1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ «ДАЙ СЕРЦЕВІ ВОЛЮ…» (Драма в 5 діях і 6 одмінах) СЕМЕН МЕЛЬНИЧЕНКО, ПАРУБОК. МИКИТА ГАЛЬЧУК, СИН СТАРШИНИ. ІВАН НЕПОКРИТИЙ, СИРОТА, ПОБРАТИМ СЕМЕНІВ ОМЕЛЬКО ВЕРТЕЛЕЦЬКИЙ, ПАРУБОК. ОДАРКА СТЕПАНЕНКОВА, ДІВЧИНА. МОРОЗИХА, УДОВА. МАРУСЯ, ГОРПИНА, XРИСТЯ Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що "не втаїться коханнячко, як у мішку шило". А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили? Одарка (встає). А хто його зна. Може... Він вже двічі присилав до мене за рушниками. Семен. Не хвались! Сказано: "Поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться!" Іван (виходе, співаючи і пританцьовуючи). Як схопилась метелиця, Поламалася мелниця, - Крила ж її поламало І мелника занесло... Як схопилась заверюха, Поморозив пес вуха, А прикажчик собі носа, Як ловили вони лиса, У ту самую годину Біля панського тину... Іван. Що ж, обібрали березу? 2-й парубок. Та он Омелько єрепениться! Іван. Я ж казав, що без мене ладу не буде! Хлопці, хто за Омелька, обізвись! Голоси. Я! Я! Я! Іван. Бач, Омельку, усі тебе бажають; чого ж ти брикаєшся, мов той невук? Омелько (показує на Семена). Ось вам береза! І розумний, і дотепний! 5-й парубок (теж). У гурті й каша смачніш! 4-й парубок. Куди кобила, туди й лоша! 5-й парубок. Що громаді, те й бабі! 6-й парубок. Гуртом і батька добре бить! Голоси. Ану, гей, почнемо "Чумака"! Зачинай !.. Гуляв чумак на риночку, Та пив чумак горілочку: Пропив воли, пропив вози, двічі Все своє добро! Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя. Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як от співають про ту удову, що "сім день печі не топила, сіней, хати не мела..." Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться. Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже либонь з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає: чи скоро її чоловік повернеться з наймів? Маруся(чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в міщане приписалися?.. (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?.. Треба піти та й собі повчитись; бо либонь незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати... (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати). Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!.. Одарка. Еге ж, гарнісенький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала. Одарка. "Хто мовчить, той двох навчить!" Одарка. Підемо пішки! "Пішки, кажуть, нема замішки!" Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?.. На світі усяке є зілля - і до отрути, і до любощів... Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серде болить, мов гадина його ссе!.. Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, коверзник... А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник... Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?.. Морозиха. Та, отже, недаром, мабуть, кажуть: "Не родись багатим, а родись щасливим!" Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп'ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!.. (Співа). Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? "Чотири чотирники, п'ятий кавурник, несуть кривулицю через тин на вулицю". Семен. Я колись її знав. Іван. Та й давно то, мабуть, було, "ще за царя Гороха, як було людей трохи"? Омелько. А справді, і я знав її. Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех, ви, неграмотні! Ану вгадайте другу! Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи! Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники - оці чотири пальці, п'ятий кавурникоцей палець, кривулиця - ложка, тин - зуби. Деякі. Тю, диви! Маруся. Ану, я загадаю! Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай! Маруся, Що буде, як козі мине сім літ? Іван. "Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть!" Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить "Андрій, сім верст, по коліна"? Xристя, І де він, матінко, повидирав цих загадок? Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита "Як тебе звуть?", другий - "Чи далеко до села?", а третій - "Чи глибока ця річка?". Він їм усім трьом і відповів заразом: o Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!.. Ге, коли б ви, пратці, знали, яке мене лихо спіткало!.. Аж до плачу мені доходить! Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають). За тучами, за хмарами, Сонечко не сходить; За лихими ворогами Мій милий не ходить. Ой ви, тучі, ви грізнії, Розійдіться різної Прийди, милий, чорнобривий, Хоч не рано-пізно! Привикайте, карі очі, Самі ночувати,- Гей, поїхав мій миленький У поле орати. Бодай воли живі були, А плуг поламався, Щоб мій милий, чорнобривий З волами пригнався. Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!.. (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворожбита? Скубко. Знаєте, як то кажуть: "Що було, то бачили, а що буде, то повидимо". Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат! Іван (один). Чудний парубок: дівка без міри його любить, а його бере туга!.. Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! Ех, чорти його батька знає, здається, і робиш гірко, і їси усе ж таки не солодко! (Махнув рукою). Ех, танцюй лихо, смійтесь злидні! (Співа і танцює). Ой чом не прийшов, Коли місяць зійшов, Тоді тебе принесло, Як сонечко ізійшло! Ой чом не прийшов, Як я говорила,- Цілу ніченьку Свічка прогоріла. Ой хто до кого, А я до Параски, Бо у мене чортма штанів, А в неї запаски! Одарка. От і рушники я вже подавала, а й сама не знаю, чи рада я, чи не рада, що йду за Семена. Кого ж би це мені покликати у дружки? Піду на село і яку першу дівчину зустріну, ту й покличу. Маруся. Щаслива ти! За Семена йдеш? І він щасливий!.. Бач, як то кажуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і довго ждала, а таки діждалась свого щастя. Дівчата (стають проти хати і співають). Заручена та Одарка, Зарученая; Дала свою білу руку На вічну заруку. Чи ми ж тобі та й, Одарко, Не казали, Чи ми ж твого й серденька Не втішали,- Не йди, не йди та до броду Рано по воду, Та не слухай тих голубів, Де два загудуть... Семен (тихо, в голосі чутно сльози). Що ж? Так, стало бить, мені на роду написано! (Співа). Ой, годі журитися, Пора мені женитися; Візьму я чорнявую, Ще й личеньком білявую. Вона гляне оченьками, Моргне чорними бровами,- Моє серце звеселиться! Пора мені ожениться! Гей, восени оженився, А весною зажурився, Записали у солдати, Треба жінку покидати... Плачуть карі оченята, Сохнуть, в'януть бровенята; Тяжко мені дивитися!.. Нащо ж було женитися? Іван. Сором же вам! Такі молоденькі, що тільки б танцювати, а ви все на печі... Злазьте мерщій та потанцюєм!.. (Танцює і співа). Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду: "А чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові?" Виліз ведмідь на бузину, Сказав "кукуріку!" Як у тебе, так і в мене Брови на шнурочку. А в городі бузина, А в Києві дядько; Тим я тебе полюбила, Що на п'яті перстень. МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ «НЕ СУДИЛОСЯ» Високоповажному артистовiМиколi Карповичу Садовському І в а н А н д р і й о в и ч Л я ш е н к о - 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи. А н н а П е т р і в н а - 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради. Н и к о л а й С т е п а н о в и ч Б є л о х в о с т о в - кузен Ляшенчихи, ЗО літ; фатуватий. З і з і - дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ. М и х а й л о - син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун. П а в л о Ч у б а н ь - його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж. Ж о з е ф і н а - швейцарка, учителька. К а т р я Д з в о н а р і в н а - дівчина молода, селянка. Г о р п и н а Д з в о н а р и х а - її мати, недужа й слаба. Д м и т р о К о в б а н ь - парубок, годованець Дзвонарів. П а ш к а - подруга Катрі. С т е п а н и д а - покритка, п'яничка й плетуха. Ш л ь о м а - жид, орендар. Х а р л а м п і й - старий лакей. А н н у ш к а - покоївка; вертка на всі заставки. Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років. «Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…» «Славно покачатись у траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… Тільки Павло й зможе!» Здається, небагато й сказано. Усього три речення. Але придивіться, як виразно в них окреслюється, нехай поки що й пунктиром, характер панича — «народолюба». Для нього власна втіха, власне задоволення — передовсім («славно покачатись у траві… затягтись сигарою» «…я…зо всіма вами щиро, як з рівними…» «Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе…» «О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання!» «…я без тебе жити не можу, дихати не можу… мені без тебе один шлях — отуди, під толоки!» «Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,— і назову, і повінчаюсь!» «Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь: а дмухни на вас, подряпай трішки,— то такі ж мироїди у грунті!» «Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і Бог скарає: паруються тільки рівні», «Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити!» «Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене…» «Вийди за мене!.. Коли несила, то й не люби мене: я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!» К а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, - ворушиться... допевнитись хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня - публіка, глум, зневага... краще, краще умерти... Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, - зразу може покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду: закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити... (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно... Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навіть не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти, несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він, певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе? М и х а й л о (піддержує її). Господи! Що з нею? К а т р я (ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива... Рятуйте мене!! М и х а й л о (хапа кухоль води). Напийся води... Тітко Горпино! Хто там?! К а т р я (упуска кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте!!! Михайло... я випила трутизну оту в шкляночці... серце... ох!.. М и х а й л о. Атропін? Пропав я!!. (Рве на собі волосся і кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруїлась!! К а т р я (учепилась за Михайла, не пуска його). Не тікай! Не тікай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида). Таке щастя!.. Не однімайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене! М и х а й л о (примочує їй водою голову, приска). Катре моя! Що ти наробила?! Через мене, проклятого!.. Гей!! Сюди!! (Держить Катрю, що б'ється в його руках, і стука в вікно, аж вибива шибку). Хто в бога вірує! Микола Лисенко "Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле". ІВАН ФРАНКО «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує). Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.)_ А вiн жиє, жиє, жиє! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу вiри. (Надслухує.)_ Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава! Анна_. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускає ногу, вiдступає на крок узад i хреститься.)_ Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти весь у кровi! Микола_. Я? Анна_. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти скалiчився де? Микола_. Та нi, нi, не бiйся! Анна (кидається до нього i розпинає лейбик)._ Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо? Микола_. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний. Анна_. Що? Бив тебе? Микола_. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стiл.)_ Але я йому не подарую! Я на нiм своєї кривди пошукаю! Анна_. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що? Микола_. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить. лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки! Микола (змiшаний)._ Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене доїхали. Тiлько що я почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на мiсцi не забило. Жандарм _. Ов, то погана пригодаї Микола_. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку! Жандарм _. А багато заробляєш на день? Микола_. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день. А кiлько чоловiк надвигається, намерзнеться, намучить себе i худобу i нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку. Жандарм (знов придивляється його лицю)._ Але тебе, брате, таки порядно тi полiна мусили заїхати. Цiле праве лице мов граблями подряпане. Микола_. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то я думав, що вже менi голову на камуз розбили. Жандарм (встає, проходиться по хатi i сiдає лiворуч вiд Миколи, а потiм глядить на нього)._ Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво. Микола (змiшаний)._ А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив. Жандарм (заглядає йому в очi)._ Е, та бо i спереду шрам на чолi, зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся, се не вiд полiн! Микола (ще гiрше змiшаний)._ Що ти знов! До чого маю признатися? Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив? Жандарм (смiється i клепле його по плечi)._ Ну, ну, Микола, не бiйся! Я нинi твiй гiсть, то не потребуєш Nменi нi до чого признаватися. Але се одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не удається! Жандарм _. Анно! Анна (ледве чутно)._ Чого тобi? Жандарм _. