1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
“Тим, що за вашого діда я малаШестеро ярок, – бабуся сказала. –Двох він до себе на двірню забрав… “Буде із тебе й четвірка”, – сказав. Батенько ж ваші, осівшися, пару Другу забрали у панську отару… Ви ось хазяйство до рук прийняли –Скоро і п’яту у двір узяли… Дай же вам, господи, вік довголітній, Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!”ЛІЛЕЇ У пишних палатах якогось магната Розкішні лелії цвіли, їх люди здалека, де вихор та спека, На втіху собі завезли. Любують їх очі веселі дівочі, А часом і хмурий магнат На них як погляне, нудьга ураз тане І пруг на чолі вже не знать. Отак вони, пишні, усякому втішні, Мир в серце людське подають, А люди не знають і гадки не мають, Як сльози вночі вони ллють. Чого ж то їм шкода? Адже ж і урода, І розкіш, і шана їм є… Не люба їм шана у гордого пана, їм краще убоге своє. Їм краще у бідній країні їх рідній За панську ту ласку здались І спека пекуча, і вихор летючий, Що їх опаляли колись. Так ти, моя крале, з далекого краю, Неначе лелії мої: Здається, й на волі, у шані і холі, Та все-бо не в ріднім краї. Твій погляд ясненький, твій сміх веселенький Та щирая ласка твоя Усіх нас єднають, усіх нас вітають, Як тихая з неба зоря. Поглянеш ізбоку (нехай-бо нівроку!) Та й скажеш: «Життя тобі рай!» А вся ж твоя втіха — поплакати стиха, Згадавши веселий свій край. НЕЧЕСНА Мов билинонька в полі зів’яла, Сиротиною ти ізросла, Тебе лишенько рано спіткало І недоля лиха повила. Не зазнала ти змалку поради, Ані ласки від гордих людей, І ні жоден тебе із громади Не спасав від лукавих річей. Ізросла ти, навчилась роботи, Та роботи ніхто не давав; Не журися, небого! Чого ти? За красу б тебе всяк поєднав… Та сама ти того все цуралась, Проклинаючи долю гірку; Тобі чесно прожити бажалось, Та судилось не те на віку! Несподівано ти «проступила» (Проступля вас багато таких!), І громада тебе осудила, Підняла, мов ледащо, на сміх. І регочеться, пальцями тиче, Головою на тебе кива, А до себе ніхто не покличе, Не спитає: «А чим ти жива? Чи ти ласкою маєш угрітий Під негоду спокійний куток? Чи ти їла слізьми неполитий А хоч раз того хліба шматок?» Замовчіте ж ви, пишнії, ситі, Гордовитії, власні землі, Бо єсть божая правда на світі, Та розсуде і вас, і її. ІВАН МАНЖУРА БОГАТИР ТРЬОМСИН «Чи то вихор в степу в’ється, Чи з ордою козак б’ється, А чи сокіл чаплі кібче, Чи орел у хмарі клекче? Ой не вихор то кружляє, Не орду козак туряє, І не сокіл чаплі кібче, Не орел у небі клекче, То Трьомсин отак полює Та над нечистю лютує…» І.Манжура завжди з вдячністю згадував І.Василенка, про що писав у вірші-посвяті „Шановному Івану Григоровичу Василенкові”, датованому 25 листопада 1890 року: Згадайте-бо, а чи давненько В моїй голівонці смутненько Чмелі ледачії гули! Гули чмелі, а це відколи Натомість щиро ярі бджоли Гніздо у ній собі звили. Робочі єсть, та через матку – Усе чогось-то мало „взятку”, Немов в ізматченім рої... Ох, не бджілки ото невдашні, Усе то мрії необашні, Та щирі думоньки мої. Нівроку їм, нехай ведуться, Комусь-то може і здадуться Вони під той ледачий час, А поки що ми по-старому, Щоб з серця збавити оскому, Потягнем „гіркої” не раз. “ІВАН ГОЛИК”. М.