1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ «МАРТИН БОРУЛЯ» МАРТИН БОРУЛЯ - БАГАТИЙ ШЛЯХТИЧ, ЧИНШОВИК. ПАЛАЖКА - ЙОГО ЖІНКА. МАРИСЯ - ЇХ ДОЧКА. СТЕПАН - СИН ЇХ, КАНЦЕЛЯРИСТ ЗЕМСЬКОГО СУДУ. ГЕРВАСІЙГУЛЯНИЦЬКИЙ - БАГАТИЙ ШЛЯХТИЧ, ЧИНШОВИК. МИКОЛА - ЙОГО СИН, ПАРУБОК. НАЦІЄВСЬКИЙ - РЕГІСТРАТОР З РАТУШІ. ТРАНДАЛЄВ - ПОВІРЕНИЙ. ПРОТАСІЙПЕНЬОНЖКА, МАТВІЙ ДУЛЬСЬКИЙ ЧИНШОВИКИ. ОМЕЛЬКО, ТРОХИМ НАЙМИТИ БОРУЛІ. «Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б'є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Кардова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар!.. О, стокроцьдяблів * його мамці і його таткові!» «Гервасій. І справді! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!.. Прощайте, пане уродзоний! Тілько глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Іде.)» «Матвій. Ха-ха-ха! Щабльові? Як-то, пане Гервасію, щабльові? Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!» «Палажка. Здається мені, що з'їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується...» «Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе са-муварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?Іди, іди, душко! Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.» «Мартин. Що то за слово таке - любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство? Марися. Я не вмію розказать... Я... Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..» «Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать - боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! "Дома пан?" -'питають. "Та ще сплять!" О! І всі на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.» «Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойніше сидіть... так, ніби за роботою. (Садовить її.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного шляхтича! (Пішов.)» «Мені легше випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто - хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у спасівку " соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер - прощайте!» «Мартин. Бумаг же, бумаг багато... П'ять літ діло йшло... зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах - Боруля, а у старих - Беруля!» «Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан - теля! (Ридає.) Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі.) Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки - бидло! (Тихо плаче.)» «Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..» МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ «ГЛИТАЙ, АБО Ж ПАВУК» “На що ж i грошi тобi, на бiсового батька вони, коли на них не можна купити увесь свiт?” Б и ч о к. Сором тобі, государине моя, так бідкатись! Чи не я ж пеклувався об тобі щогода, чи не я ж визволяв тебе з усякої оказії? Правда, що я тепер не вхожий до твого двору, то й не знаю, як там ти і що... Бо зять твій щось до мене не такий став, як спершу, щось вже бісом на мене дивиться... (Зітха). Бог з ним! І скортіло твоїй дочці йти за молодого, от тепер і цяцькайся та бідкайся! (Озирається, потім тихо балака). А казав тобі, скілько разів казав: віддай мені свою Оленку, хай буде у мене хазяйкою, господинею, - не послухала. С т е х а. І що ж би то я була за мати, щоб пхала свою дитину на поталу та на поквол людям, на глум усьому хрещеному мирові? __________ Б и ч о к. Опам'ятайся, від кого нам ховатись? Краще стала б навколішки та помолилась богу. Він оджене від тебе злого духа! Ти давно не молилась, і через ,те тобі не знать що сниться... 