1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи

• Название: 1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
• Анкор: ISPIT_ukr_lit.doc
• Дата: 19.04.2018
• Размер: 10.5 Mb.
• Имя файла: ISPIT_ukr_lit.doc
• Тип: Документы; #18245
• страница: 8 из 17

39. Театральна і драматургічна діяльність М.Старицького

Михайло Старицький народився 14 (2) грудня 1840 р., у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Черкащина).

Рід Старицьких документально походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки губляться в давнині, але, за родинними переказами, "сягають до Рюриковичів".

Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було вісім років.

Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна та бабуня Єлизавета. В маєтку дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка була чудова бібліотека, та й сам він був людиною широко освіченою і обдарованою. Олександр Захарович був одружений із простою селянкою, кохався в козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він не тільки дав Михайлові початкову освіту, а й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості.

Мати померла, коли хлопчикові було 12 років. Приїхавши до свого опікуна, Віталія Романовича Лисенка, Михайло вперше познайомився зі своїм десятирічним троюрідним братом Миколою Лисенком. ВІДТОДІ ЇХНЄ ЖИТТЄВЕ І ТВОРЧЕ ПОБРАТИМСТВО ТРИВАЛО ДО СМЕРТІ СТАРИЦЬКОГО І ПРИНЕСЛО УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ЧИМАЛО ВИЗНАЧНИХ ТВОРІВ І МИСТЕЦЬКИХ ЗДОБУТКІВ.

Вчився Михайло Старицький із 1851 р. в Полтавській гімназії, у 1859 р. вступив до Харківського університету на фізико-математичний, згодом — на юридичний факультет. У 1860 p., після студентських заворушень, Старицький і Лисенко терміново переводяться до Київського університету, де потрапляють у коло прогресивного українського й польського студентства, що складало так звану "Київську (Стару) громаду". ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗНАЙОМСТВО СТАРИЦЬКОГО З МИХАЙЛОМ ДРАГОМАНОВИМ ТА ЙОГО СЕСТРОЮ ОЛЬГОЮ, ПЕТРОМ КОСАЧЕМ, ВОЛОДИМИРОМ АНТОНОВИЧЕМ, ПАВЛОМ ЖИТЕЦЬКИМ, ІЗ ТАДЕЄМ РИЛЬСЬКИМ, БОРИСОМ ПОЗНАНСЬКИМ та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX — на початку XX ст.

Студентські збори й мітинги, робота в недільних школах і бібліотеках, участь у театральних, етнографічних, хорових гуртках поглинали час і енергію Старицького. Великий вплив на нього, як, власне, й на ціле покоління, мав Михайло Драгоманов.

З університетських часів Драгоманови, М. Старицький, М. Лисенко, П. Косач живуть якщо не разом, то в близькому сусідстві.

Напровесні 1861-го Старицький, виїхавши на Полтавщину, вступає у володіння батьковою спадщиною і одружується з молодшою сестрою Лисенка — СОФІЄЮ ВІТАЛІЇВНОЮ. До Києва він повертається лише у 1864 р. Його глибоко вражає "безнадійна зневіра", яку він застає в громадському житті.

Скінчивши навчання в університеті у 1865 p., Старицький купує невеличкий маєток на Поділлі — Карпівку, куди переїздить із родиною в 1868 р.

У 1871 р. Старицький знову повертається до Києва й захоплено віддається літературній та громадсько-культурницькій діяльності, робить перші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях "Правда" і "Нива". Повернення Миколи Лисенка після навчання в Лейпцизькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують Старицького при найпершій нагоді повернутись до Києва.

Разом із М. Лисенком та родиною Ліндфорсів він береться за організацію першого АМАТОРСЬКОГО ГУРТКА, силами якого було поставлено спочатку їхню першу оперету "Чорноморці", а у 1874-му — оперету "Різдвяна ніч", від прем'єри якої починається відлік історії українського театру, зокрема оперного. Гурток Старицького—Лисенка перетворюється на Товариство українських акторів, зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер і оперет.

Тим часом Емським указом 1876 р. було підтверджено заборону перекладати і друкувати твори українською мовою, а також ставити українські п'єси. Заборонили й діяльність "громад", що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Почались переслідування керівників "Громади".

Зустріч у Києві на початку 80-х років Старицького та Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін.

Розуміючи, що сцена — "могутній орудок до розвиття самопізнання народного", Михайло Старицький, відмовившись від мрій про кар'єру артистичну, не лише свій талант режисера й театрального педагога та організаторську енергію віддає театральній справі, а й підпорядковує їй життя всієї родини. ПРОДАВШИ МАЄТОК У КАРПІВЦІ, всі статки він віддає на театр: створює прекрасні декорації, костюми й реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру встановлено гонорари за розцінками імператорських труп.

