ШПОРИ. 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір

• Название: 1. Договір про Європейський Союз (дєс) (Маастрихтський договір
• Анкор: ШПОРИ.doc
• Дата: 20.01.2018
• Размер: 0.98 Mb.
• Имя файла: ШПОРИ.doc
• Тип: Документы; #14654
• страница: 13 из 20

146. Принцип верховенства права ЄС щодо національного права держав'-членів.

Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на чотирьох принципах:

1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;

2/ прямої дії права ЄС;

3/ інтеграції права ЄС;

4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;

Згідно з 1/ норми права мають пріоритетну юридичну силу стосовно норм націо­нального права держав-членів ЄС. У ви­падку колізії норм права ЄС та національного права застосовуються норми права ЄС.

Загальна концепція верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів є ре­зультатом правотворчої діяльності Суду ЄС. Принцип верховенства права ЄС не є нормою і не закріплений ні в одному з установчих договорів, а харак­теризує співвідношення права ЄС як системи і національною системою права. Принцип верховенства права ЄС перед­бачає його розповсюдження на всі джерела права цього об'єднання, а також підпорядкування йому всіх видів актів національного права, включаючи конституції. Принцип верхо­венства права ЄС поширюється на всі його акти незалежно від виду правової норми ЄС та правової норми націо­нального права, що суперечать одна одній та незалежно від часу їх прийняття. Таким чином, держава, яка вступає до ЄС, визнає верховен­ство його нормативно-правових актів, які були прий­няті до її вступу та після цього не повинна приймати норми, що суперечать як первинним, так і вторинним дж. Права ЄС

Суд ЄС постановив (1978 р.), що до обов'язків національного суду входить забезпечення імплементації положень права ЄС і незастосування таких норм національного права, що суперечать їм, навіть якщо ці положення національного права були прийняті пізніше, ніж нор­ми права ЄС.

Принцип верховенства права ЄС ба­зується на теорії міжнародних договорів та практиці Суду ЄС. Як відомо, належним чином підписані, схвалені (шляхом ратифікації або інакше) та введені в дію міжнародні договори мають більшу силу в порівнянні з національним правом. Установчі документи, що є джерелом первинно­го права ЄС, за характеристиками відпо­відають міжнародним договорам. Однак внутрішні ак­ти(вторинні джерела) ЄС, які видаються його органами, не мають властивостей міжнародних договорів.

Рішення Суду ЄС по двох найбільш відомих справах (справа "Ван Гепд", 1963 р.; справа "Коста ЕНЕЛ", 1964 р.) В першому з них було підтверджено, що націо­нальний суд не може приймати рішення всупереч праву ЄС шляхом застосування норми національного права, що суперечить праву цього об'єднання. У другому рішенні дається відповідь на рішення Конституційного Суду Італії. Суд ЄС у своєму рішенні зазначив, що держава - член ЄС не може протиставляти схваленому ним правопорядку власні односторонні дії чи акти. При цьому він послався на те, що, оскільки держави-члени передали Європейським Співтовариствам певні суверенні пра­ва, вони передали і верховенство у певних областях. Крім того, обов'язкова сила та однакові застосування І тлумачення права ЄС можуть бути поставлені під сумнів, якщо кожна із держав-членів буде вирі­шувати питання його застосування на свій розсуд. Причому це сто­сується як первинного, так і вторинного права ЄС.

147. Принцип прямої дії права ЄС.
Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на чотирьох принципах.

1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;

2/ прямої дії права ЄС;

3/ інтеграції права ЄС;

4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;

У ряді рішень (1963 р., 1964 р.) Суд ЄС сформулював концепцію прямої дії всіх джерел права ЄС.

4/ полягає у безпосередньому і обов'язковому засто­суванні нормативно-правових актів Європейських Співтовариств владними органами та судами держав-членів незалежно від їх згоди та умов, що встановлю­ються державами-члснами. Практика Суду ЄС ба­зується па тому, що у випадку прямої дії норми права ЄС, вона надає юридичним та фізичним осо­бам права, які повинні захищатися національними судами.

Правова норма не може мати прямої дії, якщо не виконані дві умови. Перша — це умова про тс, що національні суди мають визнавати цю правову норму чинною та обов'язковою до виконання. Другою умо­вою є надання нормою права ЄС прав юри­дичним та фізичним особам.

Стосовно першої умови можна стверджувати, що всі правові норми ЄС є чинними в усіх державах-членах. Такий висновок можна зробити ви­ходячи з теорій міжнародного та конституційного права (пріоритетність джерел міжнародного права та делегування ряду пов­новажень національною владою органам ЄС, передачу "частини суверенітету" та визнання пріо­ритету норм права ЄС через введення від­повідних норм до конституцій держав-члепів.). Друга умова принципу прямої дії норм права ЄС містить наступні аспекти; норма права мас бути чіткою і однозначною; вона повинна безумовно виконуватися; застосування такої норми не повинно залежати від дій, які мають здійснити органи ЄС чи держав-членів.

Зміст принципу прямої дії права ЄС по­лягає в наступному. Право ЄС визначає права та обов'язки не тільки держав-членів та органів ЄС, а й також безпосередньо юридичних і фізичних осіб. Захист прав та інтересів юридичних і фізичних осіб здійснюється національними судами. Для того, щоб захистити права, закріплені в праві ЄС, необхідно забезпечити пряме застосуван­ня його норм національними судами. Саме принцип прямої дії дає підстави для прямого застосування права ЄС.