1-й ч о л о в і к. А глянеш на нього збоку, так такого богобоязного з себе вдає, що й... 2-й ч о л о в і к. Він таки й характерник, я тобі скажу, і наклада з тим, що в болоті... Та де ж, голубчику, до всього він знає. 1-й ч о л о в і к. О, зна!.. 2-й ч о л о в і к. Він тобі і знахар, і ворожбит, і коновал, і все на світі!.. Піди до судді, він там аблакатує; на сходці скаже слово, та ще як з івангеля додасть, так всі і замовкнуть, неначе їм роти позашпарувало; увійдеш у церкву- і там він старший навіть від попа: усім дякам порядок дає! І старшина у нього під п'ятою, і становий під пахвою... Я чув, як він казав старшині, що воля, каже, простому чоловікові не потрібна, вона йому горе; він, каже, не вміє нею користуватись. Клітка йому потрібна! Та ярмо!.. Коли ти, каже, бажаєш добра темному людові, то держи його в удилах, як коня! 1-й ч о л о в і к. А може, воно й справді так треба? 2-й ч о л о в і к (гарячиться). Брехня! Як то можна? 1-й ч о л о в і к (помовчав). Павук, одно слово - павук!.. 2-й ч о л о в і к. А як ловко те павутиння розкида, так навдивовижу. "Я, - каже, - перший зарятую чоловіка при нужді, я не дожидатиму, доки-то він ще насміє до мене прийти та вклонитись... Бо інший, - каже, - є такий гордий, що він охітніше помре з голоду або удавиться, ніж попросить!" Та, кажу, ще аж тричі перехреститься, та ще таким великим хрестом, - от єй-богу! "Як тілько, - каже, - почую, що такому гордому пригода трапилась, мерщій сам біжу до нього і благаю, і вклонюсь, щоб прийняв від мене поміч!.." С т е х а. Пошли ж вам, боже, чого ваша праведна душа бажає! Ох, батечку, не занапастіть же моєї дитини!.. (Плаче). Б и ч о к. А хіба ж бога нема над нами? О л е н а. І як вам не сором, мамо, плакати? (Регоче). Видаєте мене заміж та й плачете?.. Наливайте, Йосип Степанович, і мені, та повніш, ущерть! (Випива). Ох, як же запекло, дух зовсім зупинило!.. Б и ч о к. Заїжте солодким, зараз полегшав. О л е н а. Ні, ні, наливайте ще! С т е х а. Що це ти, доню? О л е н а. Мамо, не ваша печаль! Лийте, Йосип Степанович! Б и ч о к налив. Повніш! (Випила). Тепер я зовсім весела! І горе як рукою зняло! А як А н д р і й мене сватав, тоді я не пила, дурна була! Ха-ха-ха, Йосип Степанович, чому ж ви вже заразом і музик не найняли? Адже сьогодні ми і весілля справимо: чортяка на смітнику звінчає!.. Дайте перстень, надіньте його на оцей палець... А цей перстень... (зрива з пальця перстень) хай він пропаде, - це Андріїв перстень!.. (Кида його у вікно). Тепер я з Андрієм розвінчалась! Пийте, Йосип Степанович, пийте, мамо, а я вже вдовольнилась!.. Б и ч о к. Отак краще! Дай господь, дай господь! О л е н а. Мамо, принесіть мені сорочку, ту, що я вишивала Андрієві, вона там, у коморі, я її подарую своєму молодому. А н д р і й. Поради! Радили ви багато разів, порадьте ж і востаннє: як мені тепер бути? Ви ч о л о в і к вчений, письменний!.. Де ж листи ті, що я через вас писав до Олени? О л е н а (шепотить). "Листи писав до Олени..." А н д р і й пише, що покохав другу, кращу і багату... Пише, що вже ніколи не вернеться... Не сподівайсь, каже, мене бачити ніколи... Я й не сподівалась... А н д р і й (учувши її речі). А! Тепер я все зрозумів!.. (До Бичка). Пекельна душа, сатано! Вдовольняй же себе до кінця!.. Візьми ніж, удар мене ось сюди!.. (Розхристує сорочку). Доконай моє тіло!.. Душу мою ти вже убив!.. А н д р і й. Мертва? Ні, то вона прикинулась мертвою. (Одпиха Стеху). Одійди, стара, годі вже вам морочити мене! (Нахилився до мертвої і приклав руку до серця). Померла, померла?.. Ні, ні, не вірю!.. Олено, Оленко!.. Не лякай мене: я спересердя одіпхнув тебе, з великого жалю я зневажив тебе! Оленко, прости, прости мене! Промов хоч словечко!.. Одкрий оченята!.. Дивись, це я перед тобою, твій любий, твій коханий!.. Боже, боже!.. Навіки закрились оченьки, склепились рожеві устоньки, замовкло серце!.. А хто ж мене тепер привітає, хто дасть порадоньки мені, хто посумує?.. Олено, Олено! На кого ж ти мене покинула?.. (Припадає до неї і голосить. Далі підняв голову і довго дивиться в лице їй). Холодний, сухий, страшенний погляд!.. (Схопився). Люди добрі, мир хрещений!.. Дивіться, дивіться, як