. Пряма дія Рішень передбачена ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Рішення є правовими актами індивідуального характеру і можуть адресуватися юридичним та фізичним особам. Права, обов'язки, що випливають з них, є предметом розгляду в суді. Рішення, що адресовані конкретним державам-членам Євросоюзу, породжують обов'язки для державної влади. Регламенти, директиви і рішення підписуються Головою Європарламенту і Головою Ради та публікуються в "Офіційному віснику Європейських Співтовариств". Вони набувають чинності із вказаної в них дати, а якщо дата відсутня, то на двадцятий день після опублікування. 189. Рекомендації та висновки - джерела права Європейського Союзу. Рекомендації та висновки не е обов'язковими, можуть біти враховані державами при вирішенні окремих питань. Однак необхідно зазначити, що нерідко для прийняття нормативно-правового акта вимагається попереднє отримання висновку консультативно-дорадчих органів. Наприклад, при прийнятті нормативно-правових актів, що належать до сфери економічного та соціального співробітництва, відповідні органи Євросоюзу мають обов'язково одержати висновок Економічного та соціального комітету, а при прийнятті нормативпо-правових актів, що регламентують здійснення регіональної політики, необхідно отримати висновок Комітету регіонів. Висновки консультативне-дорадчих органів не обов'язкові для органів, що приймають нормативно-правові акти. Однак відсутність запиту на отримання висновку може бути підставою для анулювання відповідного нормативно-правового акта у зв'язку з істотним пороком форми. Відмінності між рекомендаціями та висновками в первинних джерелах права Євросоюзу не визначаються. Висновок у більшості випадків формулюється як відповідь на задане питання, а рекомендації є засобом забезпечення змін у законодавстві, відрізняючись від регламентів тільки відсутністю юридичної сили. 68. Конвенція про захист прав та свобод людини 1950 року. Загальними принципами права Європейських Співтовариств визначаються основні права людини, гарантовані Європейською Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Основні права: - життя; - свободу від катувань та іншого негуманного чи принизливого поводження або покарання; - свободу від рабства та примусової праці; - особисту свободу та недоторканність, справедливе і публічне здійснення правосуддя; - свободу від зворотного застосування законів; - недоторканність приватного життя; - свободу думки, совісті та релігії; - свободу слова; - мирні зібрання і свободу об'єднань; - створення сім'ї. Перелік названих прав розширено Додатковими Протоколами до названої вище Європейської конвенції: свобода пересування та заборона позбавлення волі за невиконання договірних зобов'язань заборона примусового вислання з країни її громадян та колективних вислань іноземців. скасовання смертної кари. іноземцям надається ряд процесуальних гарантій при вирішенні питання щодо вислання їх з країни проживання та право на оскарження судових рішень у кримінальних справах, на отримання компенсації в разі неправомірного здійснення правосуддя, на свободу від повторного засудження за одне й те ж саме правопорушення, гарантується рівність прав та обов'язків подружжя. Принципи прав і свобод, викладені в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Протоколах до неї, отримали розвиток у рішеннях Європейського Суду з прав людини. Суд ЄС у своїх рішеннях стосовно різних справ наголошує, що спирається на загальні принципи права (недискримінації, адекватності та ін.). Суд за будь-яких умов не може нікому відмовити в праві на правосуддя. 190. Загальні принципи права Європейського Союзу (в контекст: дотримання прав людини). Відповідно до Договору про Європейський Союз, він заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав і основних свобод людини та принципі верховенства права, які є спільними для всіх держав-членів. Загальними принципами права Європейських Співтовариств визначаються основні права людини, гарантовані Європейською Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Основні права: - життя; - свободу від катувань та іншого негуманного чи принизливого поводження або покарання; - свободу від рабства та примусової праці; - особисту свободу та недоторканність, справедливе і публічне здійснення