1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
ПАНАС МИРНИЙ «ПЯНИЦЯ» ІВАН ЛИВАДНИЙ, БРАТ ПЕТРО ЛИВАДНИЙ, МАРИНА КОСТЯНТИНІВНА МАТИ, ЖІНКА МИКИТА ІВАНОВИЧ БАТЬКО То Микита Іванович споряджав свого третього сина Івана у місто на службу. Се вже йому була не первина. Він вирядив уже двох, та старшого скрутило лихо — умер, а середущий, осівшись на теплому місці, панував собі. Маючи таку надію й на третього, посліднього, Микита Іванович був веселий, говіркий, вичитував синові всякі пригоди з свого життя, ставив йому ріжні перестороги, заперечував від ледачого товариства, раяв шанувати старших себе, годити їм, коритися... — Знай, сину, — казав він, — покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору: начальник йому слово, а він йому — десятеро. Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. «Дитина... зовсім дитина; ще таке молоде та зелене та не бачило ні світа, ні людей... Перші, як од'їздили, то все ж були старшенькі, та й то одного, як косою, скосила... А се ж — дитина: на Головосіка сімнадцятий пішов... То ж були і здоровенькі, й показні, а се з самого малу таке замліле та хоре вдалось... Та тож недавнечко з школи — не передихнуло, не вибігалося, як зразу й на службу. Бог його знає, які там люди, які начальники!.. Воно таке тихе... Накричать на його, воно й перелякається; скажуть: роби — і через силу робитиме, поки надсадиться... Що їм? Хіба вони дивляться на силу? Роби та й роби! Тепер же знову і хазяйка яка буде... Добре, як добра, а як лиха — сидітиме і голодне, і холодне... А там і в товариство яке піймає... Попаде між п'яниць та волоцюг, розіп'ється-розволочиться... Доброго, кажуть, пошукай, а лихе само знайде». Скінчив він школу сімнадцятого року. Деякі вчителі раяли йому йти далі — у гімназію, в університет. Він би то й не від того: йому подобалася наука, тиха та щира праця над нею. Думки йому малювали рожеві надії: мати свою невеличку хатину, тиху-спокійну, кругом обставлену книжками, котрі б він перечитував та набирався розуму... Кругом його тихо — ні гомону, ні шелесту; одні листочки паперу шумлять, перегортувані його пальцями; а в голові — ціле море думок та гадок, безкрая черідка картин... «Я б нічого не хотів кращого, Господи, тільки сього!» — мовляв він. «Не знаходячи втіхи на службі, він почав шукати її поза нею — на кватирі, між сторонніми людьми. Та, боязкий норовом, він не осмілився близько сходитися з чужим чоловіком.» «Микита Іванович був собі низенький, натоптуватенький чоловічок, з невеличким пузцем, з круглою лисою головою, з масним, добре виголеним лицем, з невеличкими блискучими очицями. На сей раз його очі якось особливо блищали: вибивалася з-під їх лукавого погляду і тепла батькова любов до дитини, і радість удачі, і якась глибоко захована туга: що, як, мов, не справдяться надії?.. Голос його, завжди тоненький, бринів тепереньки ще тонше й голосніше..» «Іван Микитович ще змалечку був болізний та хирий. Ні над одним з своїх синів не вимучилась так Марина Костянтинівна, як над ним. Хвороба, тільки він появився на світ, учепилась за його. У колисці ще напала його різачка, день і ніч кричала дитина, день і ніч не давала спокою Марині Костянтинівні аж цілих сім тижнів, уже вона радніша б була його смерті... Трохи перегодом почали прорізуватись зуби; знову занедужала дитина, знову не спокійна Марина Костянтинівна; а піднялася на ноги — кір, гвіздочки та кашлі, страшні заливні кашлі підкошували дитячі сили. Коли йому минуло десять літ, то він схожий був на малюсіньке хлоп'ятко літ шести-семи, вирощене в нужді та неволі: худе, сухе, щупле, невеличке зростом, бліде, як з крейди вистругане, з болізним поглядом, воно виглядало сиротятком. І завжди тихе, мовчазне, боязне. Між своїми його не почуєш, бо й голос мало слабий та тихий, а між чужими його і не видно.» «Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову — одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.» -МіщанкаБарабашиха- жінка, у якої жив Іванко «Усяк знав тітку Настю (як звали її), низеньку й гладку, з чорним, завжди масним лицем, з товстим кирпатим носом, одутлими губами і здоровенними сіро-мутними очима, що сиділи у неї зверху, як дві цибулі. Яка сама нечепурна, так і одягалася нечепурне: завжди очіпок, старий і засмальцьований, стояв набік, з-під його часом і на очі вибивалися сиві пасма волосся, завжди у брудній лихій сорочці, у вистріпаній спідниці, котру вона носила так, що один бік волочився по землі, а другий бовтався біля коліна, через віщо вона здавалася наче кривобока. Товста, як бочка, сама, товсті, як макогони, руки, товсті та короткі, мов стовпці, ноги, котрими вона якось чудно совала; чорна, нечепурна, обідрана, засмальцьована, вона була одмітна на все місто» -Наталля, іі дочка «Стара Барабашиха вмерла. Наталя зуступила її місце. Так само, як і мати, розпилася, розволочилася, перепродувала овочами та солоною рибою. Лучалися їй женихи, та не хотіла ні за кого виходити і все дедалі старіла, осовувалася та нікчемніла. А проте кожного свята й неділі подавала в церкві на часточку за раба Божого Івана.» «На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.» -Петро, старший брат Івана «Іван низький, наче сутулий, блідий, сухий, завжди похмурий, задуманий. Петро середнього росту, бравий, широкоплечий, краснощекий, при здоров'ю — воно у його так і грало, — і в постаті вертлявий, і в погляді веселий, і в розмові шпаркий, жартовливий.» БОРИС ГРІНЧЕНКО (поезія) «Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсіди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці – часом любої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія. Коли се не додає їй більшої літературної вартості, то все ж, може, робить її цікавою тому, хто, як я, пережив останні два десятки років з їх сльозами і надіями і силувався знаходити іскру там, де, здавалося, була сама темрява». «...