ОСІНЬ
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світе, та не гріє
Сонце золоте.
Оголилось поле
Од серпа й коси;
Ніде приліпитись
Крапельці роси.
Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.
Хоч би де замріла
Квіточка одна;
Тільки й червоніє,
Що горобина.
Здалека під небом
В вирій летючи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.
СТЕП
Іду шляхом; сонце сяє,
Вітер з травами говоре;
Перед мною і за мною
Степ колишеться, як море;
А затихне вітер буйний, —
Степ, мов камінь, не двигнеться
І, як килимом багатим,
Ввесь квітками убереться.
Он нагнулась тирса біла,
Звіробой скрутив стебельці,
Червоніє материнка,
Як зірки, горять козельці;
Крикнув перепел в ярочку,
Стрепет приснув над тернами;
По кущах між дерезою
Ходять дрохви табунами.
Тихо всюди; тільки де-де
Вітеречок пронесеться
Та на землю із-під неба
Пісня жайворонка ллється...
ТРАВЕНЬ
Не дивуйся, що з весною
Інший світ настав:
Полем, лісом і водою
Травень завладав!
Глянь у поле: по коліна
Досягла трава;
Сонце, жито і ярини
Яр'ю облива.
Подивись на прозір річки,
Як її вода,
Ллючи хвилі невеличкі,
Млоддю вигляда.
Хлопчик стиха коло броду
Тягне рогозу;
Темна сила хиле в воду
Вільху і лозу.
А ходім сюди зо мною
В чорностволий ліс, —
Він ще листвою густою
Не зовсім заріс.
Тут тобі остання пташка,
Жоден черв'ячок;
На стволині черепашка,
На траві жучок, —
Скажуть всі вони: «З весною
Інший світ настав;
Полем, лісом і водою
Травень завладав!»
ЛІТНІЙ РАНОК
Тепле сонце встало пишно;
Одягається розкішно
В яр* і золото долина, —
Встань і ти, моя дитино!
Ранку тратити не треба.
Дочувайся: із-під неба
Пісня жайворонка ллється,
То привіт тобі несеться!
Вітерець на тебе дише,
Джерегельцями** колише;
І на вушко він шепоче,
Щоб вставала ти охоче.
* Яр — зелень.
** Джерегеля — заплетена коса.
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ «ХАЗЯЇН»
Терентій Гаврилович Пузир — хазяїн, мільйонер. Марія Івановна— ного жінка.
Соня — їх дочка. Феноген— права рука хазяїна. Маюфес — фактор.
Павлина— кравчиха з города. Зеленський, Ліхтаренко — економи
Куртц — шахмейстер. Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан.
Калинович — учитель гімназії. Зозуля — помічник Ліхтаренків.
Лікар. Харитон— розсильний. Петро. Дем'ян.
«Комедія ця дуже серйозна, і я боюся, то буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху. «Хазяїн — зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети».
«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, — як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово — комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».
у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».
«Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів. нехай вона слідкує лише за тим. щоб до п'єс не потрапляло щось аморальне…і ми побачимо на сцені комедії. які будуть сприйматися з живим інтересом і дадуть добрі результати… в моральному… відношенні»
«Сцена ж — мій кумир, театр — мій священний храм для мене! тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетику, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тревожать кам'яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в духу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».
«зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»
Зеленський. Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не
перевели в Чагарник на місто Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім'я...
замовте словечко... (Виймає громі.)
Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви
мене підкупили, у нього честь — перше всього!
Зеленський. Дурно ніхто нічого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає гроші.)
Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловік.
Феноген. Та я попробую... Тілько хто його знає, як... (Бере гроші.) Це ви мені
позичаєте... А якщо нічого корисного не вийде — я віддам.
Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай і в Чагарник переводять, та хоч би
жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)
Марія Івановна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дірка. Ти, Соню, тут латочку
наклади; а ось порвалось — тут я зашию; ви ж здіймайте тим часом мірку.
Всі принялись за роботу.
Хоч ти що хоч говори — не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома
наскладала, і ми йому такий халат справимо, що він і сам ним любоватиметься!
Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба, щоб
халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде
страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадькома.
Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин ліонського бархату, по
дев'ять рублів аршин, і двадцять аршин шовку по три рублі, шнур товстий
шовковий, чистого шовку, з китицями, —тридцять рублів, вам за роботу п'ятдесят
рублів — всього двісті сімдесят п'ять рублів. Це вже Соні так захотілось. Вещ
цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько п'ятдесят рублів.
Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить
задешево, сказать, за безцінь, — зараз і купить! Так от ми й діждемось, хоч
хитрощами, що цей халат він скине і буде носить такий, що хоч куди — не сором!