правосуддя; - свободу від зворотного застосування законів; - недоторканність приватного життя; - свободу думки, совісті та релігії; - свободу слова; - мирні зібрання і свободу об'єднань; - створення сім'ї. Принципи прав і свобод, викладені в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Протоколах до неї, отримали розвиток у рішеннях Європейського Суду з прав людини. Суд ЄС у своїх рішеннях стосовно різних справ наголошує, що спирається на загальні принципи права (недискримінації, адекватності та ін.). Суд за будь-яких умов не може нікому відмовити в праві на правосуддя. Загальні принципи права Євросоюзу зумовлюють зміст нормативно-правових актів Європейських Співтовариств. У випадку невідповідності якого-не-будь нормативно-правовогр акта даним принципам права це є підставою для відміни назнаного акта в судовому порядку. Таким чином, загальні принципи права Євросоюзу можна віднести до його специфічних джерел, які використовуються Судом ЄС. У контексті дотримання прав людини як основи загальних принципів права Євросоюзу виступають і такі принципи, як; - Audi altream partem, згідно з яким особа має право висловитися для власного захисту від покарання або завдання шкоди її інтересам. Особа також має бута поінформована про почату проти неї справу; -Non bis in idem, який розвиває положення Сьомого Протоколу до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини й проголошує неможливість подвійного притягнення до відповідальності за одну й ту саму провину та неможливість отримання двох покарань за одне правопорушення; - принцип надання права на юридичну допомогу, який включає й право на професійний адвокатський захист інтересів і законних прав особи за умов необмеженого доступу адвоката до документів справи та конфіденційності спілкування адвоката та клієнта; - принцип падання права не свідчити проти себе, за яким особа може не давати шкідливих для себе відповідей на запитання, які викривають її протиправну діяльність. Цей принцип, однак, поширюється лише на усні відповіді й не позбавляє особу від обов'язку надавати необхідні документи та інформацію відповідному компетентному органу Євросоюзу. 191. Роль судової практики суду Європейських Співтовариств. Рішення Суду ЄС є одним із важливих джерел права Євросоюзу. Це підтверджується тим, що рішення Суду ЄС мають остаточний характер і обов'язкові для всіх суб'єктів європейського права. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, передбачених установчими договорами. Суд ЄС своїми рішеннями захищає дотримання положень установчих договорів, цілей і принципів, на яких базується діяльність Євросоюзу. Суд ЄС відіграє вирішальну роль в уточненні змісту загальних принципів європейського права. Суд ЄС має право тлумачити установчі договори, здійснює преюдиціальну юрисдикцію, а також вирішує спори, пов'язані з реалізацією установчих договорів та інших нормативно-правових актів державами-членами та з діяльністю органів Євросоюзу, а також вирішує в межах своєї юрисдикції конкретні спори, що виникають у зв'язку з договірною та позадоговірною відповідальністю. За загальним правилом, рішення, що приймаються Судом ЄС, розглядаються як прецедент і є обов'язковими для всіх держав -членів Євросоюзу. Це особливо важливо, коли мова йде про тлумачення Судом ЄС установчих договорів та при винесенні рішень щодо запитів національних судів, що розглядаються на основі преюдиціальної процедури. Практично і всі інші рішення Суду ЄС мають прецедентами характер. Це підтверджується тим, що за аналогічних обставин, Суд ЄС виносить схожі рішення. Однак з деяких питань Суд ЄС змінює свою позицію. Такі перегляди позицій є нечастими і чітко фіксуються самим Судом ЄС. Таким чином, Суд ЄС наділяє себе правом переглядати створені ним прецеденти. Практика формування права Євросоюзу свідчить, що у ряді випадків рішення Суду ЄС стають основою нормативно-правових актів Євросоюзу. Зокрема, це стосується директив у сфері захисту інтелектуальної власності тощо. Діяльність Суду ЄС сприяє європейській інтеграції. В основі діяльності Суду ЄС лежить зміцнення Євросоюзу, розширення сфери та підвищення ефективності дії права Євросоюзу, збільшення кола повноважень органів Євросоюзу. 192.