"Ван Генд" (1963 р.) Суд ЄС постановив, що стосовно установчих договорів принцип прямої ди відсутній. Однак у всіх випадках, коли установчий договір покладає на державу зобов'язання заборонно­го характеру, вони мають пряму дію. Порушення зазначених зобов'язань може бути оскаржене юри­дичними та фізичними особами і підлягає розгляду в національних судах.

(1966 р.) Суд ЄС визнав, що пряму дію в окремих випадках можуть мати не тільки зобов'язання негативного (заборонного) характеру, а й позитивні зобов'язання за Договором про заснування Євро­пейського Співтовариства.

Однак Суд ЄС одночасно встановив, що не мо­жуть мати прямої дії і бути підставою для позовних вимог ті положення Договору, які містять норми про спільну політику Європейських Співтовариств. Ці по­ложення набувають прямої дії у випадках, коли розробляються конкретні заходи по їх реалізації.

Останні тенденції свідчать про те, що пряма дія норм установчих договорів стає правилом. Однак цей висновок можна застосувати лише до названих дого­ворів Європейських Співтовариств, чого не можна сказати про Маастрихтський та Амстердамський дого­вори. Це пояснюється тим, що положення останніх с обов'язковими для дер жав-членів, не маючи прямої дії, і на них це розповсюджується юрисдикція Суду ЄС.

У максимально повному обсязі принцип прямої дії застосовується до таких джерел права ЄС, як регламенти. Заходи по їх імплементації необхідні лише у випадках, коли їх передбачає сам регламент. Набагато складніше, у порівнянні із регламентами, вирішується питання прямої дії директив ЄС. Визнання прямої дії рішень як одного з видів джерел права ЄС не викликає проблем.
148. Принцип інтеграції права ЄС.
Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на чотирьох принципах.

1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;

2/ прямої дії права ЄС;

3/ інтеграції права ЄС;

4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;

Він полягає в імплементації норм права Європейських Співтовариств у національні системи права всіх держав-членів. У результаті вони стають ін­тегральною складовою цих систем. Інтеграція в національне право падає юридичної сили актам Європейських Співтовариств на території держав-членів та робить обов'язковим їх застосування національними судами.

Відповідно до одного з рішень Суду ЄС (196Н р.) положення права Європейських Співтовариств про­никають у внутрішній національний правопорядок без допомоги заходів національного характеру. Таким чином, право цих Співтовариств діє і підлягає засто­суванню на території держав-членів на тих же умовах, що і національне право. Держава має створити умови для ефективного застосування права Європейських Співтовариств.

Невід'ємною частиною Маастрихтського дого­вору є Декларація про застосування правових актів ЄС. У відповідності з нею основною умовою європейської інтеграції є інкорпорація директив Європейських Співтовариств у національне законо­давство. Істотною умовою ефективного функціо­нування ЄС с забезпечення застосування законо­давства цих Співтовариств з тією ж ефективністю, з якою застосовується їх національне законодавство.

Необхідно зазначити, що принципи прямої дії та інкорпорації тісно пов'язані між собою. Імпле­ментація правових норм ЄС визначає мож­ливість їх прямого застосування національними суда­ми та їх обов'язковість для органів державної влади.

149. Прин­цип юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають па основі права ЄС.

Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на чотирьох принципах.

1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;

2/ прямої дії права ЄС;

3/ інтеграції права ЄС;

4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;

Він полягає в Імперативній обов'язковості для всіх національних судових органів та судових установ Європейських співтовариств забезпечити застосування права останніх та ефективний захист прав та інтересів, що вини­кають на його основі. Національний суд зобов'язаний застосувати норму права ЄС, якщо навіть їй протистоїть норма національного права. Це випливає з принципу верховенства права ЄС. Правова норма, що застосовується національним судом, повинна буги складовою національної правової системи. Це за­безпечується застосуванням принципу інтеграції. Пряма дія надає імперативного характеру його застосуванню націо­нальними судами. Юрисдикційна захищеність є прак­тичною реалізацією цих принципів.

• 
  За­гальна вимога обов'язкового застосування права Свросоюзу розповсюджується на національні судові органи всіх рівнів і виключає монополізацію цього права одним судовим органом.
  

• 
  Розмежування юрисдикції судових органів Європейських Співтовариств та держав-членів. За за­гальним правилом, до юрисдикції Суду СС належить обмежене коло справ, зокрема це позовні заяви;
  

- пов'язані з невиконанням державами-членами або органами Європейських Співтовариств чи ЄС зобов'язань, що випливають із установчих договорів;

- що належать до наглядового судочинства і спрямовані на контроль за законністю;

- про відповідальність, основані на наявності відповідного застереження (мова йде про договірну відповідальність) або зумовлені спричиненням шкоди назнаними Співтовариствами, їх установами та поса­довими особами при виконанні цими службових обов'язків (позадоговірна відповідальність).

У всіх інших випадках спори, пов'язані із засто­суванням права Європейських Співтовариств, підля­гають розгляду національними судами.

• 
  Претензія, яка базується на праві ЄС, розглядається національними судовими органами згідно з нормами національного процесуального пра­ва. Суд ЄС (інші установи Європейських Спів­товариств та ЄС) не можуть встановлювати порядок національного судового процесу.
  

