1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
16.Новаторство Б.Грінченка у образному оновленні байки. У 1911 р.вийшла друком збірка Грінченка, яка вміщувала 77 байок, написаних за мотивами анекдотів, прислів’їв, на основі оригінальних сюжетів. Байкарська творчість БГ має свої оригінальні риси: вона переповнена народного колориту, постає природа України, побутово-етнографічні картини. Байкар підносить ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ, МОРАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ, СКРОМНОСТІ, ЛЮДЯНОСТІ. Тематично його байки дуже різноманітні. Автор засуджує такі явища як невдячність, пихатість, підлабузництво, неуцтво, егоїзм, експлуатацію, жадібність. Автор наслідував кращі реалістичні традиції укр. літ-ри. 17.Своєрідність розкриття конфлікту в оповіданнях Б.Грінченка. Багато працював Б. Грінченко й у ЖАНРІ МАЛОЇ ПРОЗИ, оповідання і нарису, створивши їх близько п'ятдесяти. Тематичний діапазон її Досить широкий: це оповідання про дітей: «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які у підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство: «Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885). Чимало уваги приділяє Грінченко безрадісному становищу сільської школи, вчителів: «Екзамен» (1884), «Непокірний» (1886), «Хата» (1886). «Сьогодні великий день у Тополівській школі, — коментує останнє С. Єфремов, — у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної — колишній писар, може, той самий, що одсудив Ципченкові Шоломійчину хату. Екзамен — пострах і погроза вчителеві і школярам — обертається в якусь комедію освіти, а закінчується, звичайно, закускою та водочкою». Образи дітей виведено і в оповіданнях «Чудова дівчина» (1884), «Олеся» (1890), творах з патріотичною ідеєю, де в гостросюжетній формі підноситься думка про потребу відданості своєму народові й країні. Справжніми перлинами серед оповідань Грінченка є твори про добре відоме йому село, сільську недолю — особливо про трагізм становища незахищеної, бідної і самотньої людини. Три такі твори проаналізував, високо оцінивши, С. Єфремов — «Без хліба» (1884), «Хата» (1886) й «Каторжна» (1888). До них можна додати ще кілька, зокрема «Підпал» (1893), про яке М. Драгоманов писав: «Воно «видержить .«добру фігуру», в якій хочете літературі», та «Дядько Тимоха» (1885). 18.Художньо-пізнавальна і виховна цінність повістей Б.Грінч. Специфіка конфлікту в повісті «Брат на брата». Революційною дійсністю породжена повість «Брат на брата» (1907), в якій викривається розгул чорносотенної реакції, спрямованої проти всіх, хто був причетним до визвольного руху. Тут звучить гнівний осуд лицемірної суті царського маніфесту, який розв'язав руки погромникам. Визволеному з тюрми вчителеві Корецькому здавалося, що вже ніколи не повернуться старі часи, але розчарування настало дуже швидко. Підбурена становим п'яна юрба руйнує школу і його квартиру, накидається на нього з дрючками. Чудом урятувавшись, Корецький болісно аналізує пережите і доходить висновку, що нове життя настане тільки тоді, коли не стане рабів. Заради гуртка своїх прихильників він знову ступає на шлях боротьби проти тиранії. 19. Своєрідність драматургії Б.Грінченка. Жанрово-стильові особливості п’єси «Степовий гість», тема служіння інтелігенції народу в соц.. драмі «На громадській роботі». У п'єсі Б.