1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
САВА ЧАЛИЙ – психологічно складна постать. Суб’єктивно він ненавидить феодальну політичну систему і разом з тим, виражаючи обмеженість світогляду певних селянських прошарків, не знаходить виходу зі становища, яке склалося, йде на компроміс з панами. Виступаючи проти народу, щоб “захистити народ”, “герой трагедії неминуче стає найжорстокішим ворогом тих, за кого він прагне віддати своє життя”. Логічно міркуючи, Сава Чалий як гайдамака, мусив би підкоритися волі своїх товаришів. Та суспільне життя в кожному конкретному вияві має свою логіку, яка випливає із сутності конкретних обставин. У цьому випадку обставини такі, що Сава протиставляє себе масам: “Чи мені сидіти на човні, - говорить він, - щоб разом з другимивтопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достатись до берега другого”. Для Чалого це вирішене питання. “Боротись ! Боротись!” – ось його пристрасть, головне бажання, яке не дає йому спокою. “Коли стерно із рук моїх однято і другому оддано, - каже він, - і бачу я, що човен повернуть на неминучу гибель, - я кину свій човен і випливу на другий берег сам!” У цій фразі відбита ідейна сутність характеру трагічного героя, втілена вся його трагедія. “Один раз протиставивши себе народові, керівники народного руху подібні до Сави Чалого, з титанів перетворюються на геростратиків, ладних згубити цілий народ, навіть цілий світ, аби задовольнити своє самолюбство”. Саме такого змісту набуває дія Сави Чалого. Ціною неймовірних зусиль він створював разом зі своїми товаришами армію народних месників. І тепер, піддавшись егоїстичному почуттю, вирішує: “Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував…” КАРТИНА ПОМСТИ НАД САВОЮ ЧАЛИМ – ЦЕ НАРОДНА КАРА ЗА ЗРАДУ. САВА НЕ ТІЛЬКИ ПІДКОРЯЄТЬСЯ СИЛІ, ЗРОЗУМІВШИ СВОЮ ПОМИЛКУ, СВОЮ ВИНУ, ВІН ВИЯВЛЯЄ ГОТОВНІСТЬ ДО СМЕРТІ, УСВІДОМЛЮЄ ЇЇ НЕМИНУЧІСТЬ, ЯК І ТЕ, ЩО ПОСЛАНЕЦЬ КОРОННОГО ГЕТЬМАНА ПІДВІВ ЙОГО ДО ДУМКИ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ “РЯТУВАТЬ УКРАЇНУ ВІД ГАЙДАМАЦЬКОЇ РУЇНИ”. Отже, те, що у романтичному творі було однією з особливостей поетики, тут, у творі реалістичному, виявляє різку ідейну суперечність у розкритті головного персонажа. ТРАГЕДІЯ САВИ ЧАЛОГО У ТВОРІ І.КАРПЕНКА-КАРОГО НЕ В ТОМУ, ЩО ЙОГО СТРАЧЕНО ЯК ЗРАДНИКА, А В МОРАЛЬНІЙ ЗАГИБЕЛІ, У ЗВИРОДНІННІ ЦІЄЇ НЕПЕРЕСІЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ. І.Карпенко-Карий розуміє, що хід дії залежить не від волі окремих особистостей, а від взаємодії різних суспільних сил, що людина підкоряється певним об’єктивним законам, які існують незалежно від її волі. Тому драматург послідовно проводить думку, що рушійною силою в історичному процесі розвитку є не окремі, нехай і сильні, особистості, а народ. От чому драматург, поставивши в центр зображених подій Саву Чалого і Гната Голого, не залишає поза увагою народних мас. У концепції І.Карпенка-Карого НАРОД – не пасивна сила: він не тільки страждає, зазнає нестерпного гніту з боку панів, але й ВИЯВЛЯЄ НЕСТРИМНУ ВОЛЮ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ. Драматург з великою прихильністю малює образи представників народу, поетизує героїзм, мужність і вірність присязі. Герої трагедії “Сава Чалий” борються із власною слабкістю, недоліками, втілюють краще, що має справжня людина. ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ТРАГЕДІЇ ГИНЕ, ПРОТЕ ГОЛОВНОЮ ІДЕЄЮ ТВОРУ Є ІДЕЯ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЯКИЙ, ХОЧ І ОПИНИВСЯ В НЕВОЛІ У ДВОХ ЧУЖИХ ЙОМУ ДЕРЖАВАХ, АЛЕ ВІРНІСТЬ СВОЇЙ БАТЬКІВЩИНІ-УКРАЇНІ Є НАЙГОЛОВНІШИМ, НАЙСВЯТІШИМ МОРАЛЬНИМ ЗАКОНОМ, ЗАКОНОМ ЖИТТЯ, ПОРУШЕННЯ ЯКОГО СУВОРО КАРАЄТЬСЯ. Позитивну роль трагедії “Сава Чалий” критики вбачають у тому, що І.