Разом з тим у рішеннях суду ЄС визначено ряд вимог, що базуються переважно на загальних принци­пах права, яким мас відповідати національне процесу­альне право, яке використовується при застосуванні норм права ЄС. Так. національне право по­винно забезпечити сторонам судового процесу при застосуванні права ЄС той же обсяг процесу­альних гарантій, що надається при використанні норм національного права. Таке правило забезпечує захист від дискримінації як щодо права Свросоюзу, так і що­до прав сторін.

Одним із головних питань забезпечення юрис-дикційного захисту є встановлення відповідальності держави за порушення права ЄС. Особи, що постраждали в результаті такого порушення, во­лодіють правом на відшкодування збитків, спричи­нених незаконними діями. Суд СС визначив, що право па відшкодування шкоди, спричиненої пору­шенням права ЄС, не залежить від того, з ви­ни якого державного органу вона спричинена.

Національні суди, зустрівшись з проблемою встановлення легітимпості нормативного акта ЄС чи у випадку незрозумілості його змісту, можуть призупинити розгляд позову та звернутися за роз'ясненнями до Суду ЄС. При отриманні висновку Суду ЄС слухання справи відновлюється.
150. Право ЄС як наука.

Наука - сфера людської діяльності, функцією якої є напрацювання та теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Право Євросоюзу як юридична наука є системою знань про правове регу­лювання суспільних відносин щодо створення та функціонування Європейських Співтовариств та Свросоюзу.Ця галузь юридичної науки с молодою і такою, що динамічно розвивається.

Наука про право ЄС почала розвиватися з виникненням інтеграційних процесів у країнах Європи. Початок же її розвитку в Україні зумо­влюється значною потребою в наукових знаннях про право ЄС. Адже в нашій державі вживаються відповідні заходи щодо вступу до цієї міжнародної структури.

Слід зазначити, що наука про інтеграційні про­цеси в Європі, особливості їх правового регулювання пройшла в Україні складний шлях розвитку. До початку 90-х років XX ст. зверталась увага на суперечності, які по­тенційно могли виникнути всередині Європейських Співтовариств та привести до їх розвалу.

Наукове дослідження права Євросоюзу перебунає в Україні па початковому етані, бо наша держава реально не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин і не було потреби у дослідженні відповідних міжнародно-правових проблем.

Нині проблеми права Свросоюзу досліджуються окремими вченими в рамках науки міжнародного та міжнародного еко­номічного права Слід звернути увагу на те, що питання європейської інтеграції досліджуються не лише юристами, а й представниками інших наук {економістами, істориками, політологами, соціологами тощо).
151. Система права ЄС як навчальної дисципліни.

Зараз навчальна дисципліна "Право ЄС" лише почала вводитись до навчальних планів окремих юридичних вузів та юри­дичних факультетів вищих навчальних закладів України.

Зміст викладання пра­на ЄС мас свої особливості в кожній країні. Вивчаючи право ЄС в Україні, необхідно ви­ходити з того, що (незважаючи на те, що наша держа­ва поки що не є членом ЄС) в навчальних курсах повинна звертатись увага на вивчення питань правового статусу ЄС, системи, структури і повноважень його органів. Зокрема, цс стосується вивчення принципів об"єднання та діяльності ЄС, правового статусу та повноважень Євро-парламенту, Ради, Комісії, Суду та інших інститутів ЄС.

Важливим є вивчення місця і ролі права ЄС в системі міжнародного та європейського прана, ного взаємодії з національними правовими си­стемами країн-членів, а також країн, які не входять до складу цього міжнародного об'єднання.

Ефективність адаптації законодавства України до законодавчих актів ЄС потребує детального вивчення джерел права ЄС: первинних і вторинних джерел права ЄС, загальних його принципів, судової прак­тики, особливостей договорів, що укладаються Європейськими Співтовариствами з міжнародними організаціями та третіми державами, механізму застосування прана ЄС на міжнародному та національному рівнях та відповідальності за його порушення.

Коло цих та деяких Інших питань окреслює межі та зміст Загальної частини права ЄС як навчальної дисципліни. У Особливій частині даної навчаль­ної дисципліни буде розкриватися регулювання в рамках права ЄС питань громадянства та за­хисту прав людини; вільного переміщення осіб, робіт (послуг), візового режиму, працевлаштування; торго-пої політики, вільного переміщення товарів, митного союзу; фінансової політики, вільного переміщення капіталу; економічної та монетарної політики; права конкурентної боротьби; податкового регулювання; розвитку зв'язку і телекомунікацій, транспорту; про­мислового розвитку; співробітництва в аграрному сек­торі; науково-технічного співробітництва; захисту навколишнього середовища; соціальної політики, освіти, культури, охорони здоров'я, захисту прав спо­живачів та деяких інших. Окремим розділом курсу має бути той, що роз­криває правові проблеми інтеграції нашої держави до Свросоюзу. Це стосується визначення напрямків та дослідження теоретичних і практичних проблем гар­монізації права України і права ЄС.

152. Поняття принципів права ЄС.

В Договорі про заснування Європейського Спів­товариства немає конкретного переліку принципів об'єднання та діяльності європейських країн. В більш пізній період, під час створення нової інтеграційної форми - ЄС, - установчі догово­ри були доповнені деякими особливо важливими принципами діяльності ЄС в цілому, також було дещо уточнено існуючі принципи.

В результаті в них договорах немає чітко структурованої системи основних принципів ЄС. Розвиток інституту основних прин­ципів європейського права значною мірою е надбан­ням Суду ЄС і на сьогодні згадані принципи є свого роду "неписаною конституцією" права ЄС.