Юрисдікція Європейського суду першої інстанції. Суд першої інстанції був утворений у 1989 р. Підпорядковується Суду ЕС . Діяльність суду 1 інстанції регулюється ЕС.:Договор про заснування Європейського Співтовариства, Статут Суду ЄС, Процесуальний регламент Суду ЕС. Головним завданням Суду 1 інстанції є розгляд справ,порушених ф.о та ю.о. Компетенції Суду 1 інст. була значно розширена у 1993 р. До сфери дії Суду 1 інстан. планується передати всі питання, що належать до компетенції Суду ЄС, за винятком преюдиціального провадження. Суд першої інстанції не самостійна установа, а лише підрозділ Суду ЄС. Суду 1 інстанції розлядає: вирішення трудових спорів та спорів щодо перевищення своїх повноважень Радою, питань, які належать до сфери приватного підприємництва, порушень під час здійснення діяльності основних інститутів Євросоюзу, антидемпінгові питання та порушення правил торгівлі. Юрисдикція Суду першої інстанції розповсюджується на; спори між Співтовариством та його службовцями позови у зв'язку із судовим контролем, подані фізичними або юридичними особами, а не органами Співтовариства чи державами-членами позови у зв'язку з позадоговірною відповідальністю, що подаються фізичними або юридичними особами (ст. 148 Договору про Європейське співтовариство, ст. 40 Договору про Європейське співтовариство заснування з вугілля та сталі, ст. 151 Договору про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії); позови у зв'язку з договорами, що подаються фізичними особами або юридичними особами В основному позови проти Європейських Співтовариств, що подаються фізичними або юридичними особами, розглядаються в Суді першої інстанції, всі інші - в Суді ЄС. Рішення Суду першої інстанції можуть бути оскаржені в Суді СС протягом 2 місяців з моменту винесення рішення. Рішення можуть оскаржити сторони у справі та 3 особи. Підстави для оскарження рішення Суду 1 інст. процесуальні порушення, перевищення повноважень, порушення матеріального права ЄС, заподіяння шкоди інтересам позивача. При оскарженні Суд ЄС може прийняти справу до розгляду та винести по ній рішення, повернуги справу на повторний розгляд до Суду першої шстанції, а також відхилити позов. У разі, якщо Суд першої шстанції або Суд ЄС вважають себе некомпетентними вирішувати справу, вона автоматично передається до суду, що володіє відповідною компетенцією. Якщо Суд першої інстанції вважає себе некомпетентним у справі, яку йому було передано Судом ЄС, він не може відмовитись від її розгляду. 193. Договір, що укладається співтовариствами з міжнародними організаціями, третіми державами. Міжнародні договори становлять особливу групу джерел європейського права. Угоди, укладені з третіми державами і міжнародними організаціями, виступають як зовнішні джерела, правовий режим яких визначається нормами міжнародного права. На них повністю розповсюджуються такі принципи права міжнародних договорів, як обов'язковість дотримання, незмінність в односторонньому порядку, верховенство щодо внутрішніх джерел права та ін. Особливість міжнародних договорів, що укладаються Співтовариствами, полягає в тому, що їх положення не повинні суперечити установчим договорам. Попередній контроль здійснюється Судом ЄС за запитом держав-членів та органів Євросоюзу. Договори, що укладаються спільно Співтовариствами або одним із них (частіше всього це ЄС), а також спільно Співтовариствами та державами-членами, є складовою права Євросоюзу. Існують деякі різновиди угод, які є близькими за статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, що укладаються між державами-членами на розвиток приписів установчих договорів з метою деталізації співробітництва в окремих галузях (напр., Брюссельська Конвенція про розмежування юрисдикції та надання допомоги з цивільних справ). Укладення відповідних конвенцій використовується як основний метод правового регулювання в рамках Маастрихтського та Амстердамського договорів. Міжнародні договори впливають на право Євросоюзу та застосовуються Судом ЄС, який визнав їх інтегральною частиною права Співтовариства Міжнародні договори, що є частиною права Євросоюзу, можна поділити на 3 групи:
Прямі повноваження по укладенню міжнародних договорів надаються за Договором про заснування Європейського Співтовариства у двох випадках: коли мова йде про торговельні угоди та коли йдеться про угоди про створення асоціацій. |