1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не має, анi серця. Микола_. А хто? Урвитель, забiяка. Жандарм_. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то було моє нещастя. Жандарм _. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя. Анна_. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кидається до нього.)_ Жандарм _(вхопився рукою за груди, з котрих бухає кров)._ А ее так! Нiчого! Нiчого менi не треба. Анна_. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана? Жандарм _. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку! Микола (кидає сокиру)._ Та... та... невже воно нiчого? Жандарм. _(слабше)._ Дай руку! (Простягає йому закровавлену руку. Микола дає свою.)_ Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася. Анна. Михаиле, серце моє, скажи, що тобi? Де в тебе рана? Жандарм _. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу! Анна (кидається до трупа)._ Михаиле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на свiтi зачну? Микола_. Анно, вспокiйся, хiба ти не маєш для кого жити? ІВАН ФРАНКО «ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ» Як ти могла сказати се так рівно, Спокійно, твердо? Як не задрижав Твій голос в горлі, серце в твоїй груді Биттям тривожним не зглушило ті Слова страшні: "Не надійся нічого!" Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова - найтяжчая провина, Убійство серця, духу і думок Живих і ненароджених? Чи в тебе При тих словах не ворухнулась совість? Не надійся нічого! Земле-мамо! Ти, світе ясний? Темното нічна! Зірки і люди! Чим ви всі тепер? Чим я тепер? О, чом не пил бездушний? Чом не той камінь, не вода, не лід? Тоді б не чув я пекла в своїй груді, І в мізку моїм не вертів би нор Черв'як неситий, кров моя кипуча В гарячці лютій не дзвонила б вічно Тих слів страшних: "Не надійся нічого!" Та ні, не вірю! Злуда, злуда все1 Живущої води в напій мені Ти долила, а жартом лиш сказала, Що се отрута. Бо за що ж би ти Могла вбивать у мене душу й тіло? Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли Уста твої мене вбивати мали, - Лице твоє бліде, тривожні очі, Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза, Все мовило мені: "Не вір! Не вір!" Ти добра, щира! О, не ошукаєш Мойого серця гордості лускою! Я зрозумів тебе! Ти добра, щира! Лиш бурі світу, розчаровань муки Заволокли тебе отим туманом. І в серці своїм знов я чую силу Розсіяти туман той, теплотою Чуття і жаром думки поєднати Теб з життям - і в відповідь тобі Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!" Не боюсь я ні бога, ні біса, Маю серця гіпотеку чисту; Не боюся я й вовка із ліса, Хоч не маю стрілецького хисту. Не боюсь я царів-держилюдів, Хоч у них є солдати й гармати; Не боюсь я людських пересудів, Що потраплять і душу порвати. Навіть гнів твій, дівчино-зірничко, Не лякав мене ні крихітки: Я люблю те рум'янеє личко І розіскрені очі-красітки. Лиш коли на те личко чудове Ляже хмарою жалісна туга, І болюще дрижання нервове Ті усточка зціплить, як шаруга, І докір десь у горлі пропаде, І в знесиллі опустяться руки, І благає підмоги, поради Прошибаючий погляд розпуки, Отоді моє серце стискає, Мов кліщами, холодна тривога: Біль німий мене більше лякає, Ніж всі громи й злих сил перемога. Червона калино, чого в лузі гнешся? Чого в лузі гнешся? Чи світла не любиш, до сонця не пнешся? До сонця не пнешся? Чи жаль тобі цвіту на радощі світу? На радощі світу? Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту? Чи грому з блакиту? Не жаль мені цвіту, не страшно і грому, Не страшно і грому. І світло люблю я, купаюся в ньому, Купаюся в ньому. Та вгору не пнуся, бо сили не маю, Бо сили не маю. Червоні ягідки додолу схиляю, Додолу схиляю. Я вгору не пнуся, я дубам не пара, Я дубам не пара: Та ти мене, дубе, отінив, як хмара. Отінив, як хмара. Що щастя? Се ж ілюзія, Се привид, тінь, омана... О ти, ілюзіє моя, Зрадлива і кохана! Кринице радощів, чуття Ти чарочко хрустальна! Омано дум, мого життя Ти помилко фатальна! Я хтів зловить тебе, ось-ось, Та враз опали крила: З тобою жить не довелось, Без тебе жить несила. З тобою жить - важка лежить Завада поміж нами; Без тебе жить - весь вік тужить І днями, і ночами. Нехацй ти тінь, що гине десь, Мана, луда - одначе Чому ж без тебе серце рвесь, Душа болить і плаче? Нехай ти тінь, мана, дім з карт І мрія молодеча, Без тебе жить - безглуздий жарт, І світ весь - порожнеча. Як той Шлеміль, що стратив тінь, Ходжу я, мов заклятий, Весь світ не годен заповнить Мені твоєї страти. Матінко моя ріднесенька! В нещасний час, у годину лиху Ти породила мене на світ1 Чи в тяжкім грісі ти почала мене, Чи прокляв мене в твоїм лоні хто, Чи лиш доля отак надо мною смієсь? Не дала ти мені чарівної краси, Не дала мені сили, щоб стіни валить, Не дала мені роду почесного. Ти пустила мене сиротою у світ, Ти дала ще мені три недолі в наділ, Три недолі важкі, невідступнії. Що одна недоля - то серце м'яке, То співацькеє серце вразливеє, На красу, на добро податливе. А що друга недоля - то хлопський рід, То погорджений рід, замурований світ, То затроєний хліб, безславний гріб. А що третя недоля - то горда душа, Що нікого не впустить до свого нутра, Мов запертий огонь, сама в собі згора, Матінко моя ріднесенька! Не тужи ти за мною, не плач в самоті, Не клени, як почуєш, що я зробив! Не сумуй, що прийдеться самій доживать, Що прийдеться самій у гріб лягать, Що не буде кому очей затулить! Не клени своє бідне, безсиле дитя! Доки міг, то я тяг сю тачку життя, Та тепер я зламався і збився з пуття! Я не можу, не можу спинити того, Що, мов чорная хмара, на мене йде, Що, мов буря, здалека шумить-гуде! Я не хочу на світі завадою буть, Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть - Радше темную ніч, аніж світло зустріть! Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Явилась друга - гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: "Мені не жить, тож най умру одна!" І мовчки щезла там, де вічно темнно. Явилась третя - женщина чи звір? Глядиш на неї - і очам приємно, Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір. Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне -Та враз мов бухло полум'я червоне. За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась І смокче кров, і геть спокій жене. Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма! Вона мене й на хвилю не пустилась, Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійма Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати В її очах - такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стине. І разом щось таке в них там на дні Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине. І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях І як я ним у пітьму помандрую. ІВАН ФРАНКО «ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ» 1 Мов зелена піраміда на хвилястім синім полі, на рівнині лазуровій велетенський ізмарагд,- так облита дивним морем, під безхмарим, теплим небом зноситься, шумить, пишаєсь, спить Афонськая гора. Спить? Та ні! Природа-мати ненастанно тут працює, ненастанно строїть, башіть ту пестіечку свою. 2 На Афоні дзвони дзвонять у неділю по вечірні; починав Прот великий, окликавсь Ватопед. Далі зойкнув Есфігмену, загудів Ксеропотаму, там Зографу, далі Павлю, розгудівся Іверон. Покотилися по горах ті ридання металеві, окликаєсь кожда скеля, кождий яр і кождий скит. І вторують їм зітхання, і руді хрестяться руки, і несеться тихий шепіт: «Cо святими упокой!» 3 Йдуть монахи бородаті у фелонах-багряницях, знов монахи бородаті босі, в простих сіряках. Серед них дідусь похилий, зморщений, сивобородий, в сіряці на голім тілі, хрест березовий несе. Простий хрест, в корі береза, а від моря вітер віє, білу бороду старечу по березі розвіва. І пливе старечий голос із тим співом монотонним, що виводить сумовито: «Со святими упокой!» 