Принципи є загальною позицією або формулою, з якої випливає певне правило поведінки, це саме неписані, тобто некодифіковані правові норми, які об'єктивно існують. В самому принципі не закріплено конкретної моделі поведінки, а міститься лише правова аксіома.

Загальні принципи права, поняття яких охоплює загальні юри­дичні настанови, специфічні правила, спільні як для внутрішнього, так і для міжнародного права. В ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН міститься таке формулювання: "загальні принципи права, визнані цивілізованими націями". Загальні принципи права фактично вста­новлюють верховенство закону. До останніх, напри­клад, можна віднести "Справедливість і благо є закон законів", "Дія моя вчинена проти моєї волі - не моя дія", "Від слів закону не можна відходити".

Основні принципи міжнародного права. ЄС застосовує їх як у внутрішніх відносинах, тобто у відносинах між держа-вами-членами, так і в зовнішніх, тобто у відносинах з третіми державами та міжнародними організаціями. Важливо, що саме в рамках Європейського регіону було вперше сформульовано деякі основні принципи міжнародного права. Й головним з них с принцип поваги прав та основних свобод людини.

Враховуючи особливості формування євро­пейського правового поля, загальні принципи права ЄС також включають принципи так званого європейського права. Прийнято вважати, що право ЄС є складового загальної системи європей­ського права, яка охоплює також правові норми, сформульовані в рамках Ради Європи та ОБСЄ. Як приклад можна навести принцип заборони дис­кримінації (нсдискримінації) за будь-якою ознакою.

Процесуальні принципи європейського права. В процесі судочинства склались особливі норми, деякі з них стали настільки важливими, що набули сили принципів: про­порційність, рівність, таємність дорадчої кімнати тощо.

Й остання категорія принципів стосується спе­цифічних аспектів діяльності саме ЄС: принцип субсидіарності, прозорості, порпорційності солідарності,партнерства.
153. Хар-ка: принцип субсидіарності.

У внутрішньому, переважно цивільному, праві цей принцип означає можливість застосування в спеці­ально передбачених випадках норм, які входять в суміжну правову галузь. Тобто фактично у вну­трішньодержавному праві принцип субсидіарності є вирішенням проблеми прогалин у певних галузях права.

В міжнародному праві й, відповідно, праві ЄС, даний принцип має дещо інше значення. Схематично можна представити його як розумний розподіл компетенції по певних рівнях. Тобто Євросоюз у цілому має компетенцію щодо вирішення ви­ключно тих питань, які неможливо розв'язати на дер­жавному рівні. Відповідно, існує й інше коло питань, які недоцільно вирішувати на міждержавному рівні та які традиційно належали до внутрішньої компетенції держав. Незважаючи на суцільну інтеграцію, з окре­мих питань або навіть у цілих галузях можлива лише своєрідна координація зусиль держав, а також до пев­ної міри уніфікація деяких норм.

Маастрихтський договір прямо передбачає, що держави-члени повністю несуть відповідальність за освіту, соціальний та культурний розвиток, професійну підготовку. Те саме стосується охорони здоров'я. В указаних сферах допускається лише координація зусиль держав, а також сприяння глобальному обміну інформацією. Зміцнення націо­нальної політики можливе в цих сферах шляхом вста­новлення вимог щодо мінімальних гарантій.

забезпечуються гарантії адекватного рівня врегулювання конкретних пра­вовідносин.

Зазначені положення закріплені в ст. 5 Ма­астрихтського договору, завдяки чому законодавчо визначені межі застосування принципу субсидіарності, Відповідно, його не може бути застосовано до тих пи­тань, на які не поширюється дія договору або які не є цілями ЄС.

Збалансованість внутрішньо­державних та союзних інтересів досягається завдяки наступним чинникам:

- збереження національної індивідуальності;

- здійснення ЄСом діяльності па засадах прозорості;

- створення єдиного громадянства ЄС, включаючи основні права громадян, їх права на вільне пересування та активну участь у політичних процесах шляхом голосування на місцевому та союзному рівнях.
154. Ха-ка принципу солідарності.

Відповідно, принцип солідарності закріплено в преамбулі та ст. 2 Маастрихтського договору. Термінологічне значення принципу солідарності поля-гас в єдності мислення, спільності інтересів, а також у спільній відповідальності за вчинені дії. Зважаючи на те, що в основі формування ЄС - ідея створення дієвого інструменту для вирішення спільних проблем та задоволення спільних інтересів, а не побудова над­державної структури як такої, стосунки в ЄСі, який по суті є новим витком розвитку ЄС, вста­новлюються не за принципом ієрархічності. а за принципом солідарності. Фактично, країни-члени са­мостійно вирішують поставлені завдання шляхом створення спільних структурних підрозділів у межах ЄС.

Та в будь-якому випадку так зване союзне регулювання по суті здійснюється національними посадовими особами, тобто саме національні політики несугь відповідальність за вико­нання рішень, прийнятих у рамках ЄС. Це призводить до того, що рішення союзної та національної влади реалізуються за єдиним ме­ханізмом. Відповідно, саме завдяки принципу солі­дарності, тобто спільності інтересів та цілей, за­безпечується реальне втілення у життя рішень, прий­нятих керівництвом ЄС.
155. Хар-ка принципу партнерства.