Карпенко-Карий шляхом з’ясування всіх істотних обставин конфлікту й мотивів поведінки героїв, шляхом зіткнення двох сильних антагоністичних індивідуальностей зумів зацікавити читача, викликати в нього інтерес до розвитку подій, до результатів боротьби. 34.Прийоми досягнення комічного ефекту у комедії «Мартин Боруля» К-К. 35.Традиції та новаторства драматургії М.Кропивницького. Пєси МК можна вважати ПЕРЕХІДНИМИ від традиційної до новітньої драми, оскільки в них зберігається принцип сюжетного розвитку, але з тяжінням до новітньої драми, бо драматург дбав про сценічність своїх творів. Автор надає героям можливості висловлювати свої погляди, давати оцінку різним громадським явищам, подіям, вчинкам. Лише дра-ї МК була притаманна СХИЛЬНІСТЬ ДО ТОЧНОГО, МАЙЖЕ ХРОНІКАЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ ПОДІЙ, ЯВИЩ ТІЄЇ ЕПОХИ. Помітно ЗБІЛЬШИЛАСЬ кількість дійових осіб, СКОРОТИЛАСЬ ВІДСТАНЬ МІЖ ГЛО.ТА ДРГ.ГЕРОЯМИ. Це веде до розгалуження осн.сюжету,і виникнення кількох різнопланових конфліктів( побутовий, соц..,моральний), які співіснують паралельно, інколи переплітаючись, а під кінець твору вони знову сходяться в один вузол.Майже одночасно відбувається і розвязка. На таку СТРУКТУРУ твору впливає прагнення автора відповідати на запити часу. Визначальною ричою мислення письменника є інтерес до найгостріших морал.та політ.проблем сучасності, що знаходить вияв у публіцистичній загостреності, сатиричній спрямованості багатьох його п’єс. Не випадково, отже, що до найгостріших, найдосконаліших, при їх виразній тенденційності, творів Кропивницького належать драми «Глитай, або ж Павук», «Дві сім'ї», «Олеся». Драми Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Зайдиголова», «Доки сонце зійде...», «Замулені джерела», «Перед волею», «Розгардіяш», «Супротивні течії» дають різностороннє уявлення про долю жінки різних суспільних станів — від часів кріпаччини до початку столыття. Безправність її становища, підсилювану безліччю умовностей і жорстоких традицій, драматург майстерно показав у різних суспільних прошарках. Беззахисними жертвами цих антигуманних умов, нестримного свавілля тих, від кого так чи інакше залежить доля героїні, стають селянки-біднячки Оксана («Доки сонце зійде...») й Олена («Глитай, або ж Павук»), заможна міщанка Зінька («Дві сім'ї»), дочки поміщиків — емоційна, поривчаста Орися («Перед волею») та освічена розсудлива Женя («Замулені джерела»). Активну боротьбу ведуть і зрештою перемагають Олеся («Олеся»), Домаха («Зайди голова»), Катря («Розгардіяш»). Драматург роздумує над трагедією жінки й у тих творах, де вона виступає як другорядний персонаж,— незалежно від жанру. 36. Особливості конфлікту, композиція драми «Глитай, або ж Павук» М.К. Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соцiально-побутовiй драмi “Глитай, або ж Павук”. Вiн дуже виразно змалював сiльського лихваря, що дає пiдстави назвати цю соцiальну п’єсу НАЙВИЩИМ ДОСЯГНЕННЯМ ДРАМАТУРГIЧНОЇ СПАДЩИНИ МИТЦЯ. У нiй вiдтворено одну з типових жахливих трагедiй дожовтневої дiйсностi – ЗАГИБЕЛЬ МОЛОДОЇ ЖIНКИ ЧЕРЕЗ ПIДСТУПНIСТЬ ПРЕДСТАВНИКIВ ПАНIВНОГО КЛАСУ. Хоч iнтимнiй темi й вiдведено багато мiсця, та вона вiдiграє лише допомiжну роль. Головне – РОЗКРИТТЯ ПСИХОЛОГIЇ НОВОЯВЛЕНОГО ЕКСПЛУАТАТО РА ЯК УОСОБЛЕННЯ ТЕМНОЇ СИЛИ НА СЕЛI: “На що ж i грошi тобi, на бiсового