Грінченка"СТЕПОВИЙ ГІСТЬ" (у першодруку - "За батька") об'єктом змалювання є часи Хмельниччини. Макроконфлікт твору - боротьба українського народу за соціальне й національне визволення з-під польського гніту проектується як на ситуації п'єси, так і на мікросвіт персонажів. Привабливими зображені постаті Якима Демченка, Грицька, кобзаря, Наталі. Перший з них змальований найбільш колоритно. Яким був і в турецькій неволі, гартував свою силу на славному Запоріжжі, одним з найпалкіших борців проти шляхти стає в період повстання. Його постать представлена в різних іпостасях - це патріот, люблячий син і ніжний коханий. У ході розвитку сюжету характер Демченка саморозкривається, поглиблюється. Власне вчинки козака зумовлені не лише особистою образою, а й колізіями суспільного характеру. Є вони й рушієм сюжету п'єси. Загостренню драматизму ситуацій сприяють і прийоми невпізнания та випадковості (підслуханий матір'ю діалог Якима та кобзаря). Як відомо, до цих класичних прийомів зверталося багато митців. Цілісність драматичного героя виявляється в значенні дій і висловлювань персонажа - психологічних, ідейних. З метою рельєфного зображення характеру Якима, автор залучає побутовий фон, контрастні персонажі (Золотницький, Мартин). Діалоги героя з перекинчиками свідчать про його устремління. Повнокровному висвітленню Якима Демченка сприяє і образ Наталки, що певною мірою продовжує ряд типологічно споріднених постатей, започаткованих ще п'єсами І.Котляревськогота Г.Квітки-Основ'яненка. Ця героїня має якісно нові риси, зумовленіжанром твору, – сміливість, відвагу в боротьбі з ворогом. Образ народу є центральним у п'єсі. Конкретизується він через окремі дійові особи (селянин Грицько, кобзар та ін.). Реалістично схоплені типи, ситуації відтворюють атмосферу початку визвольної війни 1648 року. Важливу роль у композиції драми відіграють пісні (історичні, жартівливі, ліричні), що передбачають та ілюструють наступні події. Динаміка розвитку колізії посилюється в III дії, а в IV настає розв'язка. З видавничої історії п'єси відомо, що першоваріант твору було перероблено з урахуванням зауваг А.Кримського. Сценічна історія драми свідчить, що вона була популярною, цікавився нею і театр корифеїв. Конфлікт п'єси "НА ГРОМАДСЬКІЙ РОБОТІ" розвивається в двох ракурсах - соціальному й родинному. Патріотично настроєний і ґрунтовно освічений інженер Арсен Яворенко передає свої кошти на осушення болота, що займало велику територію селянських угідь, але темна затуркана маса, підбурювана місцевою заможною верхівкою, руйнує греблю, і вода заливає поля. Герой втрачає віру в народ, у можливість співпраці з ним, хоч окремі селяни (Павленко, Семен) всіляко підтримують його благородні починання. Особисте життя Яворенка руйнується - дружина Ольга легковажно зраджує його з сусіднім панком Крашевичем. Прискорюють розв'язку п'єси такі ситуації: викрадення Ольгою договору, шахрайство сільської верхівки. Розуміє і допомагає Арсенові його сестра Харита, яка теж у міру своїх сил намагається допомогти селянам - організовує дитячу хату, надає медичну допомогу. У творі Б.Грінченко порушував і проблему перевертенства. Так, Назара Підкову, невдаху-поета, за його словами, не сприймають батьки, бо вони селяни, і він пішов шукати "образованіших людей і такого занятія, щоб мів свій талант виявить". У фіналі твору"На громадській роботі" селяни звертаються до Яворенка з проханням їх урятувати і тепер уже висловлюють йому свою довіру. Отже, автор надіється на подальше взаемопорозуміння і спільну працю інтелігенції та народу. 20. Трагедія актриси у драмі «Талан» М.Старицького. 21.Літературно-публіцистична та критична діяльність П. Грабовського. Літературно-критичні виступи Грабовського відзначаються виразною революційно-демократичною спрямованістю, беззастережним відстоюванням реалістичних принципів дальшого розвитку літератури, безкомпромісною принциповістю суджень, переконливою аргументованістю спостережень і висновків. Все в одному з перших опублікованих нарисів мемуарного характеру («Невідомі творці», 1892) Грабовський розповів кілька життєвих історій про поетів-самородків з народу, про «оті безслідно потрачені, тяжкою долею приборкані сили», що не змогли розвинутися в нестерпних умовах заборони українського слова. Грабовському належить кілька глибоких, змістовних статей про творчість Т.