Нерозривно пов'язаний з принципами суб-сидіарності та солідарності принцип партнерства, або, як його ще називають, принцип співробітництва. Концепція співробітництва між європейською та національними владами в рамках "європейського кон­ституційного простору" передбачає, в першу чергу, перегляд конституційних норм кожної з країн-членів, тобто внесення деяких, іноді достатньо істотних змін до основного, найвищого закону держави, в якому закріплено керівні засади її діяльності. В багатьох країнах ЄС положення, які передбачають вне­сення змін до основних законів, були предметом розгляду національних конституційних судів. Відоме рішення Федеративного Конституційного Суду Німеч­чини від 12 жовтня 1993 р., яке, зокрема, стосується питання співвідношення національного консти­туційного права та права ЄС.

Відповідно до принципу партнерства перед­бачається, що в питаннях узгодження національного законодавства із загальноєвропейськими нормами держави повинні підтримувати внугрішню та зовнішню стабільність держав-партнерів. Тобто під час узгодження конкретних методів досягнення виз­начених цілей кожна країна-учасниця бере до уваги не лише власні національні інтереси, а й національні пріоритети інших членів ЄС. Важко судити, чи залишається цей принцип лише задекларованим гаслом і чи дійсно держави-члени здатні відмовитись сприймати інші країни передусім як конкурентів. Але слід зауважити, що принаймні під час прийняття за­гальносоюзних рішень цей принцип набуває все більшого значення.

156. Хар-ка принципу про­порційності.

Принцип про­порційності більше наближений до практичної регламентації в рамках ЄС та доволі активно застосовується в прак­тиці Суду ЄЄ. Походження цього принципу пов'язане з внутрішнім правом країн-членів. Вважається, що найкращим чином концепцію пропорційності розроб­лено в німецькому праві. Отже, в основу принципу пропорційності по­кладено оцінку відповідності заходів, які необхідно вжити, поставленим цілям. Реалізується це шляхом дослідження усіх можливих наслідків - як негативних, гак і позитивних. За результатами обираються оптимальні шляхи розв'язання проблеми та з'ясо­вується, чи вона є настільки актуальною, що потребує негайного вирішення, встановлюється, чи не призведе розв'язання цієї конкретної проблеми до виникнення нових, інколи навіть серйозніших пи­тань.

Про­порційність застосовується для оцінки безпосе­редніх дій ЄС та для аналізу юр. ефекту цих дій при розгляді справ Судом ЄС. Основні типи справ, щодо яких застосовується зазначений принцип:

1) юридична чи фізична особа оскаржує певні адміністративні дії, в результаті яких, на думку цієї особи, було істотно обмежено її права (втручання в дану сферу має бути зведено до мінімуму, адже загальносоюзна політика спрямована на зміцнення та максимальне забезпечення цих прав);

2) оскарження санкцій, які, па думку позивача, є надмірними (пропорційність при визначенні покарання, адекватного заподіяній шкоді, є загальновизнаним правилом в усіх галузях внутрішньодержавного права);

3) оскарження напрямків діяльності певного адміністративного органу, які порушують принцип пропорційності, наприклад, витрачені зусилля або витрачені кошти не відповідають результату.
157. Хар-ка принципу недискримінації.

Принцип нсдискримінації закріплено в ряді угод. Так. ще до підписання Амстердамського догово­ру, який доповнив ст. 13 Договору про заснування Європейського Співтовариства, даний принцип було закріплено щодо наступних відносин: недискримінашї за національною ознакою (ст. 12); рівноправності чоловіків та жінок (статті 2 і 3); недискримінації між виробниками та споживачами сільськогосподарської продукції(ст. 34(2)}.Опосередковано передбачала застосування принципу недискримінації ст. 90, яка заборонила встановлювати додаткові податки щодо імпортованих товарів і тим самим спричиняти дис­кримінацію між національними та закордонними ви­робниками.

Відповідно, ст. 13 названого Договору розшири­ла повноваження ЄС протистояти дискримінації. Зо­крема, в ній передбачено, що Рада, в межах своїх пов­новажень, діючи на підставі одностайного рішення Комісії та після консультацій з Європарламентом, може вжити необхідних заходів з метою протистояння статевій, расовій, етнічній, релігійній чи віковій дис­кримінації.

Закріплений ще в Договорі про заснування Європейського Еко­номічного Співтовариства, він підтвердив ідею фор­мування союзу європейських держав. Заборона будь-якої дискримінації за національною ознакою закріплена в ст. 7 Договору про заснування Європейського Співтовариства.

Заборона дис­кримінації за національною ознакою є своєрідним підґрунтям введення єдиного громадянства Євросоюзу.

Судова практика: справа "Грант проти Півдснно-західної залізниці", в ході якої Генеральний адвокат стверджував, що навіть до підписання Ам­стердамського договору принцип недискримінаїш як основний принцип права ЄС покладав обов'язок на органи нього об'єднання та країни-члсни не вводити будь-яких дискримінаційних заходів. Отже, ця справа дозволяє проаналізувати становлення принципу не-дискримінації. Фактично, його закріплення в Амстер­дамському договорі стало кінцевою стадією цього ста­новлення.
158. Хар-ка принципу прозорості.

До підписання Маастрихтського договору цей принцип взагалі не визнавався як основний. Ранні Європейські Співтовариства з огляду на їх ор­ганізаційну структуру та порядок функціонування бу­ли не дуже демократичними. Так, доступ гро­мадськості до діяльності Європейських Співтовариств, а також можливість ЇЇ контролю були вкрай обмежені. Засідання Ради були виключно таємними, а протоко­ли ніколи не публікувались. Комісія також була за­критим та бюрократизованим органом, а діяльність Європейських Співтовариств виглядала як лабіринт, що, звичайно, вплинуло на рівень інформування гро­мадян та призвело до їх незацікавленості у подальшо­му розвитку ЄС.