Постійно дбає Старицький і про розширення та поглиблення репертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п'єси. Значну частину репертуару складають твори самого Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича. Музику до багатьох вистав пише М. Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей.

Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (як незабаром почали їх називати) виступати на підпорядкованій йому території, тобто в Київській, Волинській, Подільській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише в Україні, а і в Росії, Молдавії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджає на гастролі.

НЕЗАБАРОМ ТРУПА РОЗДІЛИЛАСЯ НА ДВА КОЛЕКТИВИ, ОДИН ІЗ ЯКИХ ОЧОЛИВ М. КРОПИВНИЦЬКИЙ, А ДРУГИЙ — ПЕРЕВАЖНО МОЛОДЬ — СТАРИЦЬКИЙ.

Вдумливий і вимогливий режисер, він скоро створив колектив, про який голосно заговорила російська періодична преса. Восени 1876 р. актори з тріумфом гастролювали в Москві, а на початку наступного року — в Петербурзі, далі — у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі. Про Старицького-режисера писав рецензент газети "Минский листок" (1883): "Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його у правдивому, а не у спотвореному вигляді. Михайло Петрович правильно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси в нього завжди була чудово відшліфована — все це наслідок саме його старання й турбот".

Та все це має і зворотній бік — постійні сутички з цензурою і властями, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях, постійна плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари. Роками Старицький лише іноді бачить дружину та дітей, родинний добробут підірвано — старші дівчата з юності самі мусять заробляти на життя, ще й допомагають батькові в театральних і літературних справах.

У 1893 р. Старицький, лишившись фактично без здоров'я (він мав серйозну хворобу серця ще зі студентських років) і без грошей, залишає трупу й цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. Згодом вона напише докладні мемуари "Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)".

У 1894 р. відзначається тридцятиліття літературної та громадської діяльності Старицького. З цієї нагоди Російська академія наук призначає йому персональну пенсію "За літературні праці рідною мовою".

Широковідомий і шанований у театральних колах Росії, Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке 1897 р. скликало І Всеросійський з'їзд діячів сцени з участю найвидатніших акторів того часу.

Появу Старицького на трибуні зустріли бурхливою овацією, що довго не вщухала.

В останні роки життя він керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність. Життя його затьмарюють тяжка недуга й шалене цькування за введення в українську мову неологізмів ("мрія", "байдужість", "нестяма", "страдниця" та багатьох інших), за публікацію частини творів російською мовою в російській періодиці, за "плагіат" — використання для своїх найпопулярніших творів сюжетів п'єс інших авторів ("Циганка Аза", "За двома зайцями" та ін.). На захист Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені — І. Франко, О. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов.

У 1903 р. Старицький почав готувати видання альманаху "Нова рада", але вже не зміг цей задум завершити.

Життя його обірвалося 27 квітня 1904 р. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Микола Лисенко, прощаючись із побратимом, сказав: "Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле".

Великий внесок зробив Старицький в УКРАЇНСЬКУ ДРАМАТУРГІЮ. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.
40.Трагедія актриси удрамі «Талан»
41. Життєвий і творчий шлях І.Франка

Іван Якович Франко (1856 - 1916) - знакова постать вітчизняної та світової історії й культури.

Поет, прозаїк, драматург, вчений, етнограф, фольклорист, історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, громадсько-політичний діяч.

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, тепер Львівська область, в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах.

Брав участь у роботі студентського „Академічного гуртка" „Друг". За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду. Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892).

У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал „Громадський друг" та альманахи „Дзвін", і „Молот (1878), спільно з І. Болеєм - журнал „Світ" (1881-1882), із гуртком львівського студентства молодіжний журнал „Товариш" (1888).Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті „Діло (1883-1886), Журналах „Зоря"(у 1883-1886) та „Правда (1888); багатьох польських та австрійських часописах". Протягом 1894-1897 рр. редагував літературно-науковий журнал „Життє і слово".

В 1890 р. І. Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898) радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну, редактором її друкованих органів - газет „Народ" (1890-1895), „Хлібороб" (1891-1895), „Громадський голос" (з 1895). У 1887-1897 рр. працював у редакції польської газети „Kurjer Lwowski". За участю І. Франка видані альманахи „Ватра", „Веселка", „Перший вінок".

