1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
«КАЙДАШЕВА СІМ’Я» ОМЕЛЬКО КАЙДАШ, ЖІНКА МАРУСЯ, СИНИ-КАРПО ТА ЛАВРІН, МОТРЯ І МЕЛАШКА. К а р п о/Л а в р і н «Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; «повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»; «тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять» М о т р я і К а й д а ш и х а «Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило...» “Вона (Кайдашиха) нападала на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь” «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду» М о т р я «По спині лупи її. Виколи дрючком їй друге око!» «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара вирлоока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти...» “Лихо в хаті тільки затихло й притаїлося, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодиці, і гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвір’я” Діється в Семигорах, поблизу Богуслава Микола Гоголь писав: «Сміх — велике діло: він не віднімає ні життя, ні маєтку, але перед ним винуватець — як зв'язаний заєць». Максим Рильський: «Жодна література світу, скільки мені відомо, не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про селянство... » Ніна Крутікова:«комічні дії Кайдашів, зображені Нечуєм-Левицьким з теплою, співчутливою посмішкою, ніби «зсередини», з самого добре знайомого і близького селянського середовища... Головне ж для письменника не «сміх заради сміху», а вірність життєвій правді. З серії кумедних подій виростає реальна і трагічна картина життя селянства, яке потрапило з кріпосницького ярма у безвихідь нових пореформених відносин». ПАНАС МИРНИЙ «ЛИХИЙ ПОПУТАВ» ВАРКА, МОТРЯ ХАЗЯЙКА, ЇЇ ДОЧКА ГАЛЯ, ДЯДЬКО, ТІТКА, ВАСИЛЬ. «Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова — я на норов була весела-жартовлива. Без мене і улиця — не улиця, і вечорниці — не вечорниці. Хто всякі квітки хлопцям пришиває? — я, Варка Луценкова; хто дівчатам сміється з кохання? — я; хто жидів та лазарів передражнює? — я! Я ще тоді нікого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, і жила собі, як пташка повесні, вільна-весела!..» — Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась? — Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив! Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний — все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно. — Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. — Та й сів. Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене! А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку. — А... а перснів, перснів скільки! — скрикнув. Я стулила руку в кулак — не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула... — О-го-о! он аж коли почув твій голос! — каже — та й пустив руку. Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче... Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо... І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, — не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: «Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж — ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!..» А він припадав до мого лона та втішав: «Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! Нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв'язати?..» І я вірила йому — вірила, поки... — Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така — ні... нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись — отоді взяло! — Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле. — Так узяло, кажеш? — Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!.. Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» — скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому. «Найпаче пам'ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я... Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна... Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем... Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування — все-все, до самого непримітного... І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі — гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі — жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі - зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, — не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали — вставай, світи і знову за гребінь; далі — як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки... І став він перед моїми очима, він з товаришем... їх розмова... регіт... страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала... Дивлюся на дитину — лежить, рученята згорнуло... Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають... І здається мені — він коло мене, домене руки простягає... От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна — хап дитину за горлечко... Як скрикне воно на всю хату, як лелесне — аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю...» «Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... Чую — сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть... Я падаю... Більше нічого не знаю, не пам'ятаю... Очунялась уже в тюрмі... за те, що буцім дитину у річку вкинула. Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі. Гуменя того монастиря, де я була, казала: «Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, — каже, — лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб'єшся, і більше нічим... І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої». Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю... А що заробила? Що на мені, те й за мною. І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає...» ПАНАС МИРНИЙ «ЛИХІ ЛЮДИ» ПЕТРО ТЕЛЕПЕНЬ Й ТИМОФІЙ ЖУК, ПОПЕНКО Й ШЕСТІРНИЙ. «Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля — холодна і хмура — заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию... Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі — і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі ворожі руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.» «Вона [мати] в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер караюсь за те…». «Знову перед ним хата, тільки не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд,— у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там,— широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати — стіл; попід стінами — кроваті.» «Все те перемінилося — підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка — як сніг; каптанок — як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, я?: і лице Шестірного — біле рум'яне; одні тільки очі та зуби давні: очі — з зеленим виблиском, зуби — дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята, обличчя, правда, подовшало трохи, та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмурі-не-привітні. Попенко — у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений... І Петро геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук — у сьомому; а Попенко — в богословії.» «Петре! тепер мої руки розв'язалися... Сім рік вони були спутані — сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки... Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати». «… піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку!.. Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п’явки, а грамотні люди». «… не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері помочі… Вона вигодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім’ї, не буде чистити тієї риби, що син її наловив своїми руками, вихолена у панській сім’ї, не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе безталанній сім’ї бідного рибалки, коли заробітку немає і вона холодна й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? Навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?.. Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі…». «…не можна просьбою — бери силою! Бийся! Ворися — а бери, добувай!». «Я тільки бачу, що шляхи наші різні, а становище Петре, однакове… Де воно буде — чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно де б не було!». «Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій — синій, широкий, глибокий! Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білувастий світ, котрий мішався з вечірніми номерками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі,— холодним оком зорив він усюди... Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!» «— А справді дивно! — зареготався піп.— їй-богу, правду кажу, якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там... Одного позавчора зловили; веселий — знай, співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже назажився вмирати, то так би і вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б на пулечку! А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав. Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій Попенко, заливаючись веселим реготом. Тут саме вони дійшли до краю майдану і стали проти улиці. — А що ж, може, пом'янемо товариша? — спитав товстий голос. — Ще поки спати, одну можна збити. — Та кажу ж, не заробив на похороні! — зареготався батюшка.— Ні, пора спочивати; на завтра служба...— І він позіхнув на все горло.— На добраніч! Піду ще правило читати,— сказав, прощаючись з своїм новим товариством — запасними картьожниками,— і повагом поплівся улицею. Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: «Лихі люди! лихе товариство!» Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула і зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились ордена, вище місце... і усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки... Шестірний і собі усміхався, вилискував своїми тонкими зубами, і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо, і писав-писав... аж перо рипіло-гарчало... А в тюрмі одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня...» ПАНАС МИРНИЙ «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?» ЧІПКА, ПАН ПОЛЬСЬКИЙ, ГРИЦЬКО, БАБА ОРИШКА, МОТРЯ, ГАЛЯ, ХРИСТИНА, ЯВДОХА «Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у «Подоріжжі од Полтави до Гадячого»,— що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу». «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту,— пригніченого усяким панством...— де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця». «Прочитай ще раз “Чіпку” — і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не являє собою нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, вбивства?» «воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність — злочини — лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності.» «схожа на будинок і багатьма прибудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». Білецький «Неволя, як той гад, задурманила людям голови». «Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Стали прокидатись де- где й злодіячки — новина в Пісках!» Академік Микола Жулинський: «Історія літератури довела, що саме на долю роману найчастіше випадає відповідальна місія служити орієнтиром духовного прогресу народу й людства. Романові належить неабияка роль у формуванні ідеалів, у збагаченні духовного світу людини, в облагородженні її душі». ПАНАС МИРНИЙ «ГОЛОДНА ВОЛЯ» ПОМІЩИК СТЕПАН ГАМЗА, ФЕДІР ЙОСИПЕНКО ПРИКАЖЧИК, ВАСТЛЬ КРІПАК, МОТРЯ «Гамза вірно служить своєму дворянству» «продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів», від чого «одпала в бунтівників повадка бунтувати». Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? – цинічно зауважує на це поміщик. «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…». Йосипенко «вірною собакою біля хазяйського воза» «пожерти все, що було перед його очима, – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини» «Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити». «Гамза постарів-побілів, як кажуть, покрився снігом. Одначе з його здоровий дідуган, товстий, червономордий, високий. Дворянство його шанує, поважає, четвертий раз вибира своїм предводителем. І Гамза вірно служить своєму дворянству: як орел той надзира над своїм гніздом, так Гамза над повітовим дворянством. З якого повіту найбільше дітей учиться на казенний щот?- З його повіту.Хоч у Гамзи повен двір дівчат, котрими він, як хоче, так і орудує, але ніхто з їх не тілько не підіймає руки на його, а ще моле бога за свого барина. Бо й барин не можна сказати, щоб був недобрий: не погодиться яка з дівок, зараз її заміж за кучера чи форейтера, одведе огород у долині коло Зеленої горки, вибудує хату, - живіть, працюйте. Таким побитом Зелена горка розрослася, розширилася.» «Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив'яні віжки, а ззаду - гордо виступав другий, натоптуваний.» «- Та ви й везете? Ви й пустили? - бликнувшя очима, спитав він. йому ніхто нічого не сказав. Один дворниктілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя. - Я б краще задавив її своїми руками! - гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї. Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.» «Сам мучишся і бачиш, як другі мучаться. І як то довго воля забарилася. Де вона застряла? Коли б воля, одружився б він на Мотрі, вона така добра дівчина, і зажив би. А то яке його життя буде? Та чи і віддасть лиш пан її йому? А вкрасти та на вільні степи, - подумав він та аж усміхнувся.- А справді вкрасти. То ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам собі дав волю. Та чи схоче то вона? А чому ж не схоче? Он мучиться як, ще б не схотіла",» «- Ось вона! ось! - гука до громади.- Воля, братця! - А що ж пан? Віддав? не противився? - Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.» |