Але з підписанням Єдиного Європейського Актата укладанням Маастрихтського договору ситуація змінилась на користь сприйняття принципу прозо­рості. Так чи інакше його було визнано як один з основних принципів права ЄС, хоча і сьогодні з цього приводу тривають дебати.

В процесі ратифікації Договору про ЄС, який відбувався не без труд­нощів, було виявлено тенденцію негативного ставлен­ня громадян країн, що мали увійти в ЄС, щодо діяльності основних органів ЄЄ. Вирішенню цісї проблеми було присвячено міжурядову конфе­ренцію, яка передувала підписанню Амстердамського договору. На ній розглядалися проблеми зростання прозорості та відкритості ЄС та його інститутів. Такі країни, як Данія та Нідерланди, виступали проти таємності, яка огортала діяльність Ради міністрів. У результаті у І993 р. Рада та Комісія прийняли Кодекс поведінки, який було імплементовапо в правила процедури цих органів.

Внаслідок цього вимоги щодо прозорості діяльності органів ЄС були закріплені в стат­тях 254 та 255 Амстердамського договору. Згідно з ни­ми будь-який громадянин ЄС і будь-яка фізична чи юридична особа, яка мешкає або за­реєстрована в одній з краш-члепів, володіє правом доступу до документів Європарламенту, Ради та Комісії згідно із правилами, які встановлені цими інститутами. З метою реалізації положень щодо про­зорості, закріплених в установчих договорах ЄС та Європейських Співтовариств, всі інститут повинні внести певні зміни до правил процедури.

Проте реальної прозорості діяльності органів ЄС вдалось досягти лише за допомогою судової практики, яка сприяла практичному утвердженню відповідних норм. Так, протягом 90-х років XX ст. слухались декілька судових справ, Міжнародного фонду дикої природи та "Інтерпорк" проти Комісії було визнано незаконним рішення останньої щодо відмоли надати необхідні документи.
159.. Заг. хар-ка інститутів ЄС.

Для здійснення відповідних завдань та функцій ЄС створена спеціальна система органів, яку ще називають його інститутами або інституційним ме­ханізмом. Римський договір у ст. 4 запровадив лише чотири головних органи - Європарламент, Раду, Комісію та Суд. Ще одному органу - Рахунковій Па­латі - було надано статус основного інституту Догово­ром про ЄС. Зазначені п'ять основ­них органів ЄС, які одночасно є органами ЄС та практично верхівкою складної системи органів ЄС.

Крім того, Договір про ЄС за­провадив цілу низку важливих органів - Економічний та соціальний комітет, Комітет регіонів, фінансові, або, як їх ще називають, монетарні, інститути та деякі інші.

Функції кожної з гілок влади, які чітко розмежовані в національних системах між такими інститутами, як парламент (законодавча влада), уряд (виконавча влада) та система судів (судова влада), серед органів ЄС так чітко не розмежовуються, а це означає, що неможливо ото­тожнювати якийсь орган ЄС, наприклад, із суто виконавчим або законодавчим органом держав­ної влади у відповідній країні. Європарламент, Рада та Комісія безпосередньо пов'язані із законодавчим процесом.

Зав­даннями Європейської Ради є вдосконалення та дослідження різних аспектів діяльності ЄС, вона не належить до інститугів ЄС, а є органом політичного керівництва, її рішення не мають нормативно-правового характеру, але значної мірою впливають на форму­вання політичного курсу.

У 1974 р., під час зустрічі лідерів ЄС у Парижі було вирішено подібні зустрічі на найвищому рівні, які отримали назву "Європейська Рада", зробити регу­лярними. Вони і проходили регулярно на неформаль­ному рівні до того часу, доки ст. 2 Єдиного Євро­пейського Акта не надала їм законного підґрунтя. Згодом це положення було закріплене в Договорі про ЄС, ст. 4 якого передбачає:

"Європейська Рада дає Союзу необхідний імпульс для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири.

До Європейської Ради входять керівники держав, урядів держав-членів та Голова Комісії, їх помічниками є міністри закордонних справ держав-членів та один із членів Комісії. Європейська Рада збирається принаймні двічі на рік під керівництвом голови держави чи уряду держави-члена, що головує в Раді ЄС.

Європейська Рада представляє Європарламенту доповіді про хід кожного засідання і щорічний пись­мовий звіт про результати своєї діяльності".

Хід цих зустрічей або, як їх ще називають, саммітів на найвищому рівні, які проходять двічі на рік, активно висвітлюються в засобах масової інформації. Вони є значною подією в політичному житті ЄС.

……
..

160. Історія розвитку Європейського Парламенту.

В процесі становлення та розвитку си­стеми основних органів ЄС жоден з них не зазнав таких суттєвих змін, як Європарламент. Ще в Договорі про заснування Європейського співто­вариства з вугілля та сталі органу, який став прообра­зом сучасного Європарламєнту, було відведено досить скромну роль. Він здійснював здебільшого функції наглядача за діяльністю структур цієї організації.