Г. Шевченка. У статті «Московські переклади творів Шевченкових» піддаються гострій критиці невдалі переклади «Кобзаря» на російську мову. Критик відзначає небажання чи невміння проникнути в дух першотвору, засміченість мови тощо. У статтях «Тарас Григорьевич Шевченко» (1900) і «Памяти Т.Г.Шевченка» (1901) візначено світове значення українського народного поета. Грабовський підкреслює, що поезія Кобзаря яскраво показала, якою може і повинна бути українська література, «поставила її на висоту загальноєвропейської творчості». Відгуком про вождя російської революційної демократії була стаття «Микола Гаврилович Чернишевський» (1895). З любов’ю і пошаною до геніального російського поета написано статтю «К пушкинскомувечеру в народной аудитории» (1899). На думку критика, велич Пушкіна в тому, що він спустився в сферу буденної дійсності, зблизив поезію з життям, першим вніс у свої твори живий, конкретний зміст, був геніальним творцем на ниві рідного слова. Стаття «Дещо про творчість поетичну» (1897) – висловив свої погляди на роль і місце літератури в громадському житті, гостро виступив проти безідейності мистецтва, підкреслює його величезне громадське і виховне значення. Публіцистичні статті Грабовського в сер 90-х років були опубліковані у таких виданнях, як «Народ», «Зоря», «Життє і слово». Такі його статті, як «Лист до молоді української» (1894), «Дещо до свідомості громадської» (1894), «Надія КостеваСигида» (1895) та інші відзначаються науковим аналізом економічного та політичного життя, підкресленням життєдайності трудового народу, закликами до єднання всіх демократичних сил у боротьбі проти самодержавної тиранії. Торкаючись національного питання, Грабовський вважав, що українські інтелігенти, які працюють для свого народу, повинні не забувати про загальнолюдський зміст своїх починань. 22.Ідейно-тематичний аналіз збірки «З півночі» П.Грабовського.Своєрідність стилю поета. Новий етап творчого розвитку Грабовського позначено збіркою "З півночі" (Львів, 1896), що прикметна подальшою розбудовою в певних напрямах концепції особистості та інтерпретаційно-стильовим увиразненням окремих провідних мотивів творчості. Центральним у збірці є розділ "Сумні співи" (із зазначенням: "Присвятив Ользі"); крім нього, вміщено розділи "Переклади" (дві поеми Байрона та низка віршів російських поетів XIX ст.) і "Дріб'язочки". Тематично вужча за "Пролісок" збірка "З півночі" своїм змістом продовжує та в окремих напрямах розбудовує проблематику попередньої, додаючи деякі нові ознаки. Глибше осмислено природу суспільного ідеалу й руху до нього, втрачає в своєму значенні ідея справдження "Божого" заповіту як мети поступу, якою зумовлювався пафос окремих віршів попередньої збірки, натомість наголошено на перетворювальному діянні людської особистості ("Інший лад, інший мир заповітний Виробляє із себе душа"). Низка творів унаочнює розширені можливості авторової поетики ("Оце читав я про світи", "Душею я вчора віджив...", "Він ходив сумний, як нічка...", "Мало нас, та се — дарма", "Співець", "Наперед!" та ін.). Підсилено риси, притаманні поезії Грабовського загалом: ліризація й мета-форизація (відповідними художньо-контекстуальними засобами) філософських, суспільно-політичних, взагалі абстрактного плану понять. Спробу виходу поета на нові образи й тони особливо виразно виявлено в циклі "Веснянки". Сама назва циклу, що ним відкривається збірка, знаменує певну полемічність назви збірки. ГОЛОВНЕ У ЗБІРНІ — історія ліричного героя, за якою стоїть по суті концептуальне дослідження особистості, намагання поглибити її виміри, з'ясувати ряд етичних та естетичних проблем. Ця "історія" є домінантною: вона дещо звужує, суб'єктивно конденсує дискурс збірки, відвертаючи увагу поета від інших можливих тем і суджень (як, наприклад, широке коло програмових "послань" у "Проліску"). Саме у збірці "З півночі" найочевидніше виявлено складність створеного Грабовським авторського образу, тонкі грані відмінності між трьома його іпостасями: Грабовським — засланцем, Грабовським — поетом і героєм його поетичної творчості. Своєрідність стилю поета Коли знайомишся з його творчою спадщиною, перед нами постає поет великої громадянської наснаги, поет-борець, поет-громадянин, тонкий i проникливий лiрик iз вразливим серцем, яке невимовно страждало на чужинi вiд вимушеної розлуки з рiдним краєм. Мабуть, саме це страждання i надавало яскравої виразностi поетичним шедеврам Грабовського: ВОНИ ВРАЖАЮТЬ КРАСОЮ УКРАЇНСЬКИХ КРАЄВИДIВ, ГЛИБОКИМ ПРОНИКНЕННЯМ У СВIТ НАРОДНОГО ЖИТТЯ, СИЛОЮ ЕМОЦIЙНИХ ПЕРЕЖИВАНЬ АВТОРА. Уперше по-справжньому поет вiдчув себе українським лiтератором в Iркутськiй тюрмi, коли разом з тяжким сумом за Україною зрозумiв, що ЄДИНИМ I ВЛУЧНИМ ЗАСОБОМ ЙОГО БОРОТЬБИ ЗА IДЕАЛИ Є СЛОВО.Вiн усвiдомив, що тiльки так з далекого краю неволi вiн зможе допомагати рiднiй землi. Важкi випробування не знесилили голосу митця, ЙОГО СЛОВО НIКОЛИ НЕ РИДАЛО, НЕ СТОГНАЛО, А НАВПАКИ, СВОЇМ ОПТИМIЗМОМ I МУЖНIСТЮ НАДАВАЛО СИЛ IНШИМ ОДНОДУМЦЯМ, СПIВВIТЧИЗНИКАМ: (Уперед) Такою ж пристрастю сповненi його поезiї “Не раз ми ходили в дорогу”. За їх рядками ми вiдчуваємо пристрасть революцiонера-поета, тому рiшучий тон, вiдшлiфована досконалiсть думки, енергiйний ритм нагадують собою пристраснi гасла: (”До українцiв”) У Грабовського слова нiколи не розходилися з дiлом: вiн був щирий у закликах i такий же щирий у революцiйних справах, був “справжнiм героєм”, як i лiричнi персонажi його вiршiв (”До Б. С-го”, “Справжнi герої”, “Трудiвниця”). ЛIРИЧНИЙ ГЕРОЙ Грабовського постає перед нами не лише як поет-патрiот, полум’яний революцiонер. Їх мало, цих сповнених IНТИМНОЇ ЛIРИКИ вiршiв, але в них так зримо i зворушливо змальовано трепетне почуття поета, який молився до образу жiнки-борця, що була йому i коханою, i подругою, i супутницею на важких невiльничих шляхах (нею стала Надiя Сигида, яка стрiлась поетовi у пересильнiй московськiй тюрмi). Смерть тiєї, що була для поета “сестронька кохана”, перелила ся у рядки, сповненi ненавистi до катiв (”Тужба”, “Над могилою”, “Тяжкий звiт”, “В далечiнь”, “Квiтка (До Н. К. С.)” та iн.) ВІРУ В ПЕРЕМОГУ НАРОДУ Павло Грабовський проголошував і у вірші«Надія». Заклик не тікати «з лану битви» вселяв людям віру в перемогусвітла над темрявою і надихав їх на боротьбу. Поетстверджував, що «по-бачать вбогі України діти славетне, будуче прекрасне». Поет вірить, щойого закличне слово розбудить народ. Він візьме владу в свої руки,і прийде царство свободи. МОТИВИ ПОЕЗІЇ ПОВИННІ БУТИ ЩИРО ЖИЗНЕНИМИ; А ЦЯ ЖИНЕНIСТЬ ПРИДАСТЬ ЇМ ДО ЯКОГОСЬ СТУПЕНЯ, І ЖИВОЇ, БАГАТОЇ ТА ОРИГІНАЛЬНОЇ ФОРМИ, як ге бачимо ка чарівничих піснях народних. Форма їх справдi далеко багатша в порівнянні до творів поезії штучної; джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість підчас просто непрередатра. Можна позичити певний напрямок думки, а прикласти його по-своєму догрунту місцевого, керувати ним уповні самостійно; а можна позичити й такого, що ніяким робом не стосується до життя нашого, навіки останеться для нас чужим, мертвим. А бували і тата позички. Що в мотивах поезії української було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслідком тої або іншої моди, держалося а традиції, коли вже усунувся з-перед очей навіть грунт, на якому та традиція виросла? 23.Ідейний зміст творчості І.Манжури та особливості його поетичного стилю. Характеризуючи І.Манжуру як поета, С.Єфремов назвав його “співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту”. А про мотиви поезії сказано ним так: “Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…” М.Ф.Сумцов розподіляв ліричні вірші І.Манжури зі збірки “Степові співи та думи” на 3 розряди: 1) автобіографічні (“Мати”, “Весна”, “Спомин”, “Минуле”, “Переспів” та ін.); 2) селянсько-побутові або соціально-економічні (“Дума”, “На степу і у хаті”, “З заробітків”, “На добрій ниві”, “На пасіці”, “Бджоли” та ін.); 3) різнородного змісту (“Нечесна”, “Веснянка”, “Вранці”, “Лелії” – цей вірш, як пише Сумцов, дуже високо цінував О.