Ви вже записали своє ім'я в історію не тільки українського театру, але і вкраїнської культури. Та всяка справа культурна тільки тоді буває певна міцна, коли вона, з одного боку, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу, а з другого, — коли вона займає не саме тільки панство, а розливається глибоко й широко, захоплюючи собою величезні маси народні і ведучи їх до кращого, яснішого життя» «ДО ПРАЦІ» Праця єдина з недолі нас вирве: Hумо до працi, брати! Годі лякатись! За діло святеє Сміло ми будему йти! Праця єдина нам шлях уторує, Довгий той шлях і важкий, Що аж до щастя і долі прямує: Нумо до праці мерщій! Праця не згине між людьми даремне: Сонце засвітить колись, Дякою нас тоді люди згадають — Нум же! До праці берись! Хоч у недолі й нещасті звікуєм — Долю онукам дамо! Ми на роботу на світ народились, Ми для борні живемо! Сміливо ж, браття, до праці ставайте,— Час наступає — ходім! Дяка і шана робітникам щирим! Сором недбалим усім! [1881] «ХЛІБОРОБ» Я убогий родивсь, і в ті дні, Як вмирать доведеться мені, Тільки горе, та стомлені руки, Та ще серце, зотлілеє з муки, Я зложу у дубовій труні. Не велике я поле зорав, Та за плугом ніколи не спав, Що робив, те робив я до краю. І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав. На тім полі каміння було, Поле все бур’яном заросло, Зупинявся мій плуг на тім полі, Та не кидав робить я ніколи, А гострив свій леміш, чересло. У годину, в негоду я там: Без роботи погано рукам! Нехай дощ і крізь драну свитину Січе згорблену працею спину, А спочинку собі я не дам! Скільки поту свого я пролив, Скільки сили я там положив! Та дарма! Бо поорана нива Нам давала багатії жнива: Я недурно невтомно робив. Такі жнива зазнав я не раз, А тепер вже минувся мій час. Я вже чую: останнєє літо Бачу я золоте своє жито, Бачу, ниви широкії, вас. Мої діти зберуть урожай… Усьому наступає свій край, Він прийшов і мені: в домовину Я іду і навіки спочину, — Мої ж діти зберуть урожай! Мої діти — дочки і сини, — Усі вкупі зібравшись, вони, Як почнуть до обіду сідати, Будуть хліб, що придбав я, ламати І згадають мене у труні. І за те, що, працюючи, зміг Згодувати і викохать їх, То про мене в їх згадка не згине, Після мене ще довгі години Моє діло не вмре серед їх. Так, я вбогий родивсь, та в ті дні, Як вмирать доведеться мені, То не сором ці стомлені руки І це серце, зотлілеє з муки, Положити в дубовій труні!…[1884] «МАРУСІ ВІТРОВІЙ» Мучениці, що спалила сама себе у Петропавловській тюрмі у Петербурзі Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! Вже вона у землі тепер спить, Та, що всіх так уміла любить, А себе не уміла жаліти. Вона йшла до ясної мети, До святого взялась вона діла: Щоб свободу людям принести,— І в неволю замкнули кати, Ту, що волі безщасним хотіла. Катування темничні страшні Не лякали: уміла терпіти!.. Але іншії думи ясні Обняли у тяжкії ті дні: Вона зважилась більше не жити. «Не скорюсь я запеклим катам! Коли жертви недоля схотіла, Щоб кайдани розбити рабам, То на жертву себе я віддам Для свободи великого діла. Я умру, але так, щоб кати Не могли тії смерті сховати; Щоб навчилися муки нести Ті, що йдуть до святої мети, Щоб навчились за волю вмирати! Мій народе безщасний, прощай! Тобі щастя хотіла я дати... Все, що можу,— зроблю я, нехай Воно прийде у рідний наш край Над моєю труною витати!» І зросивши одежу пальним, Героїня себе запалила... Сталось тіло стовпом огняним: Оддала себе мукам тяжким Для свободи великого діла! Вмерла, вмерла, свята і ясна... О, навчіться ж од неї, навчіться! Хай ця жертва страшна, вогняна Вас до бою веде хай вона, Щоб з тиранами лютими биться! Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! Нам не плакати треба — робить! Краще зовсім на світі не жить, Ніж рабами довічними жити! ДОКИ? Минає час, минають люди; Ми всі ждемо того, що буде, І кажем всі: давно вже час, Щоб воля та прийшла й до нас, А все її нема, не йде,— А час не жде, а час не жде!.. А час не жде, а час летить, А серце змучене болить, Бо довгий гніт минулих днів Його украй вже пригнітив, І тяжко так, що, може, ми Гіркими плакали б слізьми, Якби не гніт цей днів тяжких, Щоб нас, за довгий час, усіх І одслід навіть з мук навчив Ховать в душі без сліз і слів. І так на світі живемо, На плечах лихо несемо. І доки будемо так жить? Ніхто не скаже — все мовчить! 1881 НЕНАЧЕ Неначе і світ такий гарний здається, І сонечко з неба блищить, І пісня дівочая голосно ллється, І весело лист шепотить, І дивиться всюди усе так звабливо,, Що тільки б, здається, радів. Та на світі весело так та щасливо Без думки та гадки б ти жив... Та здумаєш ти, що ті співи дівочі Не співи — ридання сумні, Що гаснуть од сліз оті карії очі, І змалку веселі й ясні; Згадаєш про тих, що у лютій недолі, Не знаючи щастя, живуть, Що діти їх бігають босі і голі І хліба, голоднії, ждуть,— І серце заниє, і сам я не знаю, Як співи-ридання летять... Коли ж то ми будемо в нашому краю Про щастя і долю співають?1880 НАДІЯ Зів'яла вже та квітка запашна, Її нема — сама суха стеблина... А як цвіла, лишаючи, вона, Аж кращою ставала вся долина!.. Тепер лука порожня і сумна: Вона була її краса єдина... Надія-квіт умерла, одцвіла, її нема — вмирають поривання... Була вона—душа тоді жила, Жили у їй високі почування: Вона душі теплом святим була... Тепер там ніч, холодне нудьгування...1895 БОРИС ГРІНЧЕНКО (байки) Гумор – це одна з характерних позитивних рис українського народу. Саме з гумором українці споконвіку сприймають будь-які несприятливі умови життя. А добрий гумор – це завжди гарний настрій і здоров’я. ВОВКИ Як на світі нові думки запанували, То навіть і туди вже завітали, Де бачить їх ніхто