Проте вже у Договорі про заснування Євро­пейського співтовариства з атомної енергії, а згодом і в Договорі про заснування Європейського Спів­товариства роль цього органу значно зросла, що було зумовлено, в першу чергу, розвитком Європейських Співтовариств. Європарламент все більше ставав схо­жим на національний законодавчий орган, що і віддзеркалювалося в його назвах.

При заснуванні Європейських Співтовариств за Римським договором зазначений представницький орган мав назву "Асамблея", До його складу входили представники держав-члснів, яких призначали уряди останніх. З метою підвищення свого авторитету у 1962 р. Асамблея почала називати себе "Європейською Парламентською Асамблеєю", а згодом змінила назву на "Європарламент". Офіційно цей орган було перей­меновано на Європарламент лише у 1986 р. згідно з положеннями Єдиного Європейського Акта.

Відповідно ж до ст. 190 Договору про засну­вання Європейського Співтовариства представники народів держав, що формують останнє, обираються до Євронарламенту прямим загальним голосуванням.

Слід зазначити, що встановити прямі вибори членів парламенту було запропоновано ще у 1960 р., але практичне втілення цієї ідеї відбулося лише у 1979 р. Такий тривалий строк затвердження прямих виборів до Європарламенту пов'язаний з тим, що держави-члени довгий час не могли дійти спільної згоди щодо правомірності такого рішення. Ось чому в багатьох країнах питання відповідності прямих виборів до Європарламенту їх конституційному законо­давству було предметом розгляду конституційних судів цих держав. Врешті-решт, країни визнали переваги прямого виборчого права.

Та, незважаючи на те, що ст. 138 (3) Ма­астрихтського договору формально передбачено за­провадження в усіх країнах ЄС єдиної проце­дури голосування, ще й по сьогоднішній день це зав­дання практично не реалізоване(Велика Брит.).

Щодо кількісного складу Європарламенту, то необхідно звернути увагу на те, що у 1994 р. у ньому було 518 осіб. Основним принципом поділу місць у цьому органі є, перш за все, пропорційне представ­ництво в залежності від кількості населення. Число мандатів, закріплених за кожною країною, фіксується в установчому акті і переглядається тоді, коли відбувається розширення ЄС чи істотно змінюється чисельність населення.

Наприклад, об'єднання Східної та Західної Німеччини у 1991 р. призвело до суттєвого збільшення населення. Це стало причиною зростання чисельного представництва цієї країни в Європарламенті. У 1995 р. було запроваджено нові місця для країн, які приєднались до ЄС, - Австрії, Фінляндії та Швеції.

Безперечно, тенденція до розширення кількості країн - членів ЄС, яка спостерігається нині, призведе до того, що норми їх представництва змен­шуватимуться.
161. Політична структурованість Євро парламенту.

Як і в національних законодавчих органах, в Євро­пейському Парламенті представники різних держав об'єднуються у політичні групи, які формуються неза­лежно від національної належності та місця обрання їх членів. Критерієм об'єднання в даному випадку є політичні інтереси. Одночасно слід зауважити, що Правилами процедури Євросоюзу передбачено виз­нання політичних угрупувань. Як створення останніх, так і призначення до парламентських комітетів відбувається з урахуванням політичних засад.

Відповідно до на­званих Правил процедури політичне угруповання (його ще називають фракцією) має складатись з пред­ставників більше ніж однієї країни. Загальна кількість представників має бути не меншою 23 осіб, якщо во­ни є представниками двох країн; IX - якщо до такого політичного угруповання входять представники трьох країн; 14 - якщо члени угруповання представляють чотири країни і більше. Одна особа не може входити до більш ніж одного політичного угруповання. Схема об'єднання представників у політичні угруповання, які практично є основою відповідних партій, по­дається Голові Європарламенту та друкується в офіційному виданні із означенням назви угрупован­ня, його персонального складу та керівництва.

Роль політичних угруповань, які уособлюють певні політичні партії, визначена її ст. 191 Договору про заснування Європейського Співтовариства на­ступним чином: "Політичні партії на європейському рівні є важливим фактором інтеграції в рамках Співтовариства. Вони сприяють формуванню євро­пейської ідентичності та відображають політичну волю громадян Союзу".Аналіз нинішньої системи і складу політичних угруповань дає підстави зробити висновок, що найбільше об'єднане політичним угруповання Євро­пейської народної партії та Партії європейських де­мократів, яке мас в Євронарламенті 22.3 місця. На­ступними йдуть Партія європейських соціалістів - 180 місць, Європейська партія лібералів, демократів та реформаторів - 50 місць, угруповання "зелених" та Вільний союз за Європу - 48 місць. Об'єднання кон­федеративних Іруп єдиних лівих та "зелених" лівих Скандинавії - 42, Союз за Європу напій - ЗО, угрупо­вання за Європу демократій та різноманіття -16 місць. Депутатів, які не увійшли до існуючих політичних угруповань, - 27 осіб. Важливо, що склад та чисельність політичних угруповань можуть змінюватись.

Слід зазначити, що останні три скликання абсо­лютна більшість місць в Європарламенті розпо­діляється між Європейською народною партією та Партією Європейських соціалістів. Представники саме цих партій займають основні керівні посади в Європарламенті.
162.Допоміжні органи Європарламенту

Намагаючись ефективно здійснювати свою діяльність, Європарламент як один з важливих органів Євросоюзу самостійно визначає свою внутрішню ор­ганізаційну структуру і Правила процедури. Від­повідно до останньої Європарламент шляхом гаємного голосування абсолютною більшістю голосів, строком на два з половиною роки обирає Голову, який фактично виконує функції спікера, а також офіційно представляє Європарламепт на зовнішньо­політичній арені, на різних урочистих подіях. Голова вирішує також ряд важливих адміністративних, юри­дичних та фінансових питань, контролює діяльність Європарламенту та його органів, а ще дотримання Правил процедури, закриває та відкриває засідання цього органу.