батька вони, коли на них не можна купити увесь свiт?” У кiнцi п’єси гине Олена, чиї думки i мрiї про щасливе життя розбиваються об мур соцiальної несправедливостi; Бичка вбиває Андрiй, який бере цей грiх на душу, аби покарати за пiдлiсть хижака – лицемiра. Особливістю літературного хисту Марка Кропивницького є його мистецтво створювати цікаві людські характери. Письменник активно застосовує такі прийоми, як сатиричне зображення (глитаї Самрось Жлудь і Тихон Кирпа, представники місцевої адміністрації Василь Миронович і Севастьян Скубко та ін.) і романтична ідеалізація (Конон Блискавиченко, Василь Музиченко, Хвилимон), як характеротворчий засіб засіб використовує можливості пісні (“Пошились у дурні”). Створюючи той чи той образ, драматург не поділяє своїх героїв за принципом: багач – завжди негативний персонаж, а бідняк – позитивний. Багата людина в його творах нерідко є носієм кращих народних і християнських традицій. Саме за таким принципом створює Кропивницький галерею портретів, які можна схарактеризувати як образи “нових людей”, що були нетиповими для драматургії його доби. Це якоюсь мірою романтизовано-ідеалізовані типи. В них письменник утілює свої суспільно-політичні погляди, багато в чому сформовані під впливом ідей Г. Спенсера, Д. Мілля, Р. Оуена, М. Чернишевського, народників, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і переосмислені з урахуванням власного досвіду. Ці персонажі мали становити своєрідний приклад для наслідування. У такий спосіб драматург шукав “рецепт” для вдосконалення тогочасного суспільства, яке він уважав несправедливим і тому раз у раз нищівно критикував. Марко Кропивницький багато в чому вперше, причому не лише в межах національної драматургії, а й української літератури загалом, по-новому розв’язує проблему позитивного героя. Серед виведених у його творах “нових людей” бачимо позитивні образи представників місцевої влади, панівного класу, жінки-інтелігентки. Чимало з тих проблем, які порушив у своїх п’єсах драматург, актуальні й нині. 37.Порівняльно-історична характеристика п’єс «Не судилось» Старицького та «Доки сонце зійде» Кропивницького ДРАМА «НЕ СУДИЛОСЬ» справді вважається найкращою п’єсою М. Старицького. Вона правдиво, високохудожньо та психологічно переконливо змальовує життя українського села в перші пореформені роки, реалістично відтворює конфлікти між звільненим з-під кріпацького ярма, але одуреним, обезземеленим селянством і панами-поміщиками. В ОСНОВІ ТВОРУ лежать правдиві життєві колізії. «Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…» У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами,— так замість Ілляшенків — Лященки, а решта — ті ж самі»,— писав М. Старицький. Через усю п’єсу проходить та думка, що ПАНИ БЕЗКАРНО МОЖУТЬ ГЛУМИТИСЯ НАД ЧЕСНИМИ СЕЛЯНСЬКИМИ ДІВЧАТАМИ, А ПОТІМ БЕЗЖАЛІСНО ЗАЛИШАТИ ЇХ. Зважаючи на це, не зміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету (цензурного) несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість між вищими і нижчими станами»,— такий досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи твір. Проте за якийсь час п’єса вже під назвою «Не судилося» все-таки була дозволена до постановки. ОСНОВНИМ КОНФЛІКТОМ П’ЄСИ «Не судилося» Є КОНФЛІКТ МІЖ «ПАНСЬКИМ БОЛОТОМ» — ПОМІЩИЦЬКОЮ МОРАЛЛЮ — І ЧЕСНИМИ, ВИСОКОМОРАЛЬНИМИ, ДУХОВНО БАГАТИМИ ПРОСТИМИ СЕЛЯНАМИ. Він має соціально-психологічний характер і розгортається кількома лініями. Найголовніша з них — це трагічна історія кохання між чистою душею, щирою в почуттях сільською красунею Катрею Дзвонарівною та паничем Михайлом. Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Нарешті, важливою є й суперечність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, поверховим українофільством і справжньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси над усе. Спостерігаючи, як розгортаються події, як вирішується конфлікт, особливу увагу звертаємо на мову багатіїв: на те, як у ній розкриваються характери героїв, їхні індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, справжня, глибинна сутність. У п’єсі основну увагу відведено образу панича Михайла. Саме він найповніше представляє «панське болото», розкрити сутність якого й мав на меті автор. М. Старицький майстерно побудував мовну партію Михайла. Кожна репліка, а часто й окреме слово характеризують цю людину. Михайлове «НАРОДОЛЮБСТВО» — НЕЩИРЕ, ПОКАЗНЕ. Говорячи про школу, він позіхає. З ремарки до першої дії дізнаємось: «Михайло, розкішно по-українськи одягнений». Оте означення «розкішно одягнений» натякає, що його одяг, як і все його «українство», є тимчасовою модою. Найповніше образ Михайла розкривається в історії його кохання з Катрею. Граючи роль народолюбця, панич ходить на вечори, де збирається сільська молодь, займається етнографією, вчить і дітей, і молодь у школі. Але нещирість його поведінки відчувається у всьому, навіть у тому, як говорить панич: «…я…зо всіма вами щиро, як з рівними…» Отже, він і справді не вважає селян рівними собі. Зустрівши Катрю, Михайло закохався в неї. Та невдовзі, збезчестивши та знеславивши дівчину, своє ставлення до Катрі змінює. Хоч Михайло ще намагається переконати себе, що кохає її, обов’язково одружиться, насправді вона стала йому байдужою. Бо зустрічі з дівчиною для нього вже не рай, не чиста поезія, як раніше: «Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе…» Панич і далі вигукує: «О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання!» Зрештою, він зовсім зрікається Катерини. І хоч в останньому епізоді приходить до неї, щоб залишитися назовсім, не можна з впевненістю сказати — то було тверде рішення чи тимчасовий порив, який би ні до чого не привів. А він же присягав Катрі: «…я без тебе жити не можу, дихати не можу… мені без тебе один шлях — отуди, під толоки!» І Павла нібито цілком щиро запевняє: «Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,— і назову, і повінчаюсь!» Михайло бреше не тільки іншим, а й самому собі, переконуючи в тому, що по-справжньому любить Катрю й піде заради неї на все: відмовиться від батьківської спадщини, зречеться багатства й свого стану. Найточнішу характеристику дає йому Павло, котрий зумів проникнути в глибини його затемненої душі, зрозуміти Михай ла справжнього: «Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь: а дмухни на вас, подряпай трішки,— то такі ж мироїди у грунті!» У п’єсі Михайлові протистоїть щирий демократ, який стільки працює на благо народу — лікар Павло Чубань. В образі Павла Старицький втілює свої ідеали боротьби за визволення народу шляхом поширення освіти, культури, єднання селян. Уже з перших реплік Михайла, з розмови Михайла з Павлом багато що розкривається: останній охоче працює в школі, йому не набридає спілкування з дітьми; роз’яснює Павло й селянам, як треба відстоювати свої права. Михайло Старицький з великою симпатією, любов’ю зобразив представників народу — Катрю Дзвонарівну, її матір, Дмитра. В їх образах утілені такі притаманні українському народові риси, як душевна краса, щирість, співпереживання, почуття людської гідності. Насамперед такою