Д.Бернштейн, “напоєна соками народної мудрості, традиціями уснопоетичної творчості, поема відзначається літературною довершеністю, прозорістю, легкістю форми”. “КАЗКА ПРО ХИТРОГО ЛИСОВИНА І ПРО ДРУГИХ ЗВІРІВ ТА ПРО ТЕ, ЩО ВІН ЇМ, А ВОНИ ЙОМУ КОЇЛИ”. У ТВОРІ ДІЮТЬ ГЕРОЇ З КОЛОРИТНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ НАЗВАМИ ЛЮДЕЙ, ТВАРИН, ПТАХІВ: КИРКА СЕМЕН, ІВАН МАХНИДРАЛА, КУЛЕМЗА МИКИТА І ТІТКА СЕКЛЕТА, ПІП З ПАТЕРИЦЕЮ І ДЯК ХВИЛИМОН З МАКОГОНОМ, ОСЕЛ КАПЛОВУХИЙ, ВОВК СІРОМАНЕЦЬ, ЦАП МЕКЕКЕ ТОЩО. ІВАН МАНЖУРА(співомовки) Ф.Колесса “Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більш, що записані совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості”     ІВАН МАНЖУРА (фольк-літ. мініатюри)   МОЇ КУМИ Кума моя в шинок сальце носила, А Кумові борщик без сала все варила. "Уп'ять без сала борщ!" - Кумі раз крикнув Кум; А Кумові Кума на глум: "Та сало Від холоду розтало". "Хіба!" - скзав мій Кум. Хто ж чув, щоб з холоду та сало розставало? Як схочеться Кумі, відійде в Кума ум. ГОЛОВА У Йванів огород понадилась корова Петрова. Іван, подумавши, у хлів її загнав, Убив і обідрав, А шкуру Голові подарував. Петро та Голові позов подав на Йвана буяна. А Голова тер лоб, подумав і рішив: "Петрові й другий раз корови не пускати (Коли-то буде другу мати) Іванів двір топтати; А за труди, що Йван корову облупив, Петро щоб гроші заплатив". Крий боже в нашому селі Такому бути Голові. ОВЕЧКА Побачивши, що Вовк старий в барулі здох, Овечка з Бараном удвох Прийшли і ну ногами тусувати За те, що наживо їх часто мав лякати. Нехай хоть мертвий буде знати, Драчун проклятий, Що й Овечки Вовкам не люблять іспускати. Не Вовка, а Овець тут треба жалкувати! ОБИНЯКИ Прохала Злидниха в сусіда буряків. Дали їх: Злидниха ніс звісила від грусти. Чого ж? Не поняли її обиняків: Прохала Злидниха в сусіда буряків, А треба дать було капусти. СВАРА Ничипір з Хіврею йшли в город на базар. Ничипір сам собі сказав: "Продам я курочку та молока куплю..." "А я у молочко потапців нароблю!" - Сказала Хівря тут. Ничипір в щоку лясь! "А зась! Чужого молока не квась!" Ще й молоко й на очах не бувало, А в Хіврі двох зубів не стало. СИДІР Веселий Сидір оженився Та й зажурився. Краї гаю сидячи, побачив він телят - І скачуть, і шалять, Та й каже: добре ви телята, розходились - Запевно ще ви не женились; А вас, щоб присмирить, - женить. МАКСИМ Максим "бог дасть" не раз під вікнами чував. Бог дав Максимові - Максим багатий став - Бо скарб Максимові послав. І ті, хто Максимця не раз з двора зганяли - Максимових собак ласкали. МІРОШНИК У водянім млині Мірошник зажурився, Що млин остановився Затим, що висохла вода. А тут к біді - друга біда: Його прокляті кури з огороду Знай бігали в рівчак останню пити воду! Мірошник їх побив.. та й чує сміх людей: "Оставсь Мірошник наш без млива й без курей!" ЯКІВ ЩОГОЛЕВ М. Зеров зауважував, що у 1846 – 1847 роках Я. Щоголев – це “вже, безперечно, поет, що знайшов власну стежку. Роки вправ закінчилися” А. Погрібний вважав, що ця “думка вченого і слушна, особливо в другій частині, і водночас неточна, адже на магістральний шлях у своїй творчості Щоголев вийшов лише через три десятиріччя. Тож