знущаються над нами ті, що святе письмо своїми очима бачать, ті, що правдою торгують і бога купують!.. Дивіться, у нього повна хата образів та лампадок!.. Церква - не хата! Він і богу молиться по тричі на день, і поклони б'є, і цілу обідню вистоює навколішках!.. А ми, сліпий народ, як-небудь лоба перехрестимо і в церкву не вчащаємо, через те й не уміємо так праведно, по-божому жить!.. (Приступа до Бичка). Порадь же, богопродавче, як мені з тобою помиритись?! Б и ч о к (з ляком). Рятуйте, хто в бога вірує! А н д р і й (ухопив Бичка). Ти мене рятував увесь вік, я ж тобі і віддячу. (Ухопив ніж з столу і порснув його у бік). Б и ч о к (пада). Ох, боже милосердний, за що я загибаю? (Помира). МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ «ДОКИ СОНЦЕ ЗІЙДЕ…» Г о р д і й. А чего ж і нєт? Разві я такой непристойний? Єжелі панич тепер отказался... С т е п а н. Ти хочеш її сватать? Та ти чи зроду дурний, чи ще свіжо скрутився? Г о р д і й. Как вона, значить, була полюбовниця паничева... С т е п а н. Анахтемо, замовчи, бо тут тебе й чорт злиже! Г о р д і й. За што ж ти кричиш? Што ти командуєш? С т е п а н. Як ти посмів сказати на дівку таке гидке слово? Чи ти постеріг її у чім лихім, чи власними очима бачив? Та чи знаєш ти, що то таке для дівки честь? А... де тобі знати! Коли ти у городі звик хвоськати своїм нечестивим язиком, то тут не до речі твої городянські норови! С т е п а н. Не вірю я, щоб панич насміявся над Оксаною. Двічі я уже ходив до горниць, питав декого з двірських, чи посватався панич. Всі кажуть: здається, посватавсь. Та хто ж мені правду скаже? Ну, посватався так посватався! Ніхто тобі не боронить женитись на кому хочеш, а тілько перш виправ перед людьми з котрою кохався, на котру весь мир опудився, відсахни лиху славу!.. О к с а н а. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві бог? С о л о м і я. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Т е к л я, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну! О к с а н а. Не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... Слуги ваші всі покотом сплять... двері не заперті... я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю... Н а т а л я С е м е н і в н а. Я не душогубка! О к с а н а. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!.. Н а т а л я С е м е н і в н а. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла. О к с а н а (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе... що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не ти зовсім хотіла сказати... (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила... А я вже лежу у труні! А моє серце — його серце, моя душа — його душа, моє життя — його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!.. І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?.. Пані!.. Я кохала вашого сина!.. У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!.. Одняли не душогуби, а люди з янгольською душею!.. Ох, страшно ж мені, страшно!.. Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!.. В о р о н о в. Нет, ты послушай, что он говорит. Н а т а л я С е м е н і в н а. Що таке? Б о р и с. Я прошу вашого благословенія на вінець з Оксаною. Н а т а л я С е м е н і в н а. Як? Це той синочок, котрий учора присягався, що все зробе задля матері, а сьогодні вже й назад? Б о р и с. В чім же я присягався? Н а т а л я С е м е н і в н а. Ти дав мені слово, що поїдеш до Ізмайлових в гості. Це раз... А потім... С т е п а н. Ви питаєте? Це дивно, піничу, надто дивно!.. А я ж завжди мав вас за чесну людину. Дійшла до Оксани звістка, що ви засватались на якійсь панночці!.. Б о р и с (з жахом). Як?! С т е п а н. А тепер вже, може, Оксану й на столі застанете! Б о р и с. Годі, годі!.. Спала полуді з очей!.. Туман розійшовся!.. Так ось воно що?.. Так ось зачим мене підпоювали?.. Так