не сподівавсь, Де тільки птах в гіллі ховавсь, Звірі у пущах диких вили; Сказати просто: в темний ліс Наш час нові думки заніс, От ті думки серед звірів зустріли Найперш Вовків. Загомонів наш ліс, загомонів! Зібралися Вовки, мовляв, на чорну раду, Промови сиплються, і ллються, і течуть: «Давно вже треба лиху дать пораду. На іншу треба вийти путь! Гріхів ми силу наробили: Овець покірних все гнітили, З їх м’яса і крові жили,— Тепер часи покут прийшли. Щоб не гнівити більше неба,— За все те їм оддячить треба: Ми будем працювать для їх. Покинем вовчі поривання, Живе хай згода і братання Серед звірів усіх!..» Як врадили, то так вони й зробили: Вживати на обід Овець заборонили І сповістити їх постановили. Що ожили братерство і любов І воля давня знов! От з лісу зараз всі майнули… Біжать швиденько навпростець Насеред степу до Овець. А Вівці тільки гугот їх почули І тільки уздріли Вовків,— Як дременуть до пастухів! Аж куряву зняли густую. Невдячність бачивши такую, Обурились Вовки, і лютий гнів Всю вовчу зграю обхопив: «Дак он вони як заплатили За все, що ми для їх робили! Немає правди в їх серцях,— Дознають хай її у нас в зубах! А годі бавитись словами! Держи, хапай, лови! Всіх, не жаліючи, катуй і рви!..» Ех, Вовчики! Зостались ви Вовками!..1887 р. ЖАБИ Рід жаб’ячий надумався прохати У Перуна собі в болото короля,— Перун послав їм Журавля. Почав король королювати,— Струснулися річки, озера, болота: Підданців той король живцем глита — Не можна їм з болота й визирати: Жалю король не зна. Безщасні знов до Перуна: «Помилуй, господи! Не дай нас у наругу! Візьми цього катюгу, Дай іншого!..» — І він їм дав Ужа, Товстючого, із доброго гужа. От, думають, добро придбали! Тепер так буде рай! «Гляди ж, нас не глитай!»— Підданці забажали. «Чому?—сказав король.—Самі ж мене прохали!» «Який там враг Ужа просив!.. Хіба король на те, щоб нас він їв?» «А коли так, то буду вас за те глитати, Що не хотіли ви мене прохати». Чи Журавель, чи Вуж — біда одна: Було б не турбувати й спершу Перуна.1890 р. ЗВІРЯЧА РАДА У лісі зібрано колись на раду Усю звірячую громаду, Та ще й — на диво всім звірам — До ради звелено прибути Не то Ведмедям, Лисам та Вовкам (Їх завсігди там добре чути), Але і Вівцям, і Волам, І навіть побігайчикам маленьким — Зайцям сіреньким. Зійшлись і радить почали: Лев промовля, потакують Осли, Хвостом виляє Лис цареві до вподоби, Мовчать із Вівцями Воляки-хлібороби, І скоса дивляться на їх Вовки. Усе як треба! Та на лихо, На ноги й на язик прудкі, Зайці не всиділи там тихо: «Ми слова просим!»—крик зняли. Вовки ззирнулись з Ведмедями, А деякі то клацнули й зубами, Одначе голос їм дали. «Панове! Нашій лісовій громаді Давно вже стали на заваді Великі помилки оці,— Так почали казать Зайці.— І перша та, що ми не всі тут рівні… В наш час такі порядки дивні… Ми просим рівності!..» — «Мовчіть»— Ревнув на їх Якийсь Ведмідь. Рід заячий затих І затрусився з переляку. Сміється Лис: «А що, утерли маку? Дурні, дурні! Забули, що до слів Ще треба кігтів та зубів!..» 1891 р. СОРОКА Покинувши ліси свої, Сорока в город полетіла. Там по садках тинялася без діла, Довгенько по гаях не бачено її… Всі думали: пропала Білобока,— Аж ось — сусіль!—вернулася Сорока! Вернулася і зараз крик такий Вона зняла, що ліс озвавсь луною: «Сюди! Сюди! Злітайтеся мерщій! Послухайте! До вас я з новиною!» От стрепенувся ліс, летять пташки, Летять великі птиці, Орли і Соколи, Зозулі і Шпаки, Тихенькі Солов’ї і гомінкі Синиці. Злетілися, посіли на гіллі — А що то скаже їм та городянська штука? «Послухайте мене, великі і малі! — Озвалася вона. — Є в мене вам наука. Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні? Самі все лісові пісні Співаєте, як і співали! Покиньте їх! Не ті часи настали: Тепер путящий спів Не тут, серед гаїв,— Ні, тут дурні патяки,— А в городі — отам співаки!.. Отам пісні… Навчилась їх і я… Вже годі слухать Солов’я, Послухайте мене,— співання ж бо яке!.. Скреке!.. скреке!.. скреке!..» Вона ще довго скреготіла, А далі Шпак на те загомонів: «Та ну бо вже! Не буде діла! Ми цей од тебе чули спів, А іншого, як ти не вміла, То й город не навчив. Була ти й будеш скреготуха,— Чого ж ти нам дратуєш вуха Та бешкет робиш на ввесь гай? Хай кожен так собі співає. Як хто зуміє і здолає,— Усяким співам волю дай, То й буде в нас співучий край!..» 1889 р. БОРИС ГРІНЧЕНКО (оповідання) «ЕКЗАМЕН», ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ, КУЦЕНКО-ЧЛЕН СОВЕТА, піп, діти «Сьогодні великий день у Тополівській школі — у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної — колишній писар, може, той самий, що одсудив Ципченкові Шоломійчину хату. Екзамен — пострах і погроза вчителеві і школярам — обертається в якусь комедію освіти, а закінчується, звичайно, закускою та водочкою». «Пан Куценко років 25—30 був волосним писарем, а жінка його торгувала бакалією. І в писарстві, і в крамарстві йому так пощастило, що через десять років він мав уже свою крамницю в повітовому місті і, потроху посуваючись угору, зробився з писаря значною особою в місті. Недавнечко він був міським головою, а тепер директором повітового банку, що через його ж шахрайства незабаром мав впасти, і разом він — член земської управи і шкільної ради, — тим і їздить він по сільських школах на екзамени яко голова «екзаменаційної комісії». Але як непевні голосні й приголосні, проклята літера h та й усякі інші хитрощі російського правопису ніколи не давалися до зрозуміння панові членові, то він, звичайно, на екзаменах з російської мови любіше мовчав. На екзаменах же з закону божого та з рахунків почувався він вільніше, найбільш як справа доходила до лічби. Арифметику у межах цілої лічби він добре вивчив ще як був писарем, а директорування в банкові дало йому змогу перемогти й «дроби», і пан член особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Він завсігди возив з собою свій завдачник, де були папірцями й олівцем позначені завдачі, які він звичайно і безодмінно давав рішати школярам. До цього треба додати хіба ще те, що, силкуючись удавати з себе пана, він без жалю нівечив і українську, і російську мову, нехтуючи першу і не знаючи другої.» «— Читайте молитву! — промовив учитель. Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву. — Ну, тепер теє... домой ідіть! — почав член. — А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того... й водочка?.. — А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!.. — Так, так... От ми там і протокол екзаменськой подпишем...»1884. «УКРАЛА», ОЛЕКСАНДРА, ПРІСЬКА, УЧИТЕЛЬ, ДІТИ «Тільки вчитель увійшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярі юрмою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли. Гомін був неласкавий, сердитий. Зрозуміти поки нічого не можна було. Чуть тільки було, що на когось діти сердились, комусь докоряли.» «Вона мовчала й сиділа нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумів, що Пріська казала правду. А Пріська вже не мовчала й торохтіла: — Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Тільки кинеш торбу з пирогами — так і потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла з школи у двір, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибігла до неї, а вона злякалась. «Не кажи,— каже,— вчителеві, я тобі малюнок дам...» «Голосне гірке ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі відразу притихли. Очі їм якось широко порозплющувалися, і вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав: — Не плач! Коли цьому неправда... — Правда!.. Правда!..— скрикнула Олександра.— Я вкрала! І вона заридала ще дужче. У великій класовій світлиці стояло шістдесят школярів мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гірко плакала маленька білява дівчина.» «— Я їсти хотіла. — Хіба ти дома не їла? — Не їла. — Чому? Вона знову змовкла і... зовсім несподівано уп'ять заридала. — У нас... у нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають... Ми їмо су... су... сухарі вже другий тиждень. І більше вона нічого не могла сказати за слізьми.» «Олександра після цього довго соромилась глянути учителеві в вічі. Але ні він, ні школярі ніколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже ніщо не могло спокусити її. Дівчата-товаришки її люблять і часто дають їй чого їсти — такого, що з дому приносять. Але вона зрідка бере, хоч і часто сидить на сухому хлібові. Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною.»1891 «ОЛЕСЯ», ОЛЕСЯ, МИХАЙЛИК,ДІД. «Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватись од ворогів.» «У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволився відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина, років шістнадцяти. Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з ним. Діти так любили, як дід розмовляв з ними. Він розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дід у пасіці, робить що-небудь, граблі чи ще що. Михайлик-стрибунець і собі щось тут майструє, і дівчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть.» «Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усі були верхи. То були не наші люди. Гостроверхі шапки маячіли здалека. Таких шапок наші не носять. Олеся багато чула дечого від діда. Вона пізнала цих людей — це були татари.» «— Братику, біжи лісом додому, скажи дідусеві, що їдуть татари. Чуєш?.. І вона потрусила хлопця за плече. Він немов прокинувся з того і глянув на дівчину. — Біжи, а то дідуся вб'ють. — А ти ж? — спитався хлопець. Олеся штовхнула його, щоб біг, кажучи: — Я знаю сама, що зроблю, — не бійсь! Ніколи говорити — біжи! Та все понад краєм, щоб од багновиці далі!..» «— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль. Тії ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона додолу. Її головонька схилилась і чиста душа покинула тіло. Татарин плюнув на неї, і всі вороги повернули назад.» «— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті!» 1890. «ДЗВОНИК», НАТАЛЛЯ, ОЛЕКСАНДРА ВИХОВАТЕЛЬКА «НЕПОКІРНИЙ», ВАСИЛІЙ ДМИТРОВИЧ УЧИТЕЛЬ, СЕМЕН ОЛЕКСІЙОВИЧ –ТОВАРИШ УЧИТЕЛЯ, ВОЛОСНИЙ СТАРШИНА ПЕТРУШЕНКО, ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ УРЯДНИК ШВИДКОВ, ПИСАР ЛЬОВШИН,СІЛ.СТАРОСТА ГУБАНЬ, ПОШТАР ЦУПЧЕНКО. БОРИС ГРІНЧЕНКО «БРАТ НА БРАТА» ЄВГЕН КОРЕЦЬКИЙ – УЧИТЕЛЬ, ТАЛЯ ЖІНКА, ЯКОВЕНКО АДВОКАТ, ЛАВРЕНКО, ЛІДА І ВОЛОДЬКА ДІТИ «Відома річ, що й арештовано його найбільше через ту справу з «конституционным приговором». Звісно, справник уже давно намагався в шкільній раді, щоб Корецького скинуто з учителювання… Але все ж ця справа наробила тоді великого шелесту в їх невеличкому городі. Корецьким і його селом зацікавилися поступові люди з місцевої інтелігенції… . Пішла справа навіть у пресу, — ну, звісно, що все це взято було до уваги, і Корецький мусив «обождать немного» та й дожидає вже два місяці…» «— Уночі ми получили маніфеста в редакції… Зараз же рішили випустити його окремим плакатом… У десять годин він уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулиці, — ну, звісно, мітинг… Стали говорити. Амністія — перше слово… Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амністію з Петербургу, — не забувайте, що в нашій тюрмі сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!. Ну, звісно, в такі хвилини юрба не міркує довго… Так і шугнули до тюрми, — хотіли силоміць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацію з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… — і він показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, і тоді тільки він пізнає їх.» «— Тут, у нашому городі, може на