Ви ж, голубочко, настьогайте підкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в
гладь буряки з розкішним бадиллям, а на бортах вишийте барана і овечку. Та
зробіть так, щоб він зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево!
Розумієте?
Кравчиха. Ох, матінко моя Мар'я Івановна, це то все розумію, тілько навряд чи
поспію таку дорогу вещ скінчить за два місяці: робота велика, вишивка копотка,
та ще, знаєте, зразок овечки і барана у мене є на подушці, а буряків нема.
Марія Івановна. Я вам дам і узори. А щоб поспішить з роботою — візьміть
помішницю: я ж і гроші платю не малі — п'ятдесят рублів!
Кравчиха. Та вже і день і ніч будемо удвох з дочкою стьогать і вишивать, тілько
прибавите п'ять рубликів.
Марія Івановна. Як гарно зробите, то й десять дам.
Пузир. Поки не буде видко мого заробітку, я не можу назначить вам нічого. А
восени, після салганів, я вас не обділю, заплатю по-хазяйськи.
Маюфес. Ваше слово — закон; ваша честь — вище всяких векселів і розписок!
Надіюся, що не обділите бідного чоловіка! Прощайте, треба поспішать, щоб не
пропустить поїзда.
Пузир. О, ще поспієте!
Маюфес. А чи на вашім вокзалі можна пообідать?
Пузир. Я нігде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!
Входе Феноген.
Чи ііа нашому вокзалі можна пообідать?
Феноген. Бухвет є.
Маюфес. Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.
Пузир. Тут недалеко.
Маюфес. Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматок хліба...
Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є?
Феноген. Є.
Маюфес. Прощайте! (Вийшов.)
Куртц. Еті — да! Я отвєчайт!
Пузир. То друга річ: не стане, то ви заплатите.
Куртц. Я заплатиль?! Еті — нікогда! Клим—шеснии шабан, еті — да! А язик, еті —
фі!
Пузир. Який язик?
Куртц (показує свій язик). Еті, еті—да! Язик работай — еті да! Ухо слухай, а
голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишіл, а надо відєл, еті —
да!
Пузир. Ну годі, ідіть собі, Карло Карлович, і заспокойтесь. Нехай вже Клим
зостається.
Куртц. Еті—да! Клим—нет, Карл Куртц — нєт! Куртц всі знайт, еті — да! Спецаліста
место скрозь находіл!
Пузир. Ну, годі вже!
Золотницький. Все скупив?
Пузир. Ні, ще не все! Може, продаєте Капустяне?
Золотницький. Дай віка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених
обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти
вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, і Миролюбівку.
Пузир. Ні, мабуть, не доживу до того часу!.. А скілько б ви справді взяли за
Капустяне? Я не купую, а тілько так цікавлюсь!
Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заїзодь, пам'ятники якісь
став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони
їм кишені продирають. Чудні люде!
Золотницький. Які пам'ятники? Не розумію. При чому тут пам'ятники?!
Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)
Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому
українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші
збирають формально в Полтавщині, але приватне можна жертвувать звідусіль. В
числі жертвоватслів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не
знаєте про таке благородье діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить
вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Гроші
висипаються полтавському голові. Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши,
дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?
Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?
Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин?
Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от і пожертвуй на пам'ятник народного поета.
Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...
Золотницький. Ждучи награди?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності!
Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний
обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський
мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і
слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони
піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і
ставлять їм пам'ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Золотницький. Ну, а Калинович як співа?
Пузир. Чув. І цей співає гарно.
З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани» або іншу, можна и не співать, як
нема кому.
Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік
Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для
твоєї Соні, пара, якої пошукать по білому світу.
Пузир. Отакої! Голодрабець? У Соні є жених — Чоботенко, міліонер.
Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же
безграмотний баран. Хіба ж Чоботенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш!
Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути.
Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали
якогось учителишку і носитесь з ним...
Золотницький. Не учителишка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович,
єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі
шукать того, чого у тебе бракує.
Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її
не мав — все бракує.
Золотницький. Добре. Ну, а скажи мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи,
не угинайся!
Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носю.
Золотницький. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою
через плече, а збоку звізда. То це було б ще приятніще?
Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на боці — бачив... Не
криюсь: ще приятніще. Що ж з того?
Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше
превосходительство! Га? Ще було б приятніще?
Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?
Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не
добудете: звізди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої
добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...
Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь,
Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього
треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у
приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони
старцям, а я візьму Софію Терентьйовну без приданого.
Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю
окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям!
Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться!
«Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать,
так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того
тіста, до якого ми привикли.
Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в
руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з
тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж
віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще
треба?
Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь
мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу.
Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він
поможе, справедливо полегшить твоє становище.
Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен.
Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до следователя. Що можна, все зробимо.
Пузир (тихо). Просіть від мене Калитювича... Нехай вибачить... Я дам
благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б'є,, він
витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка —
цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти
анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багатство!
Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.
Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь,
обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась...
Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.
Феноген. Поїдемо, поїдемо!
Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх,
біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на
праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби
і потеря...
Пішли.
Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть! Урядник. А що ж мені робить,
що я скажу слідователеві?
Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій
Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед богом.
СОНЯ «Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!»
«Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда». І говорить: «Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!»
«А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»
ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ КАЛИНОВИЧ «Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ «САВА ЧАЛИЙ»
Трагедія в 5 діях і 7 картинах
Потоцький — коронний гетьман. Шмигельський, Жезніцький, Яворський, Качинська шляхта, Кася — її дочка, Зося Курчинська, потім жона Чалого. Сава Чалий. Гнат Голий — його побратим.
“Чи мені сидіти на човні, - говорить він, - щоб разом з другимивтопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достатись до берега другого”.
“Боротись ! Боротись!”
“Коли стерно із рук моїх однято і другому оддано, - каже він, - і бачу я, що човен повернуть на неминучу гибель, - я кину свій човен і випливу на другий берег сам!”
“Один раз протиставивши себе народові, керівники народного руху подібні до Сави Чалого, з титанів перетворюються на геростратиків, ладних згубити цілий народ, навіть цілий світ, аби задовольнити своє самолюбство”
“Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував…”
Ш м и г е л ь с ь к и й. Які ж твої умови?
Ч а л и й. Щоб грецька віра благочесна на Україні лиш цвіла, а унія щоб і не пахла; щоб, замість панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, і суд щоб рівний був для всіх!
Ш м и г е л ь с ь к и й. Такі умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. І ось ти маєш лист від гетьмана самого, в котрім умови ці він власною скріп л я рукою. А крім того, сто тисяч злотих він тобі дає, маєтками значними наділяє і обіща шляхетство від короля. На лист — читай!
Ч а л и й (читає). Так... лист з печатію гербовою... Правда, лист обіщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю! Страшно мені стало, а лист цей пече мою руку!.. На, візьми його назад!
С а в а. «О ненько, моя рідна Україно! Невже ж тобі судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопившись і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним стогнала…»
«Не проти народу я воюю, а проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою…».
«…я прогнать всі кривди хочу з України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову проливать!».
«…понесуть…на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на полях всі сконають».
Чалий. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса
душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз, — як от хоч би й тепер!
душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз, — як от хоч би й тепер!
Ти — родина моя, ти — все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою
була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє
почать життя там далекодалеко —десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки?
А там з тобою був би рай!
Зося. Так що ж, тікаймо звідціля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого!
Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат
Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини
вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже
не вернешся з походу! Чалий. ІІрийдеться утікать...
Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати?
Чалий (шука очима броню). А чим же я таких гостей привітаю... Послав мені
господь сина, буду в куми звати.
Гнат. Не кумовать тобі, Саво, з нами; не пить горілки та медів з преславним
товариством,, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане
Саво, з козацької ласки...
Чалий хоче взять шаблю. Медвідь йому дорогу заступає. Сава хоче взять рушницю,
що в другім кінці стоїть, — Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши
голову, хвилю мовчить.
Чалий. Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?
Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям всім
своїм зробив.
Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле
виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Тепер же ви утрьох на мене безоружного
напали, — цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля божа
є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же і мені мою ти шаблю взяти, тоді
один я проти трьох кривавий бой прийму, а бог нехай рішить, і мертвий той нехай
поляже, хто кривди більше наробив!
Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що
кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив
товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив, — тебе
громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись...
Проти громадського суда оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помінявшись, ми
перед образом дали присягу оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті;
присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!
Всі троє обступають Чалого і проколюють його шаблями, проколовши, одступають.
Чалий (падає). Простіть... Я смерть приняв за рідний край... Я кров'ю змив свою
вину... Прощайте. (Умирає.)
Гнат. Прощай!.. Краще, брате, гнить тобі в землі, аніж з ляхами вкупі на наші
голови козачі меча здіймать і на безчестя козачеству всьому свій лядський рід
тут розмножати.
І. Франко: «…Драма («Сава Чалий» Карпенка-Карого) мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служіння своєму народові і його кровним інтересам».
|
Скачать 10.5 Mb.