Важливу роль у здійсненні керівництва діяльністю Європарламенту відіграє Бюро Євро-парламеїпу, до складу якого входять; Голова Євро-парламепту, його 14 заступників з числа депутатів Європарламен'Іу та п'ять квесторів. На цей орган по­кладено вирішення ряду адміністративних, фінан­сових та кадрових питань, особливо, щодо штату Сек­ретаріату. До повноважень Бюро належить обрання членів парламентських комітетів.Щодо квесторів, то вони є асоційованими членами Європарламенту, що не мають права голосу. В Бюро вони виконують функції' консультативного характеру і відповідають за адміністративні, фінансові та деякі інші сторони діяльності Свропарламенту. При здійсненні своїх повноважень вони керуються вказівками Бюро.Крім того, в структурі Європарламенту існує ціла ни.зка допоміжних органів. До них, в першу чергу, необхідно віднести Конференцію голів, Конфе­ренцію голів комітетів та Конференцію голів деле­гацій.

Конференція голів, до складу якої входять Голова Європарламенту та голови всіх політичних угруповань. Метою діяльності зазначеного органу є вироблення спільної точки зору щодо деяких важливих питань його функціонування. Повноваженнями Євро­парламенту є, зокрема, вирішення питання організації його роботи в законодавчій сфері, а також розподіл місць між політичними партіями, безпартійними членами та представниками інших органів Євросоюзу. Конференція голів відповідальна і за співпрацю Євронарламепту з іншими органами Євросоюзу, на­ціональними парламентами країн-членів, країнами, що не входять до цього об'єднання, а ще з іншими міжнародними організаціями. Крім того, вона повно­важна вирінгувати питання розподілу компетенція між постійно діючими та тимчасовими парламентськими комітетами. Суттєвою частиною роботи Конференції голів с розробка проектів парламентського порядку денного та винесення рекомендацій із фінансових та адміністративних питань.Одним із допоміжних органів у структурі Європарламенту с Конференція голів комітетів, яка скла­дається з голів усіх постійно діючих та тимчасових комітетів, з числа яких обирається Голова. До повно­важень:винесення рекомен­дацій стосовно роботи комітетів та розробки плану розгляду законопроектів на наступний сесійний період.Щодо Конференції голів деле­гацій, то вона складається з голів постійних між­парламентських делегацій, які обирають власного Го­лову. Основним завданням цього органу е розробка рекомендацій для Конференції голів стосовно ор­ганізації роботи делегацій.


163.Постійні комітети ЄП

Основна робота Європарламенту проводиться в його комітетах, засідання яких тривають щомісяця не менше двох тижнів. У той же час, щомісячні пленарні засідання депутатів тривають лише один тиждень. Са­ме діяльність комітетів дозволяє значною мірою підвищити ефективність роботи Європарламенту. Вра­ховуючи, що в межах одного комітету представлені різні політичні точки юру, які беруться до уваги при підготовці пропозиції щодо проекту законодавчого акта, слід зауважити, що він приймається без особли­вих ускладнень. Цьому сприяє і те, що Комісія за до­говором із Європарламеитом видає законодавчу про­граму на кожний рік. Європарламент також може й за власною ініціативою надати Комісії відповідні заува­ження щодо конкретного проекту. Принагідне звер­немо увагу на те, що саме в парламентських комітетах було підготовлено проект Договору про Європейський Союз.В ЄП налічується 17 постійних комітетів, кожен з яких спеціалізується на вирішенні питань конкретної сфери діяльності Євросоюзу. Зміст діяльності комітету визначає в основному його назву. Система комітетів включає: Комітет із зовнішніх відносин, прав людини, безпеки та оборонної політики; Бюджетний комітет; Комітет із контролю за бюджетом; Комітет з громадянських прав та свобод, юстиції та внутрішніх справ; Комітет з пи­тань економіки та фінансів; Комітет з правових пи­тань та питань внутрішнього ринку; Комітет з про­мисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енерге­тики; Комітет з питань праці та соціальних відносин; Комітет з навколишнього середовища, охорони здо­ров'я та споживчої політики; Комітет із землеробства та розвитку сільського господарства; Комітет рибного господарства; Комітет із регіональної політики, тран­спорту та туризму; Комітет з культури, освіти молоді, інформації та спорту; Комітет розвитку та співро­бітництва; Комітет з конституційних питань; Комітет з прав та рівних можливостей жінок; Комітет з петицій.Члени комітетів обираються на першій сесії після виборів членів Європарламенту, а вдруге - через два з половиною роки. Всі комітети обирають власні керівні органи, в першу чергу, Голову та Генерального доповідача. Важливе питання не обговорюється Європарламентом без попереднього його розгляду в комітетах та відповідної доповіді члена комітету на пленарному засіданні. Однак рішення комітетів не є обов'язковими для Євро­парламенту, хоча й мають вагоме значення. Це зумо­влюється ще й тим, що у своїх рішеннях комітети не лише висловлюють власну точку зору, а й відтворюють результати своєї співпраці з певними органами Комісії та Ради.