4 Ігумен Старче Йване, перед богом, перед алотосяйним сонцем і перед хрестом спасенним заклинаю тут тебе. Щиро нам скажи, по правді: чи по добрій своїй волі, чи по зрілій постанові йдеш у сю печеру? Старець Так. Ігумен Чи немає в твоїм серпі ще прихильності до світу і прив’язання до рідних, дум і бажань світових? Чи навіки ти відрікся всього, що відводить духа від єдиного бажання вічного спокою? Старець Так. Ігумен Чи обдумав ти всю важкість самоти, безповоротність отого життя в печері, всі страховини спокус? Чи обдумав ти всю гіркість жалю, що явиться може, каяття, що затроїти може тут твій подвиг? Старець Так. Ігумен Будь же бог благословенний, що вітхнув тобі сю думку! Най же він тобі поможе до кінця пройти сей шлях! 5 Камінь тут довкола мене - се тверда, незламна віра, се мій дім і мій притулок, подушка і накриття. Хрест отсей — то мій товариш, мій повірпиі; у дпі смутку, оборона від спокуси і підпора в скону час. Небо синє, що крізь отвір загляда в мою печеру,- се надія, що полине у той шлях душа моя. Сонце ясне, що при сході на часок в мою домівку сипле золото й порфіру,- се великий божий дух, що в блаженнії хвилини грішну, скорбну людську вдачу ущасливлює безмірних райських розкошів чуттям. А те море лазурове, що там гріється на сонці, а внизу тут б’єсь о скали, і хлюпочеться, й реве,- се життя земного образ ясний, тихий та принадний, коли здалека дивиться, а гіркий, страшний вблизу. Се мій світ. 6 Старець думав: «Висилав ще, мабуть, своїх шпіонів земнеє життя за мною, хиче вислідить, мабуть, чи ще де хоч павутинка духу мойого не в’яже з тим життям, аби за неї потягти думки мої. Сей павук, се, може, ворог, що свою зрадливу сітку заставля на мої мрії, на думки мої й на зір». 7 І я чув себе безсильним, бідним, хорим, одиноким, мов дитя, сирітка кругла без матусі, без вітця. Бачилось, земля завмерла, вимерли всі люди в світі, я один лишивсь остатній у страховищах отих. Бачилось, і бог у небі вмер, один лиш чорний демон тепер паном у вселенній і гуляє, і реве. 8 «Що за незвичайні гості в мою яму заблудили? Що се за посли і відки вітер ось мені приніс? Ті платочки сніжно-білі - чи це сніг? Але ж не тають!.. Дивний запах з них несеться… Боже мій, вишневий цвіті Цвіт вишневий — тут — в тих скелях! Де тут вишні на Афоні? О, скажіть, таємні гості, повідайте, відки ви? Запах ваш такий чудовий, аж до серця він доходить, в душу сипле насолоду, чимось рідним вавіва. О, скажіть,- ви з України, із далеких рідних селищ, що тепер вишневим цвітом скрізь обсипані стоять? 9 Вечоріє. Тінь довжезна від скали лягла на море, а там ген легенькі хвилі злотом, пурпуром горять. Із гнізда скального старець тихо дивиться на море, з хвиль тих злото-пурпурових десь мостить далеко шлях. Шлях мостить у край далекий, через гори і долини, аж на рідную Вкраїну, а тим шляхом думи шле. 10 Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця, голосом плачливим кличе свое любеє дитя. Время йде на неї люте, перехресная дорога перед нею — хто покаже, яким шляхом їй іти? Не згордуй же сим благанням! Поспішай спасати матір! Може, голос твій і ум твій все поверне на добро». А на верхнім боці карти припис був: «Післанці руські ждуть на відповідь до завтра, завтра будуть на скалі» 11 «Хрест — моє добро єдине, хрест — одна моя надія, хрест — одно моє страждання, одинока вітчина. Все, що понад ним,- омана і чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий і спасенний — шлях хреста. Що сей лист і що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже немає, він умер, умер для всіх. Що мені до України? Хай рятується, як знає, - а мені коли б самому дотиснуться до Христа. 