цьому саме майдані, де ми тепер зібралися відсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вільного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собі народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рідному краї ідеали громадської волі, рівності… Правда, ми програли тоді, сили темряви й неволі, сили похмурого деспотизму були дужчі за нашу молоду новонарождену волю, — вони зламали її… Але ті ідеали, за які наш народ боровся, не жаліючи свого життя, — ті ідеали не могли в душі його зламати ніякий деспотизм, ніяка темрява. І та велика переміна, яка тепер робиться, — не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темній неволі кріпацтва, в тяжкому поневірянні після кріпацького життя, боролися за неї, — і ось вона прийшла, сподівана й рідна нам! І коли був час, що народ наш порізнився з інтелігенцією, то тепер цей час минувся: народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об’єднує його з інтелігенцією в одну велику сім’ю. І ця сім’я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визволення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів щасливого, вільного, могучого робітницького життя!. Буря оплесків, криків: «браво! слава!» громом гремить серед майдану і знову мають хустки й прапорці, і сяють радісні очі з-під брилика з синьою вуалькою…» Корецький зостався сам у своїй світлиці. Лампа привітно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полиці з книжками… портрети письменників на стінах… велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в кріслі з Христом на руках… білий Шевченків бюст на столі… . Корецький переступив у другу хату. Там стіл уже був порожній, діти спали й тільки біляву та чорняву голівки видно було з-під ліжників. Талі не було. Він вийшов у садок і пішов стежкою. Ніч була свіжа, але не холодна. Далекі зорі мигтіли привітним промінням. Корецький пройшов аж до кінця стежки, туди, під великі дерева, де був ослінчик. Там, на тому ослінчикові, він побачив темну постать. — Ти, Талю? — спитав він, підходячи. Це була вона, але не відказала нічого. Сів біля неї і взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає. — Талю! — злякався він. — Що тобі, серце? Ти плачеш ? Таля припала йому на груди і заплакала ще дужче. — Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти? — Господи, невже ж таки справді… справді?. — шепотіла вона крізь сльози. — Що? Піп справді? — питався Корецький, не розуміючи. — Невже ж таки справді нічого цього не буде? — Чого? — Цього всього… Цих тюрем… засланців… неволі… мук… шибениць… крові… І люди будуть жити вільно — як люди, не як раби… і як брати… і ніколи воно не вернеться?. Ніколи?. Невже ми дожили до цього? І вона знову вся затремтіла з ридання. А він пригорнув її, гладив і цілував їй голову і, не почуваючи, як його власні сльози капали Талі на обличчя, казав: — Не буде, серце, не буде неволі!. Скінчилося її панування… Буде нове життя… вільне… братерське життя… щасливе… І вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею і визволених невольників… А вгорі над ними мигтіли зорі привітним сяєвом і теж, здавалося, казали: — Не буде… не буде неволі!. «— Та що казать! — скрикнув сердито Семен. — Яка там кривда!. Ніякої кривди од вас не було!. Це нас збили та й годі… Маніфестом отим!. — Маніфестом? — перепинив Корецький. — Гарний маніфест цар дав і сьогодні не треба нам ні гніватися, ні битися, а брататися треба. Такий маніфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборні з народу люди кращий лад завели… — А землю?!. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, прокляті демократи, вигадали?! — заверещав чийсь голос, і Корецький побачив перед себе перекривлене зо злості обличчя Валюшного. — Жидам землю! Землю жидам!. — репетував Гаврило, соваючи кулаки. — Люди добрі!. — почав був Корецький. — Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок. Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки. Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі. Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку. Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, — і враз утратив притомність.» «Корецький зостався стояти трохи віддалік, а Яків пішов купувати білета. Ледве вернувся з ним, — почувся гугіт: то надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великі вогняні ока: вони ближчали, насували і враз довгий змій, пихкаючи вогнем і димом, вирвався з темряви і, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцією. Стиснув Якову руку і, минаючи станцію, скочив Корецький у останній вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вікна було місце. Корецький визирнув у вікно і трохи далі в темряві побачив самотню постать,— то був Яків. Поїзд свиснув і рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огні станції, і поїзд кинувся в темряву осінньої ночі. — Але він винесе мене на ясний день… на ясний день здійснених надій, — думав Корецький. І вже не почував у собі того тупого безнадійного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тільки одним моментом з великого діла, а кінець його міг бути тільки один… І хоч який болючий цей момент, — мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю… А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву…»1907. БОРИС ГРІНЧЕНКО «СТЕПОВИЙ ГІСТЬ» Драма на п'ять дій СТЕПАН ЗОЛОТНИЦЬКИЙ, ШЛЯХТИЧ НЕМОЛОДИЙ. ЯСЬ,ЙОГО СИН ОД ПЕРШОЇ ЖІНКИ, 23 РОКИ. ВАСИЛИНА, ДРУГА СТЕПАНОВА ЖІНКА, 40 РОКІВ. ЯКИМ ДЕМЧЕНКО, ВАСИЛИНИН СИН ОД ПЕРШОГО ЧОЛОВІКА, ПАРУБОК, 23 РОКИ. НАТАЛЯ, ДІВЧИНА, РОКІВ 19,ВАСИЛИНИНА ГОДОВАНКА, СИРОТА З БАГАТОГО КОЗАЦЬКОГО РОДУ, ДАЛЕКА ДУЖЕ ВАСИЛИНИНА РОДИЧКА. МАРТИН, НЕМОЛОДИЙ ЧОЛОВІК З МУЖИКІВ, У ПАНА ЗА ОТАМАНА. НИЧИПІР, ЧОЛОВІК СЕРЕДНІХ ЛІТ І СЛУГИ В ПАНСЬКОМУ ДВОРІ, МУСІЙ, НЕМОЛОДИЙ ПАРУБОК. КОБЗАР. СТАРА БАБА,ГРИЦЬКО, СЕЛЯНИН, РОКІВ 35. ДІЄТЬСЯ ПОВЕСНІ РОКУ 1648 «Ясь. (підходить до неї). Наталю! Наталя. Чого? Ясь. Чи дуже ти мене любиш? Наталя. З якої речі? Що такий осоружний до людей? Ясь. Не можу ж я з хлопами запанібрата бути: я шляхтич. Наталя. Ой, як високо ти з своїм шляхетством несешся! Я с ь. Бо шляхтич — то велика річ! У своїх добрах він — король!.. Правами рівний Вишневецьким та Сопігам...» «Яким. Наталю, та це ж я!.. Яким!.. Наталя (оступається назад і пильно придивляється до нього). Ти — Яким?.. Яким молодий був, а ти... ти... Яким. А я зостарівся на каторзі турецькій. Наталя. Якимочку! (Кидається й припадає до його.) Мій любий! Мій найдорожчий!.. Мій орле!.. І братик мій, і милий мій!.. Ой, боже ж мій!.. Яким (обнімаючи, цілує Ті). Наталю моя! І ти думала, що я живий? Всі ж думали, що мене й на світі нема. Наталя. Всі, та не я!.. Я вірила!.. Я не могла не вірити, що ти живий!.. Дай же глянути на тебе! (Зазирає йому в вічі.) Ой, який же ти не той! Який же ти чужий!., ї чужий, і рідний!.. Такий рідний, такий!.. О, моє серце! (Знову припадає до його.) Яким. Щастя має єдине! Мій квіте рожевий (Цілує Ті.) Кохаєш мене?.. Кохаєш так, як і тоді, як ми ще дітьми присягалися довіку любитись? Наталя. Більше!.. Дужче!.. Розкажи ж мені, де ти був, що з тобою робилося? З початку кажи, як усе сталося?..» «Золотницький. Слухай же! Яким Демченко — єсть він мені такий саме ворог, як і тобі. До смерті ворог! Яким. І пан добродій хотів би над їм помститися? Золотницький. Хотів би. Яким. Ну, а я ж вам нащо здався? Золотницький. Мені треба рук до помсти. Яким. Тобто: чи не позичу я своїх? Золотницький. Твої — руки, моє — злото. Яким. Он як!.. А чи багато злота? Бог знаєте: яка робота, така й плата. Золотницький. Я дам тобі цей капшук,— в йому повно грошей. (Кида Якимові капшук на коліна.) Це на дорогу. Поїдь у Січ, убий там його, привези мені певні прикмети, тоді я тобі ще не один такий капшук дам. Яким (бере й зважує капшук на руці). Не один, кажете? А скільки ж? Золотницький. Два... три... п'ять! Яким. Єсте скупенькі трохи, пане господарю. (Знову важить капшук на руці.) Не дуже важкий,— голова козача важча. Золотницький. Привези тільки її мені,— я тобі десять дам!» «Кобзар. Так, так, тепер танцюриста не до речі... (Дзвонить спершу в струни, тоді співає:) Нема в світі правди, правди не аськати! Що тепер неправда стала правдувати. Уже тепер правда сидить у темниці, А тая неправда з панами в світлиці; Уже тепер правда стоїть у порога, А тая неправда сидить конець стола. Уже тепер правду ногами топтають, А тую неправду медом напувають. А вже тая правда сльозами ридає, А тая неправда все п'є та гуляє. Чи ти, щира правдо, в темниці умерла, Що тепер неправда увесь світ зажерла?.. Золотницький. Як смієш ти тут співати, клятий волоцюго?.. Геть мені звідси зараз!.. Щоб ніколи цих волоцюг і близько двору не було! Ходять та дурним хлопам всякими брехнями голови набивають! (До челяді.) А ви чого тут позбирались? Робити, дак вас нема, а чортзна-чого слухати, дак зараз позбігаються!.. Геть звідси всі!.. І цього виженіть зараз!..» «Василина. Беріть його,— він од Хмельницького присланий! Наталя. Мамо! Це ж син ваш!.. Василина. Син?.. У мене нема сина,— його вбив цей душогуб! Наталя. Мамо, це син ваш Яким! Василина (придивляється до Якима, непевним голосом) . Не може цього бути!.. Я свого сина любила... Я його не зрадила 6... Яким. Любили ви, мамо, свого сина і — зрадили. Василина (несамовито скрикує і кидається до Якима). Сину мій єдиний, це ж ти!.. Якимочку, це ж ти!.. Ой, боже, що ж я наробила! (Припадає до Якима.) Жовніри (в цю мить хапають Якима ззаду). Попавсь! Василина (вирива його в їх із рук). Гетьте! Гетьте, не чіпайте! Це ж син мій! (Жовніри Ті відпихають.)» «Золотницький. Дак це вже ваша воля?.. Пануйте ж, прокляте хамство, пануйте!.. Та тільки не забувайте, що день мине, два — і ви всі будете на палях кричати, панської ласки благаючи! Козаки (обурені, кричать). Та що він нахваляється? Дати йому шаблюкою по голові! Яким (спиняючи). Не важся ніхто його займати!.. Я не хочу його крові... Хай іде собі куди знає з своїми гріхами. Не ми його будемо вбивати,— хай його неповинна кров поб'є! Наталя (вбігає і кидається до Якима). Якимочку! Невже ж це воля? Яким (повертається до неї). Воля, мила!» «Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волі!» А. Кримський писав йому: «...Повість — то і єсть Ваш властивий «фах», в повісті Ви робите суцільне враження, тим часом у драмах Ваш талан виявляється нерівно, оазисами». БОРИС ГРІНЧЕНКО «НА ГРОМАДСЬКІЙ РОБОТІ» АРСЕН ЯВОРЕНКО, ОЛЬГА ДРУЖИНА, ХАРИТА СЕСТРА АРСЕНА, КРАШЕВИЧ ПАН, ЛАПЧЕНКО-КУРКУЛЬ І ВОРОГ, ПІДКОВА, ПАВЛЕНКО, СЕМЕН «Арсен. Треба робити, бо зараз поприходять люде. Ольга. Гості? От чудово! Так нудно, так скучно без гостей! Хто ж то? Арсен. Селяне. Ольга. Бач хто!.. От уже невеселі гості! Арсен. Вони за ділом прийдуть. Ольга. Діло! Діло!.. Все діло!.. Така нудота!.. Треба ж колись і відпочити, і повеселитися. Арсен. Все ж треба: в антрактах між ділом. Ольга. Тільки антракти!.. Вони такі коротенькі!.. Це мені нагадує класи з їх лекціями, дзвониками... Ах, нудота на селі жити! Ну, скажи, Хариточко, ну, невже тобі весело тут?» ««X а р и т а. [...] Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами: Ольга. А що ж іще їй треба робити? Харита. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люде йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема. Ольга. Та я вже це все чула... тільки не розумію — через віщо це так треба. Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові краєві, як уміє. Ольга. Як то служити? Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люде наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а наїдені й напитені... Повинен: дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими...» «Арсен (сам). От тобі й нове життя з дорогою дружиною!.. Як недавно почалося і як скоро скінчилося, розбилося!,, їй нудно було зо мною, бо я не ставав перед нею щохвилини навколішки, не торохтів з нею про квітчасті нісенітниці, а казав про поважне завдання життя! Хіба женщина може те зрозуміти?.. Хіба під її вузьким лобом може поміститися висока, велична Ідея? На словах... о, на словах вони признають це, а справді... Все, за що їх батьки, брати, чоловіки борються, мучаться, працюють, на смерть навіть ідуть,— все те їм річ незрозуміла, нудна, а часом просто дурниця, з якої вони сміються, глузують!.. Чоловік високої душі, могучої сили, величної ідеї — такий чоловік іде в бій за найкращі, найсвятіші ідеали свого часу, за найдорожчий духовний скарб людський,— а вона? Що вона йому другом стане, товаришем у роботі? Де там! Хоч зрозуміє ж! Не сподівайся!., їй він рівний з яким джиґуном язикатим, крученим шелихвостом — той на неї кивне, а вона вже й зуби йому показує... Навіть того вона не може зрозуміти, що її ж краса збуджує в душі закоханому в неї високим лицарським коханням! Одурений мужчина даремне дожидає в цьому ласкавому осяйному погляді відповіді на кохання! Даремне шукає глибокого почування в тієї, що не може знати тії глибокі й сили! Що їй до всього того? Чужу честь, свою честь і шану вона не посоромиться в багно втоптати, аби кинутися якому пройдисвітові на шию! Ніжненькими пальчиками, щебечучи, як пташка, з небесним виглядом, вона роздере те серце, що їй, нещасне, віддалося,— роздере й кине скривавлене під ноги — хай тріпочеться, конаючи в останніх муках!.. І це люде? І їх можна поважати?» «Арсен (виступає наперед). Назад усі!.. І слухати, що я казатиму! (Всі стихають одразу й спиняються.) Хай вийде один і каже, що зробилось і чого вам треба! Та каже тихо, без галасу! Ну, виходь хтось! Селяни. Вода залила не то болото, а й поле наше... од Кривої балки аж до села вода поняла... Шо ж ми тепер робитимем, шо наше поле болотом стало? Арсен. Дак он як!.. Ви самі собі лиха наробили, а тепер приходите ґвалтом до мене, на мене нападаєте! Ви самі перегородили річку, примусили воду розлитися, а тепер я винен! Ви безчесно забрали в мене вмову, не дали мені діла доробити, а тепер я повинен за ваш безум та вашу нечесність одвічати!.. Ви повірили дурисвітові, а тепер ще й ґвалтуєте тут, тягти мене хочете!.. Ні, ви потягніть самих себе, потягніть того, хто вас дурив і до цього призвів! Де він? (Побачивши старосту, витягає його наперед.) Ну, ось ти скажи їм — що ти наробив? Подивись на громаду,— ти в їх землю відняв, ти в їх останній хліба шматок одняв! Як же тепер? Сміятися будеш, як їх діти плакатимуть з голоду! Геть мерзенний!.. Піди позісся на гілляку, коли в тебе є хоч крихта сорома, хоч крапелина сопи!» «Селяни. Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Скинемось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо. — Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимем... — Тільки пожалійте нас, поможіть!.. Арсен. А вірите мені тепер? Селяни. Віримо! Всі віримо! Арсен. Будете мене слухатися? Харита. Будуть! Будуть! Селяни. Будемо!.. Арсен. Коли так, — усю громаду на роботу!..» ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ (зб. З півночі) ВЕСНЯНКИІ Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва; Земля квіточки викида, Буяє травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Проміння щердо ллє; Гайок привітно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє. Сіяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиса: Ховає зверхня ця краса Смердючі болячки. II Знову, ластівочко-серце, Ти вернулась, знов звила В нас під хатою кубельце... Заспівай же, де була? Розкажи: чи й там, як тута, Пекло скрізь — ні верть, ні круть: Люди носять рабські пута, У чужій кормизі мруть? Світлі поклики колишні До братерства та рідні, Мов ті дріб'язки залишні, Затопталися в багні? Крук недолі над всім кружить, А соборйще панів, Знавіснівши, гірко тужить, Що, бач, мало кайданів? Розкажи: чи й там, як тута, Замість праці все слова; Люд бездольний в пітьмі плута, На наймитів упова? III Сумно заспівала Ластівочка люба На питання ті: —Скільки світа знала, Скрізь панує згуба, Люд — узаперті. Мість 1 любові — злоба; Брат піднявсь на брата, Душить за шматок, Та ніде пригноба Не справляє свята, Як-от ваш куток! Ніде розбратання Посеред громади Не було, як тут. Ниці почування, Продажність та зради Не кули більш пут. Нi в якій країні Брак самопошани Так людей не жер, Як у вас донині... Бийте, рвіть кайдани, Доки дух не вмер! — З отим словом втіхи Пісенька зніміла, В небі віддалась. У блакить з-під стріхи Ластівочка мила Пурхнула-знялась. IV Правду мовила пташина; Чи на добре ж, чи дарма? Перед нами — домовина, Сором вічного ярма. Промінь згас над рідним краєм; А ми, скільки кожен зміг, У провалля себе пхаєм, Грунт пускаємо з-під ніг. Та не пізно: є поправа, Певен я — минеться все; Ще заблисне наша слава, Праця вгору піднесе. Тільки треба сил та труду, Щоб не згинути цілком, Не стогнать до віку-суду Під вельможним канчуком. V Годі ж нудитись, складаючи руки; Кличе робітників рідна земля... Віра, впотужнена словом науки, Хай нас міцніш окриля! Більше уваги до власного горя, Більше любові до люду свого! Близько — загибель... зника наша зоря... Чого ж нам ждати, чого? VI Розцвітайся ти, веснонько красна, Духом творчості все онови; У нарузі країна нещасна... З муки-смерті її відживи! Розворуш наші груди холодні, Запали в них притухлий огонь, Щоб рятунок знайшли ми з безодні, Не стояли в борні осторонь! Одігнала надовго ти хвижі, Розбудила надії та сни. Баглаї 3 — ці воріженьки хижі, Так послизнуть нехай і вони! Розцвітайся та нас із могили До живого життя підведи, Щоб ми очі на себе розкрили; Світлі думи в душі відроди! Примітки: 1 Мість — замість. 