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш? Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.м_Нелюди! Поганцi! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив! Анна_. Про кого се ти? Жандарм _. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш, як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi: "Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi, але бачу, що вони таки поставили на своїм. Анна (несмiло)._ Так ти... не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене? Жандарм _. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили, замучили? Анна плаче._ Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха, Анна_. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi, по цiлiм селi, та такi грубi та червонi... Микола (немов сам до себе)._ Коралi-то сльози. Анна_. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi... Микола_. Лютi пси - то напасть. Анна_. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку. Микола_. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас усе лихе! Що ти говориш? Анна_. Та що таке? Хiба се що значить? Микола_. Та... бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далi.) _Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю. двоє невинних людей вiзьмеш на душу! двоє мерцiв зiйшлося, що за життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають що лiпшого робити, як сваритися. Анна_. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його, одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть. Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю i ставить на стiл)._ Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досi вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрiзь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися? Анна_. Ой горечко моє! Микола_. Арештуєте? Мене? За що? Жандарм _. Ви самi, певно, лiпше знаєте за що. Вчорашньої ночi на Купiнню в коршмi всiх жидiв вирiзано. Микола_. Ой господи! То я би мав у тiм бути? Жандарм _. Я не знаю. Дай боже, щоби нi. Але скажить свамi,_ чи против вас усе не свiдчить? Коли ви невиннi, то не маете чого боятися, на судi ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки! Микола_. Бог видить мою душу. Я невинний. Робiть зi мною, що хочете. (Подає руки, Жандарм заковує його.)_ Жандарм _. Пам'ятай же. I будеш моєю? Стiй просто, не трясись! Знай, що вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввiп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю? Анна_. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке! Жандарм _. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого? Не грiх украсти моє щастя? Анна_. I моє вкрадено, голубе мiй! I моє серце розбито, i мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорiзати мене хочеш! Жандарм _. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя! Анна_. Бог нас покарає, бог! Жандарм _. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя. Анна_. Чи довго воно потриває? Жандарм _. Щастя нiколи довго не триває. Щастя все - день, година, одна хвилина. Жандарм _. Ближче, ближче! Гляди менi в очi! Просто! Анна (силується глядiти, тремтить уся, потому кидається перед ним на колiна)._ Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядiти на тебе! Ти такий страшний! Жандарм _. Дурна! Чого тобi боятися? Для злодiїв, розбiйникiв я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бiйся! Анна_. Але ж вiн нiчого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобi, вiн не винен! Жандарм _. Хто вiн? А, твiй Микола! Ну, а може, й винен? Анна_. Нi, нi, нi! Нiколи! Вiн такий добрий, вiн хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловiка вбив! Жандарм _. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться. Анна_. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий i казав, що його вiйт побив. Жандарм _. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше Жандарм _. Так хочеш бути щасливою? Анна (так само)._ Хочу. Жандарм _. Так будеш моєю? Анна (так само)._ Буду. Жандарм _. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм. Анна (так само)._ Нi, не одурю. Перша жiнка_. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають! Друга жiнка_. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають. Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав? Перша жiнка_. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього нiколи не чула! Ото диво! Жандарм _. Бо я таки вiднайшов правдивого убiйцю. Та й то не одного, а цiлу кумпанiю. Не нинi, то завтра їх арештую. Коштувало се мене труду, то певно. Був чоловiк i в такiм, що мало сам головою не наложив, ну, але, знаєш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все менi здавалося, що ти не винен i будеш думати, що я тебе доброхiть у бiду ввалив. I я не мiг спочити, поки не натрафив на слiд убiйникiв. Микола (кланяється йому)._ Най тобi бог заплатить за все добре, а за зло... (Глядить з докором на Анну.) _Злого най вам бог не пам'ятає! Анна (пiд вiкном мотає пряжу на мотовило i числить нитки)._ Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиняється.)_ Семий день уже його нема. Чень нинi прийде. I боюсь його, i жити без нього не можу. (Мотає далi.)_ Шiстнадцять, сiмнадцять, вiсiмнадцять, дев'ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очi i задумується.)_ Який страшний! Який грiзний! А що за сила! Здається, якби хотiв, то так би i роздавив Мене i того... мойого... халяпу. Поглядом одним прошиб би. I чим страшнiший, чим острiше до мене говорить, тим, здається, я бiльше люблю його. Вся тремчу, а так i здається, що тону в нiм, роблюсь частиною його. I нема у мене тодi своєї волi, анi своєї думки, анi сили, анi застанови, нiчого. Все менi тодi байдуже, все готова вiддати йому, кинути в болото, коли вiн того схоче! Ах! (Мотає далi.)_ Двадцять i одна, i двi, i три, i чотири. (Зав'язує пасмо.)_ Та й чи ж не вiддала я йому все, все, що може вiддати жiнка любому чоловiковi? Навiть душу свою, честь жiночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посмiх вiддала. Ну, i що жi Менi байдуже! Вiн для мене все: i свiт, i люди, i честь, i присяга. (Мотає.)_ Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть... Знаєш, давнiше я, здається, була б умерла зi стиду, якби була подумала навiть, що яко шлюбна жiнка можу так цiлувати другого. А тепер! (Цiлує його без пам'ятi.) _Любий мiй! Тепер у мене анi крихiточки нiякого неспокою, нiякого сорому нема! Микола вiдчиняє дверi, але, побачивши, що Михайло з Анною цiлуються, цофається назад i запирає злегка дверi._ Жандарм (шепотом)._ Вiн був. Анна_. Нехай собi! Не боюсь я його. Микола_. Я знаю, ти ще дiвкою любила його... i тепер любиш. Анна (перестає мотати i глядить на нього)._ Ну, i що ж з того? Микола (понуривши голову)._ Та нiчого. Хiба я тобi що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а вiдтак починає плакати i клонить голову до стола.)_ Анна_. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце? Микола_. Бо... бо... моє рветься. (Встає i наближається швидко до неї.)_ Анно! Невже ж ти мене так... так анi крихiтки не любиш? Анна_. Нi. Микола_. I нiколи не любила? Анна_. Нi. Микола_. I не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зi мною по-давньому? Анна_. Нi. (Звiшує голову.)_ Пропало вже. Анна_. Цить, Миколо, не плач! I на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою вiддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобi вiрною, хоч iншого любила. Але тепер не стало моєї сили. Микола_. Так що ж нам робити? Як жити? Микола_. Слухай, Анно! Я тебе розумiю. Я люблю тебе. Менi жаль тебе, як власної душi. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпiла. Тiлько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене - нехай уже я так i буду нiчим для тебе, - але на людей. Щоб люди з нас не смiялися! Анна_. Хiба ж я їм забороню смiятися? Нехай смiються, коли їм смiшно. Микола. А все ж таки... Не показуйся прилюдно... з ним. Не топчи в болото моєї бiдної голови. А нi, то вбий мене, щоб я не дивився на те! Анна_. Се не вiд мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю - його, так, як досi знала тебе. Що вiн менi скаже, те й зроблю, а бiльше нi на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним менi нiчого не страшно. А ти роби, що знаєш. Микола (хапається руками за голову)._ Господи, господи, вона зовсiм одурiла! Говорить, мов у гарячцi. Се вiн, проклятий, дав їй якiсь чари, якесь дання, вiн її з розуму звiв, щоб насмiятися надi мноюi (Ходить по хатi з виразом важкого болю. Анна мотає далi.)_ Жандарм _. Дурна! Ось вона чим турбується! Нiбито хтось у свiтi знає, чим що скiнчиться i до чого дiйде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобi? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тодi час буде думати про те зле! Чим скiнчиться! Нiчим не скiнчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику смiятися, доки можна, доки вони нас пiд ноги не вiзьмуть. А потому? Потому один кiнець: всi помремо i чорту в зуби пiдемо. Ось чим воно скiнчиться, коли хочеш знати. (Обiймає її.)_ |