12 Вечоріє. Наче сизий килим, тінь лягла на море, а з-поза гори проміння скісно в морі порила. Золотистий шлях простягся від тих морських хвиль рухливих до верха гори Афона, під скалою море гра. У печері в самім вході згорблений сидить пустинник і письмо раз в раз читав і сльозами полива. «Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця, голосом плачливим кличе своє любеє дитя». «Любеє, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матір покидаї Що в засліпленні безумнім сам лише спастися хоче, а братів тривожних, бідних без поради покида! І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про свое спасения дбати там, де гине міліон? Чи забув слова Христові: «Добрий пастир власну душу віддає за своє стадо»? Ти хіба не пастир їх? Чи забув слова Христові: «Хто рече: кохаю бога, а не порятує брата,- той брехню на душу взяв»? Адже ж за всі душі тії, що там впадуть у зневірі, а ти б піддержав їх, в тебе бог рахунку зажада. Адже ж ті твої чернечі горді мрії про спасения тут, далеко від спокуси,- се ж спокуса, гріх тяжкий. Се не божий шлях верстаєш, а дияволові служиш, майстру гордощів, що богу рівним бути забажав. Се не божий шлях! Таж навіть якби в рай ти так дістався, а твій рідний край і люд твій на загибель би пішов - адже ж рай тоді для тебе пеклом стане! Сама думка: «Я міг їх порятувати!» - тобі з неба зробить ад!» І смертельная тривога зціпила старече серце і заперла дух у груді, зимний піт лице покрив. Він зирнув на сине море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис від Афонської гори. Глянь, з Афонської затоки звільна барка випливає, із отіненого плаю ген на сонячний біжить. Турчин баркою кермує, в барці кунтуші козацькі і шапки червоноверхі, бризка золото з весел. Ах, посланці з України! В старця серце стрепенулось, і в тривозі, і в нестямі худі руки він простяг. «Стійте! Стійте! Заверніться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам! Стійте! Стійте! Заверніться!» Та дарма! Не чують крику. І по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе. І ламає руки старець, і болюче серце тисне, і перед хрестом на камінь він кидається лицем. «О розп’ятий! Ти ж лишив нам заповіт отой найвищий: свого ближнього любити, за рідню життя віддать! О розп’ятий! Глянь на мене! О, не дай мені пропасти у безодні мук, розпуки, у зневір’я глибині! Дай мені братів любити і для них життя віддати! Дай мені ще раз поглянуть на свій любий, рідний край! Глянь, отеє остатня нитка, що мене тягла до праці! О, не дай же їй порваться! Заверни її сюди! О, зішли противний вітер! Підійми грізную хвилто! Або дай мені злетіти, мов пташипі, зі скали! Ти ж благий і всемогущий! О, коли моя молитва, і мов мовчання, й труди, і всі подвиги, й весь піст мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значіння, то я радо, о розп’ятий, все без жалощів віддам. Все віддам, готов, як грішник, вічно у смолі кипіти - лиш тепер зроби для мене чудо: барку заверни! Або дай мені до неї відси птахом долетіти, або збігти, мов по кладці, по промінню золотім. Ох, таж ти, малим ще бувши, бігав з храму по промінню, і по морю серед бурі, мов по суші, ти ходив. Дай, о дай мені се чудо! Лиш одно, на сю хвилину! Не лишай мене в розпуці, мов стривожене дитя!» Так моливсь Іван Вишенський, хрест щосили тис до груді - і нараз почув, як дивна пільга біль його втиша. Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, ясна певність розлилася у обновленій душі. Ясна певність, що послухав бог отес його благаїшя, що настала хвиля чуда - просвітління надійшло. Те, чого він ждав так довго, обдало його, мов легіт, мов гармонія безмежна, райські пахощі святі. І він радісно піднявся, і перехрестився тричі, і благословив промінний шлях, що скісно в море йшов. Він нічого вже не бачив, тільки шлях той золотистий і ту барку ген на морі - і ступив і тихо щез. А в печері иустельнццькш тільки білий хрест лишився, мов скелет всіх мрій, ілюзій, і невпинний моря шум. |