Потебня). Автор однієї з найгрунтовніших, та, на жаль, і практично єдиної доступної розвідки про життя і творчість І.Манжури, Михайло Давидович Бернштейн, аналізуючи поезію автора, виділяє такі її основні мотиви: -пристрасні роздуми “про кращу убогому людові долю” (І.Манжура – співець сирітства, наймитства, заробітчанства): “Бурлака”, “Бурлакова могила”, “З заробітків”, “Босяцька пісня”, “Обжинки” та ін. -роль і призначення літератури, митця в суспільстві, в житті народу (“Декому”, “Старий музика”, “Сум”, “До музи”, “Кобзар” та ін.). Найголовніше у творах Манжури – ЦЕ ЛОГІЧНИЙ, ПОСЛІДОВНИЙ АНАЛІЗ БУДЕННОГО НАРОДНОГО ЖИТТЯ З ЙОГО ЗЛИГОДНЯМИ Й КЛОПОТАМИ, СВІДОМЕ НАГОЛОШЕННЯ НА ОБСТАВИНАХ, ЯКІ ОТОЧУЮТЬ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ. Однак конкретні описи і картини, пов’язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а СТАНОВИЛИ ОДНУ З СПЕЦИФІЧНИХ НЕПОВТОРНИХ ОЗНАК ХУДОЖНЬОЇ МАНЕРИ І.МАНЖУРИ, ЙОГО ЕСТЕТИЧНОГО КРЕДО. Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури ТЯЖІЄ ДО СЮЖЕТНОСТІ. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І.Манжури – це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно (“Босяцька пісня”, “Сторіж”, “Билиця”). “ЛЕЛІЯ” – один з чудових зразків української сюжетної лірики. Елементи літературні і народнопоетичні перебувають в повній гармонії, прекрасна ритмічна організація вірша, гарні рими, вдале внутрішнє римування. І ще один зразок сюжетного вірша, але абсолютно іншого за тональністю, що свідчить про те, що І.Манжура не був одноманітний. Це поезія “ЩИРА МОЛИТВА” – дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш. Звертається у своїй творчості І.Манжура і до теми, неодноразово порушуваної в українській літературі: ДОЛІ СКРИВДЖЕНИХ ДІВЧАТ: (“Грішниця” Самійленка, “Місто спить” М.Старицького та ін.) “Нечесна”, “Дівчача думка о покрові”. Окремий цикл складають поезії НА ГРОМАДСЬКІ Й ОСОБИСТІ МОТИВИ. В них І.Манжура відображає життя й настрої цілого покоління людей (передових людей!), що важко переживали атмосферу політичної і моральної задухи 80-х років (“Весна”, “Спомин”, “Повесні”, “Переспів”, “До товариша”, “Незвичайний”, “Уві сні”, “До Дніпра” та ін.). У цих віршах болісний крик душі ліричного героя, якого мучить свідомість того, що “лихе горе”, гірка біда не дали прорости в ньому рясним цвітом “надії зцілющій”, “вірі живущій”, що життя марно процвіло, не залишивши нічого “в спадки дітям”. Помітне місце у творчості Манжури посідають вірші, в яких ПОЕТ РОЗПОВІДАЄ ПРО СВОЇ ІНТИМНІ ПЕРЕЖИВАННЯ, ПРО БІЛЬ НЕРОЗДІЛЕНОГО КОХАННЯ, НЕВПОРЯДКОВАНЕ ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ (“Нехай”, “Нічниці”, “N.N. (Сам не знаю чого, ще обличчя твоє)”, “Спомин”, “Минуле”, “Над Дніпром”, “Коли твою душу нудьга наполяже”). Ці поезії істотно доповнюють образ І.Манжури, людини драматичної особистої долі. Разом з тим ці твори виокремлюються в осібну групу інтимно-ліричних поезій з підвищеною рефлективністю, вразливою чутливістю. Є у поетичному спадку І.Манжури вірші, за які радянські літературознавці мусили називати його ЛЮДИНОЮ ОБМЕЖЕНИХ ПОГЛЯДІВ, що інколи “відбивала напіврелігійні ілюзії відсталої частини селянства” (Бернштейн): “Сорок святих”, “Жайворінки”, балада “Ренеґат”, “Різдвяна зірка”, “Великдень”. Поетична діяльність І.Манжури припадає на період, коли українську поезію творили Яків Щоголів, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Павло Грабовський, і, зрештою, Іван Франко. Літературна фізіономія І.Манжури не загубилася, не затерлася у цьому гроні яскравих талантів. Бо, СВІДОМО ОРІЄНТУЮЧИСЬ НА ПРОСТОТУ, ДОХІДЛИВІСТЬ, ЯСНІСТЬ І ЧІТКІСТЬ ДУМКИ І ОБРАЗІВ, І.МАНЖУРА ГЛИБОКО І РІЗНОМАНІТНО ВИКОРИСТОВУВАВ БАГАТЮЩІ СКАРБИ НАРОДНОЇ МОВИ, УСНОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ. |