ось задля чого запрошують мене в гості до Ізмайлових?.. Так ось від чого ваша хворість, мамо? Бач, це та любов ваша свята, котрок ви так похвалялись і котра, мов в ланцюгах залізних, так довго держала мою волю... Так ваша та щирая і тихая мова: «Женись, сину, на кому хочеш», — бул? кривда, одна облеслива кривда!.. О мамо, мамо! Ще ж ти зробила з моєю душею? З тією душею, в котрій збраз твій завжди був нарівні з богом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж тепер на світі не зрадливе, коли ріднїй батько і мати... А!.. Швидш відціля!.. Промеж чужими людьми знайду я батька і матір!.. Б о р и с. Моя зоре, мій раю!.. Оксано, Оксаночко, прости мене!.. Чого ж ти так пильно дивишся на мене?.. Це ж я, твій любий, твій суджений! О к с а н а. «Твій любий, твій суджений!» Лягай мерщій в домовину! Б о р и с. Де ти, серденько, бачиш домовину?.. О к с а н а. Дай я поцілую твої очі! (До його придивляється). Який страшний погляд!.. «Мертвого з гроба не вертають!» Хоч одну іскру жалю... Не треба грошей... на подзвіння... Чого ж сичиш на мене? Пані, гадина... повзе вона... повзе до мене!.. Заховайте мене!.. Повзе, впивається в моє серце... Геть, геть!.. Одірвіть, одірвіть її... (Умирає). Б о р и с. Що це з нею? Оксано, Оксаночко!.. Ні, вона не вмерла!.. Стигнуть очі, холонуть руки, серце не б'ється! Оксано!.. Вона мертва!.. Страшно, страшно!.. Дивіться, вона вкоряє мене своїм поглядом. (Одскакує від неї). Рятуйте, рятуйте!.. Г о р н о в. Друже, поклич на поміч розум і покорись його силі! О л е к с і й Д м и т р о в и ч В о р о н о в, поміщик, капітан в одставці, літ 65. Н а т а л я С е м е н і в н а, його жінка. Б о р и с, син їх. В л а д и м и р П е т р о в и ч Г о р н о в, студент агроном, приятель Б о р и с а. А н т о н З а в а д а, бувший кріпосний. О к с а н а, його дочка, на 19 році. М а к с и м Х в о р т у на , бувший кріпосний, стрілець і швець. С т е п а н К у г у т парубки О х р і м Г о р д і й П о в а р е н к о, городянський швець. С к у б к о, писар. Т е к л я С о л о м і я дівчата К а т р я П а р у б к и і Д і в ч а т а. Т е к л я. Пхи! Отже навдивовижу вам буду його дратувати. Водяник, водяник, Дам тобі медяник, Покажись із води Аж до півбороди. О х р і м. Ось я зараз! Г о р д і й. Не поймьотє ви романц! Ну вот вам, напримєр: Сама я розочку садила, Сама я буду поливать, Сама я друга полюбила, Сама я буду вєк страждать! О х р і м. Та це чорт батька зна яка. Г о р д і й. Я вам спою по вашому вкусу. Не с послєдніх бил прикащик, Я спою об ньом расказ. Бил вон послан за получкой дєнєг, Точно било єто враз. (Говорить). А ви підхватуйте. Єни його манять. Єни його манять: Пожалуйте, пожалуйте, Пожалуйте, купець!.. Деякі парубки мугичуть. Г о р д і й знову. Вдруг іду я тротуваром, Сидять красотки на крильце, Точно вийшли січас із больниці, Нєту краски на лице... Єни його манять і т. д. Всі пішли. Т е к л я (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіща-ла мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла... А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись об-рекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує. О к с а н а. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?.. Сказав же - у середу вернусь, а вже і четвер, і п'ятниця минула. Сьогодні вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Б о р и са два роки, то ж два роки-не сім день? Два роки не бачила його, і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати його палку річ. І від чого ми, закохані Д і в ч а т а, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з'явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам'яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Б о р и с? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так по-спіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина. |