можна хіба що пошкодувати, що цього не сталося значно раніше. Як переконують кращі вірші молодого Щоголева, від його довгої мовчанки українська поезія втратила немало”. М. Зеров наголошував, що “українській патріотизм Щоголева” “є давній, дохований до 80 – 90-х рр. краєвий патріотизм старосвітських харківських літераторів”. Великий неокласик небезпідставно наголошував, що “патріотизм Щоголева не був докладно розробленою, розвиненою системою. Його патріотизм настроєвий, елегійний; це прив’язаність консерватора і патріархального гетьманця до смачної, непохапливої і незіпсутої старовини, суто естетична закоханість в колорит минулої епохи”. М. Зеров: “Наймолодший із поетів харківського круга (Метлинський, остомаров, Петренко), він переймає їх захоплення старовиною, їх українську патріотику, де доживає свій вік кутковий патріотизм Квітки, їх консерватизм, їх погляд на українську народність, як на щось роковане на вмирання. Всі ці настрої українських романтиків харківського кола 40-х рр. Щоголів доніс до кінця століття. Всім своїм життям, звичками і поглядами він немов зумисне намагався зробити з себе живий пам’ятник на гробі давно минулої доби. І свою поезію беріг він, немов якийсь заповідний шмат вікової цілини серед зораного, культивованого степу”. “Якщо в поетичному творі не видно бога з його незбагненною силою і величчю; якщо не видно прагнення до того, що зветься ідеалом; обожнення гожої краси, в якому б вигляді вона не з’являлась, напр., в природі, мистецтві, людині; якщо не видно схиляння перед жіночістю і жіночим ідеалом, совісті, любові і співчуття до ближнього без тенденційної підкладки, то там нема й поезії” НЕВОЛЯ Дайте мені коня мого, Дайте вороного; Пустіть мене, пустіть мене В поле на дорогу. Я уздою золотою Коня зануздаю; Вітром буйним пронесуся До рідного краю. Кінь козачий — не ледачий — Полетить до стану. Між хатами, курінями, Як вкопаний, стане. Та й скочу я з вороного, Землю поцілую, З горілкою до губ моїх Чарку притулю я. Тихо, тихо… Нема коня, Нема вороного, — Не пускають козаченька В поле на дорогу. Понесеться пан кошовий Без мене на січу; Зійде сонце в чистім полі — Я його не стрічу. Буде буйно шабля гостра Ляха, турка бити, Будуть з гиком запорожці По морю летіти… Ой коли б хто подав мені Коня вороного, Ой коли б хто пустив мене В поле на дорогу!.. ПЛЯЦ Я пам'ятаю вечір темний Тепер далекої весни, Зелений берег, ліс таємний, Смоляні пахощі сосни. З мого проквітчаного пляца Я ждав тебе. Тії пори Од брам далекого палаца, Як сарна, збігла ти з гори. Висока й гожа, мов тополя; Гнучка, як восені тала, Ти серед пишного роздолля До мене руки простягла; Пером до рам моїх припала, Лицем черкнулася лиця, І, вся в дроготі, віщовала, Що наше щастя без кінця! А без кінця нема нічого На обездоленій землі: Не стало серця дорогого, Сподія смеркла в темній млі… В утомі, знівечений роком, Я довго по світу бродив І ось, під старість, ненароком В отчизну здалека забрів. І захотілося востаннє Ще раз поглянути на пляц, Що бачив наше розтаваннє, На сосну, берег і палац. І що знайшов я? Ніч спадала, В руїнах мур вітри гули, На вежах скрипли завівала, Плющами брами заросли; А пляц, що повний був квітками, Тепер плодив кубла гадюк, І над помірлими лугами З сосни драпежний кракав крюк… 1882 ВІТРОВІ Вітре буйний, непощадний! Маєш силу ти велику: Через степ, діброви й море Дмеш і крутишся одвіку. Як солому, серед лісу Дуба з коренем положиш; Я ж один стою нерушний, — Ти зломить мене не зможеш. Ревучи, великі бурі Понад мною пролетіли, Та зігнути не зігнули, — Тільки серце надломили. Студень дує округ його, Бо йому минуло літо; Чи воно розкошовало: Цвіт і корінь — все побито! Що ж, воно й перегоріло І, як злото, чисте стало; Так зате його навіки Вкрило чорне запинало. 1881 У ПОЛІ Гей, у мене був коняка, Був коняка-розбишака, Мав я шаблю і рушницю, Ще й дівчину-чарівницю. Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась. За буджацькими степами Їдуть наші з бунчуками; А я з плугом та з сохою Понад нивою сухою. Гей, гей, гей, мій чорний воле! Нива довга, в стернях поле… Вітер віє-повіває, Казаночок закипає. Ой, хто в лузі — озовися, Ой, хто в полі — одкликнися! Скоро все засне під млою: Йди вечеряти зо мною. Зву… луна за лугом гине, Із-за хмари місяць плине; Вітер віє-повіває, Казаночок простигає. 1846 ТКАЧ Бережно зняв з верстака я основу, Людям роботу розніс і роздав; То ж мій спочинок; теперочки знову Берди направив, нитки засував. От і роблю я. Застукала ляда; Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб мій і сіль! Добре багатому: він, коли схоче, Занйде роботі начало й кінець; В хаті ж у бідного ляда стукоче, Поки до дна не згорить каганець. Вчіться ви. дітки, у мене робити; Вивчетесь — будете добрі ткачі; Дасть вам верстак ваш і їсти, і пити, Тільки ж робіть ви і вдень, і вночі! Схочете спати, — а лихо присниться; З ліжка зжене вас воно до зорі; Ляжте ж тихенько та спіть, поки спиться; Спіть, мої діти, в теплі та в добрі! От і заснули по лавках хлоп'ята; Крикнув цвіркун, догоря каганець; Трохи притихло; побільшала хата; Швидко вже буде роботі кінець. Швидко… а все ж таки стукає ляда, Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб його й сіль! 1877 КОЛОДЯЗЬ В жадобі змучений, утомлений від спеки, З домівки рідної ти йдеш в краї далекі, Так заверни мерщій суди Напитись чистої води. Дивись: мій простий зруб із дерева старого; Ні мармуру мені, ні спижу дорогого Ніхто ніколи не приніс, Щоб струмень мохом не заріс; Але спокійно глянь у глиб мою безмірну, Щоб вбачить воду в ній холодну і прозірну, Якої довго будеш ти Шукать, щоб в мармурах знайти. Ні в ходниках льодниць, ні в льохах непроглядних Ніколи і ніде з посудин виноградних Вина такого не текло, Щоб більш від неї сил дало. І буде та вода і чиста, і зцілюща, Поки круг мене ліс, яружини і пуща; А зробе стежку чоловік, — І я потрачу силу лік. Він береги мої, тепер травою вкриті, Вмурує в камені, з далеких скель відбиті, І ґрати тут постановить, Так мулом воду забагнить. Ти правди і добра ідеш відсіль шукати; Так слухай! Маю я тобі провіщувати: Багато світла втратиш ти, Поки їх втрапиться знайти В хоромах, фарбами і золотом покритих! Шукай ти їх у тих, таланом непригрітих, Хто сам шукати їх любив, Поки ліхтарні не розбив, І в кого серця ще ні мармури, ні ґрати Від неба чистого не стали закривати; А дна душі його повік Глейовий мул не заволік! 1885 |