2 Ниці — підлі, негідні. 3 Баглаї — неробство, лінощі. НЕ РАЗ МИ ХОДИЛИ В ДОРОГУ, Не раз ми вертались до хати І знову брели від порогу — Правдивої цілі шукати. З борців насміхалася доля, Зростала, проте, їх громада. Добробут народний та воля — То наша найперша засада. Борців не лякають пригоди: Шлях, мочений кров'ю та потом, Нас виведе в панство свободи Не нині, не завтра, так потім! Аби не тікали ми труду, Не падали легко з ударів, Пригляньмось до нашого люду, Як сум йому очі охмарив! Знедолений ладом ворожим, Він працею держить всі стани... Ходім же, брати, та поможем Порвати якшвидше кайдани! ДО УКРАЇНИ Сиджу я в неволі та марю тихенько: Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи знов рідну землю в сльозах поцілую; Чи вік протиняюсь отот по Вілюю? Колиб мені, мамо, легесенькі крила, В обійми до тебе душа б полетіла, Бо тут непривітно, тут – хуга та студінь, Однаково сумно і в свято, і в будень, Рік цілий навколо все мре та німує, Самотнього серця ніщо не вгамує… Ридай одиноко, кладись в домовину… Подумати тяжко, що тут і загину; Розсиплються чари, мов квіти зів’ялі, Остануться жалі, самісінькі жалі… Сиджу я в неволі та марю тихенько, Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи знов рідну землю в сльозах поцілую; Чи вік протиняюсь отот по Вілюю? СПІВЕЦЬ І Не згадуй нам про вічну млу труни, Не згадуй нам про мертвий сон могили; Даль невідомості мість того розгорни, Клич до життя, буди дрімучі сили! Не додавай знесиленим журби, Не добивай зневір'ям підупалих, А розбуди на діло боротьби, Знайди розвагу в світлих ідеалах! Тоді тебе послухаємось ми, Замовкнуть в серці почування лячні. А станемо правдивими людьми І будемо довіку тобі вдячні! Поперед інших стяг новий неси, Карай насильство своїм словом віщим, Веди нас в мир і горя і краси, Стань проти зла, доки його не знищим. Не згадуй же про вічну млу труни, Не згадуй же про мертвий сон могили, А засівай зерном добра лани, Щоб найплідніші жнива уродили! ІІ Так казала співцеві громада. Що ж відмовить співець-бідолага? Роздавалась не раз ота рада... Він прямує до людського блага. Що ж поробиш, як сили в самого Відібрала напасниця-доля, Як на жереб терпіння німого Засудила без жалю неволя! Як він змучивсь під гнітом скорботи, Трупом пав, не дійшовши дороги... Чи сказав хто слівце заохоти, На годину подав допомоги? Не судіть же співця так жорстоко, Що пісні його вкрай сумовиті, Що сльоза туманить йому око, Що він скрізь одинокий на світі! СПОВІДЬ Я пав духом на час, я заслаб в самоті, Весь погнувся під горя вагою; Враз померхли були ідеали святі, Я не бачив зорі за нудьгою. Стежку стратила десь журна думка моя, Подалась на сумне кладовище, Зворушилось дрібне, роздратоване «я», Від усього зробилось найвище. Я ридати почав, проклинати людей, Я почав на весь світ нарікати, Перестав одрізнять блискіт світлих ідей, Забув звагу — братів рятувати. Власні болі самі в моїм серці жили, Я знікчемнів у власних недугах; А що ближніх моїх муки гірш опрягли, То яке мені діло до других? Тяжко сльози лились, що у мене нема Та й довіку не буде вже друга; Остогидла мені до загину тюрма, З виду темпа не сходила смуга. І що далі, то більш падав я на шляху, Був німішим на погуки світа, Тільки нишком співав про недолю лиху Та про «марно потрачені літа». Гей, куди ж подівались так швидко вони, Палкі пориви, мрії юнацькі, Найпевніші, либонь, вільних днів звістуни? Що приборкало крила козацькі? О, простіть мене ви, непохитні борці, Та погляньте знов приязним зором! Про знемогу мою, про хвилини оці Мені навіть і згадувать сором. В грудях жвавість росте; думка кличе вперед; Відживають колишні заміри; Перейшов по душі дошкульний уверед; Знов я повен надії та віри. Обійняв би весь мир, словом всіх повітав, З побажанням удавсь голубливим… І здається мені, що надовго б я став Після того міцним та щасливим. Хай ніколи, ніде не збувається все, Що у снах зачарованих сниться, Хай у прірву мене життя вихром знесе, — Знаю: сонце на хвильку міниться. Хочу жити я знов, працювать без кінця, Власні жалі порвати з докором. Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця, Про вас навіть і згадувать сором! РОЗІЙДІТЬСЯ, ЖУРНІ МИСЛІ, Не туманьте мого чола! Нащо душу мені стисли, Нащо густо так ви звисли, Все охмарили довкола? Сором гнити, сором мерти, Сором терпіть рабські смуги; Проти долі буду перти, Хочу битись, хочу стерти Слід ворожої наруги. Розійдіться ж, мислі-муки, Не гасіть у грудях жару, Дайте зняти слабі руки, З тихих струн добути звуки Всім гнобителям на кару! ІВАН МАНЖУРА С.Єфремов назвав його “співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту”. “Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…”   ДЕКОМУ Ви хвалитесь гордо: колись Україна Своїм господарством розкішно жила; Що, волі й братерства кохана дитина, У славі всесвітній вона ізросла. Даремна балачка! її господарство В безодні кишені гетьманів текло, А темне її, хоч і жваве, лицарство Користі народній душі не дало. Братерство ж славетне похило клонилось Старшинській силенно важкій булаві Або поза Уманню десь собі крилось В бездольній у прах січовій голові. А воля святая? Мов в’язень, конала У турка, у ляха, о боже, в своїх І вік пристановища, бідна, не мала, Щоб діток, як люди, навчати малих. А слава? То захистом волі прикрита Хижацька грабіжка, пожежа війни, Сльозами та кров’ю вона перелита… Страмітесь за неї, нікчемні сини! “ЩИРА МОЛИТВА” Господи, віку, просю тебе, ти Панові нашому не вкороти, Хай пожива він у світі довгенько!” – Молиться щиро бабуся старенька. Чує те пан та бабусі пита: Чом та за нього молитва свята? |