У 1899 р. Франко вийшов зі складу РУРП і став членом Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 - почесним) членом наукового товариства ім.. Т. Шевченка, відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898-1901; 1903-1912) та етнографічну комісію НТШ (1898-1900; 1908-191); був співредактором журналу „Літературно-науковий вісник" ( 1898-1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

Громадська і творча діяльність, особисте життя Івана Франка тісно пов'язані з історією і культурою колишньою Станиславівщиною. На Прикарпаття привела його любов до подорожей, прагнення до пізнання світу, замилування красою природи.

Тісні зв'язки мав Франко з членами таємного гуртка захоплених соціалістичними ідеями станиславівських гімназистів. У 1892 р. Франко виступив у Станіславі на селянському вічі, яке було розігнане поліцією. Через декілька місяців разом з М. Павликом він організував з'їзд радикальної партії.

Всебічно підтримував Франко починання Н. Кобринської, яка в 1884 році заснувала у Станіславі Товариство руських жінок. Франко двічі виступав перед жителями міста з доповідями про свого великого попередника й вчителя Т. Г. Шевченка (1889, 1890).

З Коломиєю пов'язані - громадська та політична діяльність (1893 р., виступ на перших зборах радикального політичного товариства „Народна воля", передвиборних зборах до Галицького сейму; видання журналу „Народ"); неодноразове ув'язнення письменника та літературна творчість.

В 1874 р. вперше побував у Лолині, де познайомився з сім'єю Рошкевичів. Тут Франко записував етнографічний і фольклорний матеріал. До збирання матеріалів він залучав і своїх лолинських знайомих - Ольгу і Михайлину Рошкевич. Під його впливом Ольга Рошкевич зібрала й за допомогою Івана Франка видала „Обряди й весільні пісні українців села Лолин Стрійського повіту". Окрема сторінка біографії Франка, яка пов'язана з Лолином - це взаємини з Ольгою Рошкевич.

Від 1901, а з 1909 - щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури: М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.

Неодноразово Франко відвідував і інші населені пункти Прикарпаття: Калуш, Долину, Болехів, Снятин, Вовчківці, Белую, Галич, Нижній Березів, Яблунів, Косів, Яворів, Довгопілля, Голови, Верховину, Буркут, Бубнище, Шевченкове, Микуличин. Перебування в краї, знайомство та спілкування з людьми залишило помітний слід в громадській та творчій діяльності Івана Яковича Франка.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя та творчість мали взаємини з жінками. Він пережив три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 року в Павлівській церкві при Колегії П. Галагана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887-1913), Тарас (1889-1971), Петро (1890-1941) і Анна (1892-1988).

З 1908 року різко погіршився стан здоров'я. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко помер. Похований на Личаківському кладовищі Львова.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик, і публіцист, багатогранний учений - літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в 50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Франко - поет - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок - близько півсотні творів складають поеми. Окрім того, Франко - автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка - це „новелістичний Декамерон" - понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст.. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

Франко - видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека" (1878-1880), „Наукова бібліотека" (1887-1888), „Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), „Хлопська бібліотека" (1896-1898), „Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та „Всесвітня бібліотека" (1914-1916).

Твори І. Франка перекладені багатьма мовами світу.

Величною є постать Івана Яковича Франка в українській літературі, історії та культурі. Його ім'ям названий Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні та за кордоном.

Особлива пошана і любов мешканців Івано-Франківщини до величної постаті Каменяра, адже громадська і творча діяльність, особисте життя І.Франка тісно пов'язані з історією і культурою нашого краю. Мешканці міст і сіл області зберегли яскраві спогади про зустрічі з письменником, про місця, які він відвідував, про його спілкування із тутешнім населенням. Розповіді про І.Франка передаються з покоління у покоління як найвища духовна цінність. Багатогранність постаті Івана Франка спонукає науковців, дослідників, краєзнавців, письменників Івано-Франківщини до нових дослідницьких пошуків.

З 1980 року започатковано Івано-Франківську міську премію ім. І. Франка.

Щорічно, з нагоди дня народження Великого Каменяра в краї організовуються наукові форуми, літературні читання, мистецькі свята. Все що пов'язане з великим іменем Каменяра шанобливо оберігається. У нашому краї можна почути: "Явір Каменяра", „Камінь Франка", а численні пам'ятники в його честь є найкращим доказом любові краян до великого сина української нації.

На прохання громади області 1962 року Верховна Рада УРСР перейменувала назву обласного центру на Івано-Франківськ, а область - із Станіславської на Івано-Франківську.

Його ім'я носить обласний український музично-драматичний театр, освітні заклади та інші установи краю.

Ім'ям Івана Франка названо вулиці в обласному та районних центрах, в селах та селищах області.

З нагоди 100-річчя від дня народження Каменяра (1956 р.) обласній бібліотеці було присвоєно ім'я Івана Франка.