є КАТРЯ. Покохавши Михайла і повіривши в його любов, Катря забуває про себе. Дівчина почувається нерівнею, не вірить у своє щастя. «Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і Бог скарає: паруються тільки рівні»,— відповідає вона Михайлові на його слова про одруження. (Пригадайте слова Наталки з п’єси І. Котляревського: знайся кінь з конем, а віл з волом.) її кохання щире, глибоке, віддане, Вона про Михайла думає більше, ніж про себе: згодна на все, аби той був щасливий. Коли Катря довідалася, що Дмитро з ножем в руках шукає Михайла, щоб помститись за її знівечену долю, йде на панський двір, аби попередити коханого: «Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити!» Коли вже Катря випила отруту і до неї прийшов Михайло, вона не дорікає йому, радіє, що прийшов, повернувся,— значить, любить: «Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене…» Катерина дуже любить свою матір, усіляк о піклується про неї. У своєму горі, своїй ганьбі переживає за неї більше, ніж за себе. Так само зі співчуттям і розумінням ставиться до Дмитра, бажає йому щастя, відчуває свою провину перед ним, бо не може його покохати. Образ Катрі Дзвонарівни стоїть у ряду кращих образів дівчат з народу в творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Б. Грінченка. Стара Дзвонариха, Катрина мати — типовий образ української селянки. Вона добра, працьовита, любить дочку й бажає їй щастя, яке бачить у подружньому житті з Дмитром. Дзвонариха суворо дотримується норм народної моралі в поглядах на дівочу честь, вважає неславу найбільшим гріхом, тим паче, що полюбила Катря панича. Мати, як і батьки Шевченкової Катерини, проклинає дочку страшними прокльонами, а сама божеволіє. Досить чітко й виразно виписаний образ Дмитра. Це чесний, роботящий парубок, він щиро кохає Катрю. Саме з таким чоловіком дівчина могла б знайти щастя… якби покохало його її серце. Дмитро щирий душею, співчутливий. Він усіляко дбає й про Катрю, й про її матір, допомагає їм по господарству і глибоко переживає, коли бачить, що Катря полюбила панича. І тому, звичайно, що сам кохає її, й тому, що не вірить у щастя Катерини з Михайлом. Дмитро майже переконаний — награвшись з нею, панич покине дівчину. У своїй великодушності хлопець ладен забути все, одружитися з Катрею: «Вийди за мене!.. Коли несила, то й не люби мене: я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!» В кінці драми Дмитро виступає як месник за кривди, завдані «панським болотом» не лише Катрі, а й усім селянам. Він підпалює панський двір, наміряється вбити Михайла. Характерно, що Дмитро організовує зустріч селян з Павлом, активно виступає на захист їхніх прав. 38.Функція фольклору у драмах «Дай серцю волю», «Доки сонце зійде» Ймовірно, що над п’єсою „Дай серцеві волю, заведе у неволю” М.Кропивницький працював в Одесі й завершив у Харкові. Соціально загострюючи сюжет, драматург разом з тим основну увагу в переробці звертає на морально-етичні стосунки між персонажами. Образну систему виразніше виписує за художнім принципом контрасту – сердечності та безсердечності. Опублікований текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” автор не вважав цілком довершеним і продовжував працювати над його удосконаленням.Остаточний текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” слід віднести до жанру соціально-психологічної драми, в якій наявні різні художньо-стильові засоби і прийоми, не лише реалістичні, а й імпресіоністичні і, навіть експресіоністичні, що будуть розвиватися в драматургії початку ХХ століття. |